ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПРО ЦЕРКВУ В НАШУ ЕПОХУ

ГЛАВА ПЕРША

Про освіту

Грецька мова

Геронде, навіщо в грецькій граматиці скасували наголос ?

— Зараз, подібно до того, як люди не можуть нічого стерпіти й усім шпурляються, букви теж не можуть нічого стерпіти - навіть визначених наголосів! Букви стали схожі на людей: вони скачуть щодуху і не ставлять за собою навіть крапки.

Якою ж мовою пишуть деякі [люди]! В одному сучасному перекладі Нового Завіту я прочитав: «Я покликав свого сина з Єгипту»? Брате мій, та хіба так можна! Священне не відокремлюється від несвященного. Вони пишуть так нібито для того, щоб «вирівняти» мову, привести її до однаковості. Але яка людина, хай вона навіть із найглухішого села, не зрозуміла би, що значить «з Єгипту покликав Сина Мого»? А одного разу на Святій Горі під час читання в трапезній твору якогось святого отця в перекладі на новогрецьку я почув, що слова «хліб», «вино», «Божественне Причастя» були замінені на сучасні приземлені слівця, що вживаються в щоденному побуті. Але такі слова не годяться [для передачі священних понять]! Хіба можна? Хто з греків не знає, що таке «артос» та «інос»?

Геронде, кажуть, що грецький шрифт хочуть замінити на латинський.

Не хвилюйся, цього не станеться. Не пройде в них цей номер. На щастя, Бог витягає добро навіть із кривого і злого. А інакше ми б пропали. Перекази, мова не загинули навіть у той час, коли всі писемні пам'ятки були рукописними, коли не було ні ксероксів, ні інших технічних пристроїв. То що ж, хіба вони загинуть зараз, коли з'явилося стільки технічних засобів? Ні, перекази та мова не загинуть - як би не намагалися їх занапастити. Подивіться на греків-переселенців з Росії - як вони зберегли свої звичаї! Вони знали понтійську мову, і це їм допомогло. Таким чином, зберегли в себе перекази. Але вони виїхали з Росії, щоб здобути свободу, незважаючи на те, що певну свободу мали і там, у Росії. Якби вони не виїхали, то жили б як пташка, яку випустили з клітки і залишили вільно літати по кімнаті. Хіба в кімнаті ця пташка не тужила б? А уявіть, як було нещасним понтійцям колись!

Є і такі, хто хоче створити нову мову. Однак грецька мова має «мову» від вогненних язиків Святої П'ятидесятниці. Жодна інша мова не може передати догматів нашої віри. А тому, згідно з Промислом Божим, Старий Завіт був перекладений сімдесятьма перекладачами на грецьку мову, і Євангеліє теж було написане на грецькій. Якщо хтось, не знаючи давньогрецької мови, займається догматикою, то він може впасти в оману. А ми забрали давньогрецьку мову зі шкільної програми! Пройде ще небагато часу, і в наші університети почнуть приїжджати німці, щоб вчити нас давньогрецької. Тоді, ставши спершу посміховищем, наші інтелігенти гідно оцінять значення давньогрецької мови і скажуть: «Дивись-но, виходить, не даремно Церква зберегла давньогрецьку!»

Наш православний народ прагнуть знищити. Розумієте, що це значить? Бути сьогодні православним народом - це велике діло. Колись у нас була філософія. Свята Катерина замкнула вуста філософам, ґрунтуючись на філософії. Філософи вторували дорогу для християнства. Євангеліє було написане грецькою мовою і поширене у світі. Потім греки просвітили слов'ян. Те, що існує Еллада, декому дуже заважає. «Вона, - твердять ці люди, - завдає нам шкоди. Потрібно її знищити».

 

Проблеми освіти

Геронде, Ви часто говорите, що сьогодні все прагнуть зруйнувати. І систему освіти теж;?

