foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

На слуху у багатьох сенсаційна книга доктора економічних наук, зав. лабораторією соціального інтелекту одного з академічних інститутів Києва Юрія Канигіна „Путь ариев” (К., 1995). Уривки з книги регулярно читаються по радіо, неодноразово виступав у прямому ефірі й сам автор, а цілі її фрагменти увійшли до спільного видання Ю. Канигіна та З. Ткачука „Українська мрія” (К., 1996). „Одкровення” міфічного „гуру”, в уста якого Канигін вклав сенсаційну інформацію, - буквально перевертають теперішні уявлення про історію України і сприймаються за чисту монету багатьма читачами й слухачами „пути ариев”. Насичена книга й інформацією щодо Священної історії, неодноразово згадується в ній ім’я Христа. І хоча Ю. Канигін повними пригорщами бере свою історичну премудрість від теософії мадам Блаватської та реріхівців, котрі, як відомо, відлучені від Православної Церкви, а учасниками міжнародного міжконфесійного Семінару (20.05.1994 р.) вчення Реріхів засуджене, як „релігійна секта не тільки несумісна з християнством, але й безпосередньо йому ворожа”, - на сторінках своєї книги він подекуди також слушно критикує Еріха. У спільній же з Ткачуком „Українській мрії” Ю. Канигін навіть вболіває за тим, що багато людей „забули свою (батьківську) віру, пішли до різних сект”, говорить і про „надзвичайно чужі нам, слов’янам, східні вчення! тощо. Врешті, й у своєму виступі у прямому ефірі по Українському радії 21 грудня 1996 р. Канигін заявив, що вважає себе християнином. Але яким же є справжнє кредо Ю. Канигіна?
Кожен дійсно віруючий православний знає „Символ віри”, що починається словами: „Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого...
І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного...”
А що ж у Канигіна? Досить уважно перечитати „Путь ариев” на сторі 190-191, щоб переконатися, що його погляди не мають нічого спільного не тільки з православ’ям, але й з християнством взагалі, адже згідно з Канигіним, „Иисус ... себя считал учеником великого Рамы” [с. 191]. Про Раму йдеться в іншому місці книги, де йому призначена роль „Божества в человеческом облике” [с. 33]. На Хрещатику, де нібито жив Рама у 5508 р. до Різдва Христова і де він „воспринял основную инкарнацию”, „посланец Неба” відкрив йому „тайну его двойного рождения” і роль його місії на землі [с. 33]. Отже, якась всемогутня сила посилає з неба на землю спочатку Раму, а потім, уже як учня Рами, Христа! Добре собі християнство! По суті це повторення „мудрості” теософів. Щоб переконатися у цьому, досить зазирнути в книгу послідовника Блаватської Клізовського, перевидану не так давно у Ризі (А. Клизовский. Основы понимания новой Эпохи. Рига, 1991). Дозволю собі навести відповідну цитату з Клізовського: „Первые Руководители нашего человечества, когда оно находилось еще в младенческом состоянии, прибыли, как сообщает теософия, с соседних планет Венеры и Юпитера...” Звідти прибували їхні втілення на землі, такі як „жрец, как предводитель племени, как мудрый правитель, как пророк”, наприклад, Сократ, Джордано Бруно і т.д. „Законы зволюции устанавливают необходимость периодического появлення среди людей Высших Существ, Учителей человечества... Таким Учителем человечества был Христос, но христианские теологи из Учителя Христа сделали Единого Сына Единого Бога, то єсть такую сущность, которая во Вселенной не существует” [А. Клізовський. Вказ. тв. -Т. 1. -С. 84, 193-195]. До речі, Клізовський у своїй книзі застосовує хитру тактику, яку повсякденно демонструють в Україні і не тільки в ній переважна більшість сектантів, особливо з тоталітарних сект. На словах спочатку не заперечується Христос, і проповідник буде переконувати потенційного адепта, що він не проти Христа і навіть сам є християнином, але потім виявляється, що насправді дана секта та її вчення нічого спільного з християнством не мають і навіть ворожі йому. Так чинить Клізовський, котрий відкидає Символ Віри („христианский Никейский символ веры єсть сплошное заблуждение”), особливо де йдеться власне про Христа. Приблизно тим самим шляхом простує і Канигін. Він вперше силкується переконати читача, зокрема, у тому, що „переселення душ”, „інкарнація” (типові для східних релігій) є притаманними і християнству [с. 190]. Такі ж зусилля чинили й чинять теософи та реріхівці, антихристиянську суть вчення яких виразно показав о. Андрій Кураев (Див.: А. Кураев. Сатанизм для интеллигенции (О Рерихах й Православии).- М., 1997. -Т. 1-2.).
