Про життя цього св. отця Церкви ми маємо дуже мало відомостей. У Євсевія (VІ, 20) коротеньке свідчення про нього: “В Антіохійській церкві шостим після Апостолів був Феофіл”. Аналогічно сповіщає і блаж. Єроним; правда, в одному із своїх творів  блаж. Єроним називає св. Феофіла “сьомим Антіохійським єпископом”, але тут першим єпископом даного міста він вважає св. ап. Петра. Ряд автобіографічних свідчень зустрічається в творі “До Автолика” самого св. Феофіла. Тут він, зокрема, говорить, що раніше був невіруючим, але потім навернувся до Бога і увірував; це сталося, за словами святого, після того, як він прочитав “Святе Писання пророків, які Духом Божим провістили і те, що вже відбулося і теперішнє і майбутнє в тій послідовності, в якій воно відбудеться. Виходячи із даного самосвідчення, можна передбачити, що св. Феофіл розділив долю багатьох апологетів ІІ ст.:  світло Благовістя Христового охопило  раптово його душу, зробивши із бувшого язичника вірного служителя Церкви. Судячи із всього, він вродженець Сірії, так як згадуючи про ріки Тигр і Євфрат, він зауважує, що вони знайомі йому, тому що “знаходяться в безпосередній близості до наших країв” (П, 24). Іншими конкретними деталями життя святого ми практично не володіємо. З впевненістю можна лише констатувати, що св. Феофіл жив у другій половині ІІ ст.. і що розквіт його діяльності приходиться на 70–80-ті роки цього століття. Його твір засвідчує про те, щ він отримав належну для свого часу освіту. Навряд чи він був “філософом-професіоналом”, але це зовсім не принижує його достоїнства богослова. Церковне Передання визнає св. Феофіла одним із видатних мужів доніікейської епохи. Св. Феофіл єпископству вав, вірогідно, до кінця 180 р., так як в своїй Апології він згадує смерть імператора Марка Аврелія, яка послідувала в 180 р. Більшість вчених дослідників роком кончини св. Феофіла називають180–185 рр.
 

 

Зміст твору “Три книги до Автолика”

 