Так. Хіба ви не бачите, що відбувається? Хіба це школи? Хіба те, що викладають сьогодні дітям, це наша мова? Хіба це наша історія? Ну а в Богослов'ї, можна подумати, справи йдуть краще? Безбожнику з богословським дипломом дозволяють викладати Закон Божий. Але при цьому не перевіряють, чого він учить дітей - Закону Божому чи безбожництву. «Звільнити його, - говорять ті, хто за це відповідає, - ми не можемо».

А ось якщо філолог захоче викладати математику, чи дозволять йому це?

А інший випускник богословського факультету не дозволяє людям причащатися, щоб вони не заразилися СНІДом. Це «богослов» з тих, хто вступив на богословський факультет не за покликанням, а «за рознарядкою» комп'ютера. Таке знання - це не знання Бога. «Відбуло дитя священні науки», - мовили в давнину, тому що навчання було тоді священною справою. А зараз бачиш, як професор богослов'я не вірує в Бога, ганьбить перед студентами Пророків, але від викладання його не відсторонюють. Але, прошу пана, що ти забув на богословському факультеті? Яких богословів ти виростиш?

А як впливають на нас протестанти, католики? Наскільки ж глибоко проник у католицтво безбожний дух! Помалу католики хочуть применшити Святих. «Свята Катерина, - кажуть вони, - не була великою святою: її батько був, так собі, - дрібний царьок. Святитель Миколай був незначним святим. Великомученик Георгій - міф, Архангела Михаїла не існувало - було просте явлення Боже. Те ж відноситься і до Архангела Гавриїла». Потім вони скажуть, що Христос не Бог, що Він просто був великим Учителем. Потім дійдуть до того, що Бога стануть називати якоюсь силою, а потім заявлять, що Бог - це природа. Стільки найочевидніших надприродних подій, стільки Пророків і пророцтв, стільки живих чудес, але, незважаючи на все це, деякі з православних доходять до того, що вірять подібним дурницям.

Якось до мене прийшов молодий чоловік, щоб взяти благословення на навчання в Італії. Він збирався вивчати там літургіку і писати дисертацію. «А чи при своєму ти розумі? - запитав я його. - Зібрався їхати до єзуїтів писати дисертацію і ще прийшов до мене за благословенням? Та вони не знають, що діється в них самих! Адже там викладають уніати, єзуїти і не знаю хто ще!» Щодо навчання нашої молоді за кордоном треба бути уважними у всіх відношеннях. Тому що відбувається таке: наші студенти їдуть на навчання в Англію, Францію, інші західні країни, заражаються європейськими мікробами, а потім пишуть якусь дисертацію. Приміром, вони вивчають грецьких отців у перекладах на західноєвропейські мови. Але західні перекладачі - або будучи не в силах правильно передати зміст оригіналу, або від лукавства - додали у святоотцівські твори власні хибні думки. І от наші православні вчені, навчившись іноземних мов, набираються на Заході цих іноземних мікробів і переносять їх сюди. А потім ще прищеплюють ці хвороби іншим. Звичайно, якщо людина уважна, то вона легко відрізнить золото від підробки.

Геронде, деякі уцерковлені хлопці, не вступивши до університету тут, у Греції, їдуть вчитися за кордон і зневірюються.

—А я ось скажу про це деяким своїм знайомим. Попрошу їх відкрити в Греції ще кілька університетів, щоб наша молодь не їхала за кордон. Хай вчаться тут. А то і діти калічаться, і батькам витрати, і стільки грошей іде в кишеню чужому дядькові.

Молодим, які їдуть вчитися за кордон, я завжди кажу так: «їдьте, якщо вам цього хочеться. Але будьте уважними, щоб не втратити свою віру. Здобувайте за кордоном тільки знання. І найголовніше: не забудьте потім повернутися на Батьківщину. Еллада чекає вас. Ваш обов'язок їй допомогти. Ваше місце тут - поруч зі своїми співвітчизниками, щоб вони не були змушені мучитися, шукаючи по закордонах лікаря чи фахівця в якійсь галузі науки. Будьте уважними, щоб ваше серце не охололо. Європейці - народ холодний. Та й в Америці - у ній можна матеріально розбагатіти, але духовно збанкрутіти».

