ЧАСТИНА ДРУГА

ПРО ПОДВИЖНИЦТВО І БЛАГОГОВІННЯ

 

«Той, хто уважно й гаряче береться за спасіння своєї душі, подвизається,

процвітає, плодоносить, живиться духовно й радується ангельски»

 

ГЛАВА ПЕРША

«Подвиг добрий»

Боротьба за освячення душі

Мені дуже радісно, коли я бачу у світі, який наповнився тангалашками, душі уважні й такі, які служать Богові. Бог, будучи добрим і справедливим, всім нам дав відповідні дари: наприклад, мужність чоловікам і любов жінкам. Він дав їх нам для того, щоб ми вдосконалювались, за допомогою божественної Благодаті піднімалися по духовній драбині й усе більше наближалися до Того, Хто є нашим Творцем. Ніколи не треба забувати, що крім людей, які можуть допомогти нам духовно, ми маємо біля себе й Самого Христа, який нам допомагає, Пресвяту Богородицю, Херувимів, Серафимів і всіх святих. Отже, дерзайте! Христос дуже сильний, Христос всесильний, Він дасть нам Свою божественну силу, щоб ми «зламали роги» лукавому. Він постійно невидимо стежить за нами, Він буде зміцнювати нас, якщо матимемо благий намір й робитимемо невеликий, по наших силах, подвиг.

Станемо, наскільки можливо, уникати приводів до гріха. Будемо уважні до наших почуттів, тому що все починається із цього. А якщо часом це для нас важко, то давайте, принаймні, уникати цікавості, щоб наші очі не

розглядали гріховні картини і біси потім не влаштовували б нам кіносеансів. Якщо взяти палаючі вуглинки й стиснути їх у руці, то вони її, природно, обпечуть. Але якщо ми станемо катати їх у руці, звичайно, не надто довго — то вони не заподіють шкоди. Так і гидкі образи: коли вони миготять швидко, очі їх не втримують, а тільки торкаються злегка, і ці образи не печуть потім душу.

Ті люди, які були неуважними й у мирському житті набули поганих звичок, хай після свого навернення, не нарікаючи терплять брань від ворога, не задовольняючи, однак, злої похоті. Якщо вони стануть у такий спосіб діяти, то очистяться й досягнуть стану людей доброчесних, які не пізнали великих гріхів, не набули поганих звичок, але не терплять і великої брані. Чимало досягнуть ті, хто використає свої попередні падіння як досвід. Ідучи мінним полем, не знаючи місцевості, людина змушена просуватися вперед дуже повільно й обережно, інакше злетить у повітря. А якщо знати місцевість, то з наявним досвідом можна і будучи пораненим просуватися вперед упевнено й швидко. Той, хто зайнявся необробленою нивою своєї душі, виполе з неї всі терни пристрастей і насадить на їхньому місці чесноти. Однак це дуже тяжка праця, яка вимагає великої сили волі й терпіння.

  Геронде, не могли б ви розповісти нам про практичну сторону цієї праці?

  Треба намагатися щодня поміщати в себе щось духовне, яке протидіє чомусь світському й грішному, й так, потихеньку, позбутися тлінної людини й згодом уже вільно рухатися в духовному просторі. Заміняти гріховні картини, що перебувають у пам'яті, святими ликами, світські пісні — церковними піснеспівами, світські журнали — духовними книгами. Якщо людина не відвикне від усього світського, грішного, не буде мати зв'язку із Христом, з Божою Матір'ю, зі святими, з торжествуючою Церквою й не віддасть себе цілковито в руки Божі — вона не зможе досягти духовного здоров'я.

  Геронде, що таке духовне здоров'я?

  Духовне здоров'я прирівнюється до чистих помислів, просвіченого розуму й очищеного серця, що постійно має в собі Христа й Пресвяту Богородицю. Велика увага, самоспостереження й молитва суттєво допомагають набути здоров'я душі. Молитва необхідна для очищення душі, і розважливість — для збереження доброго духовного стану.

Звичайно, життя — це не будинок відпочинку: воно має радощі, але має й скорботи. Воскресінню передує Розп'яття. Удари випробувань необхідні для спасіння нашої душі, тому що вони її очищають. Як і з одягом: наскільки більше ми його тремо, коли перемо, настільки чистішим він стає. Те ж саме й восьминіг: чим більше ми його б'ємо, тим чистішим й м'якшим він стає. І риба здається прекрасною, коли вона жива плаває в морі й навіть коли вона лежить на базарі — у лусці й невипотрошена. Але до вживання вона придатна тільки тоді, коли очиститься — стане на вид потворною і потім спечеться. Так і людина: коли вона скине з себе все світське, то при нібито зовнішній втраті життя, світської жвавості — луски, вона вишкрябує із себе все непотрібне, «пропікається» і тоді вже стає придатною до вживання.

 

Що допомагає духовно процвітати

Тим людям, яким Бог допустив (або для того, щоб пригальмувати їх, або від заздрості лукавого) бути побитими холодом північних вітрів — випробувань, потрібно потім багато сонячного тепла й духовної свіжості, щоб вони розцвіли й принесли плід. Так і деревам, які довірливо розкрили свої бруньки назустріч оманливому теплу зимової відлиги й безжально побитим після цього крижаним північним вітром, потрібно потім багато весняного сонячного тепла й дощику, щоб почали циркулювати їхні соки й ці дерева принесли квіти й плоди.

Геронде, що необхідно для духовного навернення?

—Любочесний подвиг з надією й довірою до Бога. Простота з любочесним подвигом приносять внутрішній мир і впевненість, і тоді душа наповнюється надією й радістю. Для того, щоб той, хто бореться, був увінчаний, необхідні терпіння, любочестя й духовна відвага. Відвага виливається з любочесного серця, а якщо від серця робити щось для Христа, то це не втомливо й не боляче, тому що біль за Христа є духовним бенкетом. При невеликій любочесній завзятості й спостереженні за собою можна духовно розвинутися в дуже короткий термін. Потім душа буде діставати допомогу від Христа, Пресвятої Богородиці, ангелів і святих. Дуже допомагають також читання, молитви, звернення всередину себе. І трохи помовчати допомагає теж.

Христос наш дає силу тим, хто заповзявся «подвигом добрим», який вчинили всі святі заради того, щоб підкорити плоть духові. Навіть якщо ми дістанемо рани, не потрібно втрачати холоднокровності, але просити допомоги Божої і мужньо продовжувати боротьбу. Пастир Добрий почує й відразу поспішить [на допомогу], як біжить на допомогу пастух, почувши, як жалібно бекає ягня від отриманої рани, укусів вовка або пса. До тих, хто [колись] жив життям, яке було гідне плачу, і [нині] здійснює духовний подвиг, я відчуваю більше любові, постійно маю їх у своїй пам'яті й відчуваю за них більше болю, ніж за тих, кого не мучать пристрасті. Так і чабанові за ягня поранене або ослаблене боляче більше, ніж за інших, і про нього він піклується особливо, поки й воно не стане здоровим.

А іноді причиною того, що ми, духовно працюючи правильно, не бачимо ніякого успіху, буває от що: біс, оскільки ми оголосили йому війну, попросив у сатани підкріплення. І якщо рік тому ми воювали з одним бісом, то нині воюємо з п'ятдесятьма, а через рік їх буде ще більше й так далі. Бог не допускає нам це бачити, щоб ми не загордилися. Ми не розуміємо цього, а Бог, бачачи [у нас] добре налаштування, працює над нашою душею.

  Геронде, у чому причина, якщо хтось духовно працює, але насправді не процвітає?

  Можливо, він діє гордо. Але сказати вам, на чому спалюються деякі й не процвітають? Маючи передумови [для духовного розвитку], вони розтрачують їх на дрібниці, і потім у них нема сили, яка відповідає духовному подвигу. Припустімо, ми починаємо наступ на ворога й, зібравши все необхідне, готуємося до бою. Однак ворог, боячись поразки, намагається диверсіями й атаками в інших місцях фронту нас розколоти й відволікти нашу увагу. Ми звертаємо нашу увагу туди, відправляємо війська праворуч і ліворуч. Час іде, боєприпаси й продовольство витрачаються, обмун дирування ми даємо старе. Солдати починають нарікати. У результаті виснажаться всі наші сили, й ми не зможемо поборотися з ворогом. І в духовній боротьбі дехто поводиться так само.

  Геронде, а чи не допомагає духовному успіху і навколишнє середовище?

  Так, допомагає, але іноді можна жити серед святих і не процвітати. Хіба існували передумови більші, ніж в Юди, що постійно перебував з Христом? Юда не мав смиренності й доброго налаштування. Після своєї зради він знову не упокорився, з гнівом і егоїзмом жбурнув срібняки й з лукавством поліз у петлю. А фарисеї вчинили по-диявольски. Після того, як їхня справа була зроблена, вони сказали Юді: «Ти побачиш» Бог діє відповідно до стану людини. Духу Святому не перешкоджає ніщо. І от що я зрозумів: де б не опинилася людина, якщо вона буде діяти любочесно, може досягти бажаного, тобто спасіння своєї душі. Лот взагалі жив у Содомі й Гоморрі, а в якому духовному стані він перебував! Зараз же, хочемо ми цього чи ні, ми повинні діяти, щоб стати кращими й у нас діяла божественна Благодать. Те, що відбувається, змушує й буде змушувати нас ще більше наблизитися до Бога, щоб мати божественну силу й правильно діяти в будь-якій ситуації. І, звичайно, добрий Бог не залишить, Він надасть нам Своє заступництво.

Повинні знати й те, що, поліпшуючи свій духовний стан, ми й самі почуваємося краще й Христа тішимо. Хто може уявити собі ту велику радість, яку відчуває Христос, коли Його діти процвітають? Бажаю всім людям досягти духовного процвітання й з'єднатися із Христом, Який є Альфа й Омега. Коли все наше життя залежне від Альфи й Омеги, тоді все освячено.

 

Духовне читання

Геронде, читання яких книг може допомогти людям, у яких пробуджується добре занепокоєння?

—Нехай вони спочатку читають Євангеліє, щоб зрозуміти, що значить «Христос». [Після того, як вони] трохи прийдуть у сокрушення, хай читають Старий Завіт. Знаєш, як буває важко, коли твоєї допомоги просять люди, які нічого не читали? Це так ніби учень початкової школи йде до професора університету й каже йому: «Допоможи мені». І що тоді говорити професорові? Що «один плюс один дорівнює два»?

А трапляється, що приходять люди, які не мають у собі доброго занепокоєння, і говорять: «У мене, отче, проблем нема, все прекрасно, так просто зайшов подивитися на тебе». Але людина ніколи не може сказати, що в неї нема ніяких проблем. Щось [все одно] є. Боротьба за духовне життя не закінчується ніколи. Або як дехто мені каже: «Скажи нам щось духовне». Однаково що прийти до бакалійника й сказати: «Дай нам товару». Тут тобі й бакалійник розгубиться. Не просять чогось конкретного: стільки-то рису, стільки-то цукру й т.д., а твердять «Дай нам товару». Або все одно що до фармацевта прийти й сказати: «Дай нам ліків», не пояснивши, чим вони хворі, чи ходили до лікаря й що їм сказав лікар. Спробуй тут розберися! А той, у кого є духовне занепокоєння, розуміє, чого йому не вистачає, шукає це й одержує користь. Я коли був початкуючим і читав якусь книгу — переписував її, щоб не забути, і намагався застосувати прочитане на практиці. Я читав не для того, щоб приємно проводити час. У мені було добре занепокоєння, і коли я чогось не розумів, то запитував, щоб дізнатися [правильний зміст]. Я мало читав і багато випробовував себе прочитаним. «Де я перебуваю? Що роблю?» — я садив себе на лаву підсудних, не давав читанню безмитних прав [на вхід в одне вухо й вихід з іншого].

Сьогодні люди від великого читання доходять до того, що стають [подібними] до магнітофонів і забивають свої касети непотрібними речами. Однак, за святим Ісааком, «навчання без діяння є передумовою сорому» Точно так само багато тих, хто цікавиться спортом, сидячи на дивані, ліниво читають спортивні журнали й газети — самі при цьому можуть бути, як телята, а спортсменами захоплюються. «Ех — кажуть, — це вражаючий спортсмен, молодчина», а самі при цьому не пітніють і власної ваги ні на один кілограм не скидають. Читають-читають про спорт, при цьому валяються на дивані й дістають не користь, а одне тільки задоволення від читання. Зі світських одні читають газети, інші пригодницькі романи, іце інші дивляться, як грають на стадіонах, і так [всі] ці люди проводять свій час. Те ж саме роблять деякі з тих, хто читає духовні книги. Вони можуть ночами не спати, читати ці книги запоєм й діставати задоволення. Беруть духовну книгу, всідаються зручніше й читають. «Я дістав користь», — скаже хтось із них. Скажи краще, що ти одержав задоволення, що приємно провів час. Тому що це не користь. Ти дістаєш користь тільки тоді, коли розумієш, про що говориться в книзі, випробовуєш себе й примушуєш себе застосовувати прочитане до самого себе. «Про що говорить те, що я читаю? Де я духовно перебуваю? Що мені варто робити?» І потім чим більше хтось дізнається, тим більшу він несе відповідальність. Я не кажу, що не треба читати, щоб не знати багато й не бути [за це] відповідальним. Таке ставлення до читання було б лукавством. Я маю на увазі те, що не слід читати лише для того, щоб діставати задоволення. Погано, якщо в такого читача міцна пам'ять, і він багато чого запам'ятовує. Говорити він теж може багато чого й обманювати себе, вважаючи, що застосовує прочитане до свого життя. У такий спосіб і в собі й в інших він викликає помилкові почуття. Тому не заспокоюйте свій помисл великим читанням. Візьміться за застосування [прочитаного]. Багато читання дає освіту енциклопедичну — так кажуть?

   Так, Геронде.

   А завдання в тому, щоб сформувати себе богоцентрично. Я не збираюся ставати університетським професором і не зобов'язаний знати багато. Отримавши ж богоцентричну освіту, я, якщо буде потреба, зможу легко дізнатися щось із іншої галузі. Ясно?

Чи корисно у випадку неуважності сконцентруватися на читанні?

—Так, треба трошки почитати щось дуже сильне, для того, щоб зігрілася душа. Піклування й турботи покриються прочитаним, і розум перенесеться в царину божественну. Інакше розум відходить в ті справи, якими він займався більшу частину часу.

Геронде, а коли хтось стомився або засмучений і хоче почитати щось легеньке: якесь оповідання, повість тощо?

—Хіба нема ніякої духовної книги, придатної для такого випадку? Мета не в тому, щоб людина забула свій смуток, а в тому, щоб вона його позбулася. Художня література порятунку не дає. Ні романи, ні газети, ні телевізор не допомагають у духовному житті. Навіть духовні журнали часто завдають християнам шкоди, збуджуючи безглузду ревність й викликаючи зніяковілість. Будьте уважні: не читайте у вільний час зайвого. Читати книги певного роду — це однаково що набивати свій шлунок ріденькою юшкою з гарбуза, однаково ніби порпатися в скирті соломи в пошуках одного пшеничного зернятка. «Так, — каже дехто, — але від такого читання я відпочиваю». Та як же ти від почиваєш, голубчику, коли в тебе від цього «чтива» запаморочена голова й ріже очі? Треба поспати, для того щоб відпочити. З того, що читає людина, можна розпізнати її духовний стан. Людина дуже світська буде читати аморальні журнали. Не дуже світська буде читати журнали не такі брудні або газети. Той, хто ходить до церкви, — духовні видання, сучасні духовні книги або твори святих отців й так далі.

Геронде, які духовні книги допомагають найбільше?

—Дуже велика користь від різних святоотцівських книг, які в наші дні видаються, слава Богу, тисячами. У цих книгах можна знайти те, до чого ти прагнеш, чого потребуєш. Вони — справжній духовний хліб, вони безпечно ведуть по духовному шляху. Однак для того, щоб вони допомогли, їх потрібно читати зі смиренністю й молитвою. Святоотцівські книги подібні до томографії: подібно тому як на томографії запам'ятовується тілесний стан людини, так у духовних книгах — її духовний стан. У кожній пропозиції святоотцівських текстів криється не один, а безліч змістів, які кожен розуміє у відповідності зі своїм духовним станом. Добре б читати самі першоджерела, а не переклади, тому що перекладач відтворює оригінал відповідно до власної духовності. Але в кожному разі для того, щоб зрозуміти святих отців, треба стиснути себе, сконцентрувати розум і жити духовно, тому що святоотцівський дух сприймається тільки духом. Особливо сильно допомагають подвижницькі слова авви Ісаака Сіріна, але читати їх необхідно потроху, щоб їжа засвоювалася. «Евергетінос» — це велике благодіяння, оскільки [через нього] можна пізнати весь святоотцівський дух. Ця книга допомагає тому, що вона описує боротьбу святих отців з усіма пристрастями по порядку, душа пізнає те, як трудилися отці, і дістає користь. Також і житія святих: це освячена історія, і тому вони неабияк допомагають, особливо дітям. Але не слід читати їх, як казки.

