foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Про гріх і покаяння

"Справжнє покаяння полягає в тому, щоб спершу, усвідомивши свою провину, людина відчула біль, попросила у Бога прощення й уже після цього висповідалася. У такий спосіб приходить божественна розрада. Тому я завжди раджу людям каятися і сповідатися. Тільки сповідатися (без покаяння) я не раджу ніколи".

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що гріх мучить людину

 

Очищення серця

Геронде, Христос спроможний поміститися в серці будь-якої людини?

Христос вміститися здатен, тільки ось люди не здатні Його вмістити, тому що не намагаються виправитися. Щоб Христос у нас помістився, наше серце повинно очиститися. "Серце чисте сотвори в мені, Боже...".

  Геронде, а чому дикі тварини не завдають шкоди святим?

  Коли люди втихомирюються, дикі тварини теж утихомирюються й визнають людину своїм володарем. У Раю до гріхопадіння Адама і Єви дикі звірі їх благоговійно облизували, а після гріхопадіння почали на них кидатися, щоб розірвати. Коли людина повертається в стан, у якому перебувала до гріхопадіння, тварини знову визнають її своїм паном. Одначе сьогодні зустрічаються люди, які гірші, ніж тварини, гірші, ніж змії. Вони використовують у корисливих цілях безпритульних дітей, відбирають у них гроші, а коли бачать, що над ними згущаються хмари, викликають поліцію, звалюють на малолітніх усю свою провину й навіть здають їх у будинки для божевільних. Тому сто сорок сьомий псалом, який преподобний Арсеній Каппадокійський читав для того, щоб дикі тварини стали смирними й не робили зла людям, я читаю з тією метою, щоб стали смирними люди й не робили зла ні подібним собі людям, ні тваринам.

Геронде, а яким чином людина повертається в стан, у якому перебувала до гріхопадіння?

— Повинно очиститися серце. Треба здобувати душевну чистоту — тобто щирість, чесність, несвоєкорисливість, смиренність, доброту, незлобивість, жертовність. У такий спосіб людина споріднює себе з Богом, й у ній почиває Божественна Благодать. Якщо в людини є тілесна чистота, але нема чистоти душевної, Бог не перебуває в ній, тому що в такій людині живуть лукавство, гордість, злість і подібні пристрасті. її життя - суцільний обман. Починайте свій подвиг саме з цього - зі старання здобувати душевну чистоту.

Геронде, а чи можна за один раз викорінити якусь погану звичку?

— Насамперед людина повинна зрозуміти, що ця звичка їй шкодить. Зрозумівши це, вона повинна захотіти почати боротьбу, щоб позбутися цієї звички. Для того, щоб викорінити погану звичку одним махом, треба володіти великою силою волі. Мотузка, поступово протерши рівчик в криничному зрубі, вже не зісковзує ні вправо, ні вліво. Так і будь-яка звичка поступово протирає рівчик в серці й потім виходить із цього рівчика з трудом. Тому треба бути дуже уважним, щоб не набувати поганих звичок, тому що потім буде потрібна чимала смиренність і велика сила волі, щоб їх викорінити. Як казав священик Тихон: "Добра звичка, синку, — це чеснота, звичка погана — пристрасть".

Але, що не кажи, я переконався в тому, що якщо, подвизаючись, людина все одно продовжує оступатися й не міняється, то причина в її егоїзмі, себелюбстві й своєкорисливості. Такій людині не вистачає смиренності й любові, і це перешкоджає божественному втручанню. Сама людина не дає Богові їй допомогти. Приміром, якщо Бог допоможе такій людині перебороти якусь пристрасть, то вона припише це собі й загордиться, тому що вирішить, що справилася зі своєю пристрастю сама — без Божої допомоги.

 

Визволення від гріховної пітьми

Геронде, якщо людина забруднить себе [гріхами] після Святого Хрещення, то це дуже тяжко?

— Залежить від того, наскільки вона себе забруднить. Один вимажеться весь з голови до ніг, інший —                   заплямується тільки ледь-ледь, у когось — одна брудна пляма, у когось дві...

  А які гріхи бруднять Благодать Святого Хрещення тяжкі?

  Ну звичайно, смертні гріхи опоганюють Святе Хрещення, і тоді Божественна Благодать теж віддаляється від християнина. Звичайно, Вона не полишає його [зовсім], як і Ангел Хоронитель його не полишає. Пам'ятаєте, що сказав диявол ідольському жерцеві, на дочці якого хотів оженитися один чернець? "Не квапся. Цей чернець залишив Бога, але Бог його ще не покинув".

  Геронде, а чи можна жити в пітьмі гріха й не відчувати цього?

— Ні, відчувають всі, але тільки в людей є байдужість. Для того, щоб хтось прийшов до світла Христового, він повинен захотіти вийти з гріховної пітьми. Візьмімо як приклад людину, котра опинилася в темному льосі й помилково зачинила за собою двері. Побачивши, як через якусь дірочку в льох пробивається промінь світла, вона йде на це світло, потрошки розширює отвір, знаходить двері й виходить назовні. Так само й людина, що перебуває в пітьмі гріха: з того моменту, як вона відчує добро необхідністю й у неї ввійде добра стурбованість, вона буде докладати зусиль, щоб вийти з цього мороку. Сказавши: "Те, що я роблю, — неправильно, я збилася зі шляху", людина смиряється, до неї приходить Благодать Божа, і в подальшому вона живе правильно. Але якщо в людину не ввійде добра стурбованість, то виправитися їй непросто. Приміром, хтось сидить у замкненому приміщенні й почувається погано. Ти кажеш такій людині: "Встань, відкрий двері, вийди на свіже повітря й прийдеш до себе", а вона у відповідь починає: "Вийти на свіже повітря я не можу. Але скажи, чому я замкнена у чотирьох стінах і не можу дихнути? Чому тут нема свіжого повітря? Чому Бог посадив мене сюди, а іншим дав можливість насолоджуватися волею?". Ну хіба можна допомогти такій людині? Знаєте, скільки людей мучаться, тому що не слухають того, хто може надати їм духовну допомогу? Гріхом людина перетворює земний рай у земну пекельну муку. Якщо душа забруднена смертними гріхами, то людина переживає демонічний стан: стає дибки, мучиться, не має в собі миру. І навпаки: мирний той, хто живе з Богом, спрямовує свій розум у божественні смисли й постійно має добрі помисли. Така людина живе в земному раю. У неї є щось відчутно інше, ніж у того, хто живе без Бога. І оточуючі це теж помічають. Ось це і є Божественна Благодать, що видає людину, навіть якщо вона прагне залишитися невідомою.

 

Гріхи по добрій волі

Нам варто бути дуже уважними до гріхів по добрій волі, тому що наша воля — це і є те, на що зверне Свою увагу Бог [коли буде нас судити]. Гріхи, які ми вчинили через неуважність, не настільки тяжкі. У деяких гріхів є й пом'якшувальні обставини, незважаючи на те, що бути гріхами вони однаково не перестають.

Крім цього, якщо ми грішимо, не бажаючи цього, то Бог влаштовує все так, щоб наша помилка була використана для чогось доброго. Це не значить, що нам потрібно було згрішити для того, щоб це "добре" відбулося, — просто Бог використає наш гріх во благо і [з цього] виходить щось добре, оскільки ми згрішили, не бажаючи цього. Проте, якщо ми каємося в гріху, вчиненому нами свідомо, то нам [самим] треба молитися, щоб результатом нашого гріха не стало якесь зло.

   Геронде, а як спасся той чернець, про якого говориться в "Евергетіносі"? Він десять років щодня впадав у той самий гріх, але щодня приносив за нього покаяння.

   Чернець, про котрого йде мова, був якимось чином поневолений пристрастю, полонений нею. У нього не було поганого налаштування, але він не дістав допомоги, його підштовхнули до зла Тому він мав право на божественну допомогу. Він боровся, страждав, він щиро каявся. І, зрештою, Бог його спас. Бачиш як: у людини може бути добре налаштування, але якщо вона не отримає допомоги в дитинстві та захопиться злим, то потім їй вже важко буде зіпнутися на ноги. Людина намагається [встати], знову падає, знову піднімається... Тобто вона бореться. Бог не залишить таку людину. Бо ж нещасна долучає власне невелике старання, вона просить божественної допомоги й здійснює гріх незловмисно. Приміром, людина вирушає в дорогу, не маючи наміру вчинити гріх. Але, йдучи цим шляхом, вона піддається якійсь спокусі й впадає в гріх. Потім вона кається, намагається [звільнитися від гріха], але їй знову влаштовують якусь пастку, і нещасна, не будучи налаштованою робити щось погане, знову падає й знову кається. У такої людини є зм'якшуючі провину обставини. Адже вона не хоче робити щось погане, але захоплюється злом, а потім кається. Але якщо хтось каже: "Для того, щоб домогтися цієї мети, мені потрібно скоїти таку-то несправедливість, для того, щоб домогтися чогось ще, треба піти на таке-то лукавство" — тощо, то він грішить навмисно, усвідомлюючи, що робить. Тобто така людина будує свій гріховний план і разом з дияволом складає програму здійснення того чи іншого гріха А це дуже негоже, оскільки [гріх] скоюється із заздалегідь обміркованим наміром. Така людина не впадає в якусь спокусу, але приступає до здійснення гріха разом зі самим спокусником. Вона ніколи не дістане божественної допомоги, тому що не має на неї права. Зрештою такі люди помирають нерозкаяними.

Але й той, хто каже, що покається в старості, — як може бути впевненим в тому, що встигне покаятися й смерть не застане його несподівано? Пам'ятаю одного підрядника, який жив гріховно. "Ось зістарюся, — казав він, — поїду до Єрусалима, омиюся в Йордан-ріці, і всі мої гріхи зітруться з пам'яті". І він продовжував жити, як жив. Нарешті, коли він дійшов до того, що в нього більше не було сил грішити — ходив і то ледь-ледь, — вирішив їхати до Єрусалима. "Слухай, — сказав він одному зі своїх майстрів, — вирішив я поїхати в Єрусалим, обмитися в Иордан-ріці". — "Е, хазяїне, — відповів йому той, — якщо ти чистий, то доїдеш, якщо нечистий — не доїдеш". Як ніби напророчив! Тільки-но підрядник доїхав до Афін, щоб оформити необхідні документи, як помер. Якісь люди забрали всі його гроші, відвезли його в похоронне бюро й звідти в труні надіслали назад — у його місто.

 

Будемо робити добро заради любові до Христа

Геронде, коли я думаю про грядущі тяжкі роки, мене опановує страх.

— Чого ти боїшся? Можливо, ти боїшся потрапити до пекла і мучитися разом з тангалашками? Я розумію, якщо ти говориш так: "Христе мій, допоможи мені удостоїтися Раю, щоб не заподіяти Тобі болю. Бо Тобі буде дуже тяжко знати, що я в пеклі після всього того, що Ти для мене зробив". Але в бажанні опинитися в Раю задля того, щоб тобі було добре, любочестя нема. Я кажу це не для того, щоб ми почали жити розхлябано, безчинствувати й потрапили в пекельну муку. Але іноді в людини з'являється свого роду пристрасть: "Буду робити добро задля того, щоб не позбутися Раю". Якщо ж у нас є любочестя, то ми станемо міркувати в такий спосіб: "Стільки нещасних людей, які не зазнали навіть трохи істинної радості в цьому житті, будуть мучитися в пеклі, а я буду думати про себе?" Скажу вам відверто: питання про те, буду я в Раю чи в пеклі, мене не займає. Я сам уже відкинув себе вбік. Питання про те, чи буду я в Раю, не займає мене не тому, що я не хочу бути поруч із Христом, ні. Але я не ставлю перед собою мети робити добро для того, щоб у такий спосіб заробити собі Рай. "Навіть якщо Ти відкинеш мене вбік, Христе мій, — кажу я, — я не ображатимуся: бо ж Раю я недостойний".

Сьогодні наше життя безрадісне й тяжке, тому що зменшилися героїзм, любочестя. Навіть духовні люди думають, як дріб'язкові торговці, і доходять до того, що живуть нібито духовним життям. Вони прагнуть урвати від життя будь-яке задоволення, поки воно не перейшло в гріх. "Це [уже] гріх [або ще не гріх]? — прораховують такі люди. — Ні, [ще] не гріх. Виходить, я можу цим насолодитися". Наприклад, до посту ставляться так: "Ага, завтра в нас що: п'ятниця. Ну то що ж, виходить, сьогодні за п'ять до дванадцятої ночі можна їсти м'ясо. Неси, поїмо! Ні, після дванадцятої вже не можна — починається нова доба і буде гріх". Тобто такі люди хочуть і земним життям насолодитися і Раю не позбутися. Тобто вони ставляться до гріха й до пекельної муки подібно до дріб'язкових торговців. Одначе якби вони мислили любочесно, то казали б [собі] так: "Христос перетерпів Розп'яття і стільки вистраждав заради мене! То хіба я можу поранити Його своїм гріховним вчинком? Я не хочу опинитися в пекельних муках ні з якої іншої причини, крім тієї, що я не зможу витримати страждань Христа, Котрий буде бачити, що я перебуваю в пеклі".