  Геронде, а якої шкоди завдають страйки вчителів! Діти по цілому місяцю не ходять до школи і тиняються по вулицях.

  Я кажу вчителям, щоб вони ніколи не влаштовували страйків, крім випадків, коли потрібно, наприклад, протестувати проти планів скасувати Закон Божий, скасувати молитву перед уроками, забрати з грецького прапора хрест чи зробити щось подібне цьому. У цьому випадку вчителі мусять протестувати. Але не в інших випадках, інакше в чому завинили діти, які сидять без уроків?

  Тобто, Геронде, сформована система освіти принесе багато зла?

—Тепер душі багатьох дітей будуть скалічені цією системою, але ж і Благий Бог не буде судити їх формально. Він випробує, у якому стані вони перебували б, якби не потрапили під поганий вплив, якби їм не зробили цього зла. Однак і нам потрібно багато молитися за нещасних дітей, щоб Бог втрутився і допоміг їм, щоб вони не скалічилися духовно, але володіли міцним духовним здоров'ям і набували чесноти.

 

Теорія еволюції

Які тільки дурниці не розповідають сьогодні в школах дітям! Теорію Дарвіна і тому подібну нісенітницю... Ті, хто вчить дітей усіх цих дурниць, самі в них не вірять. Однак вони морочать дітям голови, щоб прищепити їм цю заразу і відволікти їх від Церкви. Якось один такий «вчений» почав розповідати мені свої казки: «Припустимо, що в складі землі є різні інгредієнти і мікроорганізми, використавши- які, Бог створив людську особу...» - «Тобто, - кажу, - якби всього цього не було, то Бог не зміг би сотворити людину? Ось яка мудрована справа, подумати тільки!» - «Але якщо припустити,- продовжував він свої міркування,- що Він, узявши мавпу, довів її до досконалості?» - «Добре, -відповів я, - хіба Бог не міг створити Своє досконале творіння - людину- відразу, без мавпи? Адже створенню людини Він присвятив весь творчий день! Чи спершу Йому треба було підібрати запчастини? Почитай про створення людини в пророцтві Йова, яке ми слухаємо в храмі на утрені Великого Четверга. Усі ці байки про мавпу не приймає сьогодні навіть наука. Скільки років пройшло з тої пори, як люди побували на Місяці? Га? А мавпи за всі роки своєї «еволюції» не дійшли навіть до того, щоб хоч раз проїхатися на ковзанах. Я вже не кажу про те, щоб мавпа винайшла велосипед і проїхалася на ньому. Ти коли-небудь бачив мавпу на ковзанах? Інша справа, якщо ти, людина, візьмеш мавпу, відведеш її на ковзанку і за допомогою дресирування навчиш кататися». - «Так, - не міг вгамуватися мій співрозмовник, - але якщо висловити наступне припущення, котре є...» — «Та не висловлюй ти, - кажу, - ніяких припущень. Мовчи собі та й усе. Це буде надійніше від усього».

Ту ж саму теорію еволюції викладав один університетський професор. Одного разу я йому сказав: «Якщо доглядати квасолю, то вона поступово стане просто більш гарною квасолею. Баклажан від догляду за ним стане більш гарним баклажаном. Мавпа, якщо ти будеш її годувати й оточувати піклуванням, стане кращою мавпою. Людиною вона стати не може. Якщо негр буде жити в холодних країнах і не виходитиме на сонце, то колір його шкіри заледве чи зміниться. Але негром він бути не перестане!». А якщо задуматися ще й про те, що від людини, від Владичиці нашої Пресвятої Богородиці, народився Христос! Тобто що ж: з теорії еволюції виходить, що предком Христа була мавпа? Яке богохульство! Але прихильники цієї теорії не розуміють, що вони хулять Бога. Вони шпурляють камінь і, не зважаючи на те, скільки голів цим каменем буде розбито, хваляться: «Я кинув камінь далі ніж інші». Сьогодні займаються саме цим - захоплюються тим, хто кине камінь далі за інших. Але про те, скільки буде розбито голів у тих, на кого він впаде, такі люди не думають.