Тут зайвий раз було доведено, зокрема, що вчення про „інкарнацію” й „переселення душ” не мають нічого спільного з християнством.
Але це не єдине „відкриття” Ю. Канигіна! Він твердить, що Христос „по воспитанию” був „скорее митраистом”, тобто прихильником „бога” Мітри, який знайшов своє місце у пантеоні язичників - зороастрійців (вогнепоклонників), а також сучасного індуїзму. Говориться у книзі й про те, що Христос разом з Іваном Хрестителем входив до секти єсеїв (про це, до речі, мені доводилося читати в деяких книгах, виданих у сучасному Ізраїлі зовсім не християнами). Ця секта була, за Канигіним, нібито мітраїстською, а з неї Христос „ушел к ариям в Индию и Тибет, где продолжилось его митраистское воспитание” [с. 190], де він був навіть прийнятий як великий махатма” [с. 191]. На що ж посилається при цьому Ю. Канигін? Чи не журнал „Воинствующий безбожник”? Ні. Він згадує якісь аж 100 (!) документальних свідоцтв. От тільки жодного з них Канигін не наводить, бо вони нібито сховані у „секретных архивах Ватикана”, на публикацию „русского офицера Нотовича” та апокрифи. По-перше, апокрифи тому і називаються апокрифами, бо не є дійсним Святим Письмом. По-друге, сам Нотович не знав жодної зі східних мов і не мав на руках жодного документу. Вся його інформація була або вигадана, або ж звелась до запису байки, котру нібито розповів йому перекладач. Науковці каменя на камені не залишили від висновків Нотовича ще у XIX ст. (від його вигадок відмежувалися й ті особи, на котрих він сам посилався), і навіть окультисти сприйняли з публікації „русского офицера” лише одну ідею: на Сході є якісь легенди, котрі говорять про перебування там Христа. Далі більше. Ю.Канигін вважає Господа Ісуса Христа буддійським ченцем, твердить, що Він Себе вважав „учеником великого Рамы” [с. 191].
А ось як розуміє суть християнства „християнин” Канигін. Вона „в объединении, слиянии иудаизма... с митраизмом” [с. 192], християнське ж віровчення - це, бачте, конгломерат юдаїзму та „арийских дополнений, почерпнутых Иисусом на Востоке, а также „выращенных” в среде ессеев” [с. 101].
Кожен православний християнин знає молитву, яка читається перед причастям: „Вірую, Господи, і визнаю, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов на світ грішників спасти...”. Однак Ю. Канигін має свій погляд на те, заради чого прийшов у цей земний світ Спаситель, а саме: щоб „Київська Русь стала лоном усього величезного „тіла” яфетичного світу... Заради цього і створили Мойсей і Христос своє велике вчення”! [Українська мрія, с. 22]. Яке ж куце і невірне розуміння місії Спасителя! І чи можна на одну дошку ставити сина Божого Ісуса Христа і пророка! Мойсея? Чи не виходить тоді, як у мусульман, що Ісус, згідно з їх вченням, не є Богом, а тільки пророком Іссою? Канигін пробує уточнити свою думку, але краще б не брався! Тут виходить, що Христос є лише „итоговое звено в генезисе єврейского народа как единой нации (!?) [с. 245].
Взагалі, Ю.Канигін не перший пробує відкинути божественну суть Христа. Церква ще у IV ст. засудила відверто єретичні погляди Арія та його послідовників - аріан. Та навіть Арій не говорив про дітей (у безпосередньому значенні) Христа! А Канигін тут і самого Арія перевершив,! кажучи таке: „потомки Девы Марии и Иисуса Христа (виділено нами - Ю.М.) прийшли... на берега Дніпра” [с. 70]. Чи є тут межа блюзнірству?!!