Не будемо робити добро з розрахунком, що ми дістанемо за нього винагороду, але станемо подвизатися заради любові до Христа. Постараємося, щоби все, що ми робимо, було чистим, відбувалося заради Христа. Будемо уважними, щоб [у наших діях] не було людського начала, догоджання собі, своєкорисливості й такого іншого. Будемо пам'ятати про те, що Христос бачить нас, спостерігає за нами, і постараємося не засмучувати Його. У протилежному разі наша віра й наша любов розповзаються по швах.

І якщо ми придивимося до всього, що робимо в духовному житті: до подвижництва, до посту, до чування й тому подібного, то побачимо, що всі [ці засоби] зміцнюють і наше тілесне здоров'я. Хтось [подвизаючись] спить на жорсткому ліжку? І лікарі радять те ж саме: "Спи на твердому, тому що спати на м'якому шкідливо". Хтось б'є поклони? Багато хто займається гімнастикою, щоб зміцнити м'язи. Хтось ще задовольняється коротким сном? Адже довгий сон одурманює людину. Хіба не кажуть: "Ця людина як сонна муха, а ось та — молодець, не позіхає"? Тобто духовні вправи, які робить людина, зміцнюють і її тілесне здоров'я. А крім того, людина дістає більшу користь від помірності. Бо і ті, хто займаються науковими дослідженнями й тому подібним, намагаються жити доброчесно, щоб їхні голови були не запаморочені, а мали ясність думки. Звичайно, не в цьому мета нашої [чернечої] помірності, але одним з результатів духовних вправ, які ми робимо, є саме та користь, до якої прагнуть люди мирські. Ми здійснюємо духовне, і через це духовне отримуємо й тілесне здоров'я.

 

Спокуси в нашому житті

Бог допускає спокуси відповідно до нашого духовного стану. В одному випадку Він допускає нам зробити якусь помилку, приміром, проявити невелику неуважність у чомусь, щоб наступного разу ми були уважними й уникли або, краще сказати, попередили більше зло, яке готувався зробити нам тангалашка. В іншому випадку Він дозволяє дияволу спокушати нас для того, щоб нас випробувати. Тобто [у цьому випадку] ми складаємо іспити і замість зла диявол робить нам добро. Пригадайте Старця Філарета, який скорбів: "Чадо, Бог залишив мене — сьогодні не було жодної спокуси!". Старець хотів боротися зі спокусами щодня — щоб діставати від Христа переможний вінець.

Людина сильна, подібна до Старця Філарета, не уникає спокус, але просить Христа: "Христе мій, пошли мені спокуси і дай мені силу боротися". Одначе людина слабка скаже інакше: "Христе мій, не допусти мені впасти у спокусу". "/ не введи пас у спокусу...". Однак часто, потрапляючи в якусь спокусу, ми починаємо нарікати: "Ну не можна ж так! Бо ж я теж людина, я більше не можу!", тоді як нам би слід сказати: "Я не людина, я людський покидьок. Боже мій, допоможи мені стати людиною!" Я не закликаю до того, щоб ми самі прагнули до спокус. Але, коли спокуси приходять, ми повинні зустрічати їх витримкою й молитвою.

Під час будь-якої духовної зимової негоди будемо з терпінням і надією чекати духовної весни. Найбільші спокуси, як правило, проносяться, як ураган. І якщо в той момент, коли вони навалюються, нам вдається їх уникнути, то бісівське полчище, пролетівши [над нами], несеться далі, а ми звільняємося від небезпеки. Коли людина з'єднується з Богом, у неї вже не буває спокус. Хіба може диявол зробити зло Ангелові? Ні: [наближаючись до нього] він згоряє сам.

Духовне життя дуже просте й легке. Це самі ми, подвизаючись неправильно, його так ускладнюємо. Доклавши трохи старання й маючи при цьому велику смиренність і довіру до Бога, людина може досягти значного успіху. Бо там, де смиренність, дияволу нема місця. А там, де нема диявола, нема і диявольських спокус.

  Геронде, чи може людина впасти в якийсь гріх за допуском Божим?

  Ні, говорити, що Бог допускає нам грішити, — це дуже велика помилка. Бог ніколи не допускає, щоб ми впадали в гріх. Це самі ми допускаємо собі [давати дияволу привід], а потім він приходить і починає нас спокушати. Наприклад, маючи гординю, я відганяю від себе Божественну Благодать, від мене відступає мій Ангел Хоронитель, і до мене приступає інший "ангел" — тобто диявол. У результаті я зазнаю повної невдачі. Але це не Боже потурання, а сам я допустив диявола [підштовхнути мене до гріха].

  Геронде, а чи правильно говорити про якесь своє падіння: "Це спокусник мене підштовхнув?"

  Мені теж часто доводиться чути від декого, що в його стражданнях винен спокусник, тоді як насправді ми самі винні в тому, що неправильно ставимося до того, що з нами відбувається. А крім того, спокусник — він же і є спокусник. Хіба він стане втримувати нас від зла? Він робить свою справу. Не треба звалювати всю провину на нього. Один послушник жив у келії разом зі своїм Старцем. Одного разу, коли Старець ненадовго відлучився, послушник взяв яйце, поклав його на кільце ключа — пам'ятаєте ті стародавні амбарні ключі? — і став присмажувати яйце на свічці! Раптом повертається Старець і застає його за цим заняттям. "Що це ти там робиш?" — "Та ось, Геронде, лукавий підбив мене спекти яєчко!" — став виправдовуватися послушник. Раптом у кімнаті пролунав страшний голос: "Ну ні, такого рецепту я раніше не знав! Від нього навчився!". Диявол іноді спить, але ми самі провокуємо його [нас спокушати].

 

У грішників є багато вихідного матеріалу для смиренності

Ті, хто колись жили гріховним життям, а згодом, покаявшись, почали жити духовно, повинні з радістю приймати приниження і скорботи, які їм випадають, тому що, приймаючи їх, вони розплачуються з колишніми боргами. Ми бачимо, що преподобна Марія Єгипетська, яка колись жила гріховно, покаялася й змінила своє життя, її мучили мирські похоті. Проте, для того щоб прогнати ці похоті, преподобна вступила у велику боротьбу. Диявол говорив їй: "Ну що ти втратиш, якщо одним оком глянеш на Олександрію? Я ж не підштовхую тебе бігти туди на гульки! Ти тільки трішки подивися на неї здалеку!" Але Свята навіть і не глянула в той бік. Яке ж у неї було покаяння! В інших преподобних жон, котрі не жили раніше мирським життям, такої брані не було. А в преподобної Марії, яка мирським життям жила, була й брань. Це страждання [через брань] — припікання гріховних ран. У такий от спосіб і перші, і другі підходять до кінця в однаковому [духовному] стані.

Геронде, а у випадках, як із преподобною Марією Єгипетською, той, хто подвизається, зовсім не має божественної втіхи?

— Та чому ж не має! Має, та ще скільки! Преподобна Марія досягла такої духовної міри, що при молитві піднімалася на лікоть від землі.

Великі грішники, пізнавши самих себе, природно, мають багато вихідного матеріалу для смиренності. Звичайно, будь-яке падіння залишається падінням. Але падіння — це ще й вихідний матеріал, "сировина" для смиренності й молитви. Гріхи, які використовуються грішником для смиренності, однаково що гній, яким ми удобрюємо ґрунт. То чому ж не використати цю речовину для удобрювання ниви своєї душі, щоб вона стала родючою й дала врожай? Тобто людина, що вчинила великі гріхи, відчувши, наскільки велика її провина, і сказавши: "Я не повинен піднімати голову й дивитися на людину", сильно смиряється й тому приймає велику Благодать. Вона стійко, без збоїв процвітає і може досягти чималої [духовної] міри. А той, хто великих гріхів не робив, не налаштувавши себе правильно, не буде казати: "Бог зберіг мене від багатьох небезпек, а я настільки невдячний. Я грішніший за найбільшого грішника". Така людина духовно поступається грішникові, який усмиряє себе.

Пригадайте хоча б фарисея й митаря. У фарисея були діла, але була й гординя. А в митаря були гріхи, однак він визнавав їх, сокрушався, смирявся — а це і є те головне, чого хоче від людини Христос. Тому — легким способом — митар спасся. Бачили, як зображений фарисей на одній іконі? Він показує на митаря пальцем: "Я не такий, як він!" Бідолашний митар, ховаючись за колоною, і очей не сміє підняти, щоб розглянутися навколо. А фарисей показує Христові пальцем, де перебуває митар! Ви звернули на це увагу? Можна подумати, Христос Сам не знав, де ховався митар! І ось, незважаючи на те, що фарисей виконував зовнішні приписи закону, все це не принесло йому ніякої користі. Що творить гординя! Грішник, у якого нема смиренності, має митареві гріхи і фарисейську гординю. Подвійні "дари"! Як кажуть в Епірі , "і вошивий, і паршивий".

Щоб стати духовно здоровими, постарайтеся, наскільки можливо, очиститися від духовних токсинів — тобто пристрастей.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що необхідно турбуватися про совість

 

Будемо випробовувати свою совість

Благий Бог дарував первозданним людям совість — перший божественний закон. Бог глибоко вклав совість у людські серця, і з тих пір кожен успадковує совість від батьків. Якщо людина щось робить неправильно, то совість, працюючи в неї всередині, викриває і веде її до покаяння. Одначе мусимо займатися правильним духовним діянням і випробовувати свою совість, щоб завжди бути здатними чути її голос. Не випробовуючи свою совість, людина не матиме користі ні від читання духовних книг, ні від порад святих Старців. І навіть заповідей Божих вона, не випробовуючи своєї совісті, зберегти не зможе.

  Геронде, а чи можна зовсім не бачити свого реального духовного стану й не помічати того, що ти збився зі шляху?

  Якщо людина не стежить за своєю совістю й не очищає її, то поступово совість вкривається шаром накипу, і вона стає байдужою. Вона грішить, і при цьому вважає, що не чинить нічого особливого.

  Геронде, розкажіть, будь ласка, як треба піклуватися про совість.

  Щоб бути впевненим у тому, чи дійсно ми прислухаємося до голосу своєї совісті, мусимо стежити за собою й відкривати себе своєму духівникові. Адже можна, нехтуючи своєю совістю, вважати, що в тебе все в порядку. Або ж, спотворивши свою совість, людина може вважати здійснений нею злочин благодіянням. Можливо й таке: людині шкодить те, що вона зробила свою совість надмірно чутливою.

  Геронде, я внутрішньо засуджую інших і не контролюю себе в цьому. Можливо, все відбувається тому, що я збайдужіла?

  Необхідно бути уважним. Бо, скоюючи гріх уперше, людина відчуває якусь [внутрішню] тривогу, переживає. Скоївши той самий гріх повторно, вона вже тривожиться менше, і якщо вона неуважна і продовжує грішити, то її совість черствіє. Приміром, якщо комусь робиш зауваження за якусь провину, то, щоб не зазнавати докорів сумління й не дратуватися, він змінює тему розмови. Так іноді чинять індуси, які занурюються у нірвану! Якийсь юнак у Гімалаях убив п'ятьох італійських альпіністів й, закопавши трупи в землю, почав вправлятися в концентрації свідомості. Сівши на землю, він дві години безперервно повторював: "Дерево-дерево-дерево..." — щоб "вийти в духовний вакуум", забути те, що сталося й не мати неспокою від помислу. Ось, припустимо, я сварю когось із наших сестер за якусь свавільну провину. Якщо ця сестра не здійснює правильного духовного діяння й не прагне виправитися, то, у відповідь на всі мої розпікання, вона може сказати: "А сьогодні до вечірні будуть дзвонити раніше..." — для того, щоб змінити тему розмови. А потім диявол заморочить їй голову й навіє: "Не турбуйся! Ти ж сказала це для того, щоб не дратувати Старця!" Диявол теж знаходить їй виправдання, і, замість того, щоб зізнатися: "Я зробила це, щоб потоптати свою совість", вона виправдовує себе: "Я зробила це заради того, щоб не дратувати Старця!" Бачите, що творить тангалашка? Тонка робота! Він повертає ручку настроювання на іншу частоту, щоб ми не побачили своєї провини.

   Геронде, а чи може людина зауважувати за собою малозначні провини й при цьому не бачити тяжких гріхів?

   Та як же не може! Мій знайомий духівник розповідав такий випадок. Одна жінка, прийшовши до нього на сповідь, безутішно ридала й повторювала ту саму фразу: "Я не хотіла її вбивати!" — "Послухай, — став заспокоювати її духівник, — якщо в тебе є покаяння, то в Бога є прощення гріха. Адже Він простив Давида, який покаявся". — "Так, так, але я цього не хотіла!" — повторювала вона. "Як же ти її вбила?" — обережно запитав духівник. "А ось як: я витирала пилюку, ненавмисно махнула ганчіркою й убила її! Але я не хотіла вбивати цю муху!" А крім усього іншого, ця особа зраджувала чоловікові, покинула дітей, розвалила сім'ю й жила невідомо де, але про все це розповідала як про нічого не варті дрібниці. "За все це накладається епітимія", — сказав духівник, коли почув про її "подвиги". "І чому ж це вона за "все це" накладається?" — заперечила жінка. Ну скажіть, чим можна допомогти такій людині?