Із творів святителя до наших днів зберігся тільки один, адресований Автолику, який розділений на три книги. Він дійшов до нас в одному рукописі ХІ ст. В рукописі початкова назва твору звучала так: “Феофіла до Автолика”, але пізніше, вже іншою рукою була написана нова  назва: “Три Слова до  еліна Автолика про віру християн”.
Твором “До Автолика” не вичерпується літературна діяльність св. Феофіла. Сам він (ІІ, 30) посилається ще на один свій твір, який називається “Про історичні повіствування”, але про його зміст нічого невідомо. Євсевій Кесарійський (ІV, 24) сповіщає ще про три твори цього св. отця Церкви: “Проти єресі Гермогена”, в якому св. Феофіл, за свідченням Євсевія, використав книгу Одкровення св. ап. Іоана Богослова; другим твором церковний історик називає “Якісь катезизичні книги”, а третім – “Перевершена книга проти Маркіона”. Крім цього блаж. Єроним згадує “Коментарі” на Євангеліє і Притчі Соломона св. Феофіла. Накінець, він говорить також і про свого роду “Гармонії” спочилого єпископа, зауважуючи, що той “з’єднав в один твір висловлення всіх чотирьох Євангелістів”. На превеликий жаль дані твори св. Феофіла (були втрачені і про богословські погляди його ми можемо судити тільки з твору “До Автолика”
Перша книга (14 глав) представляє собою  запис розмови автора з його другом-язичником Автоликом і присвячена переважно викриттю безглуздю язицьких культів. Але спочатку св. Феофіл захищає християнське вчення про Бога і говорить про іменування християн і про воскресіння.
На вимогу Автолика показати йому Бога св. Феофіл висловлює глибоку богословську думку, про залежність пізнання Бога від духовно-морального стану людини. “Покажи мені твого чоловіка і я покажу тобі мого Бога. Покажи, що очі душі твоєї бачать і вуха серця твого чують. Бог буває видимий для тих, хто спосіб- ний бачити Його, у кого іменно відкриті очі душевні. Всі мають очі, але у одних вони покриті туманом і не бачать сонячного світла. “Але хоч сліпі не бачать, світло сонячне все-таки існує і світить. Бог не відкривається тим, хто наперед не очистить себе від всякої скверни” (гл. 2). Пізнання Бога можливе через споглядання його промислительних дій.
“Як душа в людині невидима для людей, пізнається через рух тіла, так і Бога неможливо бачити очима людськими, але Він споглядається і пізнається із Його провидінь і дій” (гл. 5). Далі св. Феофіл наводить основи космології, докази буття Божого, які пізніше розвили послідуючі богослови і мислителі. Таким чином, вже в цьому світі можна пізнати Бога, а ще ясніше буде це пізнання після досягнення безсмертя в майбутньому житті. Так як Автолик не вірить ні в Бога невидимого, ні у воскресіння мертвих, то св. Феофіл говорить про необхідність віри взагалі. Віра необхідна у всякій справі. “Чи не знаєш, що у всяких справах передує віра? Який землероб може отримати врожай, якщо спочатку не довірить землі насіння? Хто може переплисти море, якщо спочатку не довіриться кораблю і кормчому? Який хворий може вилікуватись, якщо попередньо не довіриться лікарю? Яке мистецтво чи знання можна вивчити, якщо попередньо не довіритись вчителю? Отже, землероб вірить землі, плаваючий – кораблю і хворий лікарю, а ти не хочеш довіритись Богу, маючи від Нього стільки запорук” (гл. 8).
Слова св. Феофіла про воскресіння мертвих проникнуті великою силою переконання. “Ти не виріш у воскресіння мертвих. Коли воно відбудеться, – увіруєш волею-неволею, але віра твоя переміниться в невірство, якщо нині не увіруєш” (гл. 8). Св. Феофіл вповні би задовольнив вимоги Автолика показати йому воскреслого мертвеця, але не робить цього тому, що він все рівно не повірить, і наводить інші свідчення. В цій же книзі св. Феофіл викриває політеїзм, показує безглуздя і аморальність язицьких міфів. Привертає увагу ще одна цікава думка автора першої книги: іменування “християн” тут походить від дієслова “хрін” (χρίειυ – намащувати, натирати), а тому слово “християни” св. Феофіл тлумачить як “помазані єлеєм Божим”.
Друга книга до Автолика містить 38 глав. Автор говорить про марновірство язичників і викладає християнське віровчення про Бога, творіння світу і людини, гріхопадіння і його наслідки. В протилежність язицьким міфам він викладає вчення пророків, яких називає “духоносними”, “Богом навченими”. Святе Писання він називає “Божественним”. Творіння світу він пояснює словами Біблії і проти поставляє його видумкам язицьких філософів. В переказі Мойсея про творіння світу він вживає вираз “шести днів”. Св. Феофіл багато цитує пророків Старого Завіту, шукаючи в них повчань морального характеру. Але разом з цим показує окреме значення і язицької літератури. При цьому він намагається погодити його з пророками і зовсім не відкидає язицьку мудрість.
Третя книга містить 30 глав. Св. Феофіл говорить про свій намір показати в ній Автолику древність Писань “в короткому викладенні”, щоби Автолик “необтяжливо прочитав його і побачив пустослів’я інших творців” (гл. 1). Вони самі не знали істини про Бога і світ, чому не могли і інших навчити цій істині (гл. 3). Апологет торкається і звинувачень, які висувались проти християн зі сторони язичників, а саме: багатожонство, людоїдство, кровосмішання. Він дивується, як Автолик, будучи культурною людиною, може вірити подібним байкам. Міфологія грецьких філософів наповнена спокусливими розповідями про походження богів. В протилежність цьому він викладає християнське вчення про Бога, десять його заповідей, про покаяння, праведність, ціломудрство, любов до ворогів і взагалі про високий християнський моральний ідеал життя. На основі даних Біблії і порівнянні їх з літочисленнями єгипетським, фінікійським і римським, св. Феофіл вказує рік від створення світу 5695, що допомагає визначити рік написання книги (5695–5508 – 187 р.). Книга закінчується порадою Автолику: “Якщо ти хочеш, уважно читай ці книги мої, щоби тобі мати радника і запоруку істини” (гл. 30).
 

 

Богословське вчення св. Феофіла

 