Для того щоб набувати благоговіння, нема потреби мати багато знань. Якщо міркувати над тим малим, що ми знаємо, то серце запрацює. У когось від одного тропаря все всередині перевертається, а інший знає все напам'ять і нічого не відчуває, тому що рухається поза духовною дійсністю. Отже, читайте отців, хоча б один-два рядки на день. Це вітаміни, що суттєво зміцнюють.

 

«Істинні поклонники...»

«У цьому маленькому й зворушливому храмику, — говорить дехто, — я переживаю Божественну Літургію, а у великому храмі — ні. Якщо церква поштукатурена й побілена, то я не відчуваю нічого, у розписаній же, з гарним іконостасом і т.п. я переживаю Божественну Літургію». Це [те ж саме], що людині, яка не хоче їсти, підсолити й поперчити їжу для того, щоб у неї з'явився апетит.

   Тобто, Геронде, назване вами не має ніякого значення? Не допомагає?

   Я такого не кажу. Допомагає, але не треба зупинятися на цьому. В іншому випадку людина буде прагнути відчути Христа магічним способом, буде шукати темну келію, тьмяну лампадку, храм, що налаштовує до розчулення і без цього не зможе молитися. Але в будь-якому місці [мусимо почувати себе] однаково: чи у поїзді, чи у печері, чи в дорозі. Бог зробив кожну людину малою церківкою, і її можна всюди носити із собою.

Усі шукають спокою, але спокій приходить до нас зсередини. І ці нещасні, які ходять на прощу від однієї святині до іншої, хочуть знайти Христа, у той час як Христос перебуває біля них. Маючи змогу знайти Його без зусиль, вони стомлюються й в кінцевому результаті не знаходять Його. Людина по-справжньому духовна не досягає спокою від вештання і милування різними визначними пам'ятками. Вони для тих, хто страждає, тому що допомагають їм трохи забути свій розлад. Людина духовна, що має божественну втіху, не має потреби в подібних речах. Якщо ж вона не має в собі божественної втіхи, то нічим не відрізняється від світських людей. її прагнення й інтереси теж будуть не духовними, а світськими. Така людина буде прагнути досягти спокою за допомогою чогось світського.

Багато людей приїжджають на Святу Гору, відвідують різних отців, надихаються тим, що чують від кожного, по-своєму витлумачують і плутають зміст сказаного і на додачу говорять: «Дуже добре провели час!» Але якби вони відвідували якогось одного отця, радилися б з ним і намагалися виконати те, що він їм сказав, то одержували б справжню допомогу. Те, чим вони займаються зараз, називається «духовним туризмом». Вони марнують час, без мети мучаться й користі не отримують. А як було б легко, якби вони трималися одного отця й виконували те, що чули! Тому що тоді вони відчували б, що внутрішньо відходять від втоми, у той час як зараз вони бродять із одного місця в інше й, подібно як люди світу цього, відпочивають, милуючись зеленню святогорських пейзажів.

Є й такі, що кажуть: «Поїду до одної Матері Божої, до іншої Матері Божої!» Матір Божа одна. Вони ж займаються цим не від благоговіння, а від бажання покататися, розважитися. З цього видно, що в них неспокійно на душі. Того, у кого нема благоговіння, смиренності, хоч у саму Кувуклію Всесвятого Гробу Господнього посади — нічого не побачить. Якщо ж є благоговіння, то можна побачити Благодатний Вогонь біля Голгофи. Якось один послушник з Лаври Святого Сави прийшов у Велику Суботу до Гробу Господнього за Благодатним Вогнем для своєї обителі. Переважно навколишні монастирі посилають братію за Благодатним Вогнем. Послушник пішов на хитрість: будучи одягненим у рясу, він відтіснив мирян і виліз уперед. Але пізніше, коли прийшли священнослужителі, його самого відсунули назад, тому що було заздалегідь визначено, кому де стояти. Тоді послушник почав лаяти себе: «Ах ти грішник останній, ах ти пропаща душа, ще й уперед поліз із усією своєю скверною! Ану ж бо геть звідси, забирайся! Ти й у храмі бути недостойний!» І він вірив у те, що говорив собі. Вийшов він із храму й став просити Христа: «Христе мій, прошу Тебе, не гидуй мною й дозволь піти до якої-небудь іншої святині». Потім він піднявся до Голгофи й там знову ганив себе: «Подумай тільки, на яке ти пішов лукавство! Носиш, нікчемо, рясу й через це відпихав інших, кращих за себе...» І в якусь мить, коли він так себе ганив, зі Святої Голгофи вийшло сильне Світло, яке пройшло через все його єство. «Благодатний Вогонь зійшов!» — сказав тоді бідолаха, пішов, взяв від Голгофи Благодатного Вогню у свій каганець і пішов.

  Тобто, Геронде, паломництво, наприклад на Святу Землю, не йде на користь?

  Дивись: у наші дні, подорожуючи для того, щоб дістати невелику користь, ти в поїздах, літаках, готелях отримаєш [швидше за все] велику шкоду. Все стало світським. Яку користь можна одержати, прямуючи у духовне місце й бачачи там великий світський безлад? Для того, щоб все це пішло на користь, треба бути дуже сильною людиною. І цей екскурсовод, що розповідає й пояснює, коли подорожують групами, краще б він часом помовчав! Тому що він розповідає не благоговійно, наприклад: «Тут Гетсиманія, тут — Всесвятий Гріб Господній», а починає торохтіти: «Це те, це се, зараз ми їдемо у Вифлеєм, туди прийшли мудреці з Персії» і потихеньку «відвозить» прочан... [мало не ] до Кувейту! Тому, хто читав Святе Письмо й знає, що тут Гріб Господній, а тут Гетсиманія, такий екскурсовод не дає зосередитися й помолитися. Ці розповіді потрібні тільки для того, хто не читав Святого Письма, але ті, хто їде на паломництво до Святої Землі, його читали. І люди, замість того, щоб отримати користь, залишаються із замороченою головою. Так ще й тікають відразу від однієї святині й поспішають до іншої — почуте не втримується в них. Інша справа, коли супутники й керівники в паломництві — люди духовні, коли заздалегідь була проведена відповідна підготовка.

Якась переселенка з Фарас, що поселилася в Яниці, говорила: «Це що, хаджі? За півгодини летять до Єрусалима, за півгодини повертаються. Хіба це хаджі?» За старих часів бідненькі прочани залишалися біля святинь і здійснювали там чування для того, щоб дістати духовну користь, а ще для того, щоб не витрачати гроші на готель і роздавати милостиню. Якщо ж хтось після повернення з прощі ні в чому не змінювався духовно, то йому говорили: «І пішов ти часником, і повернувся цибулею». Святий Арсеній Каппадокійський кожних десять років ходив на прощу в Єрусалим і п'ять днів ішов пішки до Мерсини, щоб сісти там на корабель. Сьогодні таке зустрінеш нечасто. Пам'ятаю, як прийшов до мене в келію якийсь росіянин з Владивостока. Це навпроти Японії. Він дав обітницю піти пішки на Святу Землю. Коли він прийшов до Владики за благословенням, той сказав йому: «Ненормальний, ну куди ти підеш пішки?» Тому спочатку він пішов у Загорськ, біля Москви, у монастир і взяв благословення в одного старця. На Великдень він вийшов пішки із Загорська й у жовтні прийшов до Єрусалима. По сімдесят кілометрів на день проходив. Потім з Єрусалима він пішки прийшов на Святу Гору й зібрався знову йти в Єрусалим. У ньому була дійсно божественна ревність, він жив в іншому світі. Він знав трохи по-грецьки, і ми один одного розуміли. «Я думав, — сказав він мені, — що зустріну там антихриста й стану мучеником, що він мені голову відріже! Але не було його там! Зараз знову піду до Єрусалима і за тебе поклін покладу перед Гробом Господнім, а ти моє ім'я поминай». Підхопився він і поклав земний уклін, щоб показати мені, як він це зробить, і як стукнеться головою об камінь! У ньому було видно полум'я. А так, як подорожують на Святу Землю інші — для туризму й без благоговіння, — краще туди не їздити.

Наскільки ж відчутна на Святій Землі присутність Христа! Наприклад, по дорозі до Голгофи відчуваєш, як щось міняється. Навіть не знаючи, куди веде цей шлях, йдучи по ньому, дуже переживаєш. Там є й табличка, на якій латиною написано «via Dolorosa». А біля Гробу Господнього — розмаїття людей. Клірики, миряни, одні одягнені пристойно, інші непристойно, хто в довгій одежі, хто в короткій, хто зовсім майже без одягу, одні пострижені, інші з довгим волоссям. Різний народ, різні люди, різні племена. І віросповідань різних: той римо-католик, цей вірменин. Але всі приходять туди й поклоняються святині. Це справило на мене враження. Це вражає. Але все вищезгадане потрібно розглядати з добрим помислом для того, щоб воно розчулювало й піднімало духовно.

   Геронде, а якщо немає бажання бути прочанином, то це значить, що відсутнє благо говіння?

   Ні. Я от був не у всіх монастирях Святої Гори, не був у багатьох святинях. Наприклад, до святого Йоана Руського я не їздив, але не не значить, що я не визнаю нього святого. Добре мати благоговіння до якогось святого [мощі якого перебувають] у якомусь святому місці, але не треба гнатися за тим, щоб поїхати туди. Поїдемо, коли нам випаде сприятлива нагода або буде якась причина. Важливо те, що сказав Христос самарянці: «Істинні поклонники поклоняться Отцю в дусі й істині».

 

Спасіння нашої душі

Геронде, одні відчувають впевненість у тому, що вони спасуться, а інші сумніваються в цьому. Яке налаштування є більш правильним?

—Мета у тому, щоб людина дотримувалась заповідей Божих. Духовна людина повинна досягти такого стану, що якби навіть Бог і не впустив її в рай, то її це не хвилювало б. Треба добре зрозуміти, що сьогодні ми живі, а завтра можемо відійти, і намагатися прийти до Христа. Ті, що досягли по Благодаті Божій пізнання суєтності цього життя, одержали найбільший дар. Їм нема потреби досягати дару прозірливості й передбачати майбутнє, оскільки досить передбачити, потурбуватися про спасіння своєї душі й вжити максимально можливі духовні заходи для того, щоб врятуватися. От і Христос сказав: «Скільки коштує одна душа, не коштує увесь світ». Якою ж вагомою є вартість душі! Тому спасіння душі — це велика справа.

Тобто, Геронде, не слід надіятися на спасіння і боятися мук?

—Якщо є надія на спасіння, то страху мук нема. Якщо у людини є надія на спасіння, то вона більш-менш у порядку. Бог не залишить людину, яка чинить духовний подвиг, наскільки вона може, з любочестям, не налаштовану до безчинств і то переможену, то перемагаючу в боротьбі своїй. Хто хоч трохи налаштований до того, щоб не засмутити Бога, піде в рай «у холошах». Благий за Своєю природою Бог «вштовхне» того в рай, Він дає набагато більше, ніж людина заслужила, Він влаштує все так, щоб взяти її душу в той час, коли вона перебуває в покаянні. Вона може битися все своє життя, але Бог не залишить її, забере її в найбільш сприятливий час.

Бог добрий, Він хоче, щоб всі ми спаслися. Якби порятунок був тільки для декого, то для чого було розпинати Христа? Райські ворота не тісні, вони відкриті всім людям, що смиренно схиляються й не роздуті гординею. Аби тільки вони покаялися, тобто віддали тягар своїх гріхів Христові, і тоді вони вільно пройдуть крізь ці двері. Крім того, у нас є пом'якшуюча обставина: ми тілесні, ми не один тільки дух, як Ангели. Однак нам нема виправдання, якщо ми не каємося й не наближаємося смиренно до нашого Спасителя. Розбійник на хресті сказав одне тільки «прости» і спасся. Спасіння людини залежить не від хвилини, а від секунди. Смиренним помислом людина рятується, приймаючи ж помисел гордий, вона втрачає все.

Нам потрібно спастися через любочестя, і не через що інше. Для Бога нема найбільшого болю, ніж бачити людину в муках. Думаю, що самої лише вдячності Богові за всі Його благословення і смиренного, з любов'ю, ставлення до Його образів — наших ближніх у поєднанні з невеликим любочесним подвигом досить для того, щоб наша душа була упокоєна і в цьому, і в іншому житті.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, як діє диявол

Диявол намагається вивести подвижника з ладу

Геронде, іноді спокуси навалюються одна за одною, і сил у мене нема...

— Я тебе навчу, як уникнути спокус. Приймеш те, що я тобі скажу?

  Так.

  Єдиний спосіб уникнути спокуси — це стати... союзником диявола! Чого смієшся? Не подобається тобі цей спосіб? Ну, тоді слухай.

Поки людина бореться, у неї будуть спокуси й труднощі. І чим більше вона намагається уникнути спокус, тим сильніше повстає на неї диявол. Іноді наше життя протилежне життю євангельському, і тому через спокуси, якщо ми розумно використаємо їх, нам дається можливість привести наше життя згідно до Євангелія.

  А я, Геронде, заплутуюсь в дрібницях, і потім в мене нема налаштування прагнути чогось вищого.

  Це однаково що міни, які ставить ворог для того, щоб вивести військо з ладу. Тангалашка намагається вивести подвижника з ладу за допомогою дрібниць, коли бачить, що не може нашкодити йому інакше. Але знай, що бувають і маленькі тангалашки, які завдають, однак, чималої шкоди. Якось запитали одного маленького тангалашку «Ну а що ж можеш зробити ти?» — «Що можу зробити я? — перепитав той. — Я ходжу до кравчинь, до шевців — плутаю їм нитки й дратую їх!» Найбільші спокуси походять від дрібниць і не тільки між нами, але іноді й між державами. У людей духовних нема серйозних приводів для спокус, і тоді диявол як приводи використовує дрібниці. Він душевно ламає людину на глупоті, на дитячості, диявол робить людське серце таким, як хоче він, а людина після цього стає байдужою і стоїть на місці — як пеньок.

  Геронде, а чому, встановивши розпорядок, чин свого духовного життя й маючи спочатку налаштування подвизатися, я швидко втрачаю над собою контроль і повертаюся до старого?

  А ти сама не знаєш? Тангалашка, отримавши оповіщення про те, що ми працюємо духовно, «перемикає» нашу «програму» на іншу. Установивши для себе якийсь порядок, почавши рухатися по одній колії, ми опиняємося в іншій. І при нестачі уваги ми розуміємо це лише через деякий час. Ось чому подвижник повинен у всьому йти всупереч дияволу (з розважанням, звичайно), і [крім того], за ним повинен спостерігати досвідчений духівник.

  А чи веде сатана боротьбу з людиною, яка не здійснює тонкої роботи над самою собою?

  Сатана не йде до людей посередніх, він іде до подвижника: спокусити й вивести його з ладу. Ворог не буде втрачати часу й займатися тонкою роботою з тим, хто сам не робить над собою тонкої роботи. До того, хто шиє циганською голкою, він пошле біса із циганською голкою. До того, хто займається тонким рукоділлям, пошле біса, який займається тонким рукоділлям. До найтоншого вишивальника — біса [фахівця] з дуже тонких робіт, до тих, хто працює над собою грубо — грубого біса. До початківця він посилає біса початкуючого.

Люди з тонкою душею, з великим любочестям і вразливі повинні бути уважними, тому що диявол крутить своїм хвостом і робить їх ще більш чутливими, так що вони можуть дійти до зневіри, або навіть, Боже борони, до самогубства. Диявол хоча й підбурює нас, людей, іти всупереч своєму ближньому й сваритися, сам ніколи не йде всупереч. Недбалого він робить ще більше недбалим, він заспокоює його таким помислом: «У тебе болить голова, ти погано себе почуваєш, нічого страшного, якщо ти не піднімешся на молитву». Благоговійного диявол робить ще більш благоговійним, щоб вкинути його в гординю, або під'юджує його на подвиг, який перевищує його сили, щоб колись старанний подвижник знесилився, склав згодом всю свою духовну зброю й здався. Жорстокосердого диявол робить більш жорстокосердим, людину вразливу він робить надмірно чутливою.

Скільки ж людей, одні від вразливості, інші від своїх розхитаних нервів мучаться від безсоння, ковтають пігулки або без користі мучаться по лікарнях! Сьогодні рідко побачиш людину врівноважену. Люди стали акумуляторами, більшість немов наелектризована. А ті, хто не сповідаються, приймають на додачу і бісівські впливи, мають якийсь бісівський магнетизм, оскільки диявол має над ними владу. У небагатьох мирний погляд, юнаки це, дівчата чи люди похилого віку. Біснування! Знаєш, що таке біснування? Це коли неможливо прийти до взаємного розуміння з людьми.