 

Заглушена совість

   Геронде, інколи мені кажуть: "Ця похіть сидить у тебе в підсвідомості, але ти її не усвідомлюєш". Як мені її усвідомити?

   Придивившись до себе, ти зрозумієш, що, навіть твердячи, що в тебе все в порядку, ти однаково почуваєшся погано. Тому тобі потрібно [духовно] обстежитися. Якщо людина погано себе почуває [тілесно], відчуває спад тілесних сил тощо, то її аналізи досліджують у мікробіологічній лабораторії, їй роблять томографію, щоб знайти причину недуги. Якщо ти бачиш, що не маєш миру й дратуєшся, то знай, що в тебе всередині щось негаразд і тобі треба знайти причину цього негаразду, щоб його виправити. Припустимо, зробивши якийсь [гріховний] проступок, ти переживаєш, але на сповіді його приховуєш. Минає час, і з тобою трапляється радісна подія. Ти відчуваєш радість, ця радість покриває переживання за гріх, і ти поступово про нього забуваєш. Ти вже не бачиш свого гріха, тому що радість, як накривка, прикрила його зверху.

Радості прикривають гріх, заганяють його вглибину, але цей гріх продовжує працювати зсередини. Таким чином, людина зневажає свою совість і тому починає черствіти, а її серце потихеньку забруднюється. А потім тангалашка у всьому її виправдовує: "Ця справа дріб'язкова, а ця річ природна..." Однак таку людину мучить постійно неспокій, оскільки загнана вглибину дисгармонія нагадує про себе, викликає постійне занепокоєння, порушує внутрішній мир і тишу. Вона безперервно страждає, мучиться й не може зрозуміти, у чому причина всього цього, тому що її гріхи прикриті зверху, загнані вглибину. Така людина не розуміє, що страждає від того, що вчинила гріх.

   Геронде, а якщо такій людині [відкрити очі] сказати, у чому причина її страждань, це їй допоможе?

   Потрібно бути уважним, тому що, коли ти відкриєш їй очі, у неї прокинеться совість. Совість почне її викривати. І якщо така людина не смириться, то вона може впасти у розпач, оскільки істина буде їй не під силу.

Геронде, а чи бувають люди, які народжуються із зачерствілою совістю?

   Ні, людей, що народилися із зачерствілою совістю, не буває. Бог зачерствілої совісті не створював. Проте, якщо людина нагромаджує в собі гріхи, заганяє їх вглибину, совість поступово вкривається шаром накипу й перестає її викривати.

   Геронде, така людина стає "самокерованою", вона створює [собі] свої власні закони.

  Так... Страшна справа!..

  Це що — омана?

  Ну а що ж? Звичайно, омана.

 

Спотворена совість

  Геронде, Ви часто говорите, що людина повинна бути уважною, щоб не зіпсувати, не спотворити свою совість. Яким чином совість спотворюється?

  Заспокоюючи свій помисел, людина зневажає свою совість. Заспокоюючи помисел тривалий час, людина влаштовує собі іншу — свою власну совість, совість, зшиту за власними мірками, тобто совість спотворену. Однак у цьому випадку людина втрачає внутрішній спокій, оскільки спотворена, зіпсована совість внутрішнього спокою принести не може. Бо людина, що допустила якусь погрішність, не знаходить собі спокою, навіть коли хтось робить вигляд, що не помітив її погрішності або заспокоює її: "Ти не винен, не хвилюйся". Декотрі з тих, хто стає послідовниками різних гуру й займається подібними речами, зрозумівши, що з ними відбувається щось недобре, приходять до мене за порадою. Але, коли, бажаючи їм допомогти, я починаю щось пояснювати, вони опираються й стоять на своєму: "Ні, у нашій вірі все правильно". — "Послухай, —відповідаю я, — якщо у вас "все правильно" і коли це "правильне" приносить тобі спокій, то навіщо ти приходиш до мене зі своїми питаннями?" Ось так ці люди, не знаходячи внутрішнього спокою в брехні, все одно наполягають на своєму й намагаються де тільки можна "урвати" хоч скільки-небудь хибного спокою. Однак правдивого спокою вони не знаходять.

  Геронде, а чи може людина все життя прожити зі спотвореною совістю?

  Якщо вірить своєму помислу, то може.

А як вона може виправити свою спотворену совість?

— Бона може її виправити, якщо мислить смиренно, не довіряє своєму помислу й обговорює його з духівником.

  А чи може, Геронде, людина спотворити свою совість через те, що є [надмірно] чутливою?

  Коли вона спотворила свою совість, то це значить, що, швидше за все, її чутливість ні до чого не придатна. Бо зіпсоване спричинить зіпсоване. Дехто каже: "Я людина чутлива", але з людьми при цьому поводиться, як варвар, і без причини на них нападає.

Геронде, у людей, які займаються самовиправданням, совість вкрилася "накипом"?

—Той, хто займається самовиправданням, все- таки не позбавлений і внутрішнього викриття [голосу совісті], не є безсердечним. А коли людина не байдужа, то їй стає боляче за свій гріховний проступок, і згодом до неї приходить божественна втіха. Але той, хто спотворив свою совість, доходить до очерствіння. Така людина вихваляється злочином, який вчинила. Мені доводилося бачити людей, які розповідали про здійснені ними злочини так, ніби вихвалялися подвигами. Адже якщо хтось витончить свою спотворену совість, то це вже не просто очерствіння, це дещо гірше. Одного разу, коли я жив у монастирі Стоміон у Коніці, туди прийшов якийсь чоловік і сказав: "Я хочу висповідатися". — "Я не священик", — почав відмовлятися я, але він продовжував наполягати: "Ні, хочу розповісти про це тобі". Поруч з нами опинилося кілька жінок, які прийшли в обитель поклонитися святині. "Вам краще піти", — сказав їм я. "Нічого, хай посидять, послухають", — дозволив чоловік і почав розповідати про свої молоді роки: "В молодості мене віддали вчитися шевському ремеслу, але, сидячи вдень у майстерні, я увесь час дрімав, клював носом. Запитаєш, чому? Та тому, що ночами разом з такими ж відчайдушними хлопцями я ходив красти. У нас у повіті становий пристав був хлопець не дурний. Він нам так казав: "Ну, молодці: ніч темна — злодієві прибуток. Мені потрібні два барани. Решта ваше — скільки винесете". Ну, раз таке діло, то йшли ми, як кажуть, по християнських домах. Знімав я свою бурочку, першою справою псам — бичем по морді з-за плеча, а бич у мене був гарний, кизиловий, потім заходили ми в загін, відбирали двох баранів й овець, скільки було сили. Баранчики — панові становому, овець у нашу кошару ховали, а потім без зволікання становий — що б ти думав? — саджав нас у кутузку! Але ти послухай далі! Хазяї, які бачили вночі, як ми в них крали, раненько поспішали в дільницю до станового й казали: "Такий-то й такий-то нас обікрали!" — "Як так: "такий-то й такий-то"? Вони обоє сидять у каталажці! Наклеп на людей прийшли наводити?" І давай їх лупцювати — рахувати ребра!.. Але ось який я тобі розповім випадок: прийшли ми якось до отари й бачимо: сторож, молодий ще влашок, але здоровенний як бугай, і з ним його батько. "Як підійти до отари? — запитують мене товариші. — Вони ж нас розкидають, як сірники!". Сірники, кажеш? Ану ж бо... Знімаю я із плеча обріз, ловлю влашка на приціл, і — пук! — готова справа, завалився, рідненький... Батечка його я мотузками примотав до якоїсь груші... Ну, я тобі скажу, ми там і набрали добра!". І про все це він розповідав, як про подвиги, зі сміхом! Бачиш, до чого доводить людину спотворена совість?

А один мій знайомий поліцейський, що служив у Конвойному Управлінні, безперестанку плакав, тому що злочинець, якого йому довелося конвоювати з однієї в'язниці в іншу, за безліч злочинів був засуджений військовим трибуналом до найвищої міри покарання і розстріляний. Поліцейський почав розшукувати родичів розстріляного, декого відшукав і попросив у них прощення. Але один з родичів злочинця, який жив в Америці, прислав йому таку відповідь: "Та його давним-давно треба було розстріляти, тоді стільки людей залишилися б живими!"

Бачите, яка [величезна] різниця між станом поліцейського і того чоловіка, про якого я розповів вам раніше? Перший зі службового обов'язку просто відконвоював у в'язницю злочинця і вважав себе винним [у його смерті]. А другий розповідав про здійснені ним злочини, немов про подвиги, і вихвалявся ними!

 

Неправда не приносить людині спокою

Геронде, чи може допомогти людині молитва інших, якщо, вірячи своєму помислу, вона створила свій власний світ?

— Раз вона створила свій власний світ, то навіщо їй допомога... Людина створила цілий власний світ! Думаєш, це дрібниця? Дивися: якщо хтось своїм помислом створює власний світ, то, думаєш, він має спокій, відчуває радість? Це неправда. А неправда залишає людину без повідомлення. Припустимо, хтось змушений сказати неправду, щоб врятувати свого ближнього. Він може врятувати його навіть од смерті, однак неправда при цьому не перестає бути половиною гріха. Іноді людина з добрим помислом йде на неправду для того, щоб допомогти в якійсь справі й уникнути спокуси. Приміром, у монастир таємно, щоб ніхто не знав, приїжджає прочанин, для того щоб поділитися своєю сімейною проблемою, виговоритися. А потім у монастир приїжджає, припустимо, його брат і запитує: " Чи не було у вас такого-то?" Якщо сказати йому правду, то вийде ціла історія, тому що його брат буде скомпрометований. Таким чином, ти змушений відповісти: "Не знаю". Адже якщо ти скажеш йому, що той приїжджав, то діло може дійти навіть до рукоприкладства. Хоча зараз ми ведемо мову не про такі випадки, однаково необхідно бути уважним, тому що коли три-чотири рази станеться щось подібне, то потихеньку людина може зайти й далі. Звикнувши використовувати обман без потреби, вона спотворить свою совість. Вона дійде до того, що буде складати цілі казки, і при цьому її совість зовсім не буде її викривати. Потім така "творчість" стає справжньою наукою.

Як же вміють деякі люди "підганяти" одну брехню до іншої, освоївши це мистецтво! О! Для того, щоб переконати тебе в чомусь, вони можуть скласти цілу небилицю! Якось до мене в келію прийшов один знайомий і одночасно з ним кілька земляків хлопчика, якому я допомагав. У цього нещасного хлопчика була і голова на плечах, і добра душа, однак він був ледарем, не хотів працювати. Звик тинятися без діла. Чотири роки я бився над тим, щоб прилаштувати його до якої-небудь справи, і цього разу став теж просити його земляків: Постарайтеся влаштувати хлопчика на якусь роботу. Я й раніше намагався йому допомогти. Я навіть посилав його до моїх знайомих у місто Касторію щоб він навчився ремеслу кушніра, але він утік відтіля. Він же ще молодий, шкода, якщо зіпсується. У нього тільки одна мати, а батько помер". Чуючи все це, мій знайомий, що прийшов одночасно з людьми, до яких я звертався, почав говорити їм: "Так, ми з отцем Паїсієм постаралися прилаштувати хлопця на навчання й зробити з нього кушніра. А знаєте, скільки грошей я відбухав на телеграми, які посилав у Касторію тим людям, у яких він учився, щоб заспокоїти їх після того, як хлопець утік! Ну що там — діло минуле, про такі речі краще помовчувати. Я тоді так і сказав отцеві Паїсію: "Горбатого могила виправить". — "Що ж він таке меле!", — подумав я, але виражати свого подиву вголос не став, щоб не скомпрометувати цього чоловіка. Подумати тільки! Вперше в житті почувши про цього хлопчика, він склав цілу небилицю про те, як ми разом з ним піклувалися про юнака, як, бажаючи йому допомогти, "влаштували його в кушніри" тощо! Він говорив це таким тоном, що навіть я став сумніватися [можливо, це правда]!

  Він казав Вам це в очі?

  В очі. Та ще й при інших.

  А що він відчував?

  Що він там відчував! Вимовляючи всю цю брехню, він відчував якесь егоїстичне задоволення, однак потім терзався. Думаєш, він мав у собі мир?

  А коли людина, розповідаючи про якусь подію, її трохи перебільшує...

  Так, трішки поливає її соусом!..

  Вона робить це від марнославства?

  Ну від чого ж ще? Людина говорить про щось із перебільшенням від марнославства, від егоїзму.

—А що допоможе такій людині виправитися?

—Вона повинна припинити брехати. Вона повинна знати, що брехня, навіть маючи зм'якшуючі провину обставини, не припиняє бути половиною гріха.

Геронде, а чи може відбуватися таке: нам дають щось, простягаючи руку допомоги, а ми вважаємо, що нам дали це, тому що ми були цього гідні?

Дивися, якщо я скажу тобі: "Ти, сестро, можеш досягти міри своєї святої!", то, почувши ці слова, ти можеш ненадовго розпливтися в глупій посмішці, однак внутрішнього спокою не матимеш. Неправда не приносить людині спокою. Як не має в собі спокою й та несправедлива людина, що, кривдячи інших, каже: "Це моє". Подивися, турки взяли Константинополь уже стільки років тому, однак, дивлячись на греків, котрі приїздять у Константинополь, турки відчувають, що захопили чуже, і дивляться так, немов повернувся хазяїн! Але ж вони турки, і пройшло вже стільки років!

