foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Березень місяць автор цих рядків провів у Польщі, перебуваючи на науковому стажуванні, працюючи у архівах та бібліотеках. Природно, не полишилося поза увагою і церковне життя в цій країні. Я знову побував у Варшаві, Кракові, Білостоці, Супрасльському монастирі, раніше бував і в Ченстохові, Перемишлі, Любліні, Вроцлаві, Яблечинському монастирі та інших центрах православного життя сучасної Польщі.
Переважна більшість громадян Польщі є католиками, і католицька церква відіграє там дуже велику роль. Хоча Польща є світською державою, але там навіть в часах т.зв. «комуни», існували (й існують!) наприклад факультативи Закону Божого у школах, який вивчали при бажанні батьків їхні діти. Тому то в Польщі явно меншим є вплив різномастних сект, які буквально заполонили Україну, молодь там бере активну участь у церковному житті країни, на польських телеекранах куди менше насильства та несмаку порівняно з Україною та її північно-східним сусідом. Переваги, здається, очевидні. Але у нас в Україні як тільки заговориш про Закон Божий у школі хоча б як факультативний предмет, тільки для бажаючих, зразу піднімає гвалт вся посткомуністична рать «Нє пазволім!», «У нас церкав атдєлєна ат гасударства», «Єто дискриминація релігіозних мєньшінств» і т.д., витягують пронафталінені декрети радвлади і свіжі, але такого ж типу, циркуляри та інструкції. Не дають навіть християнську етику запровадити в школах. Зате т.зв. «валеологію», нашпиговану язичеськими заговорами, «Дєткою» Паршека Іванова, «чакрами» та іншим сміттям з арсеналу тоталітарних сект –будь ласка. Посткомуністичну нинішню владу мало хвилює той факт, що Україна на першому місці в Європі по темпах поширення СНІД, що тут невпинно дереться вгору крива дитячої злочинності, абортів та ін. негативів. Головне для неї, щоб дитина росла без Христа в душі!
Будучи православним, я природно цікавився насамперед життям Польської Автокефальної Православної Церкви, переважну більшість яких складають православні українці та білоруси. Дана Церква стала автокефальною у 1923 р., після того як Західна Україна та Західна Білорусь після закінчення Першої світової війни і укладення Ризького миру (1921 р.) з Росією опинилися під польською владою. При підтримці Польської держави всього за рік-два переговори з Вселенським патріархом закінчилися успішно і вже у 1923 р. ПАПЦ дістала сподіваний томос на автокефалію від патріарха. З якою ж люттю РПЦ, яка сама перебувала в умовах більшовицького терору та гонінь, накинулася тоді на ПАПЦ! І «неблагадатная» вона, і «нєканонічная» і т.д. (кожен бажаючий легко продовжить цей ряд, беручи до рук будь-яке московське писання про УПЦ Київського Патріархату). Істерія сягнула таких масштабів, що у 1923 р. архімандрит-чорносотенець Смарагд за «ізмєну» Москві вбив з револьверу предстоятеля ПАПЦ митрополита Юрія (Ярошевського)! Але ПАПЦ вистояла. Хоча єпископат багато в чому був промосковським, хоча уряд міжвоєнної Польщі прагнув перетворити її у знаряддя полонізації, однак під тиском віруючих ПАПЦ поступово ставала Церквою з українською та білоруською мовами в богослужінні, дійсно Православною Церквою західної України та західної Білорусі. Особливо це стало виразно, коли єпископами стали Полікарп (Сікорський), Іларіон (Огієнко) та Палладій (Видибіда-Руденко). Після завершення Другої світової війни, сталінська Москва перетворила Польщу у майже маріонеткову державу, поставила на чолі свого гауляйтера, полковника НКВД Б. Берута, словом вела її шляхом УРСР. У 1947 р. тут розгорнулися широкі репресії, особливо проти українців, які у своїй більшості були депортовані з етнічних українських земель Закерзоння (злочинна акція «Вісла»). Зайнялася також Москва і духовним «окормлєнієм», продовжуючи церковну політику 1939 р. Предстоятель ПАПЦ митрополит Діонісій опинився під домашнім арештом і був де-факто відсторонений від керування ПАПЦ. Слухняніші єпископи під тиском НКВД та його польського відповідника – УБ змушені були відмовитися від томоса Вселенського патріарха, але взамін прийняти аналогічну грамоту від патріарха московського. Внаслідок такої «рокировки» ПАПЦ була міцно прив’язана до РПЦ. Тому то ПАПЦ не визнає нині УПЦ Київського Патріархату, через що наприклад мені не довелось послужити за одним престолом у православних храмах Польщі (священики в принципі були не проти цього, але боялися вступати в кофнлікт з своїми єпископами).