 

Диявол робить нам знеболюючий укол

Якимсь лікарям, що обговорювали тему анестезії при хірургічних операціях, я сказав: «Анестезія лукавого спричиняє тяжкі для людини наслідки, та ж, яку робите ви, йому допомагає». Анестезія диявола — це як отрута, якою змія паралізує птахів або зайченят, щоб пожерти їх без опору. Коли диявол хоче побороти людину, він посилає поперед себе бісеня-«анестезіолога», щоб той спочатку зробив людину байдужою. Потім уже диявол приходить сам і шматує людину, робить з нею, що хоче. Починається, проте, з «анестезіолога», який робить нам знеболюючий укол, і ми забуваємося. Наприклад, як ченці, ми обіцяємо «терпіти докучання й докори», даємо душі священні обітниці, а потім буває, що диявол заплутує нас, і ми робимо протилежне тому, що обіцяли. Ми починаємо з одного, а закінчуємо іншим, ми вирушаємо в одне місце, а приходимо в інше. Ми неуважні. Хіба я не наводив вам такі приклади?

Колись в Коніці не було банку. Коли люди хотіли отримати позику, вони йшли в Яніну. По декілька людей з навколишніх сіл збиралися і йшли сімдесят два кілометри пішки, щоб позичити грошей і купити, наприклад, коня. У той час, маючи коня, можна було утримувати сім'ю: впрягали свого коня в парі ще із чиїмось конем і орали. Отож, якось вирушив один селянин у Яніну позичити грошей, щоб купити коня, орати ним землю й не мучитися з мотикою. Отримав він у банку позику, а потім пішов ловити гав по єврейських крамницях. Один єврей побачив його й потяг усередину. «Ну-бо, дядьку, заходь, що за чудо, подивися!» Зайшов селянин у магазин, почав єврей знімати з полиць рулони тканини, брав один, кидав інший: «Бери, — казав, — гарний матеріал, а для дітей твоїх я віддам і дешевше!» Вирвався роззява з однієї крамниці й пішов до іншої. «Ану ж бо, дядьку, — говорить йому інший єврей, — проходь усередину, для тебе-то я продам дешевше!» Знімав перед ним рулони, розкривав, розвертав... Під кінець закрутилася в нашого бідолахи голова. Було в нього на додачу і трохи любочестя. «Ну що ж поробиш, — мовить, — якщо вже він і познімав рулони з полиці, і порозвертав їх... і нібито поступається для дітей ціною...» Віддав він євреєві ті гроші, що взяв у банку, і купив рулон тканини, але й вона виявилася зітлілою! Та й для чого було купувати цілий рулон тканини? Рулонами тканину навіть багатії не купували, брали, скільки було потрібно. Повернувся він зрештою додому з рулоном гнилої тканини. «А де кінь?» — запитують його. «Я, — відповідає він, — матеріалу для хлопців приніс!» Але що їм було робити з такою кількістю тканини? І в банк він заборгував, і коня не купив — нічого, крім рулону поїденої тканини! Ну й давай знову за своє: мотичити землю, мучитися, відпрацьовувати позику! А якби він купив коня, то повернувся б верхи, прикупив би й для дому чого-небудь і надалі не убивався б на полі з мотикою. Але бачите, до чого він дійшов через своє роззявство по єврейських магазинах? Так само робить і диявол. Як хитрий торгаш, він тягне тебе то з одного боку, то з іншого, він ставить тобі підніжки, домагаючись в остаточному підсумку того, що ти йдеш туди, куди хоче він. І якщо ти неуважний, то, відправляючись в одне місце, ти закінчуєш свій шлях в іншому. Диявол обманює тебе, і ти втрачаєш свої кращі роки.

 

Диявол робить усе для того, щоб людина не дістала користі

Диявол — умілець. Наприклад, якщо духовній людині принести під час Божественної Лтургії лихий помисел, то вона зрозуміє це, стрепенеться й віджене його. Тому диявол приносить їй думку духовну. «У такій-то, — говорить він, — книзі про Божественну Літургію написано те-то». Потім він відволікає увагу, наприклад, на панікадило, і людина думає про те, хто його виготовив. Або ж лукавий нагадає про те, що треба провідати такого-то хворого. «От це так, так! — скаже людина. — Осяяння прийшло під час Божественної Літургії!» — тоді як усередину вже встряє диявол. Людина починає співбесідувати зі своїм помислом і, тільки почувши, як священик виголошує: «Зі страхом Божим і вірою приступіть!» — розуміє, що Божественна Літургія закінчилася, а сама-то вона анітрішки не брала участі у ній. Так ось і тут, у храмі, коли черниця йде запалювати свічки на панікадилі, я зауважую, що навіть людям літнім спокусник перемикає туди увагу, і вони видивляються на те, як сестра запалює свічки. Це ж справжнє дитинство! Подібні речі тільки дітлахам на радість. «Запалила!» — кажуть вони. Малим дітям є в цьому виправдання, але дорослим людям?.. Або, тоді як під час Божественної Літургії потрібно уникати рухів, спокусник може підштовхнути яку-небудь із сестер перегортати у священний момент книгу на аналої, створювати шум і відволікати інших, що моляться, які чують шелестіння і запитують «Що це таке?» їхній розум відходить від Бога, а тангалашка радіє. Тому варто бути уважними, щоб під час богослужіння через нас не відволікалася увага інших. Ми шкодимо людям і не розуміємо цього. Або простежте за яким-небудь читанням у храмі: як тільки читець дійде до найсвященнішого моменту, від якого люди дістануть користь, то відразу [що-небудь відбудеться] або вітер сильно лясне дверима, або хтось закашляється... Увага людей відірветься, і користі від священних слів, які читаються, вони не дістануть. Так робить свою справу тангалашка.

О, якби бачили, як діє диявол! Ви не бачили його, тому й не розумієте деяких речей. Він робить усе для того, щоб людина не отримала користі. Я зауважую це в себе в келії, коли розмовляю з людьми. Як тільки я доходжу до потрібного мені, щоб допомогти слухачам, до кульмінаційного моменту бесіди, то відразу або відбувається якийсь шум, або хтось приходить, і я перериваюся. Диявол заздалегідь вселяє їм або ловити гав, дивлячись на скит навпроти, або допомагає їм побачити щось цікаве й підгадує час так, щоб вони прийшли в найважливіший момент бесіди, я перемінив тему, а мої співрозмовники не дістали користі. Тому що диявол, знаючи від початку бесіди, чим вона закінчиться, і бачачи, що він зазнає втрат, у найважливіший момент присилає кого-небудь, щоб мене перервати. «Агов, — кричить новоприбулий, — отче, де тут вхід?» — «Візьміть, — відповідаю, — лукуму й води й заходьте відтіля», а в ту ж хвилину заходять інші й переривають мене, тому що я повинен підвестися й привітатися з ними. Через недовгий час приходять треті, знову мені треба вставати, а вони й розмову заводять: «Ти звідки?» та інше, так що я знову змушений починати все спочатку — наприклад, повторювати те порівняння, що я вже наводив. Тільки я розійдуся, знизу кричить ще хтось: «Агов, отче Паїсію! Ти де живеш? Двері тут?» Давай знову піднімайся. Та хай тобі, спокуса! В один день диявол шість-сім разів влаштовував мені таке, і я навіть був змушений... виставити вартових! «Ти сідай там і дивися, щоб ніхто не прийшов відтіля. А ти сиди тут, поки я не закінчу своєї справи». Так можна шість-сім разів починати розповідати цілу історію, доводити розповідь до моменту, у якому люди можуть дістати користь, а тангалашки знову будуть тобі вистави влаштовувати.

Ох спокуса, що ж творить ворог! Він постійно перемикає нашу увагу на іншу частоту. Тільки та людина, яка подвизається, готова від чогось розчулитись, він «клац!» — перемикає їй настройку на що-небудь, що може відволікти людину. Знову згадує щось духовне? «Клац!» — приводить йому на пам'ять що-небудь інше. [Так] ворог раз у раз збиває християнина з толку. Якщо людина зрозуміє, як працює диявол, то багато від чого звільниться.

  Геронде, а як це зрозуміти?

  Спостерігати. Спостерігаючи, вчишся. Хто найкращі метеорологи? Пастухи. [Чому?] Тому що вони спостерігають за хмарами, стежать за вітром.

 

Крило [людської] волі

—Люди легко підпадають як під добрий, так і під поганий вплив. Під поганий вплив потрапити легше, тому що канонаршить там диявол. Скажи, наприклад, комусь кинути курити, тому що це шкідливо. Як тільки він вирішить кинути, до нього відразу направиться диявол і скаже «Ось у цих сигаретах менше нікотину, а в цих — фільтр, який очищає, то кури такі, шкоди не буде». Тобто диявол знайде для цієї людини виправдання, щоб не кидати куріння, знайде для неї «вихід»! Адже диявол може знайти нам цілу купу виправдань. А ті сигарети, які він пропонує, можуть завдавати ще більше шкоди. Тому ми повинні мати силу волі. І якщо не перебороти свої недоліки, поки ти ще молодий, то потім їх буде важко перебороти, тому що чим дорослішою стає людина, тим слабіша її воля.

Якщо людина не має сили волі, то вона не може зробити нічого. Святий Йоан Златоуст говорить: «В "хотіти" і "не хотіти" полягає все». Тобто все залежить від того, хоче людина чи не хоче. Велика справа! Бог за природою благий і завжди хоче нам добра. Однак потрібно, щоб хотіли й ми. Тому що людина духовно летить за допомогою двох крил: волі Божої і волі власної. Одне крило — Свою волю — Бог назавжди приклеїв до одного з наших плечей. Але для того, щоб летіти духовно, нам теж потрібно приклеїти до іншого плеча своє власне крило — волю людську. Якщо людина має сильну волю, то в неї є людське крило, рівнодіюче з крилом божественним, і вона летить. Якщо ж воля в людини нерозвинена, то вона хоче злетіти, а [замість цього] летить шкереберть. Намагається знову — і знову те ж саме!

Геронде, а можна укріпити силу волі?

Хіба ми не говорили про те, що можна укріпити все? У всіх людей є сила волі — в одних менша, в інших більша. Коли людина схильна до подвижництва, коли вона молиться й просить Бога помножити в ній силу волі, Бог допомагає їй. Людина повинна знати, що якщо вона не процвітає, то [це значить, що] вона або зовсім не прикладає волі, або прикладає її недостатньо, і [до того ж] вона ослаблена, так що користі в цьому знов-таки нема. Припустимо, що в якогось птаха одне крило міцне, а інше він залишає в недбальстві. З цього крила починає випадати пір'я, і згодом птах не може літати як треба. Одне його крило працює добре, але інше — немов поламаний гребінець. Птах ворушить цим крилом, але його наскрізь продуває вітер, і він не може злетіти. Ледь підскакує й летить шкереберть. Для того, щоб злетіти, цілим повинно бути й друге крило.

Я хочу сказати, що також і людині, якщо вона хоче завжди летіти правильно, духовно, варто бути уважною і не залишати без уваги свою волю. Тангалашка що робить? Потрошечки підбирається й висмикує з людського крила спершу яку-небудь малюсіньку пір'їнку, потім трохи більше перо, а потім, якщо людина неуважна, витягає й велике перо, так що людина хоче злетіти й не може. І якщо ворог висмикнув кілька пір'їн, то людина, намагаючись злетіти, летить шкереберть, тому що крізь обскубане крило її волі повністю гуляє вітер. Крило божественне постійно повне пір'я, воно «укомплектоване», диявол не може обскубати це божественне крило. Увага людини повинна бути спрямована до того, щоб не стати недбалою і не дати дияволу висмикнути перо зі свого [людського] крила. Коли людина потихеньку починає десь ледарювати, десь бути байдужою, то її воля втрачає силу. А якщо [сама] людина не хоче [трудитися духовно], то що зробить Бог? Бог не хоче втручатися, тому що Він шанує людську волю. У такий ось спосіб і Боже крило людині теж стає непотрібним. Однак, коли в людини є сила волі, тобто коли не ушкоджене і її власне крило, тоді хоче Бог — хоче й людина. І тоді людина летить.

  Геронде, що ж все-таки таке цей політ? Ви маєте на увазі бажання духовного успіху, бажання спастися?

  Ну звичайно ж, брате мій! Коли я кажу «політ», то маю на увазі духовний підйом, не маю на увазі те, щоб залетіти на який-небудь кипарис!

  Геронде, колись ви говорили, що можна зорати й засіяти землю, зробити все, що потрібно, і в підсумку не зібрати жодного зернятка.

  Так, це так. Плоди праці людини неуважної розкрадає диявол. Але той, хто уважний і гаряче береться за спасіння своєї душі, — подвизається, процвітає, плодоносить, наповнюється духовно й радується ангельськи.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про користь від доброго спілкування

Братерські відносини

Геронде, я тривожуся, коли ви говорите, що нас чекають нелегкі роки.

—Будьте між собою дружними й у злагоді, будьте духовно підготовленими й відважними, будьте одним тілом і нічого не бійтеся. Допомагає й Бог. Плекайте духовну любов, майте її такою, яку відчуває мати до своєї дитини. Хай відносини між вами будуть братніми, хай живе серед вас жертовність. А важкі дні ми потихеньку переживемо.

Ми, ченці, зрозуміло, ідемо зі світу цього й залишаємо знайомих і рідних заради того, щоб увійти у велику сім'ю Адама й Бога. Але миряни повинні підтримувати стосунки з родичами й знайомими, які живуть духовно, для того, щоб допомагати один одному. Якщо християнин, який духовно трудиться серед світу, підтримує зв'язок з людьми духовними, то йому є на кого опертися. Як би духовно ти не жив, добре коло спілкування (особливо в наш час) необхідне. Зв'язок з людьми духовними дуже (навіть більше ніж духовне читання) допомагає християнинові, тому що ця радість духовного союзу будить у ньому сильне завзяття до духовних подвигів. Добре також, якщо й на роботі, на службі духовні люди знайомі один з одним для того, щоб вони могли один одному допомагати. Наприклад, серед співробітників може виникнути якась проблема, і знадобиться взаємна підтримка. Якщо люди духовні не знають один одного, то вони можуть і не зважитися заговорити між собою.

   Геронде, припустимо хтось [одного разу] відмовився допомогти нам у чомусь, і тепер ми не наважуємося знову попросити в нього допомоги. Чи правильно це?

   Ні. Можливо, спочатку він не мав можливості допомогти. Однаково, що ти в мене просиш хрестик, і я тобі його даю. Іншого разу ти попросиш, а в мене нема, і [зрозуміло, що] я тобі його не даю. Потім я купую хрестики, щоб було що роздавати, а ти підходиш і не просиш, тоді як я чекаю випадку, щоб їх роздати.

Сьогодні люди живуть в одній багатоповерхівці й не знайомі між собою. А колись існувало сусідство, що допомагало людям пізнати одне одного, і при нестатках один одного підтримував. їхав, наприклад, хтось кудись на возі, зустрічав дорогою знайомого, запитував: «Звідки йдеш, куди прямуєш? Туди ж і я їду. Сідай, разом поїдемо». Або якщо людина хотіла кудись їхати конем, йшла до сусіда й запитувала його: «Збираєшся кудись? Якщо можеш зачекати, я через три години їду на коні й можу взяти тебе зі собою». Або казав: «Завтра їду туди-то. Приходь, переночуєш у нас, щоб швидше разом виїхати». Люди думали про ближніх і, коли могли в чомусь допомогти, не ухилялися від цього. У людей був добрий інтерес, і запитували вони про всяк випадок, щоб виручити. Навіть і по інших селах мали добрих знайомих.

Геронде, яка користь від того, що люди духовно пов'язані між собою?

У наші дні, якщо навіть духовні люди і не хочуть бути пов'язаними між собою, то їх змусить до цього зв'язку диявол. Сьогодні диявол великою своєю злобою робить людям найбільше благо. Якщо, приміром, віруючий батько хоче знайти для своїх дітей домашнього вчителя, то він змушений буде знайти вчителя доброго й віруючого, тому що він збирається ввести його у свій дім. З іншого боку, віруючий вчитель, який не дістав ще місця й бажає давати дітям приватні уроки, буде шукати добру сім'ю, щоб почуватися в безпеці. Або якийсь майстер, який живе духовним життям, чи то маляр чи електрик, почне шукати роботу в хорошій сім'ї, щоб почуватися легко, тому що в домі світському він наживе собі неприємностей. Хазяїн-християнин теж буде шукати для роботи в себе в домі доброго майстра й віруючу людину. Як один, так і інший будуть шукати людину духовну, з якою можна співпрацювати. І так, потроху, духовні люди всіх ремесел і всіх наук познайомляться між собою.