 

Незіпсована совість дає безпомилкове повідомлення

Для людини нема нічого важливішого, ніж спокійна совість. Якщо твоя совість не викриває тебе в тому, що ти міг зробити щось ще, але не зробив, то це велике діло. У цьому випадку людина має постійну внутрішню радість, і все її життя — торжество, свято. Ця внутрішня радість дає людині духовну силу.

Геронде, а як зрозуміти, що наші дії благоугодні Богові?

  У людини є внутрішнє повідомлення.

  Власного внутрішнього повідомлення досить чи необхідні також свідчення інших?

Я веду мову про людину, совість якої не зіпсована, а не про те, хто свою совість спотворив. Незіпсована совість дає безпомилкове повідомлення. У цьому випадку людина відчуває впевненість, надію й зі смиренністю говорить: "Я не годжуся для Раю, я заслужив вічну муку, однак вірую в те, що любов і милість Божа мене не залишать". Вона відчуває це, тому що подвизається, не сидить, склавши руки, заспокоюючи при цьому свій помисел словами: "Бог мене спасе".

Совість — це страшне діло! Нема більш пекучого полум'я, нема більш пекельної муки, ніж докори совісті. Докори совісті — це найстрашніший і найболіснішии для людини хробак. Ті, хто перебуває в пеклі, будуть вічно мучитися, тому що їх буде терзати думка про те, що вони втратили райські блага за ті недовгі роки, які прожили на землі, хоча й ці земні роки були сповнені каяттям совісті й внутрішньої задухи. Крім цього, пристрасті людей, які перебувають у пекельній муці, не будуть знаходити собі задоволення, і це буде для них ще однією мукою.

  Геронде, а яким чином чернець може на практиці переживати "муки" совісті?

  "Муки" совісті призначені не тільки для ченців, вони — для всіх людей, а ченці, крім того, мучаться й солодкою мукою подвижництва. Однак, по суті, для людини, котра подвизається правильно, "мук" совісті не існує. Бо чим більшого духовного болю зазнає людина, тобто чим їй болючіше — чи за свою скверну, чи тому, що вона є спільником у Стражданнях Господа, — тим більшою божественною втіхою їй віддається. Якщо совість людини спокійна, то, навіть маючи скорботи, незгоди, тощо людина відчуває божественну втіху.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про необхідність спостереження за собою й пізнання себе

 

Дослідження себе

У армії, у Військах Зв'язку, у нас була мережа радіостеження, а в радистів були таблиці розпізнавання [своїх і чужих радіостанцій]. Ми стежили за радіостанціями й розуміли, яка з них чужа, а яка — наша, тому що іноді до зв'язку між нашими радіостанціями підключалися ворожі радисти. Так само кожній людині варто спостерігати за своїми помислами й діями, щоб бачити, чи збігаються вони із заповідями Євангелія. Треба помічати свої помилки, боротися, щоб їх виправити. Бо той, хто дозволяє своїй помилці прослизати непоміченою або не замислюється над своїми недоліками, коли інші вказують йому про них, не може духовно процвітати.

Дослідження себе — це найкорисніше зі всіх інших досліджень. Людина може читати багато книг, однак, якщо вона не стежить за собою, все прочитане не приносить їй ніякої користі. А ось коли вона за собою стежить, то користь, яку дістає, велика, навіть якщо вона читає небагато. В останньому випадку вчинки, поведінка людини витончуються — що б вона не робила. А інакше вона припускається грубих помилок й не розуміє цього. Коли до мене в келію приходять відвідувачі, то я приношу їм пеньки для сидіння з іншого кінця подвір'я.

І я помітив, що, йдучи геть, люди навіть не замислюються над тим, хто віднесе ці пеньки назад, на їхнє місце. Або, бачачи, як я несу їм один пеньок, і розуміючи, що його не вистачить для того, щоб сісти всім, відвідувачі однаково чекають, поки я принесу їм і решту. Але якби ці люди хоча трішки задумалися й сказали: "Добре, адже нас п'ятеро-шестеро. Невже отець повинен сам тягати для нас пеньки з іншого кінця двору?" — то, взявши кожен по пеньку, вони швидко перенесли б їх на потрібне місце.

  Геронде, одна з молодших сестер запитала мене: "А будучи початкуючим ченцем Старець не мав падінь у своїй боротьбі? У нього не було ніякого помислу "зліва"? Він ніколи не впадав в осуд?"

  Коли в моїй боротьбі відбувалося щось подібне або коли мене сварили, то я не давав всьому цьому "безмитних прав".

  Геронде, що значить "безмитні права"?

— Давати своїм помилкам, гріхам "безмитні права" — це значить ставитися до них з байдужістю. Тобто намагатися, щоб усвідомлення помилки не стосувалося душі, а "пролітало" повз неї. Якщо земля скам'яніє, стане твердою, то, скільки б дощу на неї не лилося, вона не всмоктує в себе воду. Подібне відбувається і з людиною, котра дає своїм помилкам і гріхам "безмитні права". Нива серця такої людини оздоблюється від байдужості, і що б їй не сказали, що б з нею не трапилося, її це не зворушує, тобто вона не відчуває своєї провини і не кається. Коли я [будучи ще початківцем] дізнавався, що хтось назвав мене, приміром, лицеміром, я не казав: "Та щоб йому порожньо було, раз він говорить такі речі", але намагався знайти причину, що спонукала так про мене сказати. "Щось тут негаразд, — думав я, — ця людина не винна, це сам я був у чомусь неуважний, дав їй привід, і вона неправильно витлумачила мою поведінку. Ні з того ні з сього сказати таке вона не могла. Якби я був уважним і поводився розумно, вона не витлумачила б мою поведінку так перекручено. Я нашкодив своєму ближньому й відповім за це перед Богом". І відразу ж я намагався знайти, у чому моя помилка, і виправити її. Тобто я не досліджував, чому людина сказала про мене таке: чи від ревнощів, від заздрості, чи тому, що зрозуміла перекручено почуте від інших. Це питання мене не займало. І зараз у всіх [подібних] випадках я вчиняю так само. Якщо, приміром, хтось скаже мені жорстке слово, я не можу навіть заснути. І якщо діло дійсно є таким, як він говорить, то я засмучуся і намагаюся себе виправити. Але навіть якщо все виглядає і не так, як подумала і сказала ця людина, то я однаково засмучуся, буду думати про те, що я в чомусь винен, тому що був неуважний і спокусив мого ближнього. Я не звалюю всю провину на ближнього: я замислююся над тим, як буде судити мої дії Бог, а не про те, якими вони здадуться людям.

Якщо людина не буде досліджувати те, що відбувається подібним чином, то їй ніщо не принесе користі. Часто кажуть: "Така-то людина втратила контроль над собою". Знаєте, коли людина втрачає над собою контроль? Коли вона за собою не стежить. Якщо в людини не все гаразд з головою, і тому вона не контролює себе, то в неї є зм'якшуючі провину обставини. Проте зм'якшуючих провину обставин нема в того, хто, не маючи жодних проблем з головою, не контролює свої дії, оскільки не стежить за собою.

 

Досвід від наших падінь

У дослідженні самих себе вам буде дуже корисно час від часу аналізувати своє життя: крок за кроком, починаючи з дитячого віку. Це необхідно для того, щоб бачити, де ви перебували раніше, де ви перебуваєте зараз і де ви повинні перебувати. Не порівнюючи минулого із сьогоденням, ви не зрозумієте, що, навіть будучи в більш-менш непоганому стані, однаково перебуваєте не там, де вам варто було б перебувати... Ви не зрозумієте того, що засмучуєте Бога. Коли людина молода, у неї є виправдання в тому, що вона перебуває в не зовсім хорошому стані. Однак у неї нема виправдання, якщо вона, вже вийшовши з юного віку, перебуває в тому ж стані або ж виправляється недостатньо.

Чим більше минає років, тим більше духовно зрілою повинна ставати людина. А використовуючи во благо досвід свого минулого, ми йдемо вперед більш упевнено й більш смиренно. Часто навіть мінливі злети і падіння в [духовній] боротьбі допомагають людині в тому, щоб вона плідно й упевнено звершувала свій духовний шлях до Вишнього.

Цілком природно, що дитина, яка вчиться ходити, стрімголов звалюється зі сходів, ударяється головою об поруччя, залазить з ногами на стілець і падає з нього. Маля не розуміє, що, вилазячи з ногами на стілець і встаючи на його край, воно впаде разом зі стільцем. Але, дорослішаючи, малюк здобуває досвід, зріє й стає уважним. "Минулого разу, — думає він, — я заліз з ногами на стілець і впав. Зараз я вже не буду цього робити". Так само й у нашій [духовній] боротьбі: уважно стежачи за всім, що відбувається і використовуючи все во благо, ми здобуваємо досвід, використовуючи який дістаємо чималу допомогу.

Пам'ятаю, у нас вдома, у Коніці, було шестеро коней: і дорослі коні, і лошата. Одного разу мені випало переводити наших конячок через місток, зроблений з колод. Одна колода прогнила, і нога молодого чотирирічного коня провалилася між колод і дощок. Потім я полагодив місток, замінив всі згнилі колоди й дошки на міцні. Однак щоразу, коли я гнав коней через цей міст, коник, який одного разу на ньому провалився, починав непокоїтися, трясти головою і або, порвавши вуздечку, втікав, або одним махом перестрибував на інший бік містка. Бачите: якщо вже безсловесна тварина — чотирирічний кінь — використала свій досвід і не ступала на те місце, де колись була пастка, то наскільки більше повинна використати досвід від своїх падінь людина!

 

Треба приковувати ворога до одного місця й завдавати йому удару

Геронде, я ще не полюбила смиренність, жертовність, сприйняття несправедливості...

  Справа є не зовсім такою, як ти говориш. Я [за тебе] не тривожуся, тому що бачу: в тобі з'явилася добра стурбованість. Ти швидко позбудешся пристрастей, тому що почала "ловити себе на місці злочину". А це допомагає більше, ніж будь-який інший подвиг. Той, хто "ловить себе на місці злочину", позбувається своєї ветхої людини й виходить на правильну духовну дорогу. Наша ветха людина розкрадає те, що здобуває людина нова. Вивчившись ловити нашу ветху людину на місці злочину, ми ловимо разом з нею всіх інших злодіїв, які розкрадають те добре, що дарує нам Бог. Таким чином, духовне багатство залишається в нас.

  Геронде, а якщо я буду дуже переживати за допущену мною помилку, наприклад, за те, що грубо поговорила з кимось зі сестер, то це піде мені на користь?

—На користь тобі це піде, але треба бути уважною, щоб не переборщити, не вийти за межі [розумної печалі]. Зазнавай смутку, але разом зі смутком відчуй і радість, тому що тобі була дана сприятлива нагода помітити свою хворобу, що вийшла назовні, і зцілити її. Поміркуй так: "Якщо я нагрубила сестрі й повелася з нею погано, то це значить, що в мене всередині сиділа якась пристрасть. А зараз мені трапилася сприятлива нагода: пристрасть вийшла назовні, щоб я її побачила й виправила". Але, звичайно, і прощення в сестри попросити потрібно. Падіння допомагають тобі пізнати саму себе. Все виходить назовні, й потихеньку відбувається корисна робота [над собою]. Подивися, адже й лікарі іноді дають хворим різні речовини для того, щоб проявилися симптоми їхньої хвороби й був поставлений правильний діагноз. Наприклад, хворим дають цукор, потім беруть у них на аналіз кров і дивляться, чи підвищився рівень цукру.

У духовній боротьбі необхідно визначити "координати" слабких місць нашого характеру — наші недоліки — і після цього намагатися завдавати удари в ці місця. Як на війні: роблячи розвідку якогось району, ми відзначаємо на карті місця, у яких перебуває ворог, або плацдарми, з яких він може піти на нас у наступ. І потім ми стежимо за цими місцями з особливою увагою. Бо, знаючи, у яких конкретно місцях перебуває ворог, можна рухатися з упевненістю. Військові розгортають карту й кажуть: "Ворог перебуває тут і тут. Виходить, нам потрібно встигнути захопити ось цю та ось цю висоту. Сюди потрібно послати підкріплення, а тут необхідні такі-то і такі-то види зброї". Тобто, знаючи, де перебуває ворог, можна розробити якийсь план. Однак, для того щоб це зробити, потрібно турбуватися й досліджувати [район бойових дій]. Спати тут не можна.

  Геронде, що краще: коли людина виявляє свої недоліки сама чи ж коли їй говорять про них інші?

  Добре, коли людина виявляє свої недоліки сама, але і в тому випадку, коли про них кажуть інші, їй теж не слід заперечувати. Треба приймати викриття від інших з радістю. Адже можна бачити себе таким, яким тобі хочеться себе бачити, а не таким, який ти є насправді.

  Геронде, інші, збоку, бачать мене краще, ніж я бачу себе сама?

  Захотівши, можна побачити себе краще, ніж бачать нас наші ближні. Тобто самій людині зручніше виявити свою реакцію на щось, якусь помилку й визначити їх причини, тоді як сторонній спостерігач приходить до висновку про свого ближнього на підставі власних припущень.

  Геронде, а чи може людина, намагаючись побачити себе такою, якою вона є, цього не домогтися?