Те, що ПАПЦ та її вірні вдвічі менше, ніж «східняки» скуштували радянської влади, не може не кинутися в очі. Від старого до малого у містах, не кажучи вже про села, люди регулярно, тобто щонеділі, ходять до церкви, більшість дітей слухає у школах Закон Божий (звичайно ж від православних викладачів, нерідко православних священиків). У Білостоці з його населенням у 300 тисяч душ третина є православними, тут існує бл. двох десятків православних храмів. На одну з великопісних п’ятниць на читання пасій у великому кафедральному Свято-Микільському соборі віруючих було стільки, що й до нього не змогли всі вміститися, а тих, хто знаходився в храмі, було як оселедців у бочці. Правильно сказав колись один з святих угодників: «У храмі має бути тісно від віруючих!». Потужна сила молитви до Господа, атмосфера глибокої Віри та Любові легко відчувалася кожним хто приходив у цей храм, тим більше знаменитий, що саме тут знаходяться мощі св. Гавриїла-дитя Білостоцького. Під час Святої Літургії тут вірних набагато більше і вони стоять довкола храма густими рядами. Така ж картина і в інших храмах Білостока, де серед православних домінують білоруси (їх на щастя не зачепила акція «Вісла» 1947 р. і вони живуть компактною масою).
Однак не тільки позитивні враження склалися у мене під час перебування у храмах ПАПЦ. Важко наприклад було зрозуміти, чому священики крізь пальці дивляться на те, що більшість жінок стоїть у храмі Божому з непокритими головами, між тим як св. апостол Павло у Першому своєму посланні до коринтян чітко сказав «І кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову…» (11,5). Читаючи гнівні філіппики представників РПЦ проти новостильних (тобто тих, котрі перейшли на новий стиль) Православних Церков, чомусь не знаходиш у їхньому переліку згадку про ПАПЦ. Між тим в останній було прийнято досить дивне рішення щодо цього. У Варшаві є два православних храми. Так от у храмі св. Іоанна Ліствичника на Волі – старий стиль, а у кафедральному соборі св. Марії Магдалини на Празі, де служить сам предстоятель ПАПЦ митрополит Сава – новий. Ось і виходить, що одні православні варшав’яни вже розговілися та паски їдять, а другі ще готуються плащаницю виносити!
Сумне враження залишає мовна політика ПАПЦ. Як уже говорилося, переважна більшість її віруючих –це українці та білоруси. На жаль, не вдалося почути на службі Божій і навіть у проповідях жодного слова українською чи білоруською мовою. У храмах лунає церковнослов’янська (данина традиції), польська (бо польська мова є дійсно державною у Польщі) і … російською. Саме цю мову єпископат ПАПЦ згідно з московськими інструкціями вважає дійсно вартою уваги, а на українську та білоруську дивиться як на «просторєчіє», якому не місце в храмі. Привіз я з Польщі «Kalendarz prawosławny 2003», тобто православний церковний календар, офіційне видання Варшавської Православної митрополії. Половина тексту надрукована тут по-польськи, а половина – …по-російськи. Читаю календар уважніше, шукаю наприклад під 1/14 січня згадку про св. Петра Могилу, який так багато зробив для Православної Церкви. Він був канонізований у 1996 р. УПЦ Київського патріархату, поспішила це зробити й УПЦ Московського Патріархату, однак РПЦ великого київського митрополита наказала визнавати тільки як місцевошанованого. Пізніше Петра Могилу було канонізовано Румунською Православною церквою і ПАПЦ мусила б обов’язково включити Петра Могилу у свої святці, бо для цього вже немає формальних перешкод. А св. Петро Могила ж так багато зробив для православних Холмщини, Підляшшя, Перемищини, які зараз знаходяться у складі Польщі. Тут , у Любліні, Холмі, Перемишлі, Кодні, Більську та ряді інших міст, і досі стоять храми та монастирі, які будував, підтримував чи боронив від зазіхань іновірців святий митрополит. Та нема цього святого у святцях ПАПЦ! Видно керуються вони старою, чорносотенного гарту, лінією щодо св. Петра Могили, якого у Петербурзі та Москві незаслужено підозрювали у симпатіях до католицизму і не могли йому пробачити відкритості до кращих здобутків західної культури.
З цих вражень можна зокрема зробити один важливий висновок і для нас, українських православних, які прагнуть бачити свою Церкву, найбільшу в світі, автокефальною. Отже, сама по собі автокефалія, хоч і дає надзвичайно широкий простір для розвитку Православ`я, хоч і складає фундамент майбутньої Єдиної УПЦ, але її проголошення, як бачимо на прикладі ПАПЦ, не вирішить всіх проблем, бо імперська Москва зробить все, щоб перетворити її у формальний акт, подібно як маріонеткова УССР мала членство в ООН. Для того, щоб майбутня Помісна Єдина Українська Православна церква стала дійсно українською, треба не тільки зараз докладати значних зусиль для проголошення автокефалії, але й після здобуття цієї автокефалії невтомно працювати на благо Православної Церкви та українського народу!

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2