В остаточному підсумку диявол, не бажаючи того, робить своєю злобою добро: відокремлює овець від козлів. Вівці відокремляться від козлів і почнуть жити єдиним стадом і з Єдиним Пастирем. Колись в селах селяни давали овець і кіз пастухові — хто п'ять, хто десять, і вівці паслися з козами разом, тому що кози в той час були розумні й не буцали овець своїми рогами. Зараз козли озлобилися й боляче буцають овець Христових. Вівці чекають доброго пастуха й хочуть собі стадо, яке складається з самих лише овець. Бо те, у що перетворився світ, годиться лише для тих, хто живе у гріху. Тому люди розділяться. І вівці, і козли будуть самі по собі. Ті, що хочуть жити духовним життям, поступовоне зможуть жити в цьому світі, вони постараються знайти подібних до себе людей Божих, знайти духівника й ще більше віддалитися від гріха. Ось оце добро й робить зараз диявол, сам того не бажаючи. І зараз не тільки в містах, але й у селах бачиш, що одні поспішають у розважальні центри й живуть байдуже, інші ж поспішають на чування, на молебні, на духовні збори, і ці люди спаяні між собою.

Дуже сильні братерські відносини народжуються у тяжкі роки. На війні ми, солдати одного напівбатальйону, два роки прожили разом і були спаяні між собою більше, ніж брати, тому що труднощі й небезпеки ми переживали разом. Ми були настільки спаяні, що кликали один одного «братом». Світські були люди, з світським напрямом думок, ні Євангелія не читали, ні духовних книг, а проте один з одним не хотів розлучатися. У людей була звичайна мирська, у доброму значенні цього слова, освіта, але вони мали те, що за все вище — любов, братерство. Недавно помер один з наших товаришів по службі, й інші однополчани приїхали на його похорон зі всіх кінців країни. І сюди кілька днів тому приїхав побачитися зі мною один мій однополчанин. Як же він мене стиснув у своїх обіймах! Я не міг з них вирватися!

Зараз ми воюємо з дияволом. Тому постарайтеся ще більше зріднитися один з одним, ще більше стати один одному братами. Так всі разом ми будемо йти по обраному нами шляху, разом підніматися по крутій стежці на солодку Голгофу.

 

Про духовне споріднення

Геронде, вчора ви сказали нам, що відчували всіх людей, з якими зустрічалися в промину лі дні, своїми братами. Що таке духовне споріднення?

—  З усіма людьми ми брати по плоті. Всі ми брати, і всі ми раби Бога. Ми ж, віруючі, крім того, й по Благодаті діти Божі, спокутувані божественною Кров'ю нашого Христа. У житті духовному ми за плоттю є родичами по Адаму й духовно — родичами по Христу. Люди, які живуть духовно, відчувають між собою це духовне споріднення. Вони думають про одне, вони прагнуть одного, вони переслідують єдину мету. А якби, наприклад, у тебе була сестра по плоті, яка живе, як їй заманеться, по-світськи, то ніякого духовного споріднення з нею ти б не відчувала.

А чи може розпастися духовне споріднення?

  Коли хтось з людей припиняє жити духовно, то і його спорідненість з іншим, який живе духовно, припиняється. Не інший, який духовно живе, віддаляється, а той, хто перестав духовно жити відокремлює себе від нього; так само як наскільки живе людина з Богом, настільки вона до Бога й наближається, наскільки ж віддаляється вона від життя з Богом, настільки далі від Нього йде. І як Божественна Благодать є силою, що діє на відстані й передається людям, так і лукава енергія диявола є діюча на відстані й є силою, яка передається. Якщо, наприклад, дві душі перебувають у стані духовному й одна з них думає про іншу, то між ними є духовне єднання й одна душа передає божественну силу іншій. Так само і дві душі, які живуть гріховно й які мають між собою якесь спілкування: одна з них на відстані переймає від іншої бісівський вплив, від однієї йде телеграма до іншої.

  Геронде, а коли хтось із двох людей, що мали між собою такий бісівський зв'язок, змінюється на краще, то чи допомагає це іншому?

  Так. Він не отримує відповіді, тому що той, хто змінився на краще, ніби не піднімає «слухавку» [свого духовного] «телефону». Обривається лінія, і зв'язку вже нема. Таким чином, є ймовірність, що людина, яка залишилася без відповіді, задумається, і, якщо вона захоче, це може їй допомогти.

   Коли ми спілкуємося з людиною, яка має пристрасті, і ці пристрасті не мають на нас шкідливого впливу, то [ чи значить це, що] ми впливаємо на її характер?

   Якщо в нас є духовний стан, святість, то ми справляємо на людину великий вплив, оскільки [тоді] на неї впливає Благодать Божа, і в такий спосіб наш ближній одержує користь. Коли ми від любові терпимо нашого брата, то він це розуміє. Так само й злість: якщо вона в нас є, то він її теж розуміє, навіть якщо вона не проявляється зовні. Що душа має, то вона й передає [іншій душі]. Пристрасть передає пристрасть, роздратування передає роздратування, гнів передає гнів. Благодатний же дар благодатної душі передасть ближньому благодатний дар.

   Допомагає, виходить, спілкування з людьми доброчесними?

   Звичайно допомагає. Якщо піти в келію, де постійно кадять ладаном, то, вийшовши з неї, ти й сам будеш пахнути ладаном. Підеш у хлів — пропахнеш запахом хліва. Після світського дому будеш пахнути світськими ароматами. [Пам'ятаю], в окупацію ми посадили п'ять гектарів динь різних сортів: американський сорт із сільськогосподарської школи — білі дині от такі величезні й дуже солодкі, а також «аргські» дині місцевого сорту й інші. Якщо траплялося, що поруч з американськими динями росли кабачки, то солодкість з дині йшла в кабачок. Кабачок ставав солодшим, а диня без смаку. Таке стається від запилення, від бджіл, які перелітають з квітки на квітку. Якщо побачиш диню з більшим «пупком», то знай, що вона виросла поруч з кабачками. Якщо «аргська» диня буде рости поруч з доброю динею, то вона забере в доброї солодкість. Добра диня солодкість втратить, але, принаймні, у цьому випадку вона теж піде в диню. Але якщо поруч з хорошою динею опиниться кабачок, то він стане солодшим, і потім при його готуванні знадобиться ціла пригорща солі. І диня втрачає, і кабачку це не на користь. Якщо ж диня поруч із динею, то добра втрачає, але інша стає солодшою. Я хочу сказати, що якщо християнин, який не дуже процвітає духовно, буде перебувати біля духовно процвітаючої людини, то остання може стомитися, може трохи виснажитися, але зате перший дістане користь. Якщо ж біля людини духовної буде людина світська, невіруюча, то й труд і час першої будуть витрачені даремно. Якщо людину світську зворушить щось зі сказаного іншою людиною, то це буде найбільше з того, що можливо. Але витлумачить вона сказане в поняттях [своєї] світської філософії, тобто сприйме це духом світським, і користі не отримає. Тобто залишиться кабачком, хоча й стане солодшим на смак.

    

Обачність у спілкуванні

В армії, у військах зв'язку, у нас була таблиця розпізнавання, що виказувала деякі конкретні ознаки, по яких було зрозуміло, яка радіостанція наша, а яка чужа; свої радіостанції ми знали. Якийсь час на спеціальних заняттях з техніки радіоприйому ми встановлювали проміжну радіостанцію й намагалися розпізнати приналежність чужої станції — запитували: «Що це?» або говорили: «Раз!» і слухали, яка буде відповідь, щоб упіймати їх на цьому. Іншими словами, якщо ми не могли з упевненістю визначити радіостанцію, то ми їй не довіряли й намагалися її розпізнати. Так і в житті духовному: бачачи, що якась «радіостанція» не наша, ми повинні сказати самим собі: «Навіщо мені із цією станцією працювати? Ще чого!» Коли радист, розуміючи, що радіостанція чужа, хоче з нею працювати — це серйозний проступок. Але наскільки серйозніша його провина, коли він знає, що радіостанція не тільки чужа, але ще й до того ворожа — і хоче працювати з ворогом! Я хочу сказати, що в питаннях, які стосуються наших зв'язків з іншими людьми, необхідні розважання й обачність. А найбільш надійно — це кожному радитися зі своїм духівником.

У розмовах також варто бути уважним, тому що найчастіше починається з духовного предмета, а закінчується пересудами. Людина не тільки гає час, але й душу свою вбиває осудом, оскільки ми не маємо права нікого засуджувати. Ми не маємо права засуджувати навіть того, що відбувається у світі. Якщо можемо, то, з болем поговоривши про щось, постараємося посприяти у виправленні поганого стану справ. І померлих осуджувати теж не повинні, тому що, на щастя, душі всіх людей перебувають у руках Божих.

Я бачу, що часто в багатьох людей помисел пошкоджується від одного неуважного слова. Знаєте, якими ми були б уважними, якби з вимовлених нами слів брали податок? Якби нам казали: «Стільки-то слів скажеш, скільки-то заплатиш», то ми б лічили свої слова. По телефону ж ми думаємо, що говорити й скільки говорити, тому що платимо за розмови. Багато часу витрачається зараз на слова.

  Геронде, у Лєствиці написано, що осуд є породженням ненависті. А прості пересуди можуть мати в собі любов?

  Так. Сильно люблячи якусь душу й бачачи, що інші заздрять їй, можна сказати що-небудь на її рахунок, щоб інші їй не заздрили. Усе треба випробовувати. Однак

людина ущерблена або пошкоджена, яка вважає, що з нею поводяться несправедливо, і з цієї причини засмучена або роздратована, висловлює з якогось приводу своє обурення, може принести іншим душам таку шкоду, якої не в змозі завдати навіть диявол. Юда обурився розтратою вилитого мироносицею мира й сказав, що це миро можна було продати, а гроші роздати бідним. Під вплив Юди потрапили й інші апостоли, які мали Благодать. Вони побачили зовнішню правильність того, що сказав Юда, і потрапили під його вплив, тому що не відали його грошолюбного серця. А Христос навіть грошовий ящик доручив Юді, щоб наситити його пристрасть, і той «крав те, що туди вкидувано».

Геронде, коли дві людини не згідні між собою й запитують думки третьої, то яку позицію варто зайняти тій?

Якщо вона має справу з людьми, непорозуміння яких стосується чогось особистого, то їй краще сказати свою думку в присутності обох. Інакше кожен використає її слова так, як йому вигідно. Якщо ж слово людини, у якої запитали про її думку, має вагу, то супротивники будуть використовувати сказане як важку артилерію й почнуть безжалісно обстрілювати один одного. І в того, хто це сказав, ці снаряди потраплять, а він не буде цього очікувати. Тому йому треба, наскільки можливо, уникати подібних людей, щоб зберігати в собі мир і бути здатним молитися за мир між цими людьми — і взагалі за мир [в усьому] світі. Якщо він не може зовсім уникнути таких любителів створювати спокуси, то хай, принаймні, уникає багатослів'я, щоб мати менше спокус. Те, що деякі не мають злоби, але є просто поверховими, значення не має, адже спокуси своєю поверховістю вони теж створюють.

 

Материнська любов

  Геронде, а якщо людина відрізняється й любов'ю й люб'язними манерами, то це значить, що в неї є душевна чистота?

  Буває по-всякому. Часто це буває світською ввічливістю. Так, у багатьох людей є доброта, вони ввічливі, але це не означає, що вони мають духовне благородство, жертовність. Добрі задатки в них є, але мова зараз не про це. Той, хто має мирську ввічливість і лицемірить, може накоїти багато зла. Тому що інша людина обманюється, розкриває [перед ним] своє серце і зрештою розтринькує своє благоговіння на людину мирську, яка не знає, що значить благоговіння. Це все одно, що давати золоті ліри тим, кому знайомі одні лише бронзові монети. Не варто також безцільно витрачати свій час і духовно наставляти людей, які знаходять задоволення в світських розмовах і в егоїстичному висловленні власних думок.

  Геронде, а якщо в когось є якась проблема, він приходить і без кінця говорить про неї, причому на той час проблема вже якоюсь мірою залагоджена, то як потрібно діяти?

—Коли він приходить вперше, у нього є виправдання: він повинен виговоритися й має право відняти в тебе багато часу. У цьому випадку ти повинен його вислухати. Якщо не вислухаєш, то людина почне думати, що вона тобі набридла або що ти її не розумієш. Однак, якщо після цього цей чоловік продовжує повторювати увесь час одне й те ж, скажемо йому: «Справа не в тому, що я не можу тебе слухати, а в тому що тобі це не на користь. Ти й з літа робиш зиму. Але ж тепер справи йдуть краще, зараз весна. Незабаром і літо настане. А ти влітку думаєш про зимові холоди й мерзнеш [від власних помислів]». Однак іноді навіть у відносинах між людьми духовними спостерігається таке: один іде розповісти про свій біль іншому, а той не хоче його слухати, щоб не позбутися своєї радості. Він може вдати, що поспішає, або перемінити тему бесіди для того, щоб перебувати в спокої. Це зовсім по-сатанинськи. Це все одно, ніби хтось біля мене помирає, а я відходжу трохи далі й виспівую пісеньки. А як же «плачте з тими, що плачуть»?. Тим більше коли мова йде про серйозні церковні питання. Якщо християнин [і тоді] не співчуває чужій тривозі, то він не причетний [і] до Тіла Церкви.

А якщо я не знаходжу для інших людей виправдання в якійсь їхній провині, то це значить, що в мене є жорстокосердість?

—Не знаходиш виправдання іншим, але знаходиш собі самій? Тоді пройде зовсім небагато часу, і Христос не знайде виправдання для тебе. Якщо людина неуважна, то її серце може в одну мить стати твердим, як камінь. І в одну мить воно може [знову] стати ніжним. Набудь материнське серце. Знаєш, як відчуває мати: вона все прощає й іноді робить вигляд, що якихось витівок не зауважує. Терпи й виправдовуй, будь поблажливою до інших, щоб і Христос мав милосердя до тебе.

Геронде, а як розширюється серце?

—Воно розширюється, коли ти увесь час виправдовуєш непорядки, недосконалості, упущення інших і дивишся в них, як у дзеркало. Звичайно, лукавий іноді може приносити помисли про інших, тим паче коли існує якась справжня причина. Однак прийняття або відкидання цих помислів залежить від нас. Поставивши себе на місце іншої людини, ми поставимося до неї зі співчуттям і виправдаємо її. Крім того, коли щось відбувається не від злості, а від легковажності, то це буває зрозумілим і негативної реакції [у нас] не викликає. Те, що існують людські слабкості, це природно й властиво всім людям. Злом є наявність у людях злого налаштування.

   Якщо хтось перебуває в поганому стані, а я в чудовому, то чи можу я на нього впливати?

   А якщо це спокусник представляє тобі справу в такий спосіб? З чого ти взяла, що перебуваєш у кращому стані? З того моменту, як я починаю вірити, що я кращий від іншого, і жаліти його, мені потрібно жаліти вже не його, а самого себе. Навіть коли [християнин] бачить, що його ближній дійсно не в порядку, він виправдовує його й знаходить для нього пом'якшуючі провину обставини. Він не шукає пом'якшувальних обставин тільки для самого себе, він має себе гіршим від інших, йому боляче за свою скверну. Він визнає, що за все, дане йому Богом, він не відплатив нічим, і говорить «Боже мій, не зважай на мене, відкинь мене убік. Я не зробив нічого. Допоможи іншому». Ті, що дійсно процвітають, не відчувають свого великого просування вперед, але саме лише велике сокрушення, смиренність і божественну любов з невимовною радістю.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що від благоговіння розчулюється Бог

Що таке благоговіння

Геронде, що таке благоговіння?

—Благоговіння — це страх Божий, внутрішня скромність, духовна чуйність. Людина побожна може соромитися, але ця сором'язливість виливає мед у її серце, вона привносить у її життя не муки, а радість. Рухи людини побожної тонкі й акуратні. Вона чітко відчуває присутність Бога, Ангелів і святих, вона відчуває біля себе присутність Ангела-Хоронителя, який спостерігає за нею. У своєму розумі вона постійно має [думку про те], що її тіло є храмом Святого Духу. І живе вона просто, чисто й освячено. Людина благоговійна скрізь поводиться з уважністю і скромністю, вона особливо відчуває кожну святиню. Наприклад, вона слідкує за тим, щоб не стати спиною до ікон; там, де сидять, наприклад на диван або стілець, вона не покладе Євангеліє, духовну книгу або якусь святиню; якщо вона бачить ікону, то її серце наповнюється збудженням, її очі заволікаються слізьми. Навіть просто побачивши ім'я Христове десь написане, вона благоговійно його цілує, і її душа внутрішньо насолоджується. Навіть помітивши кинутий на землю клаптик газети, де надруковано, наприклад, ім'я Христове або ж слова «Священний храм Святої Трійці», вона нахиляється, підбирає цей клаптик, благоговійно цілує його й засмучується, що його хтось кинув на землю.

   Тобто, Геронде, благочестя — це одне, а благоговіння — інше?

   Благочестя — це одеколон, а благоговіння — це фіміам. Для мене благоговіння є найбільшою чеснотою, тому що людина благоговійна притягує до себе Благодать Божу, вона стає приймачем Благодаті, і та природно перебуває з нею. Потім, коли Благодать її «викриває», всі благоговіють перед нею і прихильні до неї, у той час як людина безсоромна викликає відразу і в дорослих, і в дітях.