  Геронде, дехто вважає, що за допомогою подібних теорій можна домогтися того, що марксисти стануть ближчими до Церкви.

  Спочатку марксисти, можливо, і стануть ближчими до Церкви, але потім «у партійному порядку увіллються в її ряди». І тоді вони будуть визначати, коли йти в храм, а коли ні, коли робити те, коли інше. Стануть всім керувати, а зрештою скажуть: «А хто вам сказав, що є Бог? Бога нема. Вас обманюють попи». У такий ось спосіб марксисти використовують прихильників теорії еволюції для того, щоб домогтися свого. А ті цього не розуміють. Марксисти, по-доброму налаштовані, і без теорії еволюції приходять до Церкви, каються, сповідаються. А ті, хто по-доброму не налаштовані, все одно не зміняться.

 

Дітей відводять від Церкви

Коли я був маленьким, як же допомагало мені те, що я ходив до Церкви! У початкових класах у нас був дуже добрий учитель. Він теж нам допомагав, розучував з нами національні грецькі пісні і церковні пісноспіви. Щонеділі ми співали в Церкві Велике Славослів'я, «Молитвами Богородиці...», «Святий Боже», Херувимську пісню.

І дівчатка теж співали?

Так, усі діти співали разом. Колись церква була біля школи, і ми гралися навколо неї на церковному подвір'ї. На свята вчителі водили нас до церкви, навіть під час уроків. Учитель волів втратити якусь навчальну годину, щоб діти помолились на службі. Так діти вчилися, освячувалися, ставали ягнятками. Один з наших вчителів був євреєм, але Закону Божого він нас не вчив, викладати Закон Божий приходила інша вчителька. Однак, навіть будучи євреєм, цей вчитель водив нас до храму. А потім усі діти смирненько і тихесенько стояли на службі.

І ось сьогодні дітей відводять від Церкви, і я бачу, як вони озлобилися. Адже в Церкві вони стають тихими, добрими дітьми, тому що в Церкві дитина приймає благословення Боже, освячується. Тепер дітям не дозволяють ходити до церкви, щоб вони не «потрапили під духовний вплив», але при цьому від усяких нісенітниць їх не захищають. І не тільки не захищають, але ще й вчать різних нісенітниць. Та невже незрозуміло, що діти, якщо вони дійсно потраплять під «духовний вплив», врешті-решт, не будуть бешкетувати, стануть розважливими, старанними в навчанні дітьми, а не такими очманілими, як зараз. А подорослішавши, діти, які живуть в Церкві, стануть свідомими громадянами своєї Батьківщини. Вони не будуть зв'язуватися з поганими компаніями, з наркотиками, не перетворяться в ні до чого непридатних людей. Хіба все назване вище не є достатньою умовою для того, щоб вони виросли порядними людьми? Невже ті, хто відводить їх від Церкви, стануть заперечувати навіть це? Невже їм на це наплювати?

Але сьогодні їх мета - відволікти дітей від Церкви. Дітей розбещують, заражають різними теоріями, розхитують їхню віру. їм перешкоджають у доброму, щоб зробити їх непридатними ні до чого. їх руйнують з дитячих років. І природно, що з ягняток діти перетворюються на юних козликів. Потім вони починають жахати своїми витівками батьків, вчителів і тих, за чиєю вказівкою вони так поводяться. Діти перевертають все догори дном - мітингують, захоплюють школи, відмовляються відвідувати заняття. Але, зрештою, отямляться і ті, хто підштовхує дітей до зла, - коли розбещені ними діти дійдуть до того, що почнуть розпорювати своїм злим учителям животи.

 

Дітей завантажують надмірно

Я бачу, що нерідко не тільки випускники середньої школи, але навіть випускники університету виводять якісь закарлючки, роблять орфографічні помилки. Ми, закінчивши тільки початкову школу, таких помилок не робили. Зараз більш-менш грамотні тільки студенти філологічних і юридичних факультетів. На інших факультетах навіть писати без помилок не вміють. А в старі часи школа-восьмирічка була майже як...

