foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Києво-Печерська лавра є найзнаменитішою православною святинею України, одним з найважливіших в нашій історії цетрів православ”я у світі. Саме тут діяла яскрава плеяда українських святих, саме тут було сформовано той осередок православної духовності, який приніс Києву славу “другого Єрусалиму”. Не випадково, історія обителі постійно привертала увагу істориків, починаючи з батька літописання Русі-України св. Нестора Печерського. Так тривало до лиховісного 1917 року, коли сатанинська комунорадянська влада оголосила релігєю “опіумом для народу” й заходилася фізично винищувати православне духовенство. Лише в роки Другої світової війни було скориговано курс “партії та уряду” щодо Православної Церкви. Було вирішено зберегти її, але в обмеженому вигляді із забороною виходу за межі нечисельних храмів, зберегти тільки як РПЦ, тільки як вірну виконавицю волі імперської Москви. Києво-печерську лавру було закрито, перетворено в центр атеїстичної пропаганди. Було накладено негласне вето на дослідження історії Української Православної Церкви, на історію її святинь, так само, як і на історію української державності, традицій національно-визвольної доби.
Тільки в незалежній Україні стало можливим відродити традицію дослідження історичного минулого УПЦ й зокрема Києво-Печерської лаври. Щоправда, святиня опинилася в руках РПЦ, яка на дух не переносить ні самостійної Української держави, ні української мови, а українців всупереч правді оголошує “русскімі”, тобто московитами. Внаслідок цього поширюються статейки переважно чорносотенного духу про обитель, в котрих умисно фальсифікується належність її до Русі-України, її історія, як і вся історія Київської Русі, анексується на користь московської. Це виглядає так якби румунам (які до ХІХ ст. називалися волохами) спало на думку оголосити себе й тільки себе безпосередніми спадкоємцями слави Давнього Риму, а італійців –лише гілкою румунського чи романського народу, а італійську мову –“нарєчієм” румунської.
Але, слава Богу, потроху на полі української історіографії виростають правдиві дослідження, котрі стосуються й історії УПЦ, й історії Києво-Печерської лаври. Помітним явищем став вихід книги професора Дмитра Степовика “Історія Києво-Печерської лаври” (К., 2001, 555 стор.), яка привертає увагу вже своїм ошатним виглядом, великою кількістю ілюстрацій. Але справа звичайно не у зовнішньому вигляді книги, а у її глибокому змісті, насамперед у принципово іншому погляді на історію Києво-Печерської лаври. Йдучи за своїм славним попередником, митрополитом Іларіоном (Огієнком), Д. Степовик наводить важливі аргументи на користь того, що святиня виросла на землі русинів-українців й саме наші предки, русини-українці, складали переважну більшість того сонму святих, грандіозну роль якого в історії УПЦ важко навіть уявити.
Другий та третій розділи книги автор присвятив історії Лаври у ХІУ-ХУІІІ ст. Він показав як в умовах бездержавності українського народу, Лавра зберегла своє значення й прославилася не тільки як свята обитель, але й потужний центр освіти та культури українського народу, котрий суттєво вплинув на збереження національної ідентичності українців, зберіг в їхніх серцях повагу до великої і славної історії Батьківщини, любов до неї. Особливо важливу роль в цей період відіграли київські митрополити Йов (Борецький), святий Петро (Могила), Сильвестр (Косів), архимандрити Києво-Печерської лаври Єлисей (Плетенецький), Захарія (Копистенський), Йосиф (Тризна). Характерно, що митрополит Сильвестр (Косів) та лаврський архимандрит Йосиф (Тризна), спираючися на підтримку всього духовенства, виступили категорично проти присяги московському цареві Олексію І й підпорядкування УПЦ московському патріярху. Про це звичайно “забувають” сказати чорносотенці в рясах, бо даний факт надто промовисто свідчить про те, ким усвідомлювало себе українське духовенство у ХУІІ ст. : українцями чи московитами. Автор книги велику увагу приділяє внеску лаврських подвижників, ( вони речі часто були випускниками Києво-Могилянської Академії) в розвиток української культури, зокрема богослов”я, філософії, історіографії, літератури, образотворчого мистецтва. Глибокі висновки Д.Степовика каменя на камені не залишають від брехливого комуністичного постулату про Церкву як нібито осередок мракобісся й темноти. Оскільки Дмитро Степовик є загальновизнаним авторитетом в галузі дослідження української ікони, то природно, що відповідні сторінки його книги читаються з особливим зацікавленням. До речі, вже вийшла Енциклопедія “Києво-Могилянська Академія в іменах”, написана рядом провідних українських та зарубіжних науковців, а її презентація в стінах Києво-Могилянської Академії відбудеться ось-ось, 22 лютого. На сторінках цього фундаментального й цінного видання вміщено бл.1000 біографічних нарисів про викладачів, студентів та покровителів Могилянки, які так само, як і проф. Д.Степовик, але на іншому матеріалі блискуче удоводнюють неспроможність постулату, пущеного в обіг ще “класиками” марксизму-ленінізму.(Нагадаймо, що не так давно лідер КПУ П.Симоненко знову назвав релігію “опіумом для народу”) .
Проф Д.Степовик показав роль Києво-Печерської лаври у духовному житті українського суспільства козацької доби. Дуже важливим є й те, що він зупинився на розкритті ролі українських князів, гетьманів та кошових отаманів Запорізької Січі, гетьманів України й підтримці ними святої обителі, пише про зненавиджені чорносотенцями величні імена гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепи та інших видатних покровителів Києво-Печерської лаври.
Особливо актуальним є четвертий і останній розділ книги, у котрому висвітлюється історія Києво-Печерської лаври у ХІХ-ХХ ст., тобто ті сюжети, які звичайно обходяться у писаннях московських та малороських церковних авторів. Причину цього замовчування легко зрозуміти. “Канонічна” РПЦ з 30- х років ХХ ст. стала по суті одним з міністерств Російської імперії-СРСР, керованої більшовиками, які по коліна у крові стояли в народній крові, в т.ч. й крові православного духовенства. І сьогодні РПЦ не покаялася за свою позицію в ті часи, і сьогодні вона освячує імперську політику Москву, служить не стільки Богу, скільки кесарю. Тому то й не хочеться чорносотенцям писати про те, що наприклад Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври було висаджено у повітря не гітлерівцями, а НКВДистами, тому то не хочеться їм писати про те, як Лавра всупереч волі українців опинилася в руках московської церкви і т.д. Всі ці сюжети знайшли своє майстерне відображення в книзі професора Дмитра Степовика. Взагалі треба сказати, що книга написана легко, доброю літературною українською мовою і є доступною до широкої читацької маси. Сподіваємося, що шанований професор, нині і доктор богослов’я, продовжить свій плідний пошук і продовжить свої важливі розвідки з історії православних святинь.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2