Ви, жінки, повинні мати благоговіння більше, ніж чоловіки. Жінка за природою своєю повинна мати благоговіння. Якщо в чоловіків нема благоговіння, то вони просто байдужі. Якщо ж втрачають благоговіння жінки, то вони доходять до важких проступків. Якийсь чоловік розповідав мені: «Були ми з дружиною на прощі по Святих місцях і поїхали на Йордан. У той час, як я ввійшов у його води й обмивався в них, вона сиділа на березі й бовтала ногами у водах Йордану! "Агов, — кажу, — ти! Ти що це тут чиниш? На Йордан-ріку приїхала ноги мити?" Розійшовся я, висварив її». Мабуть, його дружина була повністю байдужою людиною, не розуміла [елементарного], сам же цей бідолаха був досить благоговійним.

 

Про те, що благоговіння передається

Геронде, як набути благоговіння?

Отці кажуть, що для набуття благоговіння треба жити або спілкуватися з людьми, які його мають і спостерігати за тим, як поводяться вони. Паїсій Великий, коли його запитав хтось, як можна набувати страх Божий, відповів: «Спілкуйся з людьми, які люблять Бога й мають страх Божий, щоб і тобі набути Божий страх». Це, звичайно ж, не означає, що треба дивитися за тим, що вони роблять і зовні повторювати це, не відчуваючи смисл дій внутрішньо, оскільки в такому випадку це буде не благоговіння, а лжеблагоговіння. Неправдиве відштовхує. Благоговіння — це Благодать від Бога всередині людини. Благоговійний робить те, що він робить, тому що так він це відчуває в собі. Є в нас, звичайно, благоговіння від єства, але якщо ми не обробляємо його, то тангалашка, вселяючи забудькуватість, зіштовхує нас у нечутливість і неблагоговіння. Однак благоговіння прокидається знову від спостереження за тилі, як поводиться людина благоговійна.

А чому, Геронде, святі отці тільки про саме благоговіння говорять, що якщо хочеш його набути, то варто спілкуватися з людиною, яка його має? Чому вони не кажуть те ж саме й про інші чесноти?

—    Тому що благоговіння передається. Рухи, поведінка людини благоговійної, як аромат, передається іншому; звичайно, якщо в ньому самому є добре налаштування й смиренність. Скажу тобі, що якщо людина не має благоговіння, то вона не має нічого. Благоговійний же, навіть якщо він і неосвічений, кожну святиню бачить чисто, бачить її такою, якою вона є в дійсності. Він не помиляється ні в чому, що пов'язане з божественними смислами. Благоговійна людина — немов дитина, що не має злого помислу про своїх батька й матір, тому що своїх батьків вона любить, поважає й бачить усе, що вони роблять, добрим і чистим. Наскільки ж більше [потрібно благоговіти] перед Богом. Який ні з чим не порівнюється й у всьому досконалий! Той, у кого нема благоговіння, робить помилки, схиляється до хибної думки щодо догматів. Я бачу, які помилки роблять ті, хто не має благоговіння й пишуть тлумачення або коментарі до Святого Письма й святоотцівських творів. У всьому духовному необхідне благоговіння й серце. Все, що виходить від благоговіння, освячено. Особливо для того, щоб написати службу якомусь святому, треба любити цього святого, благоговіти перед ним, тоді й . служба складеться від серця й буде виливати аромат благоговіння. А якщо досягти стану божественної ретельності, божественного безумства, то вірші будуть самі виливатися зсередини.

   Геронде, а що ще допомагає людині в набутті благоговіння?

   Допоможе в цьому дослідження розумом усього священного й заглиблення в нього, а також використання тих сприятливих можливостей, які нам даються. Все це потихеньку пробуджує в людині благоговіння. Наприклад, якщо мені дана сприятлива нагода зайти ненадовго до якогось храму і помолитися, а я її не використаю, то я позбавляю себе Благодаті. Але коли я хочу зайти, і не роблю цього, зіштовхнувшись з якоюсь перешкодою, то я не втрачаю Благодаті, тому що Бог бачить мій благий намір. У набутті благоговіння також дуже допомагає знайомство зі святими нашого краю, нашої Батьківщини, любов до них і з'єднання себе з ними. Бог радіє, коли ми благоговіємо перед святими й любимо їх. А коли б нас буде благоговіння до святих, наскільки більше благоговіння буде з нас до Бога!

  Геронде, а яким чином нам допомагає благоговійна поведінка в храмі?

  Коли йдеш до храму, то говори у своїх думках: «Куди я йду? Зараз я входжу в дім Божий. Що я роблю? Поклоняюсь іконам, Богу». Зі своєї келії або з послуху ти йдеш до храму. Так іди із храму на небо й ще далі — до Бога.

  А як це відбувається?

  Храм — це дім Божий. І наш справжній дім є в раю. Тут співають сестри. Там — ангели, святі... Якщо, приходячи в який-небудь світський дім, ми стукаємо у двері, витираємо ноги й скромно сідаємо, то як ми повинні поводитися в домі Божому, де приноситься в жертву Христос? Єдиною краплею Божої Крові Він викупив нас від гріха й після цього Він віддає для нашого лікування ріки [Своєї Чесної] Крові й живить нас Своїм Всесвятим Тілом. Отже, всі ці страшні й божественні події, коли ми відновлюємо їх у пам'яті, допомагають нам поводитися в храмі з благоговінням. Але на Божественній Літургії я зауважую, що навіть у ту мить, коли священик виголошує: «Вгору піднесімо серця» і ми відповідаємо: «Підносимо до Господа», тих людей, чий розум дійсно спрямований до Господа, так мало! Тому нам краще про себе мовити: «То піднесімо ж наші серця до Господа», бо наші розум і серце увесь час плазують долом. Ми й говоримо неправду до того ж, промовляючи «підносимо», але не маючи там [«вгорі»] свого розуму. Зрозуміло, що якщо ми будемо мати наше серце спрямованим «вгору», то й все [інше] буде спрямоване «вгору».

  Геронде, а якщо хтось розчулено співає в церкві, то яка від цього користь?

   [Співаючому] варто тримати свій розум у божественних смислах і мати благоговіння. Крім того, не треба ставитися до тропарів і стихір як до літературних творів, але сприймати їхній божественний зміст серцем. Благоговіння — це одне, а мистецтво, наука церковного співу — це інше. Мистецтво без благоговіння — це [зовнішній шар] фарби. Коли півчий здійснює свій послух із благоговінням, псалмоспівання виливається з його серця, і співає він з розчуленням. Все йде добре, коли внутрішньо людина перебуває в гарному духовному стані. Тому для того, щоб співати з розчуленням, потрібно бути впорядкованим внутрішньо й співати від серця, із благоговінням. Якщо в півчого є «ліві» помисли, то який буде псалмоспів? Він не зможе тоді співати серцем. Адже Святе Письмо говорить: «Радіє хтось? Хай співає». Коли одного разу святий Йоан Кукузеліс пас кіз і заспівав, кози підвелися й стали на ноги. Звідси [ті, що спостерігали за ним] зрозуміли, що це був Кукузеліс, півчий імператорського двору. Так робіть же все, що ви робите, від серця, для Христа. І у вишивки ваші вкладайте благоговіння, тому що ними будуть покриватися святині, навіть у ті невеликі покрови, які ви вишиваєте для кацій. Коли людина має благоговіння, її душевна краса проявляється у всьому, що вона робить: і в читанні, і в співі, і навіть у помилках.

   І в помилках?

   Так. Бачиш, що благоговіння, скромність присутні навіть у її помилках.

 

Про благоговіння зовнішнє

Той, у кого є велика віра й істинне благоговіння, живиться вищим, духовним, тим, що неможливо описати. Однак є й такі, хто має лише сухе зовнішнє благоговіння. Такі люди сухо говорять самі собі: «Так, зараз я входжу в церкву, отже, треба акуратно сісти, рухатися не треба, голову потрібно схилити, а хрест накладати на себе ось так!» Бувають і такі, котрі щодо віри можуть вагатися, а все чування простоюють на ногах.

  Вони що, Геронде, стурбовані чимось, шукають щось? Чому вони так поводяться?

  Щось є в них... [Все] не добре, але відчувати це потрібно зсередини. Ці вчинки не повинні відбуватися лише напоказ. Знімати скуфію, входячи в церкву, від благоговіння — це одне, і знімати її, щоб освіжити голову, — це інше. Благоговіння видно в тому, як ми причащаємося, як беремо антидор тощо.

  Геронде, а чи може одна людина спо куситися від того, як проявляє благоговіння інша?

  Ось що я тобі скажу: якщо накладати на себе широкий хрест, але робити це просто, смиренно, то інших це не зачепить. Але якщо людина думає про те, чи бачать його інші й без кінця хреститься, то з неї почнуть сміятися. Або якщо вона проходить повз храм і дивиться, чи є [поблизу] народ, або може навіть трішки «потерпіти», щоб народу зібралося побільше, і тільки тоді починає хреститися й класти поклони для того, щоб її побачили, тоді інші мають рацію, насміхаючись над нею. Бачиш, що світський дух не приймається. Коли є справжнє благоговіння, його видно. А без справжнього благоговіння «благовидне» перетворюється в «неблаговидне».

 

«Не давайте священного собакам»

— Коли люди дають вам одяг хворих, щоб прикласти його для освячення до святих мощей, то дивіться уважно, щоб це були тільки маєчки, а не інша нижня білизна. Інше що-небудь не годиться — це неблагоговіння. Зрозуміло, що сонце не забрудниш і Бога теж не забрудниш. Справа в тому, що самими ж нами від такого неблагоговіння оволодіває нечистий дух.

Колись люди, захворівши, брали олійку зі своєї лампадки, помазувались нею і видужували. Зараз лампада горить просто як формальність, лише для підсвічування, а олію, коли миють лампаду, виливають у раковину. Якось я був в одному домі й побачив, як господиня миє в раковині лампадку. «Вода куди йде?» — запитую я в неї. «У каналізацію», — відповідає та. «Зрозуміло, — кажу, — ти що ж це, то береш із лампади олійку й хрестоподібно помазуєш своє дитя, коли воно хворіє, а то всю олію зі скляночки ллєш у каналізацію? Яке ж ти цьому знаходиш виправдання? І як прийде на твій дім благословення Боже?»

У теперішніх домах нікуди викинути якусь освячену річ, наприклад, папірець, у який був загорнений антидор. А я пам'ятаю, що в нас у домі не йшла в каналізацію навіть та вода, якою мили тарілки. Вона зливалася в інше місце, тому що навіть крихти освячуються, коли ми молимося до й після їжі. Все це сьогодні минулося, тому пішла й Божа Благодать, і люди біснуються.

Будемо, наскільки можливо, уважними до всього. Добре буде після Божого Причастя або антидора й Соборування протерти руки змоченою в спирті ваткою, а потім спалити її. Коли ми чистимо вівтар, то все, що збереться після прибирання, треба викинути в море або спалити в чистому місці, тому що на підлогу могла впасти часточка антидора або Святе Тіло. Звичайно, якщо падає на підлогу невелика часточка Святого Тіла, то Христос не залишається на осквернення, але від нас самих відходить Божа Благодать.

За кордоном у храмах нема навіть спеціальних зливів. Вода із Проскомидії зливається разом з дощовою. «Нам, — говорять [закордонні священики], — забороняють робити спеціальні зливи, щоб не розмножувалися мікроби». Всіх людей заполонили мікроби — і тілесні, й духовні, а вони, якщо крапля мира потрапить їм на голову, говорять: «Мікроби будуть розмножуватися!» Як же прийде Благодать Божа? Біснування в світі починається звідси. На щастя, є ще благоговійні жінки, молоді й літні, і заради них Бог зберігає цей світ.

—     Геронде, якась пані попросила нас намалювати їй ікону святого Арсенія, щоб повісити її в себе у вітальні.

—   У неї там будуть тільки ікони? Чи не буде там інших картинок, фотографій? І потім: курити не будуть у цій вітальні? Нехай вона краще помістить цю ікону в іконостас в іншій кімнаті разом з іншими образами й молиться там. В одному домі, де мені якось довелося побувати, іконостас влаштували під сходами, хоча місця мали предосить. А в іншому будинку господиня влаштувала собі іконостас перед каналізаційною трубою. «Добре, — запитав я її, — як же це ти додумалася в такому місці зробити іконостас?» — «А мені, — каже вона, — тут подобається». І не те, щоб на схід було це місце, ні — на північ! То як же після цього прийде Благодать? «Бо хто має, — говорить Святе Письмо, — дасться йому і він надто буде мати, а в того, хто не має, заберуть і те, що має». Ми думаємо, що маємо, але навіть і те, що маємо, від нас віднімається.

Благоговіння поволі губиться, і зло, яке ми бачимо, походить від цього. Від неуважності можна навіть біснуватим стати. Була якась жінка — хай Бог її простить, вона вже померла, — то вона стала біснуватою, тому що вилила в раковину святу воду. У неї у пляшечці залишалося трошки святої води. «А, — сказала вона, — ця свята вода несвіжа, треба її вилити, та й пляшечка мені потрібна». Вилила вона святу воду, ще й помила пляшечку, тому що всередині були залишки базиліку, а потім почала біснуватися. Відійшла Благодать, тому що Благодать не може перебувати в людині неблагоговійній.

  А якщо, Геронде, хтось виллє святу воду помилково?

  Якщо він сам поставив пляшку зі святою водою, наприклад, у шафу, а через деякий час не звернув увагу на те, що це свята вода, то на ньому півгріха. Якщо ж її поставив туди хтось інший, а той, хто вилив, не знав, що це свята вода, то він не винен.

Як Божій Благодаті наблизитися до людини, якщо вона не благоговіє перед святинею? Благодать піде до тих, хто її шанує. «Не давайте священного псам», — вчить Святе Письмо. Процвітання неможливе, якщо відсутня духовна чуйність. Якийсь [чернець-келіот] на Святій Горі вкрав стасидії з якогось храму й поставив їх у свій. Інший познімав з даху над вівтарем кам'яні плитки й відніс їх до себе в келію, щоб покрити веранду. Почалися дощі, вода потекла у вівтар і лилася просто на Святий Престол! Зайшов я якось всередину й що ж бачу: храм був освячений великим чином, і в центрі Престолу були святі мощі — хребетик. Я взяв ці мощі, промив їх в особливому місці. «Що ж ви там накоїли! — сказав я потім тим, хто це зробив. — Храм освячений, а ви познімали каміння з даху й вода ллється на Святий Престол!» Потім вони знайшли майстра, пішли й трішки привели дах до порядку. А ще в одному місці взяли дошки

з вівтаря, щоб використати їх для будівництва набережної. І дошки ці, і цемент відніс у море шторм, який здійнявся. Ті, хто так чинить, навіть і не розуміють, скільки у всьому цьому неблагоговіння. Пам'ятаю, у Коніці був якийсь дідок, який ганяв дітей за те, що вони дряпали стіну церкви: він вважав це неблагоговінням. А до чого ми дійшли зараз!

 

Благоговіння у всьому

І ось ще в чому будьте уважними: у вас на дивані було застелено щось із хрестами, але сідати на хрести й наступати на них не можна. Євреї роблять взуття з хрестами, зображеними часто не тільки на підошві зовні, але й зсередини - під каблуками й підошвами. І грошики плати й хрести зневажай! Вони ж колись робили брязкальця, на яких з одного боку був Христос і Божа Мати, а з іншого боку - клоун. Вони немов говорили цим: «А яка різниця: чи клоун, чи Христос!» А нещасні люди бачили Христа й Богородицю й купували ці брязкальця своїм дітям. Діти кидали брязкальця на підлогу, наступали на них, бруднили їх... А зараз, мені розповідали, десь біля Китаю католицькі місіонери надягають на себе такі медальйони, на яких всередині зображений Христос, а ззовні Будда. Або зобразіть самого лише Христа зсередини, або сповідуйте Його явно! Інакше ж не прийде Благодать Божа! І тут, у Греції, знайшлися такі, що, не подумавши, зобразили Пресвяту Богородицю — на нещастя! — на поштових марках, які кидають і топчуть.

   Геронде, чи може людина в чомусь мати благоговіння, а в чомусь ні?

   Ні. Якщо благоговіння справжнє, то людина має його у всьому. Якось у монастирі Ставронікіта гостював один священик. На шестипсалмії він опустив сидіння стасидії й сидів. «Отче, — кажу йому, — шестипсалміє читають». — «А я, — відповідає він, — так його краще сприймаю!» Подумай тільки, га! Через багато років він приїхав знову й знайшов мене. У розмові він пригадав те, що наклеював паперові іконки на дерев'яні дощечки й роздавав їх як благословення. «А як ти їх клеїш?» — запитую. «Намащую, — каже він, — на дерево клей, кладу на нього іконку, а коли нароблю їх побільше, кладу одну іконку на іншу, а зверху сідаю сам, щоб клей добре схопився. Візьму й книжку якусь, почитаю трішки". У мене, коли я це почув, волосся на голові встало дибки! «Ти що ж, — кажу, — робиш! Сідаєш на ікони, щоб вони приклеїлися?!» — «А що, — запитує він, — не можна?»