Св. Феофіл знаходився під впливом Філона, у якого запозичив алегоризм. За поглядами на філософію і елліністичну культуру св. Феофіл наближається до Татіана: у філософів він бачить, головним чином, одні непорозуміння і протиріччя. Але допускає сліди істини і у філософів і пояснює це або залежністю їх від пророків, або тимчасовим їх звільненням з-під влади демонів, які дають можливість розкритись природньому устремлінню людини до пізнання Бога. Головним джерелом віровчення св. Феофіл вважає пророків. хоча користується і новозавітними книгами. В своєму вченні апологет торкається тільки загально релігійних тем. Богослів’я святителя витримане переважно в апофатичних тонах. Одна із початкових глав його твору дуже характерна в цьому плані. Тут апологет говорить слідуюче: “вид Бога невимовний, невиразний і не може бути видимий плотськими очима. Тому що по славі Своїй Він – безмежний, по величі – недосяжний, по висоті – неохопний розумом, по силі – незрівнянний, по мудрості – не має Собі рівних, по благості – ненаслідний, по благотворінню – невиразний. Тому що я називаю Його “Світлом” то висловлююсь лише про те, що Він виробляє; якщо називаю “Словом”, то говорю про Його початок: називаю Його “Розумом”, говорю про його розуміння; називаю Його “Духом”, говорю про його дихання; називаю Його “Премудрістю”, говорю про його походження; називаю Його “Кріпо-стю”, говорю про Його силу; називаю Його “Силою”, говорю про його дійства; називаю Його “Промислом”, говорю про Його благість, називаю його “Царством”, говорю про його славу; називаю Його “Господом”, говорю про Нього як про Суддю; називаю Його “Суддею”, говорю про Нього як про праведного; називаю Його “Отцем”, говорю про Нього все” (1, 3). В даному відривку прослідковується основна думка: людською мовою важко і майже неможливо висловити тайну Бога, тому що мислення людини, будучи мисленням створеного і обмеженого єства, не в силах охопити безкінечного Творця. Тому св. Феофіл, як і інші грецькі отці Церкви, надає перевагу “формулам апофатичного богослів’я”. Він намагається йти “шляхом заперечень”, тобто “намагається” пізнати Бога не в тому, що Він є, а в  тому, що Він не є. Внаслідок цього в творі св. Феофіла часто зустрічаються такого роду “заперечні міркування”: Бог – безпочатковий, тому що ненароджений; Він – незмінний, тому що безсмертний і т.д. Але не можна сказати, що “шлях пізнання” абсолютно далекий апологету: Бог не тільки являється Творцем всього, Він також живить і оживотворює все, всім керує і про все промишляє. І Він для того “привів все із небуття в буття, щоби через діла його пізнавалась і досягалась велич Його” (1, 4).
Таким чином, за словами св. Феофіла, для людини існує можливість пізнання Бога, хоча і частково. Однак обов’язковою умовою даного богопізнання служить внутрішня, духовна і моральна чистота людини. Душа на думку апологета повинна бути чистою як “блискуче дзеркало”; якщо, “дзеркало душі” покрите іржою гріха, то людина не може бачити Бога (1, 2). Незмінною умовою даної чистоти являються “віра і страх Божий”. Своє вчення про богопізнання апологет тісно пов’язує з вченням про воскресіння із мертвих. Він говорить: “Коли знімеш з себе смертне і зодягнешся в нетління, тоді достойно побачиш Бога. Тому що відтворить Він плоть твою безсмертною разом з душею; тоді ставши безсмертним, й побачиш Безсмертного, якщо нині увіруєш в Нього” (1, 7).
 

 

Вчення про Св. Тройцю

 

Св. Феофіл являється першим християнським письменником, який використав термін “Трійця”, по відношенні до Бога: “Три дні, які були ще до створення світил, є образи Тройці: Бога, Його Слова і Його Премудрості” (2, 15). Взагалі необхідно зауважити, що до вчення про Св. Тройцю св. Феофіл неодноразово звертається в своєму творі, а тому тріадологія займає важливе місце в загальній системі його богословського світогляду. Одне із найбільш змістовних в плані вчення про Св. Тройцю місць говорить: “Бог, маючи Своє внутрішнє Слово в Особистих надрах, породив Його разом зі Своєю Премудрістю. Це Слово Він мав в якості Помічника в Своєму ділі творіння і через Нього все було створено. воно називається “Початком”, тому що володарює і начальствує над всіми речами, створеними Ним. Саме це Слово, будучи Духом Божим, Початком, Премудрістю і Силою Вишнього, сходило на пророків і  через них говорило про творіння світу і про все інше. Адже при  творінні світу пророків не було, але була Премудрість Бога, перебуваючи в Ньому, і Святе Слово Його, завжди співпередбуваюче з Ним” (2, 15). В цьому відривку св. Феофіла рельєфно відображені деякі характерні риси його тріадології. По-перше, Св. Дух ототожнюється з Премудрістю; причому спостерігається деяка неясність термінології, яка присуща багатьом донікейським отцям і вчителям Церкви: Слово називається не тільки “Премудрістю”, але і “Духом Божим”. По-друге, апологет ясно вчить про народження другої Особи Св. Тройці. Іншими словами, св. Феофіл намагається встановити розрізнення Осіб Св. Тройці.
 