Як університет, Геронде!

—Авжеж, якщо в початковій школі діти здобували стільки знань, що говорити про восьмирічку!

А сьогодні дітей завантажують і завалюють цілою купою всякого сміття. їх перегодовують науками, але при цьому залишають порожньою іншу чашу - духовну. У школах дітям, насамперед, повинні прищеплювати страх Божий. Малі діти вчать англійську, французьку, німецьку - а давньогрецьку не вчать. Займаються музикою, ще чимось, п'ятим, десятим... Але що треба вивчати в першу чергу? Зараз вивчають тільки букви та цифри, а того, що необхідно знати про Батьківщину, - найголовнішого, -не вчать. Ні патріотичних пісень, нічого такого.

Зупини яку-небудь сучасну дитину і запитай: «У якій області знаходиться твоє село? Скільки в ній жителів?» Вона не зможе тобі відповісти. «Я, - подумає вона, - піду на автостанцію, сяду в автобус і він привезе мене в моє село. А вже де воно, моє село, це повинен знати кондуктор. Я йому скажу, що їду в таке-то село, заплачу за квиток, і автобус довезе мене до місця». Ми в початковій школі знали всю карту світу як свої п'ять пальців. Учень початкової школи повинен був знати назубок назви міст усіх країн з населенням понад п'ятсот тисяч. Крім того, треба було запам'ятати, які ріки в цих країнах найдовші, які найширші, які займають друге місце, як називаються найвищі у світі гори і багато чого подібного цьому. А вже про Грецію і говорити нічого! А в нинішні часи! Мені доводилося зустрічати не тільки маленьких дітей, але і дорослих людей - студентів, які не знають, скільки мешканців у місті, де вони вчаться. Я запитав якогось студента, яка найвища гора в Греції. Він не зміг відповісти. Яка найбільша ріка? Мовчання. Яка найменша? Мовчання. Студент - і нічого не знав про свою Батьківщину! А потім, коли прийдуть наші «друзі», наші «добрі сусіди» і скажуть: «Це не ваша, а наша Батьківщина», то він їм відповість: «Так, ви маєте рацію, так воно і є». Вам це зрозуміло? Ми котимося до цього. Однак, якщо запитати сучасних дітей про футбол чи телебачення, то побачиш, що вони знають всіх і все до останньої коми.

Зате діти, які приїхали з Албанії - Північного Епіру, вміють читати і писати. Запитуєш їх: «Де ж ви навчилися грамоти?» - і вони відповідають: «У в'язницях». Ці нещасні перетворили в'язниці в школи. А наші грецькі діти школи перетворили у в'язниці. Вони позахоплювали школи і позакривали їх зсередини. Нинішні діти, особливо в підлітковому віці, доведені до очманіння - особливо в середніх і старших класах. В університетах юні більш зрілі, до того ж університетські лекції вони відвідують, коли хочуть.

Але замість того, щоб вжити необхідних заходів, спрямованих на вдосконалення освіти, її псують і псують. І найбільше спотворюють духовне. Ось послухайте молитву з хрестоматії для читання в початковій школі: «О, Діво Маріє, Твоє Маля - найпрекрасніше у світі!» Ех, до чого ж ми докотилися! Що вчили діти в школі колись, і що вони вчать зараз:

«Моя кізонька-коза,

Не буцайся, єгоза.

Годуй своїх цапенят,

Сисуночків-дияволят...

... щоб дали молочка

Твоїм маленьким онучкам,

Рогатеньким дитяткам,

Козляткам-дияволяткам»

Чи мислиме діло - вчити малих дітей такої огидної бридоти! Але це роблять спеціально - щоб привчити дітей до диявола й у такий спосіб сатанистам легше було б робити свою справу. Хай простягне Бог свою руку, тому що сьогодні діти не одержують допомоги, щоб змінитися на краще, а стають біснуватими.