Бачиш, до чого помалу доходять? Погано те, що неблагоговіння не стоїть на місці, розвивається до гіршого. Людина розвивається або в доброму, або в злому. І цей священик, дивися: з чого почав і до чого дійшов! Спершу. «Так я краще сприймаю шестипсалміє», а потім дійшов і до того, що говорив: «Так і ікони приклеються, і я почитаю». Тоді в Ставронікиті йому здалося дивним, що я сказав йому про шестипсалміє. Але ж були там й інші старі ченці, які стояли. Трішечки спиралися на стасидію й анітрішки не ворушилися. Одна справа — коли ти стомився, хворий, ноги тремтять, і тому ти сідаєш; ну не стратить тебе за це Христос. Але інша справа — вважати, що так, як ти робиш, — краще й казати: «Сидячи я краще сприймаю». Як це виправдати?

Духовне життя — це не приємне проведення часу. Якщо тобі боляче — сядь, Христос не тиран. І авва Ісаак навчає: «Якщо не можеш стоячи — сядь». Але не каже ж він: «Якщо можеш — сядь!»

  Геронде, а чому ми не сідаємо під час шестипсалм?

  Тому що воно символізує Страшний Суд. Тому добре, якщо під час читання шестипсалмія розум іде на час Страшного Суду. Шестипсалміє займає шість-сім хвилин. Після першого псалма ми навіть не хрестимося, тому що Христос прийде зараз не для того, щоб дати Себе розіп'яти, але явиться [світу] як Суддя.

 

Про те, яким благоговіння було колись

  Чому ж, Геронде, благоговіння так нечасто зустрічається в наш час?

  Тому що люди перестали жити духовно. Вони тлумачать все за допомогою світської логіки й проганяють божественну Благодать. А колись яке ж було благоговіння! В Акарнанії й Етолії були бабусі, дуже прості й побожні, то вони падали на землю перед мулами монастиря Пруссу й кланялися їм, коли [ченці] спускалися на мулах по справах. «Це, — казали бабці, — Божої Матері мулечки!» — і давай кланятися їм! Якщо вони виявляли стільки благоговіння перед мулами обителі Пресвятої Богородиці, то уяви, скільки благоговіння вони відчували до Неї Самої!

Геронде, а благоговіння, яке було у фарасіотів, розвинув у них святий Арсеній?

—У них і колись було благоговіння, а святий іде більше розвинув його в них. У фарасіотів було благоговіння за переданнями. У старого Продромоса Карциноглу, півчого святого Арсенія, було багато благоговіння. Він і в Коніці, [після переїзду туди] був півчим у храмі. Цей старий, який мав більше вісімдесяти років, щоранку, ще й на світ не займалося, приблизно півгодини сходив пішки в Нижню Коніцу для того, щоб співати в церкві. «Аз, — казав він, — єсмь пес Христовий». Взимку, у заморозки, спуски були дуже небезпечні. Дорога вкривалася льодом, і треба було шукати, куди ступити, щоб не послизнутися. А він на все це не звертав уваги. Ось яке благоговіння!..

Батьки розповідали мені, що фарасіоти [коли вони ще були] у себе на батьківщині, зібрали гроші, щоб побудувати там, у Фарасах, церкву. Однак потім святий Арсеній хотів роздати ці гроші жебракам, тому що храм у Фарасах уже був. Сам святий пішов по бідних сім'ях роздавати гроші, але нещасні їх не брали. Як забрати гроші в церкви? І оскільки грошей не брали, преподобний був змушений послати старосту сільської громади з цими грішми до Владики в Кесарію. «Візьми, — сказав йому святий, — супутника в дорогу». — «Вистачить мені, — відповів староста, — твого благословення». Коли він привіз гроші Владиці, той запитав його: «Добре, а що Хаджифенді вам велів з ними зробити?» — «Роздати бідним сім'ям», — відповів староста. «Чому ж ви не послухали його?» — «Не беруть люди цих грошей, тому що вони церковні». Зрештою й Владика повернув ці гроші старості. Фарасіоти, від'їжджаючи з Фарас по обміну, сказали святому Арсенію, що візьмуть ці гроші з собою, щоб побудувати в Греції церкву. Тоді святий Арсеній заплакав і сказав їм: «У Греції ви знайдете багато церков, але такої віри, як тут, вам там не знайти».

 

Благоговіння до ікон

А яке благоговіння повинні ми відчувати стосовно ікон! Один чернець приготував комусь на благословення ікону Святителя Миколая: загорнув її в гарний папір і на якийсь час поклав до шафи. Але через неуважність він поставив ікону догори ногами. Незабаром у кімнаті почувся якийсь стукіт. Чернець почав дивитися туди-сюди, щоб зрозуміти, звідки цей стук походить. Але хіба здогадаєшся, що він іде з шафи! Стукіт тривав досить довго: «Тут-тук-тук!» і не давав ченцеві спокою. Нарешті, підійшовши до шафи, чернець зрозумів, що стукіт лунав зсередини. Відкрив він шафу й побачив, що стукіт виходив від згортка з іконою. «Що це з іконою таке? — зачудувався чернець. — Дай-но подивлюся». Розгорнувши ікону, побачив, що вона стояла догори ногами. Тоді він поставив її як потрібно, і шум відразу ж припинився.

Людина благоговійна особливо благоговіє перед іконами. Говорячи «благоговіє перед іконами», ми маємо на увазі, що вона благоговіє перед тим, хто на ній зображений. Якщо людина, маючи фотографію свого батька, матері, діда, бабусі або брата не може порвати її або наступити на неї, то хіба не в набагато більшій мірі це відноситься до ікони! У єговістів нема ікон, і честь, яку ми віддаємо іконам, вони вважають ідолопоклонством.

Якось я запитав одного єговіста: «У вас що, у домах нема фотографій?» — «Є», — відповів він. «Добре, — кажу, — хіба мати, коли її дитя перебуває в далекій поїздці, не цілує його фотографію?» — «Цілує», — відповідає єговіст. «А що вона цілує: папір чи своє дитя?»

  «Своє дитя», — знов відповідає він.

  «Так ось, — кажу, як вона, цілуючи фотографію своєї дитини, цілує його самого, а не папір, так і ми цілуємо Христа, а не папір або дошку».

Геронде, а якщо на якійсь дошці колись була ікона Христа, Божої Матері або якогось святого й фарби від часу стерлися, то чи повинні ми все одно її цілувати?

—Так, звичайно! Коли людина із благоговінням і гарячою любов'ю цілує святі ікони, вона ніби вбирає, всмоктує [у себе] фарби цих ікон, і в ній самій, всередині, зображуються ці святі. Святі радуються, «відриваючись» від паперів і дощок і запам'ятовуючись у людських серцях. Коли християнин благоговійно цілує святі образи й просить допомоги в Христа, в Матері Божої, в святих, то він здійснює цілування своїм серцем, яке всмоктує в себе не саму тільки Благодать Христову, Матері Божої або святих, але всього Христа або Пресвяту Богородицю, або святих, які стають в іконостас його [внутрішнього] храму. «Людина є храмом Святого Духа». Дивись, адже ж і кожна служба починається й закінчується цілуванням ікон. Якби люди розуміли це, то скільки б радості вони відчували, скільки б вони приймали сили!

Геронде, чому в молебному каноні Пресвятій Богородиці в одному з Богородичних говориться: «Німі уста нечестивих, які не поклоняються образу Твоєму чесному»?

—Якщо в когось нема благоговіння й він прикладається до ікон, то хіба його вуста не німі, не беззвучні? І хіба не благозвучні вуста людини благоговійної, коли вона цілує святі лики? Деякі люди, прикладаючись до ікони, навіть не торкаються її. Інші, прикладаючись до ікони, тільки торкаються до неї губами. Ось так. Чули що-небудь?

  Ні.

  Ну ось, виходить, вуста «німі», беззвучні. А якщо ікону цілує людина благоговійна, її цілування чується. І тоді вуста благозвучні. Коли про вуста говориться «німі», це не означає, що вони богохульствують. Але [факт є фактом] одні вуста беззвучні, а інші — благозвучні. Коли ми бачимо святі ікони, наше серце повинно переливатися від любові до Бога й святих, і нам варто падати перед ними, поклонятися їм і цілувати їх з великим благоговінням. Якби ви бачили одного благоговійного старенького ченця з монастиря Філофей — отця Саву: з яким же благоговінням, з яким розчуленням і любов'ю він прикладався до ікони Пресвятої Богородиці «Солодке Цілування»! На цій іконі Божої Матері утворився навіть горбок, тому що отці цілували її в одне й теж місце.

Той образ, який пишеться із благоговінням, всмоктує від побожного іконописця Благодать Божу й передає людям вічну втіху. Іконописець «перемальовує», переводить себе на ту ікону, яку він малює, тому його душевний стан має велике значення. Батюшка Тихон говорив мені: «Я, синку, коли малюю плащаниці, співаю «Благовидний Йосип із древа знявши...» Він, не перестаючи, співав і плакав, і його сльози капали на ікону.

Така ікона здійснює у світі вічну проповідь. Ікони проповідують і проповідують віками. І коли хтось, наприклад людина, якій боляче, кидає оком на ікону Христа або Божої Матері, то дістає втіху.

Вся основа в благоговінні. Хтось лише торкається до стіни, до якої була притулена ікона, і вже приймає Благодать, а хтось може мати найкращу ікону, але не отримувати користі, тому що в нього нема благоговіння. Хтось може дістати користь від звичайного хреста, а хтось, не маючи благоговіння, не дістане користі від самого Животворного Древа.

 

На приношення Богові повинно віддаватися найчистіше

— Одного разу тут, у вашому храмі, я збентежився: побачив, що ви запалюєте на святому престолі ось таку маленьку свічечку. Я в себе в церкві таких маленьких свічок не ставлю навіть на свічнику перед іконостасом —вважаю це зневагою.

Проте, Геронде, кажуть, що свічка повинна догоряти до самого низу.

—Так, нехай догоряє до низу, але має значення те, де вона догоряє. Одне діло, якщо вона згоряє до низу на тих свічниках, де ставить свічки народ, і інша справа — на святому престолі або жертовнику. Не годиться запалювати у вівтарі напівсвічечки, це зневага. І в панікадилі навіть якщо свічі й дотягнуть до кінця служби, все одно, якщо вони дуже маленькі, заміняйте їх. А на входах Божественної Літургії — малому і великому — завжди використовуйте більшу свічку, бо вона символізує Чесного Предтечу. Подекуди для економії навіть лампади гасять, не розуміючи того, що, якщо благоговіти перед Богом, Він пошле великі благословення. І на панахидах буде зневагою використовувати тонесенькі свічки, однаково що опущені у віск нитки. Такі свічки й давати людям соромно.

Геронде, а сестри у своїх келіях хай палять свічки, скільки хочуть?

Хай палять, щоб і диявол згорів. Он тут увесь світ палахкотить. Тільки свічечка, яку вони запалюють, має бути зі змістом, тобто вона повинна супро воджуватися молитвою.

Велике діло віддати себе Богу! Ми їмо солодкі плоди, а смолу дерев у кадилі приносимо в жертву Богові. Вкутаємо мед, а в жертву Богу приносимо віск, але ж і його ми часто змішуємо з парафіном! Саму лише воскову свічку ми приносимо Богові в подяку за Його щедрі, багатодайні благословення, так що ж — злукавимо і з нею? А якби Бог хотів, щоб ми приносили Йому мед? Уявляю, що б ми робили тоді! Ми приносили б Йому в жертву або медовий сиропчик, або трішки водички з цукром. Хай не прийме нас Бог серйозно! Заощаджувати можна на всьому, крім служіння Богу. Богові маємо приносити найчистіше, найкраще.

А народ, Геронде, не дуже-то розуміє, чому палити парафінові свічки — це неблагоговіння.

А ви їм скажіть: «Палити парафінові свічки в храмах шкідливо для вашого здоров'я». Тоді вони трішечки задумаються. А якщо храм ще й маленький, то [з такими ненатуральними свічками] можна задихнутися! Краще запалити одну маленьку свічечку, але з чистого воску, ніж величезну свічу з парафіну. Саме від цього багато людей почуваються погано в храмах і вмлівають. Маленький храмик — і палахкотить весь цей парафін!.. Але якби лише тільки це... Оліями, непридатними для їжі, хочуть наповнювати лампадки. До чого ж дійшли люди! У Старому Завіті говориться, що єлей, який використовувався в храмі, повинен виготовлятися з маслин, зібраних з дерев, а не з тих, що впали на землю. Що, Бог має потребу в олії й ладані? Ні, але [від цього] Він розчулюється, тому що це приношення, через яке виражається подяка й любов людини до Нього. На Синаї мене вразило ось що: бедуїни не мають, нещасні, нічого для приношення [Богу]. І що ж вони роблять: підбирають камінчик, який трішки відрізняється від інших — о-о-сь такий малюсінький або, якщо знайдуть де-небудь в ущелині два-три листочки, кладуть це на той камінь, у який Мойсей вдарив жезлом, і потекла вода, і залишають своє приношення там. А матері, які годують грудьми, йдуть туди й зціджують [на цей камінь] кілька крапель молока, просячи: «Хай дасть мені Бог молоко для годування моїх дітей». Подивися тільки, яка в них вдячність [Богу]! Це ж не дріб'язкова справа. А що творимо ми?.. Ці люди будуть судити нас. Вони залишають там, на камені, деревинки, листочки, камінчики... Що, Богу все це потрібно? Ні, не потрібно, але Бог допомагає, бачачи благе серце, благе налаштування.

Геронде, запалюючи свічку, треба говорити, що вона ставиться заради такої-то мети?

   Ти запалюєш свічку — куди ти її посилаєш? Хіба ти не посилаєш її кудись? Свічкою ми щось просимо в Бога. Коли ти запалюєш її й кажеш: «За тих, хто страждає тілесно й душевно, і за тих, кому це потрібно найбільше», — то серед цих людей є і живі, й покійні. Знаєш, яке заспокоєння мають покійні, коли ми ставимо за них свічку? Так ми перебуваємо в духовному зв'язку з живими й померлими. Одним словом, свічка — це «антена», за допомогою якої ми вступаємо в контакт з Богом, з хворими, з покійними й так далі.

  Геронде, а навіщо ми кадимо ладаном?

— Ми запалюємо його для славослів'я Богові. Його ми славословимо й дякуємо Йому за Його великі благодіяння в усьому світі. Ладан — це теж приношення. І після того, як ми, покадивши перед іконами в храмі, приносимо його Богу й святим, ми кадимо й людей — живі ікони Бога.

Чи в проханні, чи у подяці — робіть це від серця. «Боже мій, всім серцем прошу, щоб Ти зробив мені цю милість», — так я «говорю» свічкою. А ладаном я волаю так: «Дякую Тобі, Боже мій, всім серцем моїм за всі Твої дари. Дякую Тобі за те, що Ти прощаєш багато моїх гріхів, і всього світу невдячність, і власну мою невдячність велику».

Наскільки можете, плекайте [у собі] благоговіння, скромність. Це допоможе вам прийняти Благодать Божу. Тому що, маючи благоговіння, духовну скромність, людина, якщо вона ще й смиренна, приймає божественну Благодать. Якщо ж у неї нема благоговіння й смирення, то Благодать Божа не наближається до неї. У Святому Письмі написано: «На кого я дивлюсь ласкаво: на вбогого і сокрушенного духом, і на того, хто тремтить перед моїм словом» .

 

ГЛАВА П'ЯТА

Про те, що милостиня містить у собі божественний кисень

Люди забувають про тих, хто страждає

Геронде, колись ви говорили про те, що наскільки уникаєш розради людської, настільки приймаєш божественне. Так ось чому, коли ти голодний, то краще відчуваєш молитву?

— Так, але, крім того, і один голодний розуміє іншого. Ситий голодного не розуміє. Я чув, що в якомусь місті викидають їжу, а трохи далі живуть переселенці з Росії, які не мають що їсти. Ці нещасні туляться в якихось теплицях, у сараях з жерсті. Припустимо, що ті, хто викидає їжу, не знають про те, що поруч з ними є люди, які мають потреби. Але чому ж вони не питають, щоб дізнатися? Викидають їжу! Ми не даємо навіть того непотрібного, що в нас є. Коли одна людина не може купити необхідне їй, а інша має речі, які сама не використовує, і не дає їх тому, хто потребує цього, то це гріх. Для мене це найбільша мука. Христос скаже нам на Страшному Суді: «Я був голодний, а ви не дали мені їсти» .

Дехто має все й каже: «Сьогодні нема злиднів». Про ближніх вони не думають. Вони не ставлять себе на місце іншого, щоб не тривожитися й не втрачати свого спокою. Але з таким внутрішнім налаштуванням як вони зможуть знайти бідняка? Якщо людина думає про іншого, то вона знаходить бідняка й знаходить те, у чому він має потребу. А скільки є сиріт, яких нікому погладити по голівці! Люди забувають про тих, хто страждає. їхній розум зайнятий тими, хто живе розкошуючи, і з ними, а не з тими, хто страждає, вони порівнюють себе. А якби вони подумали, наприклад, про тих нещасних жителів Північного Епіру (Албанії), які за те, що осіняли себе хрестом, по двадцять років сидять у в'язниці, у тісній камері, один на одному!.. Тоді люди дивилися б на речі по-іншому. Страшно! Ми навіть подумати про це не можемо. Знаєте, що таке один на одному? І не сидячи, і не лежачи, і не стоячи... І яке там вікно, добре ще, як є якась дірка в стіні.