—Так. Якщо в старанні людини присутня гординя, то побачити себе такою, якою вона є насправді, вона не зможе.

 

Треба вдивлятися в інших, як у дзеркало

Людина бачить себе краще, коли вона дивиться на інших, як у дзеркало. Кожного Бог наділив дарами, необхідним для того, щоб отримати користь, — незалежно від того, використає людина ні дари во благо чи ні. Якщо людина використає дароване їй з користю, то вона досягне досконалості. Наші недоліки — чи придбані вони від власної неуважності, чи успадковані від наших батьків — це теж наша власність. Кожен з нас повинен прагнути до того, щоб від цих недоліків звільнитися. А поки ми від них не звільнимося, нам потрібно "вдивлятися" у недоліки нашого ближнього і з'ясовувати для себе, де перебуваємо ми. Приміром, побачивши в ближньому якийсь недолік, треба відразу міркувати: "Дай-но подивлюся, можливо, такий самий недолік є і в мене". І, якщо ми дійсно знайдемо в собі цей недолік, треба докласти всіх зусиль, щоб від нього звільнитися.

   Геронде, а якщо помисел говорить мені, що в мене нема такого недоліку, як потрібно йому відповідати?

   Відповідай так: "У мене є інші — більші недоліки. Цей недолік мого ближнього, у порівнянні з моїми, мізерно малий". Адже іноді твої недоліки можуть у дійсності бути меншими, однак і зм'якшуючих провину обставин у тебе теж менше. Якщо людина досліджує себе подібним чином, то вона бачить, що її вади більші, ніж у її ближнього. А потім вона починає бачити в ближньому і його чесноти. "Дай-но я подивлюся, — каже така людина, — чи є ця чеснота в мене? Нема. Ох-ох-ох! Як же я ще далеко від того [духовного стану], у якому повинна перебувати!" Виконуючи таку роботу, людина від усього отримує допомогу, змінюється — у доброму значенні цього слова — і вдосконалюється. Вона дістає користь від святих, дістає користь від подвижників, дістає користь навіть від людей світу цього. Приміром, побачивши, як мирська людина не бере себе в розрахунок і жертвує собою, християнин, який здійснює над собою таку духовну роботу, каже: "А в мене є таке любочестя? Де там! Але ж я ще й духовна людина!" І, таким чином, він намагається наслідувати побачене добро. У нас — тобто у всіх людей — стільки роботи! Благий Бог премудрим способом все влаштовує для нашого блага.

 

Той, хто пізнає себе по-справжньому, має смиренність

Геронде, я переважно виявляю свою гординю вчорашнім числом, уже після того, як впадаю у цей гріх.

  Завдання в тому, щоб ти побачила її до падіння. Якщо тобі кажуть, що ти зробила щось добре, не відчувай задоволення. Не давай похвалі прилипати, чіплятися за тебе.

  А що могло б мені в цьому допомогти?

  Пізнання себе. Якщо людина пізнала саму себе, то все — питання закрите. Після цього похвали стають сторонніми предметами: вони до неї вже не прилипають. Приміром, якщо людина знає, що вона голодранець, то до неї не може прилипнути помисел, що вона король. Якщо ти уявиш себе принцесою, це буде значити, що ти розумово відстала.

  А якби я вже заздалегідь була готова не приймати похвали, це сприяло б мені в брані, про яку ми говоримо?

  Звичайно, треба намагатися бути готовою. Іноді це буде в тебе виходити, а іноді й ні. Завдання в тому, щоб ти пізнала себе. Не пізнавши своєї ветхої людини, християнин не усмиряється. Тому не зможе відбутися духовне розщеплення його [егоїстичного] атома, необхідне для того, щоб вийти на духовну орбіту. І, таким чином, людина залишається на орбіті мирській.

Геронде, а чи може моє пізнання себе бути неправильним?

— Та ми ж з тобою не говоримо про неправильний стан. Той, хто має про себе правильне уявлення, має смиренність. А коли людина смириться, обов'язково прийде Благодать Божа.

Людина, що здійснює роботу, необхідну для пізнання себе, схожа на того, хто глибоко вкопується в землю й знаходить у ній корисні копалини. Чим більше ми заглиблюємося в самопізнання, тим нижчими ми себе бачимо. У такий спосіб людина смиряється, проте десниця Божа її постійно піднімає. І коли людина нарешті пізнає себе, смиренність стає вже її станом і

Благодать Божа в обов'язковому порядку має право на "продовження оренди" [у її серці]. Гординя такій людині вже не загрожує. А ось той, хто не здійснює над собою подібного діяння, постійно додає до свого [духовного] сміття все нове і нове, нарощує свою купу сміття, якийсь недовгий час гордо сидить на її вершині й в остаточному підсумку скочується вниз.

 

Нам треба дізнаватися, чим ми хворі

  Геронде, я часто бачу недоліки інших людей і засуджую їх.

  А чи знаєш ти свою власну хворобу?

  Ні.

  Ось тому ти й знаєш хвороби інших. Якби ти знала свою власну хворобу, то про хвороби інших людей не мала б і поняття. Я кажу не про те, щоб ти не була спільником у їхньому болю, але щоб ти перестала аналізувати їхні недоліки. Якщо людина не займається собою, то лукавий знайде їй роботу, і ця людина буде займатися іншими. Однак, працюючи над собою, людина знає і себе, і свого ближнього. В іншому ж випадку [маючи помилкові уявлення], роблячи неправильні висновки про саму себе й підходячи з такими ж критеріями до інших, людина робить помилку й у ставленні до них.

Геронде, а що найбільше допомагає людині виправитися?

— Насамперед, воля, бажання. Воля, бажання [виправитися] — це, певним чином, добрий почин. Потім людина повинна зрозуміти, що вона хвора, і почати приймати відповідні [духовні] антибіотики. Бо якщо [тілесно] хворий приховує свою хворобу, то в якийсь момент він — несподівано й сам не зрозумівши як — звалиться як підкошений, і лікарські засоби вже будуть для нього безсилі.

Скажімо, людина знає, що вона схильна до туберкульозу, і з цієї причини в неї нема апетиту. "Чому ти не їси?", — запитують її. "Е, — відповідає вона, — ця страва мені не дуже до смаку!" Потім у неї починається занепад сил, і вона ледве пересуває ноги. "Що з тобою, чому ти ледве плетешся?" — дивуються люди, "А мені, — відповідає вона, — подобається ходити повільно. Навіщо я буду носитися як очманіла!" Вона приховує, що в неї занепад сил і через це ледь пересуває ноги. Потім у неї починається кашель. "Чому ти кашляєш?" — запитують її люди. "Це в мене алергія!" — відповідає вона. Приховує, що сухоти вже вразили її легені й вони дуже хворі. Проходить ще якийсь час, і хвора починає харкати кров'ю. "А це що таке?!" — запитують її ближні. "Дурниця, — відповідає, — запалення слизової оболонки горла!"

  Геронде, і все це людина робить для того, щоб її хвороба залишилася непомітною для інших?

  Так, вона поводиться так, щоб приховати свою хворобу. Так вона її ховає-приховує, а потім туберкульоз переходить у швидкоплинну форму. Легені розкладаються, у хворого йде горлом кров, як із труби, яка лопнула, він валиться з ніг, і оточуючі дізнаються про його хворобу. Одначе хвороба вже зайшла в таку стадію, що допомогти йому непросто. А якби на самому початку хвороби він визнав, що причина його, приміром, трохи підвищеної температури — туберкульоз, що починається, і дав себе лікувати, то став би здоровішим від здорового. Так само й у духовному житті: той, хто виправдовує свої пристрасті, в остаточному підсумку піддається бісівському впливу, і це не може залишитися непоміченим. А знаєш, що буває, коли людина приймає бісівський вплив? Той, хто приймає бесівський вплив, оздоблюється, стає звіром, встає дибки, розмовляє з людьми зухвало, з безсоромністю і не приймає допомоги ні від кого.

Тому вся основа в тому, щоб спочатку чоловік пізнав свою недугу й тішився з цього. Опісля він повинен дати себе лікувати, приймати відповідні ліки. Крім того, він повинен бути вдячним своєму лікареві — духівникові · або Старцеві — і не противитися йому. Приміром, хворому роблять переливання крові: він простягає лікареві свою руку, дає проколоти вену, відчуває біль, але терпить, бо знає, що переливання йому допоможе. А як страждає той, кому роблять хірургічну операцію! Однак, незважаючи на страждання, хворий погоджується для того, щоб його прооперували і він одужав.

  Геронде, а якщо я знаю, що, приміром, чиєсь строге зауваження піде мені на користь, то чому я не приймаю це зауваження як щось приємне?

  Ну добре, хай приємного в зауваженнях не знаходиш. Але ти хоча б розумієш, що робиш невірно?

  Так, розумію.

  Ну, коли розумієш, це вже дещо. Дивися: гірку-прегірку пігулку хворий приймає охочіше, ніж солодку карамельку, тому що розуміє: пігулка принесе йому користь. Не прийнявши гірких ліків, хворий не зцілиться. Людина повинна пізнати свою неміч, прийняти відповідні [духовні] ліки для того, щоб потім її зміцнив Христос.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що усвідомлення нами своєї гріховності розчулює Бога

 

Визнання своєї помилки

Геронде, Авва Ісаак говорить, що в молитві треба відчувати себе ніби дитиною.

— Так, треба відчувати себе дитиною, але дитиною неслухняною. Треба усвідомлювати, що ти засмутив свого Отця, і оплакувати це. Тоді ти відчуєш божественну ласку. Не треба говорити так: дитина, і тому Бог зобов'язаний мене любити й мене прощати, отже, я можу викидати різні фокуси".

  Геронде, я прочитала у святого Григорія Ніського, що для того, щоб називати Бога Отцем, ми повинні досягти безпристрасності, у протилежному випадку — це "брань і зневага".

  Не хвилюйся, дурненька. Святитель написав це для тих, хто живе бездіяльно й грішно. Проте, якщо, чинячи гріх, людина глибоко усвідомлює свою провину, вона може називати Бога Отцем.

Геронде, я відчуваю себе великою боржницею Бога, і це завдає мені болю.

— З того моменту, як ти починаєш відчувати себе боржницею Бога й смиренно говорити "згрішила, Боже мій", Бог прощає тебе, допомагає тобі й дає тобі Свою Благодать. І якщо в цьому стані тебе застане смерть, ти спасешся. Адже ти не просто називаєш себе боржницею й одночасно продовжуєш скочуватися по похилій площині. Ні — ти подвизаєшся. Ти не перебуваєш у бісівському стані — Боже збав! Бо з Божою допомогою тут, у монастирі, всі сестри більш-менш перебувають у покаянні. А крім того, знай, що, відчуваючи себе ні на що не здатною, духовна людина приймає Божественну Благодать. Бо це усвідомлення своєї гріховності стає для такої людини [духовним] обмиванням.

Коли в розмові зі мною хтось з болем говорить про себе: "Я такий, сякий, розтакий", то я радуюся, тому що як тільки людина визнає свої гріхи, то вона від них звільниться. Якось на Афоні я випадково набрів на хатину, у якій жив один чоловік разом з котами й собаками. Боячись пожежі, він навіть не запалював вогню для тепла. Цей чоловік був забутий і залишений всіма! Мені стало за нього боляче, але, коли я почав висловлювати йому своє співчуття, він відповів: "Не жалій мене, чернече. Я повинен помучитися. Якби ти знав, скільки я всього накоїв, ти б мене не жалів. Для мене й ті умови, у яких я живу зараз, надто хороші". Але хіба Бог не влаштує спасіння такої людини — які б гріхи вона не зробила раніше? Нещодавно, коли був у лікарні, до мене підійшла одна жінка, руки якої були настільки сколоті від переливання крові, що на них було страшно дивитися! Там буквально не було живого місця! "У мені нема нічого доброго, — говорила мені вона, — можливо, Бог пожаліє мене й візьме до Раю. Адже ж в мене є такий-то порок, такий-то недолік" — і вона звинувачувала себе в цілій купі різних недоліків. Якою ж тонкою роботою стосовно себе вона займалася! Я не бачив іншої людини, що перебувала б у подібному стані!

  Геронде, я чула, як одна людина казала: "У мене є помисел, що [судячи людей] Христос поставиться до нас із поблажливістю". Це правильний помисел?

  Якщо в людини є велике смирення, якщо вона усвідомлює свої помилки, великою мірою відчуває свою провину й страждає, тоді Христос "поставиться" до неї з полегкістю і простить її. "Дитя Моє, — скаже Христос ній людині, — припини про це думати. Це все в безповоротному минулому". Однак, якщо, не усвідомлюючи своєї провини, людина заспокоює свій помисел тим, що Христос "проявить" щодо неї полегкість і милосердя, то це дуже небезпечно. То виходить, що Христос дасть винагороду грішникам?

Добре пізнання себе приводить Бога в розчулення і дає нам божественну допомогу і райську радість. Однак, якби ми могли отримати допомогу й без пізнання себе, Бог не вимагав би від нас навіть цього.

  Геронде, Ви сказали "добре пізнання себе". А буває й недобре пізнання себе?