Діти дістають знання таким чином, що при цьому вони зовсім не вчаться працювати головою. Тому вони і не ворушать мізками. Але коли мізки не ворушаться, то вони повні маячні. Ось винахідники - ті мізками ворушили. Маючи перед собою якусь проблему, вони думали, як її вирішити. А сьогодні більшість дивиться, що написано в інструкції. Люди залишаються на цьому рівні: тільки цифри та номери, а більш нічого. «Це гвинт номер один, цей болт номер два»... А якщо якийсь гвинтик не пролізе в якусь дірку і машина не запрацює, то відразу кличуть інженера. Не міркують, що треба взяти напильничка, трішки розточити отвір, і гвинт у нього пройде. А якщо отвір, навпаки, надто великий, то треба взяти якийсь шматочок ізоляції, обмотати ним гвинта, і він не буде хитатися. Ні, тільки щось, то одразу: «Давай викличемо інженера». Що тут скажеш? Телебачення, інші сучасні технічні засоби обовдурили людину. Навіть розумні люди стають, зрештою, як магнітофонні касети: [що на них записали, те вони і відтворюють]. Тобто я хочу підкреслити, що людина повинна працювати головою. І це головне. Адже не ворушачи мізками, вона може сьогодні щось вивчити, але завтра переплутає це з чимось ще. Тому завдання в тому, щоб мозок людини сам щось робив, сам знаходив рішення. Мозок, який сам нічого не виробляє, - мозок недорозвинений.

 

Справа вчителя священна

Геронде, іноді педагогам у школах створюють найбільше труднощів не учні, а їхні колеги.

У нашу епоху людині, яка хоче правильно поводитися в колі своїх колег, необхідно багато розмірковувати і вчитися. Потрібно чимало розсудливості і божественної просвіти в кожному окремому випадку. Іноді навіть не потрібно показувати іншим, що ти віруючий, але поводитися тихо і розповідати товаришам по службі про віру більше не словами, а прикладом свого дійсно православного життя. Так людина допоможе іншим, не дратуючи їх. А особливо в педагогічному середовищі: там деякі проблеми подібні до пухлини - іноді доброякісної, а іноді і злоякісної. Підходячи до якоїсь проблеми, ґрунтуючись на логіці, ми замість добра наробимо багато зла. Якщо пухлина злоякісна, то після хірургічного втручання почнуться метастази. Тому таку пухлину краще акуратно припекти.

Геронде, педагогам, які хочуть зробити щось добре, буває нелегко, тому що вони зв'язані, обмежені в можливостях.

Якщо людина хоче, то вона завжди знайде спосіб зробити щось добре. Ті, хто хотів, знаходили таку можливість навіть при безбожних режимах. Так що ж, не можуть знайти її тут? Якийсь грек поїхав у Болгарію (ще при безбожному режимі) і біля якоїсь школи почав роздавати дітям хрестики. Однак його помітив комуніст, який стояв неподалік. Учителька, бачачи що за ними спостерігає цей комуніст, почала відбирати в дітей хрестики, лаючи за те, що вони їх взяли. Але коли безбожник пішов, учителька сама роздала хрестики дітлахам. Бачиш, як учителька зуміла уникнути конфліктів і з законом, і з Богом? А греки-вчителі в Малій Азії? Скільки дали вони народу в ті тяжкі роки! А все тому, що вони трудилися від усього серця, вболівали за справу, мали благоговіння, жертвували собою. А наскільки мудро поводився у Фарасах Святий Арсеній Каппадокійський! Приготувавши приміщення для школи, він замість того, щоб поставити парти, постелив на підлогу волохаті козячі й овечі шкури. Стоячи на цих шкурах на колінах, діти слухали урок. Роблячи так мудро, Святий Арсеній не дратував турків. Навіть застаючи дітей під час занять, турки думали, що ті моляться. А коли Святий Арсеній хотів вивести учнів відпочити на природу, він відводив їх на свою ділянку, яка була як сад, нібито на роботу - і говорив: «Якщо помітите турка, то починайте працювати, що-небудь робити. Ламайте гілки на деревах, щоб він подумав, ніби ви очищаєте сад». Так вони, бідні, і робили. Адже якщо б турки здогадалися, що Святий вивів дітей на природу, то в нього були б великі неприємності. Справжнісінька таємна школа! А коли турок йшов геть, діти знову бралися за ігри. І влітку, під час канікул, Святий Арсеній теж збирав дітей у себе - щоб вони не відвикали від навчання і не забували, чого він їх навчав.