  Тобто в могилах, Геронде!

  У могилі в тебе хоч ноги простягнені. Які ж муки! У світі сьогодні багато горя, тому що боєприпаси виробляють, а людей кинули напризволяще. В Африці я бачив, як люди їдять верблюжий послід. Людські тіла там не схожі на тіла. Як жаби. Грудна клітка як кошичок із прутиків. Чому мені боляче? У нас є все, і тому нам не боляче за інших. А ще в рай хочемо потрапити...

Коли я в 1958 р. приїхав у монастир Стоміон, то в Коніці був один протестант, який завдяки економічній підтримці з Америки спокусив у протестантство вісімдесят сімей. Він навіть встиг побудувати їм молитовний дім для зборів. Нещасні люди перебували у великих нестатках, велика вбогість змушувала їх ставати протестантами, тому що останні допомагали їм матеріально. Якось один із цих нещасних сказав мені: «Та я не тільки протестантом, але і євреєм стати готовий, тому що перебуваю в нужді». Почувши це, я сказав: «Треба щось робити». Зібрав людей, які, маючи деякий матеріальний статок, могли допомогти іншим, і поговорив з ними. Вони, бідні, були тоді людьми повністю мирськими, але мали добру налаштованість. Зокрема, один із цих людей, незважаючи на те, що вів зовсім світський спосіб життя, мав велике серце. Я, коли вперше побачив його, сказав: «Зовні виглядає гнилякуватим, але всередині є добра іскра». Отже, ми вирішили зібрати якісь гроші й роздати їх бідним сім'ям. Я порадив тим, хто має достаток, самим іти до бідних і роздавати їм гроші, для того щоб і самі вони розчулились й дістали користь. Так їхнє серце, навіть якщо воно й кам'яне, зм'якшувалося, ставало людським. Так їм відкривалися райські двері. У короткий час всі ці благодійники змінилися, тому що вони бачили те горе, що жило [поруч із ними], і їх уже не тягнуло розважатися по клубах і танцюльках. «Ти, — говорили вони, — нас роззброїв. Як ми тепер підемо розважатися?» Вони й до церкви наблизилися, а про одного з них я потім довідався, що він навіть став півчим. Але й ті вісімдесят сімей з Благодаті Божої одна за одною повернулися в Православ'я. Коли потім приїхали американські протестанти, щоб подивитися, чого домігся протестант-проповідник, то вони подали на нього в суд, тому що послідовників у нього вже не було!

Геронде, одні, маючи нужду, не соромляться просити допомоги, інші ж нічого не кажуть.

—Багато хто соромиться й не хоче псувати свою репутацію. Такі люди потребують допомоги більше, ніж інші. І правильніше допомагати [у першу чергу] їм. Я знаю двох лікарів, у яких, коли трапилося якесь нещастя, не було грошей навіть на аспірин. Людина, в якої є любов, не задовольняється лише тим, щоб давати тому, хто попросить у неї милостиню, але й сама шукає людей, що перебувають у злиднях, щоб підтримати їх. Моя мати дуже намагалася так робити.

 

Критерій любові

Якщо людина є [заможною] і подає милостиню, то неможливо зрозуміти, є в неї любов чи ні, тому що вона може давати не від любові, але для того, щоб позбутися якихось речей. Любов помітна, коли людина дає, сама перебуваючи в нужді. Допустимо, я вважаю, що в мене є любов. Бог для того, щоб випробувати мою любов, посилає мені бідняка. Якщо в мене є, приміром, два годинники — один справний, а другий трохи зіпсований — і я віддам біднякові зіпсований, то це значить, що моя любов другого сорту. Якщо я маю справжню любов, то віддаю біднякові справний годинник. Однак вплутується шкідлива логіка, і ми говоримо так: «Добрий віддавати, чи що? Та для нього, якщо у нього взагалі нема годинника, добрим буде і старий». І я віддаю йому старий годинник. Але коли ти даєш старе, то в тобі ще живе тлінна людина, якщо ж ти даєш нове, то ти людина відроджена. Стан же, коли ти залишаєш у себе й старе і нове й не даєш взагалі нічого, є пекельним.

  Геронде, як вийти із цього стану?

  Треба подумати так: «Якби на місці жебрака був Сам Христос, то що я дав би Йому? Безумовно, найкраще». Так людина розуміє, яка справжня любов, приймає тверде рішення [слідувати її принципам] і наступного разу віддає краще. Спочатку їй може бути трохи важко, але, подвизаючись таким чином, вона досягає такого стану, що, допомагаючи іншим, віддає й старе й нове. Сама вона хоча буде й зовсім без годинника, зате з Христом усередині й буде чути солодкий стукіт свого серця, що грає від божественної радості. Якщо з тебе «стягують ризу», а ти віддаєш і ту сорочину, що маєш, то тебе потім одягне Христос. Якщо тобі боляче за якогось нещасного й ти допомагаєш йому, то подумай, на яку б ти пішов жертву, якби Сам Христос був на його місці. Так людина здає іспити. В особі свого ближнього віруючий бачить Христа. А Христос Сам говорить, що, роблячи щось одному з нещасних, ви тим самим робите це Мені. Звичайно, кожному мусимо віддавати відповідну йому честь, але любов повинна бути для всіх та ж сама. Міністр і жебрак, генерал і солдат займають у серці людини віруючої однакове місце.

Геронде, чому іноді буває так, що людина, яка отримала допомогу, нешанобливо поводиться у ставленні до того, хто їй допомагає?

—Встряє диявол і під'юджує того, кому ми допомогли, погано поводитися стосовно нас, щоб ми розгнівалися. [Зроблене нами] добро ми при цьому втрачаємо. Людина не винна, її підбурює диявол для того, щоб забрати у нас все. Роблячи добрі справи, майте завжди таке відчуття, що ви зобов'язані їх робити, і будьте готові зустріти спокусу, щоб ви не втратили те добро, яке зробили, і весь прибуток із цього добра був вашим. Наприклад, людина жертвує якісь гроші, не бажаючи виставляти це напоказ. Але вмішується спокусник і підбурює інших сказати йому: «Адже ти грошолюб: нічого не пожертвував, а такий-ось зробив те, такий-ось — інше». Так диявол змушує цю людину «смиренно» відповісти: «Так же ж і я зробив якусь дрібницю. Влаштував... лікарню». Або ж ворог спонукує його розгніватися й видати: «Хто, я?! Я, людина, яка зробила те й те?!» І так він губить... все. Або диявол підштовхне того, кому людина зробила благодіяння, сказати їй: «Скнара! Експлуататор!», щоб благодійник відповів: «Хто, чи не я, експлуататор? Я, людина, що зробила тобі добро, що зробила тобі таке благодіяння?» — «Ах, він невдячний, — скаже вона потім, — адже я, звичайно, не хочу, щоб він говорив мені «спасибі», але вже принаймні міг би визнати [те, що я його благодійник]!» Однак якщо людина чекає визнання своїх заслуг, то вона втрачає все. Якщо ж той, хто зробив благодіяння, в доброму помислі скаже так: «Навіть добре, що він забув добро, яке я йому зробив» або так: «Можливо, він був засмучений або стомлений й тому розмовляв у такому тоні», то він виправдовує ближнього й не втрачає сам. Коли ми не чекаємо подяки, то маємо чисту винагороду. Христос зробив для нас все, а ми Його розіпнули. Як ми співаємо в храмі? «За манну жовч». Отже, будемо завжди намагатися робити добро, не очікуючи за нього подяки.

 

Той, хто дає, дістає божественну радість

Дві радості є в людини: одна — коли вона приймає, й інша — коли дає. Радість, яку зазнають, віддаючи, незрівняна з тою, котру відчувають, щось приймаючи. Людині, для того щоб зрозуміти, чи вірно вона процвітає у відношенні духовному, потрібно насамперед випробовувати себе, чи радується вона, віддаючи, а не приймаючи. Чи засмучується, коли дають їй, і чи переживає радість, коли дає сама? І потім, якщо вона правильно трудиться в духовному відношенні, то, роблячи якесь добро, вона ніколи його не запам'ятовує, але ніколи не забуває навіть найменшого добра, зробленого їй. Вона не може закрити очі навіть на найнікчемніше благодіяння інших стосовно неї. Сама вона, можливо, подарувала комусь цілий виноградник і забула про це. Але одне виноградне гроно, дане їй з подарованого нею ж самою виноградника, вона не може забути ніколи. Або, можливо, вона дала комусь багато різьблених дерев'яних ікон і цього не пам'ятає. Якщо, однак, цей «хтось» подарує їй одну іконочку, запаяну в пластик, то вона прийде в розчулення від цієї іконочки, незважаючи на її малу ціну, і з вдячністю буде потім думати, як за це відплатити. Вона може побудувати цілу церкву, пожертвувати землю під будівництво й забути про це. Тобто правильний духовний шлях такий: забувати добро, зроблене тобою, і пам'ятати добро, зроблене тобі іншими. Той, хто прийшов до такого стану, стає людиною, Божою людиною. Якщо ж хтось увесь час забуває добрі діла, зроблені йому іншими, і пам'ятає добрі справи, зроблені ним самим, то це діяння протилежне тому, якого хоче Христос. Але й розрахунки начебто: «Ти мені дав стільки-то, а я тобі стільки-то» — це дріб'язковий базар. Я намагаюся дати тому, хто перебуває в більшому нестатку. Я не розмінююсь по-базарному типу: «Такий-то дав мені ці книги, тепер я йому скільки-то винен, треба віддавати, щоб розплатитися». Або: «Якщо хтось мені не дав нічого, то й він від мене нічого не дістане». Це правда людська.

Той, хто щось бере, приймає радість людську. Той, хто дає, приймає божественну радість. Ми приймаємо божественну радість даванням. Наприклад, хтось дає мені книгу й у цей час він радується духовно, божественно, я ж, взявши книгу, радуюся по-людськи. Віддавши цю книгу іншому, я теж зрадію божественно, а той, хто її від мене одержить, зрадіє по-людськи. Віддавши її, у свою чергу, іншому, зазнає божественної радості і він, а людську радість відчуває той, наступний, хто її прийме. Але й він, якщо віддасть її комусь, зрадіє божественно й так далі. Бачите, як від однієї речі багато людей можуть зазнавати радість і божественну й людську?

Треба навчитися радіти, подаючи. Людина займає правильну позицію, якщо вона радіє, подаючи. Вона «підключена» тоді до Христової «мережі» і має божественну радість. Радість, яку вона відчуває, роздаючи щось або в чомусь допомагаючи, містить у собі божественний «кисень». Але коли людина радується від того, що вона приймає, або через те, що інші жертвують собою заради неї, то в її радості є сморід, задуха. Люди, які не беруть до уваги своє «я», віддають себе іншим, будуть дуже скоро судити нас. Яку ж радість зазнають вони! їх захищає Христос. Але більшість людей радується, приймаючи. Вони позбавляють себе божественної радості й тому зазнають муки. Христос розчулюється, коли ми любимо нашого ближнього більше, ніж себе, і наповнює нас божественною радістю. Дивися, Він не обмежився заповіддю «полюби ближнього свого, як самого себе», а приніс Себе в жертву за людину.

 

Грошолюб збирає для інших

   Ось, Геронде, двоє маленьких братиків: молодший роздає, а старший ні.

   Хай батьки навчать і старшого знаходити насолоду в милостині. І якщо старший потрудиться над цим, то він дістане нагороду більшу, ніж молодший, який дає за своєю природою, і стане кращим за нього

Геронде, як позбутися сердечної стисненості, яка заважає нам давати щось іншим?

—Ти що ж це, скнара?! Ось я тобі! Вижену! І на послуху наприклад, якщо ти трудишся в архондарику, то відразу візьми собі благословення роздавати на майбутнє [щоб не питати щоразу]. Бачиш, як щедро Бог подає всім Свої благословення? А якщо не звикнути давати, то потім привчаєшся до скнарості й дати щось іншому вже нелегко.

Грошолюбець — це скарбничка, він збирає для інших. У такий спосіб він втрачає і радість давання, і відплату божественну. «Нащо ти їх збираєш? — запитав я якось одного багатія. — Зобов'язань у тебе нема. Що ти з ними будеш робити?» — «Коли вмру, — відповідає він, — тут залишаться». — «А я, — кажу йому, — даю тобі благословення взяти все, що наскладаєш, з собою на той світ». — «Тут, — відповідає він, — тут залишаться. Якщо помру, то хай інші їх розберуть». — «Тут-то, — кажу, — вони залишаться. Але завдання в тому, щоб ти роздав їх своїми руками зараз, поки ти живий!» Нема людини глупішої, ніж користолюбець. Він постійно збирає, постійно живе в бідності й в остаточному підсумку на всі свої заощадження купує собі вічну муку. Користолюбець дійшов до краю дурості, тому що він не дає іншим матеріальних благ, тоне в них і втрачає Христа.

Над скнарою сміються люди. Був один поміщик дуже багатий: і землі мав в одній області, і апартаменти в Афінах, але вже дуже він був скупий. Одного разу він зварив для робітників, які трудилися в нього на полях, каструлю квасолевої юшки, рідкої-прерідкої. А в ті часи нещасні працівники починали трудитися з ранку, зі сходу сонця, і закінчували при заході. Опівдні, коли вони присіли відпочити, хазяїн вилив юшку у велике деко і покликав їх обідати. Бідолахи-робітники розсілися навколо, почали їсти: то якусь фасолину підчеплять ложкою, а то тільки рідину! А один із цих робітників добре вмів пожартувати. Відкладає він ложку, відходить убік, знімає черевики, шкарпетки й робить вигляд, що хоче залізти з ногами в деко з юшкою. «Ти що робиш?» — запитують його інші. «Так ось, — відповідає, — хочу залізти всередину, пошукати, можливо, відшукаю яку-небудь фасолину!» Таким ось скнарою був цей нещасний поміщик. Тому в тисячу разів краще, якщо людиною опанує марнотратність, ніж скнарість.

Скнарість, Геронде, це хвороба?

   Дуже страшна хвороба! Нема хвороби страшнішої, ніж скнарість, яка опанувала людиною. Ощадливість — це діло добре, але треба бути уважним, щоб диявол потихеньку не опанував тобою за допомогою скнарості.

   А декотрі, Геронде, від скнарості залишаються голодними.

   Хіба тільки голодними? Був один багатий торговець, тримав великий магазин, а сам розрізав кишеньковим ножиком сірник на три частини. А в іншої великої багачки була сірка, то вона завжди тримала палаюче вугілля й, щоб розвести вогонь, запалювала сірку від вугілля, щоб не витратити ні сірника. А сама мала будинки, землі, багатство.

Я не кажу, що треба бути марнотратником. Але розтринькувач, якщо в нього щось попросиш, принаймні, дасть тобі це легко. Скнара ж пошкодує дати тобі що-небудь. Якось дві сусідки, домогосподарки, завели бесіду про салати, про оцет, і в розмові одна з них розповідає: «У мене є дуже хороший оцет». Пройшов якийсь час, і іншій бідачці знадобилося трохи оцту. Пішла вона до сусідки з проханням, а та їй у відповідь: «Послухай-но, дорогенька, якби ж я свій оцет роздавала, то він би в мене й через сім років не водився!»

Добре одночасно бути ощадливим і роздавати. Ощадливий не значить скнара. У мого батька гроші не затримувалися. У Фарасах не було готелю, замість нього був наш будинок. Хто приходив у село, йшов на нічліг до старости. Гостя годували, мили йому ноги, ще й шкарпетки йому чисті давали.

Зараз я бачу, як навіть у деяких храмах, де бувають прочани, цілі комори забиті лампадами, але однаково не кажуть «У нас є», щоб люди перестали їх приносити. Ні використати ці лампади не можуть, ні продати, але й не роздають їх. Почавши збирати, людина цим зв'язується й віддавати вже не може. Але якщо людина почне не збирати речі, а роздавати їх, тоді її серце — вона і не зрозуміє як — наповниться в Христі. У якоїсь вдови нема грошей, щоб купити на одежинку своїм дітям аршин тканини, а я буду збирати? Та як я це витримаю? У мене в келії нема ні тарілок, ні каструль, є бляшані баночки. Замість купувати щось для себе, я волію дати п'ятсот драхм якому-небудь студентові, щоб він зміг поїхати з одного монастиря в інший. Не накопичуючи, ти маєш благословення від Бога. Коли ти даєш благословення іншому, то береш благословення сам. Благословення народжує благословення.

 

Добре налаштування це все

А якщо, Геронде, у мене просять допомоги, але я не маю що дати?