 

Вчення про Логоса

 

У вченні про Логоса св. Феофіл розрізняє два образи його буття – “Логос  ендіафетос” – “внутрішнє Слово Боже” в досвітовому бутті і “Логос профорікос” – “висловлене Слово” для творіння світу (Філоновський термін). “Коли ж Бог захотів створити те, що Він  задумав, тоді Він і родив це Слово як “висловлене, народжене раніше всякого творіння; при цьому Бог не лишився Слова, але Він породив Слово і завжди перебував з Ним” (2, 22). Для св. Феофіла Логос, як “внутрішнє Слово”, означає другу Іпостась, причому цю Іпостась в Її “внутрітроїчного життя”, тобто в “досвітовому бутті”; а як “висловлене Слово”, Логос є та ж сама Іпостась, тільки в Її відношенні до створеного світу. З цим пов’язане розуміння св. Феофілом першої фрази “Книги Буття”: для нього слова “на початку” (ен архі) означають предвічноіснуючий Логос. В історії християнського богослів’я він був першим письменником, який подібним чином тлумачив дану фразу. Тому єдинство цієї Іпостасі як божественної Особи не порушується, але виділяються лише два її  аспекти. Другий момент, який привертає на себе увагу, це – значення, яке має термін “особа” (просопон). Коли св. Феофіл говорить, що Слово (Логос) приняло “вигляд” Бога Отця і під цим “виглядом” розмовляло в раю з Адамом, то він слово “особа” (“вид”) розуміє не в значенні “особистості” (“іпостасі”), але в значенні “ролі”. Тому в св. Феофіла повністю відсутнє змішання першої і другої Іпостасі Св. Тройці. Використовуючи термін “особа” у вказаному значенні, він лише підкреслює “Феофанівну роль” Логоса. За словами апологета, Бог Отець відкриває Себе людям через Своє Слово, також як посередництвом цього Слова Він творить світ.
Що торкається третьої Іпостасі Св. Тройці, то пневматологія св. Феофіла, знаходиться ще в зародковому стані і має достатньо розмиті грані. Для цього само собою розуміється, що Св. Дух, як і Слово Боже, існує від вічності і разом з Логосом Дух Святий приймає участь в творінні світу. Більш того, обидві Особи Св. Тройці являються життєвою і спасителькою основою для всього творіння: “Бог через Слово і Премудрість лікує і животворить все” (1, 7). Головна ж справа Св. Духа, надихати пророків, які “говорили дякуючи божественному і чистому Духу”. Однак таке “надихання” зовсім не зникло з старозавітними пророками, поскільки, за словами автора, “тільки одні християни володіють Істиною, так як ми навчені Св. Духом” (2, 33). Однак слід  зауважити, що христологія практично повністю відсутня в творі св. Феофіла. Пояснюється це, скоріше всього тим, що даний твір був адресований язичникам, які з  трудом приймали слово про Христа розп’ятого. Але не має сумнівів про те, що у втрачених творах св. Феофіл торкався проблеми христології.
 

 

Антропологія св. Феофіла

 

В прямому зв’язку з тріадологією св. Феофіла знаходиться його вчення про людину. Тлумачачи відомий біблійний вислів: “Створимо чоловіка за образом Нашим і за подобством” (Бут. 1, 26), він зауважує, що цими словами Бог, насамперед, показує “достоїнство людини”, тому що, створивши все посередництвом Свого Слова, Він тільки створення людини рахував достойним “ділом рук Своїх”. Крім цього, св. Феофіл тут же вточнює: творіння людини є справою не одного Отця, але всіх трьох Осіб Св. Тройці, поскільки, говорячи “створимо”, Отець звертається і до Свого Слова, і до Своєї Премудрості” (2, 18). За словами св. Феофіла Бог створив людину “ні смертною, ні безсмертною”, а “середньою”, здібною і до першого і до другого. Тому якщо би Бог створив людину з самого початку безсмертною, то значить Він зробив би творіння Своє богом; а якщо би створив смертною, то Сам би став причиною смерті людини. Таким чином, перед першоствореною людиною відкривалась дорога як до безсмертя, так і до смерті, поскільки вона була створена “свобідною і самовладною”. Порушивши заповіді, людина стала сама винуватцем своєї смерті. Вчення про первородний гріх, у св. Феофіла виражене довільно ясно: гріх став причиною хвороби і започаткував смерть, а для тварин – одичанням. Але св. Феофіл не вважає участь людини безнадійною, поскільки чоловіколюбство і милосердя Боже великі і безмежні. Він говорить: “Як порушенням людина накликала на себе смерть, так і покорою волі Божій може добути собі вічне життя. Тому що Бог дав нам закон і Свої святі заповіді, виконуючи які всякий може спастись і, отримавши воскресіння, наслідувати нетління”. Таким чином, вчення про людину органічно пов’язане з сотериологією, яка в свою чергу тісно пов’язана з етикою. В загальному для св. Феофіла характерне глибоке переконання у високому моральному вченні і достоїнстві релігії християн, яка поза всяким сумнівом перевершує язицтво. Християни творять справи благочестя, сповідують Бога, а тому ними керує Істина, їх оберігає благодать і мир; Святе Слово являється їх Путеводієм, Премудрість Божа навчає їх, а Бог серед них.
Говорячи про св. Феофіла взагалі, то можна сказати, що звичайно йому приділяється довільно скромне місце як в історії ранньоцерковної писемності, так і в історії християнського богослів’я.