  Так, можна, маючи помилкове пізнання своєї внутрішньої людини, виправдовувати себе й заспокоювати свій помисел Тому, кажучи, що в людини є усвідомлення помилки, я маю на увазі те, що вона докладає хоча б малих старань до виправлення. Приміром, я винен тобі п'ятсот тисяч драхм При зустрічі з тобою я кажу: "За мною боржок — п'ятсот тисяч", але повернення боргу мене не турбує, я просто визнаю за собою борг. Минає трохи часу, я знову згадую про це й знову кажу тобі: 'Так, так, за мною боржок". Але це не означає усвідомлення [боргу]. Дійсно усвідомлюючи за собою борг, людина не спить: вона шукає спосіб його повернути. І в цьому випадку слова: "Я тобі винен" — вона вимовляє таким тоном, що позикодавець отримує повідомлення про те, що віддача боргу дійсно хвилює боржника.

 

Усвідомлення гріховності та процвітання у боротьбі

  Геронде, якщо людина не процвітає у своїй духовній боротьбі, то чи правильно, якщо вона говорить собі: "Якою ти є, такою ти й залишишся. Нічого кращого я від тебе не чекаю".

  Ставлячись до свого стану подібним чином, можна увійти в оману. Така людина може дійти до того, що почне говорити: "Ті, кому призначено потрапити до Раю, у нього потраплять. Виходить, навіщо я буду подвизатися?" Так що ж, виходить, що святі освятилися без боротьби? Говорячи так, людина чекає свого виправлення й звільнення від пристрастей, не подвизаючись. Вона поводиться подібно до того старого чоловіка, який хотів поласувати ягодами і сів під шовковицею з роззявленим ротом, очікуючи, коли якась ягода сама впаде з дерева йому до рота

  Геронде, як я можу зрозуміти, що духовно процвітаю?

  Якщо в тебе є усвідомлення своєї гріховності, то буде й духовний успіх. Чим більшими ти бачиш свої гріхи, тим більше усвідомлення гріховності ти будеш здобувати й тим більше процвітатимеш.

  Геронде, а чи можна усвідомлювати свою гріховну помилку й при цьому не процвітати?

  Коли людина усвідомлює свою гріховну помилку й знову, не бажаючи того, її здійснює, то це значить, що в неї є гординя або схильність до гордині. І тому Бог не допомагає їй досягти успіху.

Якщо людина усвідомлює свою гріховність, то це велика сила, велике діло. Потім людина починає гидувати собою, смиряється, приписує все добре людинолюбству й доброті Божій і відчуває велику вдячність до Нього. Тому Бог любить грішників, які усвідомлюють свою гріховність, які каються і живуть зі смиренністю більше, ніж тих, хто багато подвизається, однак не визнає своєї гріховності й не має покаяння.

 

Треба смиренно просити милості Божої для нашого виправлення

    Геронде, коли святі отці говорять, що покаяння полягає в тому, що людина приймає рішення не повторювати попередніх гріхів і скорбить за них, то це означає, що ми повинні пам'ятати про скоєні нами гріхи постійно?

    Ні, не потрібно пам'ятати кожен гріх окремо, але треба постійно мати усвідомлення своєї гріховності. До якогось моменту людина повинна думати про свій гріх, а потім їй варто смиренно просити милості Божої — і якщо в неї нема гордині, то Бог їй допоможе. Особливо людині вразливій: якщо вона покаялася й висповідалася у своїх старих гріхах, то краще їх забути. Бо інакше тангалашка може нагадувати їй її старі гріхи, пригнічувати помислами, для того, щоб віднімати в неї час і відволікати її від молитви. Однак якщо людина, яка не відрізняється чуйністю, бачить, як у неї народжується гординя, то буде непогано, якщо вона пригадає свої гріхи, для того, щоб смиритися.

  Геронде, а чи може людина усвідомлювати свою гріховність, але при цьому не мати покаяння?

  Може, якщо в неї нема смиренності. Коли до покаяння домішується егоїзм, то людина без кінця мучить себе думками: "як же я міг це зробити?", "як подивляться на це люди?", "що ж про мене подумають?" — і терзається. У словах "як же я знову міг це зробити?" і "як я міг до такого докотитися?" — є егоїзм. Покаяння в таких словах нема. Людина повинна зрозуміти, що вона згрішила, і, зрозумівши це, смиренно попросити милості Божої. "Боже мій, — повинна сказати така людина, — я згрішив, прости мене. Ось така я погань. Пожалій мене. Якщо Ти не допоможеш мені, то я можу стати ще гіршим, кращим я стати не можу. Сам я ніколи не виправлюся". І, сказавши це, треба постаратися не повторювати свій гріх. Багато людей, згрішивши, зазнали болю не тому, що вони впали в очах людей, а через те, що вони поранили своїм гріхом Бога. Якщо людина, що жила по-мирському, перериває свої зв'язки з мирським духом, то потім, часто і не бажаючи того, вона відчуває, що цей дух вабить її до себе. Однак такій людині не потрібно впадати у відчай. Я думаю, що в такому разі успіхом буде й добра стурбованість, що почалася в грішника, яка викриває його душу за здійснені провини й за те, що він міг зробити щось [добре], але не зробив цього. Потихеньку відбувається боротьба, людина мимоволі смиряється й впадає в розпач добрим розпачем, тобто зневіряється у своєму "я". Тоді вона пояснює все дароване їй добро Благодаттю Божою і воістину вірує в слова, сказані Господом: "Без Мене не можете чинити нічого. Якщо згодом така людина стане любочестно, з великою смиренністю подвизатися, уповаючи при цьому на Всемогутність Божу, то Благий Бог її помилує.

 

Печаль за наші гріхи

Геронде, як людина може допомогти собі не повторювати вчинений нею проступок?

— Якщо людині стане по-справжньому боляче за свою провину, то вона її не повторить. Для того, щоб людина виправилася, у ній повинно бути присутнім внутрішнє сокрушения зі щирим покаянням. Тому святий Марко Подвижник наставляє: "Якщо людина не скорбітиме за свій гріх, відповідно до його міри, то вона знову легко потрапить в ті ж тенета". Тобто, якщо гріх невеликий, потрібне менше покаяння, якщо гріх тяжчий, потрібне покаяння більше. Не розглядаючи величину свого падіння й не засмучуючись за нього відповідно до цієї величини, людина легко впадає в той же самий або навіть ще більший гріх.

  А як ми можемо зрозуміти, що засмутилися через наше падіння не відповідно до його величини?

  Доказом невідповідності між падінням і сумом є те, що ви знову впадаєте в той самий гріх. Крім цього, стежачи за собою, не обмежуйтеся однією [духовною] діагностикою. Ви ж бо без кінця займаєтеся [духовними] мікробіологічними дослідженнями. Знайшовши свій [духовний] мікроб, ви розглядаєте його й говорите: "Треба цю комашку розчавити". Однак лікування ви так і не починаєте. Ну добре, ось ви переконалися, що страждаєте через якесь нездужання. Відразу ж треба думати про те, як цю хворобу зцілити. Яка користь від того, що ви будете постійно займатися самими аналізами, не намагаючись виправитися? Ви кажете: "У мене є така-ось пристрасть, у мене є пристрасть інша". Однак ви не відсікаєте ці пристрасті й, голосячи, залишаєтеся в тому ж пристрасному стані. Таким чином, ви викидаєте на вітер свою силу й розтрачуєте себе даремно. Ви розтрачуєте свій розум, своє серце. Від розладу ви стаєте хворими й потім нічого не можете робити. Потім, видужавши, знову починаєте голосити: "Як же це я так того разу розхворілася? Чому це відбулося?" Я не кажу, що не треба стежити за собою, ні. Не дозволяйте своїм гріхам проскакувати непоміченими. Але, брате мій, впадати у розпач теж потрібно до якоїсь межі! Не можна бути байдужим, але ж і відчуття лихої долі, нещастя теж треба уникати! Ти зробила щось неправильно? Задумалася над цим? Побачила свою помилку? Усвідомила її? Висповідала її? Якщо так, то продовжуй свій шлях, не застрявай на цій помилці. Відклади її тільки у своїй пам'яті, для того, щоб наступного разу, коли тобі знову випаде нагода її повторити, ти була уважною.

Якщо ми не намагаємося виправити свої помилки, то роздратування через них даремне. Печалячись через помилки, не намагаючись їх виправити, ми однаково ідо безперестанно плачемо за якимось хворим, але при цьому не намагаємося допомогти йому стати здоровим.

  Геронде, засмучуватися не потрібно навіть тоді, коли ти заслужено страждаєш за якусь скоєну тобою помилку?

  Не так. У цьому випадку засмучуватися потрібно, однак печаль має бути відповідною, пропорційною дотвоєї помилки. Якщо тобі не стане боляче за свою помилку, то ти з легковажності знову повториш її — тобто залишишся невиправленою. Однак, якщо, почавши з покаянної печалі, ти доходиш до розпачу, виходить, ти засмутилася більше, ніж було потрібно. У подібних випадках необхідно трішки підбадьорити себе й поставитися до зробленої тобою помилки з деякою часткою доброї байдужості.

 

Нам потрібне самодокоряння, а не розпач

Геронде, але хіба легко глибоко усвідомити свою гріховність, перебуваючи на початку духовного шляху?

— Коли ми знаходимося на початку нашого духовного життя, Бог у Своїй любові не допускає нам, щоб ми усвідомили нашу гріховність, і, отже, не зігнулися [під її вагою]. Деякі любочесні й чутливі душі не змогли б витримати усвідомлення своєї гріховності й терпіли б шкоду. Таким чином, Бог засліплює наші очі, й ми не бачимо всіх наших гріхів разом. Приміром, рукав нашого одягу може бути забруднений пташиним послідом, а ми, дивлячись на нього, будемо думати, що це не послід, а квіткові пелюстки. Однак, коли ми процвітаємо в нашій духовній боротьбі, Бог делікатно допускає нам бачити наші помилки. Водночас Він дає нам і силу для того, що б ми подвизались і ці помилки виправляли. Якщо відсутній досвід, то тонка робота не на користь. Те ж саме відбувається й з усвідомленням благодіянь Божих. Якби людина, перебуваючи на початку свого духовного життя, бачила благодіяння Божі, то в неї почався б духовний крововилив, тому що, бачачи благодіяння Божі й усвідомлюючи свою невдячність за них, людина страждає, тане.

  Геронде, а я не бачу своїх помилок, і моє серце подібне до каменю.

  Іноді Бог допускає нашим очам не бачити наших помилок, а нашому серцю — бути каменем, тому що в протилежному випадку диявол може довести нас до відчаю. Людина повинна ставитися до своєї гріховності розважливо. Покаяння, у якому присутні душевне терзання й розпач, — не від Бога, у такому покаянні накрутив своїм хвостиком тангалашка. Людина повинна бути уважною, тому що диявол, підловивши її "справа" — на покаянні, може кинути її "вліво" — у печаль і розпач. Диявол хоче зламати людину — душевно й тілесно — і довести її до непридатності. Тобто він приносить інше сокрушення — наповнене душевною тривогою, для того щоб сокрушите цим сокрушениям людину. Приміром, диявол може сказати людині: "Ти такий великий грішник, що не спасешся". Роблячи вигляд, що піклується про душу людини, диявол вводить її в душевну тривогу й розпач! То навіщо ж дозволяти дияволу робити все, що він хоче? Коли диявол говорить тобі: "Ти грішниця", відповідай йому: "Ну а тобі яке до цього діло? Я скажу, що я грішниця, коли захочу цього сама, а не тоді, коли цього захочеш ти".

  Геронде, а в чому причина того, що душа часто зневіряється?

  Зневіра й душевна важкість зазвичай мають свою причину в каяттях совісті, які відбуваються тому, що людина занадто вразлива. У цьому випадку людині необхідно висповідатися, щоб розраховувати на допомогу від духівника Бо якщо людина занадто вразлива, то гріх, який вона вчинила, може бути дуже маленьким, однак ворог збільшує цей гріх в очах такої людини. Він показує їй цей гріх через мікроскоп, для того, щоб довести її до розпачу і непридатності.

Приміром, диявол може переконати таку занадто чутливу людину, що вона нібито дуже засмутила своїх ближніх, що вона створила їм труднощі тощо. У такий спосіб диявол доводить людину до душевного розладу, який перевершує її сили. Однак якщо диявол дійсно піклується про благо нашої душі, то чому він не йде спокушати [будити] совість байдужої людини? Але де там людину байдужу — для того, щоб вона не отямилася, — диявол переконує, що її великий гріх не такий вже значущий.

Людина повинна пізнати себе такою, якою вона є й насправді, а не такою, якою являє її у власних очах ворог — диявол. Бо диявола турбує одне: як заподіяти нам зло. Людина ніколи не повинна впадати у відчай — тільки б у неї було покаяння, тому що і гріхи її менші, ніж гріхи диявола, і зм'якшуючі провину обставини в неї є — адже вона сотворена із землі, але, будучи неуважною, спіткнулася й забруднилася.

Для того, щоб духовна боротьба була результативною, ми повинні обертати колесо [нашої духовної машини] в бік, протилежний тому, куди його крутить диявол. Диявол навіює нам, що ми нібито щось із себе являємо? Нам треба вибробляти в собі самодокоряння. Переконує, що ми не являємо із себе нічого? Будемо говорити: "Бог мене помилує". Якщо людина поводиться в такий спосіб — із простотою, довірою до Бога й сподіванням на Нього, то в її життя входить покаяння, смиренність і вона сягає духовних висот.