   Коли я хочу подати милостиню й я не маю що дати, я даю милостиню кров'ю. Той, хто щось має й надає комусь матеріальну допомогу, зазнає радість, тоді як людина, яка не має що дати іншим, постійно страждає й у смиренності говорить собі: «Я не зробив милостині своєму ближньому». Добре налаштування — це все. В іншого багатія є що дати, але він не дає. А який-небудь бідняк хоче дати, але не дає, тому що дати йому нічого. Одне від іншого відрізняється. Багатий, подавши милостиню, відчуває задоволення. А бідному боляче, він хоче зробити добро, але він не має що дати ближньому. Він душевно страждає, тоді як, маючи щось, він віддавав би його й не мучився. Добре налаштування видно по ділах. Якщо хтось попросить милостиню в бідняка й той, сам маючи потребу, подасть йому, то незалежно від того, чи проп'є ці гроші людина, що дістала милостиню, бідняк, що подав її, отримає душевну радість, а Бог, просвітивши когось ще, допоможе матеріально й милостивому біднякові. А іноді, знаєте, яка трапляється несправедливість? Людина, щоб допомогти ближньому, віддає йому те, що має сама, а інший у своєму помислі витлумачує це, як йому подобається...

   Що ви маєте на увазі, Геронде?

   Припустимо, що в якогось нещасного є всього-на-всього п'ять тисяч драхм у кишені. Зустрічає він на дорозі жебрака, тицне їх йому в руку й тікає. Жебрак бачить, що це п'ять тисяч, і радіє. Проходить у цей час повз нього якийсь багатій і, бачачи, що хтось подав п'ять тисяч милостині, каже у своєму помислі: «Якщо він так п'ятірки роздає, то хто його знає, скільки в нього грошей? Мільйонер, мабуть!» І подає цей багатій жебракові п'ятсот драхм, заспокоюючи помисел тим, що виконав свій обов'язок. Тим часом все, що мав той нещасний, і була ця п'ятірка. І як тільки він побачив жебрака, його серце защеміло, і він її віддав. А якби й багатій трішки духовно працював [над собою], то мав би добрий помисел і сказав би: «Дивись-но, віддав останнє» або: «У самого й було-то всього тисяч десять, а п'ять віддав жебракові». Але як йому прийде добрий помисел, якщо він духовно не працював [над собою]? Ось він і коментує: «Якщо він так грішми розкидається, виходить, лопатою їх гребе».

А деякі люди подають п'ятсот або тисячу драхм жебракові, але з бідним працівником, який трудиться в них, через п'ять або десять драхм влаштовують цілі єврейські базари. Я не можу зрозуміти: ну добре, ти даєш п'ятсот або тисячу драхм тому, кого не знаєш, і при цьому залишаєш голодним того, хто поруч з тобою й допомагає тобі? Але ж його ти зобов'язаний полюбити і йому допомогти насамперед. Але, напевно, милостиня цими людьми робиться для того, щоб їх похвалили. А якогось робітника такі люди, спонукувані світською логікою, можуть ще й у суд потягти нібито для того, щоб не бути посміховищем в очах інших. Якась жінка, що ходила до церкви, розповіла мені, що одного разу вона хотіла купити дрова в якоїсь бабусі, яка їх три години везла на мулах з лісу в село. А в той день ця бабуся пройшла ще півгодини зайвої, тобто в цілому три з половиною, тому що обходила сторожові пости, щоб її не схопили лісники. «І в яку ціну?» — запитує її пані. «П'ятнадцять драхм», — відповідає бабуся. «Ні, — каже пані, — це багато. Я плачу тобі за них одинадцять драхм». «Ось так, — сказала вона мені потім, — це щоб нас, людей духовних, не вважали дурнями». Я їй потім дав прочуханки! Бабуся тримала двох мулів і втратила два дні, щоб виручити двадцять дві драхми. Чому б не дати їй двадцять драхм зверху?! То ні ж, замість цього треба було влаштувати справжню єврейську торгівлю.

 

Милостиня чимало допомагає покійним

Багатство, яке не роздається бідним за здоров'я й спасіння нашої душі або за упокій душ наших померлих близьких, руйнує людину зсередини. Милостиня, подана хворим, вдовам, сиротам, іншим нещасним, дуже допомагає й покійним. Тому що, коли подається милостиня за покійного, ті, що її приймають, говорять: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Якщо хтось буде страждати через хвороби, не зможе працювати, буде в боргах і ти в такому тяжкому стані допоможеш йому й скажеш: «Візьми ці гроші за упокій душі такого-то», то ця людина скаже: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Ті, хто бере милостиню, творять сердечну молитву за покійних, і це досить допомагає останнім.

   Якщо в якоїсь жінки чоловік помре, не причастившись, не висповідававшись, або якщо в неї розіб'ється дитина, то що ще може вона зробити, щоб допомогти їхнім душам?

   Нехай вона сама, наскільки може, стане кращою. Природно, цим вона допоможе собі самій, але й чоловікові своєму теж, бо якщо вони вінчані, то померлий теж має свою частку [у її духовному успіху]. Це найважливіше за все: стати кращою самій. Інакше вона може зробити щось добре, але при цьому не змінитися на краще. «Свій обов'язок, — скаже вона, — я виконала. Що ще ти від мене хочеш?» І залишиться невиправленою або навіть зробиться ще гіршою.

 

Милостиня «таємна»

  Геронде, дехто вважає фарисейством, якщо людина ходить до церкви, але відстає в любові й жертовності.

  Е, звідки вони це знають? Вони впевнені в цьому?

  Так вони судять.

  Христос що сказав? «Не судіть». Дехто може й не подати милостиню циганові, тому що знає якогось хворого, що перебуває у великих нестатках, і хоче допомогти останньому. Цигана зустріне перехожий і подасть йому, а хто подасть хворому? Як же можна, не знаючи, робити такі висновки? Фарисейство — це коли хтось подає милостиню явно для того, щоб його похвалили.

Пам'ятаю, коли я в 1957 р. був в якомусь окреможитньому монастирі, за кожен послух залежно від його складності братії давали грошову винагороду. Оскільки в той час в монастирях бракувало людей, деякі з братії, хто мав сили, брали на себе побільше послухів і винагороди одержували більше, але роздавали отримане бідним. Був там якийсь чернець, якого називали Жаднюгою, тому що він не роздавав грошей. Коли цей чернець помер, то на похованні оплакувати його зібралися бідні селяни звідси, з Халкідики — з Великої Панагії, з Палеохори, Неохори. Ці селяни тримали волів і перевозили ліс, дерев'яні лаги; тоді всі возили на волах, не те, що зараз — на самоскидах, на лісовозах. Отож, цей чернець що робив: збирав-збирав гроші, які йому давали за ті послухи, які він виконував, а коли бачив, що в якогось хазяїна, глави сімейства, був тільки один віл або ж він здихав, то чернець купував йому вола. Купити вола в ті роки було неабиякою справою, він коштував п'ять тисяч драхм, а гроші тоді були стабільними. Інші ченці подавали п'ять драхм одному жебракові, десять — іншому, двадцять — третьому, і їхні благодіяння були помітні. А померлий був зовсім непомітним, тому що він не подавав милостиню подібно до інших, а збирав гроші й допомагав людям по-своєму. Отож його й прозвали Жаднюгою, Скупердяєм. А зрештою, коли він помер, зібралися бідняки й плакали: «Він мене врятував!» — говорив один, «Він мене врятував!» — казав інший. У ті роки, маючи вола, можна було перевозити ліс і утримувати сім'ю. Братія монастиря була вражена. Тому я й кажу: «Звідки нам знати про інших, що роблять вони?»

Геронде, іноді людина подає милостиню, але відчуває і якусь порожнечу. У чому причина?

Хай придивиться до себе, можливо, нею керує людиноугодництво. Коли спонукальні мотиви чисті, людина відчуває радість. Знаєте, що влаштували одного разу в якомусь місті? Мені розповідав про це мій знайомий, побожна людина, адвокат за професією.

Наближалося Різдво, і деякі християни вирішили зібрати різні речі, зробити пакунки, різні подарунки й роздати їх бідним на міській площі. Тоді, після окупації, люди жили в нестатках. Цей адвокат сказав: «Коли ми знаємо, хто бідний [а хто ні], давайте краще роздамо ці подарунки без шуму». — «Ні, — відповіли йому, — роздамо їх на площі во славу Божу, щоб люди бачили, що нам не однаково». — «Та навіщо це потрібно? — знову заперечив їм мій знайомий. — У якій книзі ви бачили, щоб так роздавали милостиню?» Ті за своє: «Во славу Божу». Ніяк він не міг переконати їх і, коли усвідомив це й знесилився, залишив їх робити так, як вони хотіли. Ну й що ж: звезли вони подарунки на велику міську площу й оголосили, що будуть їх там роздавати. Всім це стало відомо, і відразу налетіли спритні людці, подібно до горил: хапали, хапали й іншим нічого не залишили. Подарунки дісталися тому, хто був варваром і потреби не мав, а нещасна біднота залишилася з порожніми руками. А коли ті, хто відповідав за цей захід, спробували навести там порядок, то вони ще й по шиї як слід дістали — «во славу Божу»! Бачите, як діють духовні закони? Для людини світської є виправдання в тому, щоб погордитися, похвалитися, але яке в цьому виправдання для людини духовної?

А бувають, Геронде, люди невіруючі, але співчутливі й такі, що роблять добро...

Коли людина світська дає милостиню через добре налаштування, а не через людиноугодництво, Бог не залишить її й у якийсь момент заговорить у її серці. Один мій знайомий, який жив у Швейцарії, розповідав про певну багату даму, атеїстку, яка, будучи надзвичайно співчутливою, дійшла до того, що роздала все своє майно бідним і нещасним і зрештою залишилася зовсім жебрачкою. Тоді ті, кому вона колись допомагала, постаралися влаштувати її в найкращий будинок для людей поважного віку. Однак, незважаючи на всі добрі справи, які зробила ця жінка, вона залишалася атеїсткою. Коли намагалися заговорити з нею про Христа, вона ухилялася від розмови, говорила, що Христос був усього лише доброю людиною, громадським діячем, викладала й інші подібні теорії. Можливо й те, що християни, які з нею розмовляли, не допомогли їй, вона не побачила в їхньому житті нічого особливого. «Помолись за цю душу», — говорив мені мій друг, і сам багато молився за її навернення. Минув якийсь час, і він розповів мені, що, прийшовши якось її відвідати, він побачив жінку зовсім зміненою. «Я вірую, — вигукувала вона, — вірую!» З нею відбулася одна чудесна подія, яка змінила її, і після цього вона захотіла охреститися.

 

«Це творячи, розпечене вугілля збираєш на його голову»

Геронде, якщо людина не має потреб, але тільки прикидається такою, то чи потрібно їй допомагати?

—Христос сказав, що потрібно, не перевіряючи, давати тим, хто в нас просить. І навіть якщо прохач не має потреби ні в чому, ти однаково повинен йому дати. Радуйся, що [у тебе є можливість] зробити милостиню. Бог «посилає дощ на праведних й на неправедних», то чому ж нам не допомогти своєму ближньому? А хіба самі ми гідні всіх тих дарів, які подає нам Бог? Бо «не за беззаконнями нашими вчинив він з нами, і не за провинами нашими відплатив він нам». Якийсь бідняк просить в тебе допомоги. Навіть якщо в тебе є сумніви стосовно нього, однаково, з міркуванням, допоможи йому, щоб тебе потім не спокушав помисел. Пам'ятаєш, що писав авва Ісаак: «Навіть якщо людина сидить верхи на коні й просить у тебе — дай їй». Ти не знаєш правдивого стану речей. Твоя справа — вірити тому, що говорить тобі прохач, і подавати відповідно до того, скільки він у тебе просить.

Якщо в нас, наприклад, є всього лише тисяча драхм і ми, віддаючи їх жебракові, переживаємо, що не можемо дати більше, то, крім поданого нами благословення (тобто цих грошей), ми вкладаємо в совість цього жебрака Христа й добре занепокоєння. Те, що ми зробили, розтривожить його, тому що його розум буде постійно повертатися до тієї милосердної людини, яка разом з «хіліариком» віддала йому своє наповнене болем серце. Цей нещасний дійде до того, що анонімно вишле своєму благодійникові всі взяті в нього гроші, або навіть ще більше. Зі мною якось відбулося подібне. Одного разу, коли я був у Салоніках, мене зупинила якась жінка, з вигляду циганка, і попросила грошей для своїх дітей, тому що її чоловік був хворий. Я мав тільки п'ятсот драхм, віддав їх їй і сказав: «Пробач, але більше дати тобі не маю що. Якщо хочеш, візьми мою адресу й напиши мені про здоров'я твого чоловіка. Постараюся надіслати тобі зі Святої Гори більше». Незабаром я одержав листа, у якому було п'ятсот драхм і приписка: «Дякую тобі за твою доброту. Повертаю тобі гроші, які ти мені дав». Якщо подавати з болем, то той, хто приймає милостиню, буде опалюватися любов'ю, Христом, і сам стане роздавати, а не збирати. А якщо той, хто просить милостиню, виявиться людиною дуже жорстокосердою і буде складати ті гроші, які збирає, то радості йому вони не принесуть. Бог влаштує так, що зібрані ним гроші підуть туди, де вони будуть потрібні. А на долю жорстокосердого жебрачка дістанеться лише втома й виснаження від того «збору пожертвувань» (назвемо це так), що він [сам того не відаючи] організував для інших.

   Отже, Геронде, скільки треба давати?

   Стільки, щоб тебе потім не мучила совість. Необхідне міркування. Не треба давати сто, а потім хвилюватися, що не дав п'ятдесят. Потрібна особлива увага, якщо людина має любов з великим натхненням, ентузіазмом. У такому випадку варто потрохи пригальмовувати свою любов і ентузіазм, щоб потім не каятися в тому, що, мовляв, багато дав тому не щасному, а треба було дати менше, і ось самому тепер доводиться сидіти ні з чим. Поступово така людина набуде досвід і буде давати милостиню відповідно до тієї самовідданості, яка у неї є.

   Геронде, а коли претензії того, хто просить, надмірні, чи треба їх задовольняти?

— Тут потрібна розважливість і ще раз розважливість. Коли людина просить у тебе що-небудь для того, щоб похизуватися отриманим перед іншими, дай йому. Дивися, адже ж Христос не сказав Юді: «Який же ти апостол? Поклади кінець своєму сріблолюбству!» — але доручив йому й грошовий ящик. Проте якщо хтось просить у тебе, приміром, банку варення, і в тебе вона є, але ти знаєш, що й у самого прохача є ціла бочка, а в когось ще нема варення зовсім, то скажи тому, хто має й просить ще: «Брате, навіщо просиш, дай і ти трохи з того, що маєш, такому-то». Але якщо такого нужденного нема, то дай прохачеві, якщо він попросив тебе про це, і нічого йому не говори. Якщо в ньому є чуттєва струнка, то від цього дару він може розчулитися й виправитися.

Отже, у подібних випадках відбувається те, про що пише святий апостол Павло: «Якщо ворог твій робить тобі зло, а ти робиш йому добро, то ти збираєш на його голову палаюче вугілля». Не в тому розумінні, що ти спопеляєш свого ворога, але в тому, що, коли ти робиш йому добро, у ньому починає рухатися любов. Любов є Христос, і в людині починає діяти божественна Благодать. А потім людина змінюється, тому що її звинувачує совість, тобто вона спалюється тоді власною совістю. Однак, робити добро заради того, щоб хтось був звинувачений совістю й повертався на, шлях істинний, неправильно, оскільки й цим добро позбувається сили. Роби добро з любов'ю. Коли ти «мстиш» своєму ворогу добром, то він у хорошому значенні змінюється й виправляється.

У Кониці був один п'яниця, який мав сім'ю. Я давав йому якісь гроші. Дехто дізнався, що я допомагав цьому нещасному (він сам їм про це розповідав), і сказав мені: «Не треба давати йому грошей, він п'є». Сам він говорив мені: «Дай мені для моїх дітей», і я, коли давав йому милостиню, казав: «Візьми це для твоїх дітей». Я знав, що він п'є, але знав і те, що мої слова трішки допоможуть йому: він буде продовжувати пиячити, але й про дітей своїх трохи буде думати. Якби я не давав йому грошей, то він мучив би свою дружину, тому що забирав би тоді ті гроші, які вона заробляла (а вона, бідна, ходила горбатилася по чужих домах), пропивав би їх, а діти страждали б ще більше. Проте, коли я говорив йому: «Візьми це для твоїх дітей», він згадував тоді й про своїх дітей. Зрозуміло? Мені було за нього боляче, він бачив це, і в ньому починалася внутрішня робота. Багато людей виправилися подібним чином. А деякі, кого замучила згодом совість, повертали й гроші.

Своєю логікою ми не даємо працювати Христу. Якщо ви хочете бути євангелістами (але, звичайно, не протестантами), то вивчайте істинне Євангеліє вже зараз.