Геронде, а для чого Святий Арсеній писав на уроках по-турецьки, але грецькими буквами?

Для того, щоб турецьку мову діти теж знали і могли жити серед турків. І крім того, якби турки викрили Святого в тому, що він вчить дітей читати, і побачили грецькі букви, то, почувши, як він читає по-турецьки, вони б заспокоїлися. Так що і діти вчилися, і турки не хвилювалися. Все, що було притаманне самому Святому Арсенію, - безкомпромісне ставлення до Православ'я, благоговіння - він передавав своїм учням.

Тому я і кажу, що якщо людина хоче, то вона може робити дітям добро - де б вона не опинилася. Якось мені в руки потрапила прекрасна книга про Північний Епір, яку написала вчителька, яка там побувала. Та ж одна така вчителька вартує п'ятисот чоловіків! Як же вміло вона поводилася з албанськими ідеологами! Вона розбила їх дощенту. От молодчина!

Справжній вчитель - це знахідка, особливо у наші дні. Діти - вони як чисті магнітофонні касети. На них можуть бути записані паскудні пісні чи чудові візантійські пісноспіви. Справа вчителя священна. На вчителеві лежить велика відповідальність, і якщо він буде уважний, то може одержати від Бога велику винагороду. Його обов'язок - прищепити дітям страх Божий. Педагоги повинні знаходити способи доводити до дітей якісь знання про Бога і про Батьківщину. Нехай вони сіють насіння. Не бачать, як воно проростає? Нічого. Ніщо не проходить безслідно - прийде час і насіння проросте.

І нехай вони завжди поводяться з дітьми по-доброму, з легкістю, з любов'ю. Хай намагаються розбудити в дітях любочестя. Дитина хоче любові, тепла. Багато дітей зовсім позбавлені цього в себе вдома. Якщо вчителі полюблять дітей, то і діти їх теж полюблять. І тоді вчителям буде легше робити свою справу. Наш учитель, коли ми пустували, міг висікти нас лозиною. Але він любив дітей, і діти його теж любили. Своїх дітей у цієї людини не було, і він дуже любив чужих дітей.

Тому гідні похвали ті батьки, які, народжуючи багато дітей, стають багатодітними батьками і матерями, але ще більшої похвали гідні ті справжні педагоги, які відроджують багато дітей і стають «пребагатодітними» батьками і матерями. Вони дають суспільству відроджених людей, і таким чином суспільство стає кращим.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про духівництво і Церкву

Геронде, а чому Ви не стали священиком?

— Наша мета в тому, щоб спастися. Священство - це не засіб для спасіння [людини, яка його приймає].

А Вам ніколи не пропонували стати священиком?

—Мене примушували до цього багато разів. Коли я жив в спільножитному монастирі, мене примушували і до священства, і до великої схими. Але завдання в тому, щоб стати ченцем усередині. Мене турбувало саме це - ніщо інше мене не хвилювало. Ще будучи юнаком, мирянином, я пережив деякі чудесні події і тому, прийшовши в монастир, говорив: «Вистачить мені і того, щоб по-чернечому жити». Основний наголос я зробив на це, і мене не турбувало питання, коли ж мене пострижуть у велику схиму і чи стану я священиком. І недавно в келію Панагуда, де я живу, приходив чоловік, який дуже наполягав на тому, щоб я прийняв священний сан. Він навіть їздив з цього приводу у Всесвітню Патріархію, а коли на Святу Гору приїхала екзархія з Константинополя, він підійшов до них з тим же питанням. Але архієреї відповіли йому: «Скажи про це самому отцю Паїсію. Щоб не вийшло так, що ми приймемо рішення про його рукоположення, а він від нас втече». От він і прийшов до мене. Коли я це почув, то навіть на нього накричав. Тоді він мені відповідає: «Стань, принаймні, священиком, щоб читати над людьми, які до тебе приходять, спокутувальну молитву. Адже вони розповідають тобі не тільки про свої труднощі, але й про свої гріхи. Хіба ти не скаржився мені на плутанину через те, що люди по-різному розповідають про свої духовні проблеми різним духовним особам? А хіба не буває, що ти велиш їм розповісти щось своєму духівнику чи архієрею, але вони говорять тільки половину? От тому і стань духівником сам: вислухай їхні гріхи і читай їм спокутувальну молитву, щоб вони діставали відпущення гріхів і їхні духовні проблеми теж вирішувалися». Він-то, бідолаха, говорив усе це з добрим наміром, але те, що він пропонував, було не для мене.