Геронде, отже, самодокоряння не допомагає в духовній боротьбі?

— Допомагає, однак потрібне міркування. Приміром, людина може говорити сама собі: "Ах ти, недоумку такий". Однак картати себе треба зі смиренністю, для того, щоб посміятися над дияволом, а також з мужністю, а не з відчуттям власного злополуччя. Нам необхідне самодокоряння, а не розпач.

Якщо людина вірить у те, що вона не робить нічого хорошого; якщо — у доброму смислі цього слова — вона розчаровується в собі, у своєму "я"; якщо вона вірить у те, що своїми ділами вона постійно додає нулі до нулів, і при ньому продовжує свою духовну боротьбу з надією на Бога — це ознака того, що вона досягла духовної зрілості У цьому випадку Благий Бог, побачивши нулі її благого власного наміру, пожаліє її й поставить на початку цих нулів одиницю. Таким чином, її нулі зростуть в ціні, і вона стане духовно багатою. У смиренному стані розчарування в собі ховається добрий духовний стан

 

Духовне діяння зі збільшувальним склом

  Геронде, яким чином людина може постійно бачити себе грішною?

  Людина може бачити себе грішною, якщо вона випробовує себе з увагою. Чим з більшою увагою випробовує себе людина, тим більшим грішником вона себе бачить.

  А як може займатися таким діянням той, хто обтяжений безліччю турбот?

— Добре, якщо протягом дня така людина хоч скількись часу присвячує Ісусовій молитві, а також має певний час для підрахунку своїх [духовних] прибутків і втрат. Погляньте господар бакалійної крамниці підраховує свої гроші щодня. Адже, не контролюючи своїх прибутків і боргів, збанкрутіє, і його посадять у боргову яму.

Геронде, деякі люди не знають, що їм говорити на сповіді? Чому?

— Це є свідченням того, що вони не займаються тонкою роботою над собою. Якщо ми не займаємося тонкою роботою, то не зауважуємо за собою навіть грубих погрішностей. Нам потрібно очистити очі нашої душі. Сліпа людина не бачить нічого. Людина одноока щось уже бачить, однак краще за інших бачить той, у кого є обидва ока й вони здорові. Ну а якщо в такої людини є під рукою й телескоп з мікроскопом, то вона буде бачити дуже чітко й те, що знаходиться далеко, і те, що дуже близько. Приміром, невелику різьблену іконку я можу закінчити за три дні, однак, залишивши її полежати кілька днів і потім знову взявши в руки, я знайду в ній багато недоліків. Над однією іконкою я можу працювати і тиждень, і місяць, і два роки. А якщо захочу, то можу працювати над нею і п'ять років. Однак у цьому випадку я повинен буду працювати зі збільшувальним склом Я хочу сказати, що духовне діяння теж не має кінця Чим більше людина духовно процвітає, тим чистішими стають очі її душі, і тоді поступово вона бачить свої гріхи все більшими й більшими. У такий спосіб людина смиряється, і до неї приходить Благодать Божа Святі, які говорили: "Я окаянний грішник", вірили в це, тому що очі їхньої душі перетворилися в [духовні] мікроскопи. Чим більше вони процвітали, тим потужніший духовний мікроскоп здобували і, таким чином, бачили себе більшими грішниками. Ось, наприклад, зараз неозброєним оком я дивлюся на мою руку, і вона здається мені гарною. Однак якщо подивлюся на неї через збільшувальне скло, то ось ці волосинки, яга зараз ледь видимі, уявляються цілим кипарисовим гаєм! "Брате мій, — здивуюся я, — це що ж, виходить, я троглодит?" Здійснюючи над собою таке духовне діяння, ви гидуєте своєю ветхою людиною.

Наша ветха людина — це злісний "квартиронаймач", котрий живе в нас. Для того щоб він пішов, ми повинні зруйнувати його житло та почати зводити новий будинок — будувати нову людину.

 

ГЛАВА П'ЯТА

Про те, що покаяння має велику силу

 

"Опам'ятавшись... "

Бог перебуває дуже близько від нас, але водночас й дуже високо. Для того, щоб людина "вблагала" Бога зійти й перебувати разом з нею, їй потрібно смиритися й покаятися. Тоді, бачачи смиренність цієї людини, Всемилостивий Бог возносить її до небес і відчуває до неї велику любов. "На небі буде більша радість за одного грішника, що кається" , — говорить Євангеліє.

Бог дав людині розум для того, щоб та розважала, наскільки великим є її гріх, каялася й просила прощення. Нерозкаяна людина дуже зачерствіла й поглупіла, тому що не хоче покаятися й звільнитися від тієї малої пекельної муки, у якій вона живе і яка веде її в ще гіршу — вічну муку. Таким чином, вона позбавляє себе й тих земних райських утіх, які, перетворюючись у набагато більші, вічні утіхи, продовжуються у Раю поруч з Богом.

Перебуваючи далеко від Бога, людина перебуває поза собою. Подивися, у Євангелії написано, що блудний син "опам'ятавшись, він сказав до себе: іду до батька свого". Тобто блудний син вирішив повернутися до батька, отямившись і покаявшись. Живучи в гріху, він був поза собою, жив без розуму й смислу, оскільки гріх — поза здоровим глуздом.

Геронде, Авва Алоній говорить: "Якщо людина хоче, то від ранку до вечора вона може досягти божественної міри". Що він має на увазі?

— Для духовного життя не потрібно багато років. Покаявшись, людина за одну мить може перенестися з пекельної муки до Раю. Людина має здатність змінюватися. Вона може стати Ангелом, а може стати дияволом. Ах, яку ж силу має покаяння! Воно всмоктує в себе Божественну Благодать. Якщо людина піддасться одиному-єдиному смиренному помислу, то вона спасається. Якщо вона спокуситься гординею і при цьому не покається й у такому стані її застане смерть, то все — вона загинула. Звичайно, смиренний помисел повинен супроводжуватися і внутрішнім зітханням, внутрішнім сокрушениям. Тому що помисел є помисел, однак у людини є й серце. "Всією душею, і мислею, і серцем", — говорить піснописець. Але я думаю, що Авва Алоній має на увазі якийсь більш твердий стан. Для того, щоб досягти доброго стану, необхідний якийсь час. Я зашпортуюся, каюся — і в ту ж саму мить дістаю прощення. Якщо в мене є подвижницький дух, то я можу потихеньку зміцнити своє становище, але, поки це не відбудеться, мене буде кидати з боку в бік.

— Геронде, а чи може духовно допомогти собі людина літня?

— Коли людина зістариться, їй надається особлива можливість покаятися, тому що її ілюзії розвіюються. Коли людина була молодою, мала тілесні сили й не відчувала труднощів, вона не бачила своєї слабкості й думала, що з нею все гаразд. А на старість ті труднощі, з якими вона зіштовхується, і ті розчарування, що їх вони спричиняють, допомагають їй зрозуміти: вона є слабкою, вона [духовно] кульгає, і, зрозумівши це, — покаятися. Якщо така людина здобуде духовну користь з тих небагатьох років життя, які в неї залишаються, і якщо вона використає досвід, який залишили їй ті багато минулих років життя, то Христос не залишить її, Він помилує цю людину.

 

Сльози покаяння

Покаяння — це хрещення слізьми. Каючись, людина проходить через нове хрещення, відроджується. Апостол Петро своїм відреченням, певною мірою, зрадив Христа. Однак він "плакав гірко" і тому дістав прощення у своєму падінні. Тобто щире покаяння обмило апостола Петра, знову очистило його. Подивися: адже Бог спочатку сотворив землю, сотворив море, все інше, а вже із землі потім сотворив людину. Людина спочатку народжується тілесно, а потім, у Таїнстві Святого Хрещення, вона духовно відроджується від води — творіння Божого й від Святого Духа — Божественної Благодаті. "Водою і Духом" відроджується людина і стає людиною новою.

— Геронде, тобто подібно до того, як Бог при сотворінні людини взяв землю й сотворив її, так і зараз у Таїнстві Святого Хрещення Він використовує воду, для того щоб людину відтворити?

  Так, вода має очищувальний смисл, тому священик у Таїнстві Святого Хрещення занурює людину у воду. Людина обмивається від первородного гріха, очищається від гріхів, її осіняє Благодать Божа, вона облачається в Христа і стає новою, відродженою людиною. Це результат Святого Хрещення. Коли Никодим, прийшовши до Христа, запитав Його, як людина може народитися знову, Христос зрозуміло відповів йому: "Істинно, істинно, кажу тобі, коли хтось не народиться з води та Духа, не спроможний увійти у Царство Боже". У Таїнстві Святого Хрещення людина стає новою, досконалим творінням Бога після гріхопадіння. Тому якщо людина не осквернить своє Святе Хрещення, то в неї буде багато Божественної Благодаті. Але навіть якщо вона забруднить себе після Таїнства Святого Хрещення, то в неї є хрещення покаянням. Якщо людина усвідомлює свій гріх, якщо їй стане за нього боляче, то вона, певним чином, омивається слізьми покаяння і до неї знову приходить Благодать Божа.

  Геронде, я вже багато років не можу оплакувати свої гріхи, у мене нема ні сльозинки. Це значить, що в мене нема справжнього покаяння?

  Тобі що, не боляче за гріх, який ти чиниш?

  Боляче, але, напевно, цей біль неглибокий.

— Не приходь до висновку на підставі сліз. Звичайно, сльози — це розпізнавальна ознака покаяння, однак не єдина. Деякі люди плачуть і ще з мокрими від сліз очима починають сміятися. Сердечний біль і внутрішнє зітхання — це ті внутрішні сльози, які вищі, ніж сльози зовнішні. Одна нещасна людина казала мені: "Яка ж я тверда людина, отче! У мене нема ні сльозинки! Моє серце скам'яніло. Ох, яке ж у мене тверде серце!" Будучи дуже чутливим, цей нещасний відчував себе дуже жорстокосердим, тому що не плакав. Однак він глибоко переживав, стогнав, і було видно, що стогони й зітхання немов виходять із глибин серця цього нещасного! А хтось інший може плакати й відразу сміятися. Така людина подібна до мінливої весняної погоди. Наприклад, побачивши знедоленого, вона може розчулитися, трішки поплакати й відразу сказати собі: "Подивися, як я співчуваю чужому болю!" Або, проливши трохи сліз у молитві, вона каже: "Якщо моя молитва відбувається зі слізьми, то Бог її чує!" И у такий спосіб вона заспокоює свій помисел.

А бувають і безутішні сльози. Ці сльози — від тангалашки. У таких сльозах нема покаяння, але є зачеплений егоїзм. У цьому випадку людина егоїстично плаче через своє падіння. Вона роз'ятрює свою рану не тому, що засмутила Бога, а тому, що, будучи неуважною, впала в очах інших людей. Таким чином, вона страждає подвійно. Пам'ятаю одного ватажка банди заколотників під час громадянської війни. Хай дарує Бог покаяння цій людині! Якось до його рук потрапив один бідний глава сімейства, у якого було дев'ятеро дітей. Оскільки цей чоловік не погоджувався з комуністичною ідеологією, ватажок бандитської зграї повалив його додолу і почав безжалісно бити. А колись цей нещасний був його лакеєм. "Слухай, — кричав нещасний, — невже тобі мене не шкода! Адже в мене дев'ятеро дітей! Хіба ти не пам'ятаєш, як, коли ти був дитиною, я носив тебе на плечах? Що поганого я тобі зробив?" Бачачи, як ватажок жорстоко б'є ногами цього нещасного, один з його товаришів по зграї крикнув йому: "Послухай, що поганого він тобі зробив? Невже тобі його не шкода? Та він же глава сімейства". І відразу сталася дивна зміна: лиходій почав гірко плакати, тому що зауваження товариша зачепило його егоїзм!

Подібні сльози егоїстичні, вони подібні до каяття Юди. Юда, зрадивши Христа, пішов до фарисеїв, щоб сказати їм: "Згрішив". Але фарисеї відповіли Юді: "Ну а нам ти навіщо кажеш про те, що згрішив?" Ці слова зачепили Юду, він озлобився, жбурнув фарисеям срібняки, пішов і через егоїзм повісився. Але якби Юда покаявся, пішов до Христа і сказав Йому "прости", то він би спасся.

 

Покаяння це нескінченне рукоділля

  Геронде, що таке радіснотворний плач?

  Радіснотворний плач — це радість, від того, що ми печалимося за якийсь скоєний нами гріх. У радіснотворному плачі присутні і біль, і радість, тому він називається і радісною печаллю. Від любочестя людина засмучується тим, що засмутила Христа, однак вона і радується — тому що відчуває божественну розраду. Грішник, який щиро покаявся, отримує від Бога прощення, відчуває в собі божественну радість і може досягти духовної втіхи.

Геронде, чи може людина, яка подвизається, жити в покаянні все своє життя?