Інакше, як фальсифікат, ніяк назвати твердження Канигіна: „Христос и его апостолы ничего не говорили о кресте, о крестном знамении. В Библии о кресте ни слова” [с. 105]. Перш ніж повторювати типові для багатьох сектантів протестантського толку вигадки, пропоную Канигіну уважніше читати як Старий, так і Новий Завіти, наприклад, заглянути у Євангеліє від Іоана (19; 17-31), у Перше послання св. апостола Павла до коринфян (І, 17), його послання до галатів (4; 12-14). Для наочності дозволю собі процитувати фрагмент з останнього: „А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу”(4; 14).
Вживає Канигін і такий вираз як „Космический разум” [с. 15, 68], котрий дав людям 5 основних мов. Якщо це Бог, то чому так не сказати прямо, тим більше, що кожному віруючому відома історія зі Старого Завіту про вавилонську вежу та походження народів та мов? Якщо не Бог, то як цей „Космический разум” співвідноситься з Богом? Після такого роду заяв вже не дивуєшся тому, що Тарас Шевченко згідно з „Путей ариев” є для українців „национальное божество наряду со всеобщим Богом Иисусом Христом” [с. 200].
Аналіз „Пути ариев” з погляду історичної науки я, історик за фахом, зробив у окремій статті. Тут відзначу лише те, що в основі переважної більшості постулатів Канигіна лежить звичайний окультизм, відкинутий істориками як такий, що не має нічого спільного з наукою. Марно шукати тут якихось джерел чи документів. Все побудовано, по суті, на буйній фантазії типу: „мені так здається, мені так привиділося, приснилося і т.д.”. Оцей окультизм переноситься на історичне минуле - і як наслідок - сенсації на глиняних ногах. Взагалі, книга Канигіна нагадує дитячий конструктор „сделай сам”.
Ю.Канигін навіть окремі розділи книги повністю присвятив аналізу Біблії. Якого роду цей аналіз, можна легко здогадатися. Наприклад, в „Українській мрії” нас „приємно” дивують тим, що, виявляється, ми, українці, походимо від ... братовбивці Каїна [„Українська мрія”, с. 14]. Але, згідно з Біблією був всесвітній потоп, після якого врятувалися тільки Ной з синами (Ной, до речі, був нащадком Сифа, а не Каїна). Від одного з синів Ноя (Яфета) і походять українці. Власне, й сам Канигін пише про це в іншому місці, але версія про українців-каїністів йому, очевидно, більше подобається. А взагалі краще б читачеві взяти до рук польські хроніки XVI - XVII ст. (Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні та ін.), у котрих куди цікавіше й точніше аналізувалися родоводи різних народів, починаючи від Ноя. Додамо, що сучасні історики-богослови пов’язують з каїнітами неандертальців (див.: протоієрей Стефан (Ляшевський). Библия й наука. - М., 1996).
Сучасні сектанти, наприклад з „Юніверу”, захоплюються „езотеричним” прочитанням навіть дитячих казок. Виходить таким чином, що Колобок - це Місяць і т.д. Не відстає від них і Канигін. Він „езотерично” читає Євангеліє і доходить висновку, що українці зафіксовані у ньому в особах Понтія Пилата та Симона Кіренайського. Кіринея знаходилась західніше Єгипту і пов’язувати з нею Україну виглядає аж надто неграмотним. Понтій - це натяк, бачте, на Чорномор’я. Але, по-перше, „понтом” греки називали море взагалі, а це могло бути не обов’язково Чорне, а, скажімо, Біле, Жовте, Червоне, отже, сюди можна ліпити замість українців лопарів, японців та ефіопів... По-друге, якщо це таки було Чорне море, то на його берегах жили предки не тільки українців, а також ряду інших народів (румун, грузин, греків та ін.). Чому ж саме нам така „честь”?
Мабуть, уже досить. Не шляхом аріїв, а шляхом єретиків-аріан йде Ю. Канигін, а його книга сповнена антихристиянськими постулатами, котрі інколи є звичайним блюзнірством. Коли ж автор після цього ще й оголошує себе християнином, то прислуговується хіба тому, щоб посіяти сум’яття й хаос у свідомості людей, котрі не мають ясного світобачення й твердої християнської віри.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2