— Так, подвизаючись правильно, людина не бачить свого успіху, вона усвідомлює самі лише падіння і тому живе в постійному покаянні. Вона не знає, що спочатку боролася з одним бісом, а зараз, можливо, бореться із цілим бісівським полчищем. Бо з чим більшою силою людина намагається викорінити із себе пристрасть і насадити в собі чесноти, тим більше ворогів збирається навколо коріння цієї пристрасті [тягнуть униз і заважають подвижникові цю пристрасть викорінити]. Тоді людина процвітає, незважаючи на те, що сама вона не знає про свій успіх. Вона може перебувати в такому стані, поки не помре. Вона може не бачити свого успіху, думати, що раз вона падає, то неодмінно [духовно] тупцює на місці. Однак насправді така людина процвітає, тому що вона постійно примножує боротьбу й бореться все з більшою і більшою кількістю тангалашок.

Для людини, яка подвизається, покаяння — нескінченне рукоділля. Коли хтось помирає, то його оплакують, закопують у землю, а потім забувають... Але за наші гріхи ми будемо плакати постійно — поки не помремо. Однак будемо здійснювати це діяння з розважанням і надією на Христа, Котрий перетерпів Розп'яття для того, щоб нас духовно воскресити.

 

Зміна життя

Для того щоб надалі не впадати у гріх, людина повинна намагатися уникати всього того, що її на цей гріх провокує. Приміром, якщо пияк хоче отримати допомогу й кинути пити, то він не повинен навіть наближатися до закладів, у яких продають алкоголь. Необхідна невелика ретельність і добре налаштування, і тоді Благий Бог допоможе нам перебороти труднощі. Приміром, у людини є якась пристрасть. Вона визнає цю пристрасть, подвизається для того, щоб її відсікти, кається, смиряється. У неї є бажання відсікти цю пристрасть. Це бажання доходить до Бога, і Бог їй допомагає. Але як Бог може дати людині Свою Благодать, якщо та не докладає зусиль до того, щоб змінитися, і продовжує грішити? Благодать Божа не приходить до людини, яка перебуває в стані неправильному, тому що такій людині Благодать Божа не допомагає. Бо якщо б Благодать допомагала й у таких випадках, то Бог дарував би її навіть дияволу.

Людина, котра впала в якийсь гріх, але не лежить у ньому, тобто не залишається у своїх гріховних думках, але кається у своєму падінні та подвизається з метою не повторити це падіння, приймає Благодать Божу і дістає допомогу. Однак якщо в людини нема покаяння й вона вважає гріх модою, то її стан демонічний.

Геронде, а яким способом спасся один з розбійників, розп'ятий поруч з Христом?

— Цей розбійник переліз через паркан і потрапив у райський сад! "Покаяння розбійника Рай обкраде". Тобто своїм великим покаянням благорозумний розбійник зумів "обікрасти" навіть Рай.

  Геронде, якщо людина, котра змінила своє життя не живе за своїми старими гріховними звичками, однак іноді впадає в якийсь зі старих гріхів, то це значить, що в неї нема покаяння?

  Е, якщо вона падає при тому, що докладає необхідні зусилля до виправлення, то в неї є деякі зм'якшуючі провину обставини. Відразу змінити своє життя нелегко. Однак, дійсно зрозумівши, наскільки тяжкими є скоєні нею гріхи, людина перестає в них впадати.

За давніх часів покаяння було щирим. Якщо людина каялася, то вона вже не грішила. Пам'ятаю одну жінку, яка каялася. Як же вона допомогла мені своїм щирим покаянням! Вона поводилася дуже скромно, нічого не говорила. Одягнена в чорні — схожі на чернечі — одежі, ця жінка приходила в одну капличку й наводила там порядок, запалювала лампади... Навіть просто дивлячись на неї, ти діставав величезну користь. А зараз я бачу, як деякі люди, тільки-но змінивши своє колишнє гріховне життя, починають вчити інших, у той час як у них самих ще живе їхня ветха людина. Звичайно, якщо хтось покається, припинить жити так, як жив раніше — у блуді й розпусті, — і почне жити духовно, це буде великою допомогою й для інших. Однак якщо, тільки-но перейшовши з одного стану в інший, вона відразу починає видавати себе за духовну людину й проповідувати, то це омана.

  Можливо, Геронде, такі люди поводяться так, думаючи, цю в такий спосіб вони допоможуть іншим?

  Дійсно, вони поводяться так, для того, щоб допомогти іншим. Однак за їхніми діями — особливо якщо вони люди хоч трохи відомі — криється гордий помисел: "Зараз забудуть про Караїскакіса й Колокотроніса і будуть говорити про мене!" Звідси зрозуміло, наскільки порочні їхні спонукальні причини. Якщо їм дійсно боляче за свої гріхи, то упродовж певного часу краще про них пам'ятати й уникати впевненості в собі. їм потрібно бути дуже уважними. І коли в них з'являються різні образи чи помисли з їхнього колишнього життя, треба виганяти їх як помисли огудні. Таке вигнання буде доказом того, що вони вже не приймають цих помислів, що їх [духовний] організм реагує на них [негативно]. Тобто, для того щоб по-справжньому змінитися, людина повинна погидувати своїм минулим, мати велику смиренність. Якщо вона втримає зі свого колишнього життя тільки дещо — те, що вважатиме не дуже шкідливим, то потім від цього "нешкідливого" забрудниться і все інше. З того моменту як людина буде мати хоча б одну малу думку — малу зарозумілість про свою ветху людину, Бог припинить надавати їй Свою допомогу й те, що буде робити ця людина, не буде чистим.

   Геронде, змінивши своє життя, людина повинна прагнути до того, щоб виправити в людей той помисел, який вони мали про неї раніше?

   Не треба егоїстично намагатися виправити чужий помисел. Якщо людина виправиться сама, то й помисел про неї у людей відпаде сам собою. А якщо її колишнє гріховне життя залишило шрам у суспільстві чи в її оточенні, то цей шрам розсмокчеться сам собою, коли людина буде поводитися правильно, похристиянськи. Людині, котра покаялася, не потрібно нічого говорити іншим. Сам Бог буде говорити з людьми словами її покаяння.

 

«...гріх мій завжди переді мною»

Геронде, чи корисно записувати свої гріхи, для того щоб їх не забути до сповіді?

— Якщо мені дійсно боляче за скоєний мною гріх, то я не можу його забути. Мене викриває моя совість. Моя душа болить, і я постійно пам'ятаю про свій гріх. Увесь час між скоєнням гріха й сповіддю гріх продовжує працювати" у мені, він вражає моє серце й викриває мене. Тобто я страждаю, однак відповідно до цього страждання отримую винагороду від Бога Однак якщо, скоївши якийсь гріх, я про нього зовсім не думаю, то це значить, що мій гріх мене зовсім не вражає. Я забуваю його й залишаюся невиправленим. Тому деякі люди, почувши, як їм роблять зауваження за якусь провину, сміються — начебто все це дрібниці. У цьому є безсоромність, байдужість. Так ставитися до свого гріха — це зовсім по-сатанинськи. Пам'ятаєш, що говорив пророк Давид? "Я бо провину мою визнаю і гріхом моїм журюся". І ще: "Гріх мій є завжди переді мною". Незважаючи на те, що Бог простив Давида, який покаявся, він — від любочестя — зазнавав внутрішнього болю і тому постійно приймав божественну втіху.

А деякі люди постійно займаються [духовною] "самодиагностикою", і ця справа їх засмоктує. Вони без кінця скрупульозно записують свої гріхи — нібито для того, щоб займатися тонким духовним діянням, "розкладають" ці гріхи на складові частини, заморочують собі голову, але не виправляються. А якби один за одним вони зауважували свої великі недоліки й почали подвиг виправлення себе, то недоліки малі теж би зникли.

   Геронде, якщо людина не живе в покаянні й при цьому славословить Бога, то чи прийме Бог її славослів'я?

   Ні, як же Бог може прийняти подібне славослів'я? Насамперед необхідне покаяння. Бо якщо людина перебуває в гріху, то яка їй користь від того, що вона скаже: "Слава Тобі, Котрий показав нам світло..."? У цьому є безсоромність. Ось єдине славослів'я, яке підходить такій людині: "Дякую Тобі, Боже мій, за те, що Ти не скидаєш блискавку, щоб мене спалити", тому що в славослів'ї такого роду присутнє покаяння.

 

Вимушене покаяння

Геронде, авва Ісаак пише: "Кожне покаяння, чинене без власної волі, не містить у собі радості, а також не вважається гідним нагороди". Яким чином людина може каятися без свого бажання?

— Йдеться про людину, яка змушена покаятися, тому що впала в очах інших, однак смиренності при цьому вона не має. Я розумію слова святого Ісаака так.

Тобто буває покаяння без нашого бажання?

— Так, буває й вимушене покаяння. Наприклад, бажаючи уникнути неприємних для мене наслідків, я прошу, щоб ти простила мене за те зло, що я тобі зробив, однак внутрішньо при цьому не змінююся. Людина, яка витончилася в лукавстві, робить вигляд, що покаялася, вона поводиться з лукавством, з удаваною добротою кладе людям поклони, просить у них прощення, для того, щоб ввести їх в оману. Однак і коли грішник іде до духівника, щоб розповісти йому про свої гріхи, тому що боїться потрапити в пекельну муку, — це теж не покаяння. Тобто для такої людини завдання не в тому, як би покаятися, а в тому, як би не потрапити в пекельну муку! Справжнє покаяння — усвідомити свої прогрішення, відчути за них біль, попросити в Бога прощення й після цього висповідатися. У такий спосіб до людини прийде божественна розрада. Тому я завжди рекомендую людям покаяння й сповідь. Саму тільки сповідь без покаяння я не рекомендую ніколи.

Дивися: коли починається землетрус, то видно, що ті, у кого є добре налаштування, починають сильно хвилюватися, каються й змінюють своє життя. Інші ж — більшість — на якусь мить приходять до тями, однак, коли небезпека минає, вони знову повертаються до свого колишнього життя. Тому, коли один чоловік розповів мені, що в їхньому місті був сильний землетрус, я запитав його: "То, виходить, вас хитнуло міцно? Але чи розбудив вас цей землетрус?" — "Розбудив, розбудив!" — відповів він. "Розбудити-то розбудив, — зауважив я, — однак ви знову заснете".

 

Покаяння приносить людині божественну розраду

  Геронде, що таке божественна розрада?

  Що таке божественна розрада? Щоб ви краще зрозуміли це, наведу такий приклад. Скажемо, дитина псує недорогу річ, приміром, ламає який-небудь інструмент батька, а потім впадає у відчай і плаче, тому що завдану нею шкоду вважає дуже великою. Однак, чим невтішніше вона плаче, усвідомлюючи, що заподіяла шкоду, і страждає, тим більше батько голубить і втішає її: "Нічого страшного, дитинко моя, не хвилюйся; невелика біда — ми купимо новий інструмент". А дитина, бачачи ніжну батьківську любов, від любочестя плаче ще безутішніше. "Я не можу не хвилюватися, — говорить вона крізь сльози. — Саме зараз ми потребуємо цей інструмент, а я його зламала". "Дитинко моя, — знову втішає її батько, — нічого страшного, цей інструмент був старим". Однак дитина продовжує плакати. І чим більше вона засмучується, тим більше батько стискає її у своїх обіймах, цілує й голубить її. У такий же спосіб, чим більше страждає й засмучується людина за свою гріховність чи за свою невдячність Богові, любочесно плачучи через те, що своїми гріхами вона засмутила Бога — Свого Отця, тим більшим божественним радуванням відплачує їй Бог і тим більше тішить її внутрішньо. Хоча в печалі такої людини присутній біль, однак у ній є надія й втіха.

Однак той, хто хоче отримати божественну втіху, про втіху просити не повинен. Така людина повинна відчути свій гріх, покаятися в ньому, і тоді божественна розрада прийде сама собою. Якось на Святій Горі виникла одна спокуса, й деякі ченці підмочили свою репутацію. Один з них, випадково зустрівши мене, почав говорити: "Ах, як же я хотів тебе побачити, щоб ти мене втішив". Він хотів, щоб я втішив його, тому що йому задали доброї прочуханки! І треба визнати, що той, хто задав йому цю прочуханку, правильно зробив! Я слухав цього ченця з великим подивом. Бути винним і при цьому просити втіхи! Якби, не просячи втіхи, він смирявся й говорив: "Я згрішив, Боже мій", то божественна втіха з'явилася б у нього всередині. Однак, будучи винним, він хотів, щоб я сказав йому щось таке: "Нічого страшного, не хвилюйся, адже твоя провина не така вже велика. До того ж винен не ти один, винні й інші". Ну, скажіть, будь ласка, що це за втіха? Це не втіха, а глузування. Божественна втіха приходить від покаяння.

   Геронде, а коли після гріховного падіння людина перебуває в покаянні, однак одночасно відчуває душевний і тілесний надлом, це значить, що її покаяння неправильне?

   У перший день душевний і тілесний надлом виправдані. Однак якщо в цієї людини є справжнє покаяння, то вона, переживаючи внутрішню скорботу й біль, при цьому зазнає і божественної втіхи.

   Так, але ж й гріха свого вона теж не забуває?

   Так, гріха свого вона не забуває. Така людина скорбить і втішається, скорбить і втішається. Вона завдає собі удару за вчинений гріх, і Бог її ласкаво гладить, вона знову б'є себе, і Бог знову гладить її... Це і є покаяння, яке приносить людині божественну втіху.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2