Отже, Геронде, що робити чоловікові, який відчуває, що він слабкий для священства, але інші підштовхують його до цього?

Нехай він висловить їм свою думку. Нікого не можна примусити ні до священства, ні до великої схими. Однак, якщо хтось через послух і зі смиренністю прийме те, що йому пропонують, якщо він прикладе до цього трішки любочестя і трішки любові, то Бог воздасть за все. А крім того, і самі люди мають безпомилковий критерій: вони бачать тих, хто став священиком від любові до Бога і для служіння Його Церкві. Адже є і такі, хто хоче стати священиком від похоті славолюбства. Якщо таким священикам трапиться якесь ускладнення, то вони будуть мучитися, тому що Христос не буде їм допомагати — якщо тільки вони не упокоряться і не покаються. Однак якщо чоловік хоче стати священиком, не переслідуючи якихось мирських цілей, то в хвилину небезпеки Христос допоможе йому. Але взагалі, згідно з [духовним] законом, треба, щоб тебе примушували до священства, треба, щоб цього хотіли інші, щоб цього хотіла Церква Тоді тебе буде покривати Христос, і якщо ти опинишся в нелегкому становищі, на твій захист стануть інші, і Сам Христос теж допоможе тобі.

Звичайно, рідко і навіть дуже, деякі йдуть у священики за якимись недуховними розрахунками. Я про таких навіть і мову не веду. Більшість йде у священики з добрими намірами. Але потім починає свою справу диявол, і бачиш, як у священика з'являється любов до слави, жагуче бажання одержати більш високий сан і він забуває про все. Деякі доходять навіть до того, що використовують людей, знайомства, посередників, щоб їх призначили настоятелем храму, обрали в архієреї, поставили на якусь церковну посаду... Починають заради Христа, закінчують заради золотого хреста... Золоті хрести, золоті митри, брильянтові панагії... Все що завгодно, крім того, що дійсно необхідно. Як же обманює нас диявол, якщо ми неуважні!..

Геронде, що хоче від священика Бог і чого хочуть від нього люди?

Те, що хоче Бог, дуже велике, ти краще цього не торкайся. А щодо того, чого хочуть люди... У давні часи священики служили Богові, були доброчесними, святими, і люди перед ними благоговіли. А сьогодні люди хочуть від священика двох речей: щоб він був негрошолюбний і мав любов. Якщо люди знаходять у священика ці дві речі, то вони вважають його святим і щодуху біжать до церкви. А раз вони біжать до Церкви, то спасаються. Потім Бог, за Своїм милосердям, спасає і цього священика. Але як би там не було, священик повинен мати велику чистоту.

Ченця диявол намагається знесилити невдоволенням і ремствуванням, щоб вивести його з ладу і щоб його молитва була позбавлена всякої духовної сили. Для того, щоб чернець мав Благодать Святого Духа, він повинен бути справжнім ченцем. Тільки тоді він володіє деякою від Бога даною владою і своєю молитвою допомагає людям дуже результативно. Але священик, навіть не перебуваючи у духовно високому стані, все одно допомагає людям - тією владою священства, яка йому дана. Він допомагає їм, здійснюючи Таїнства, служачи молебні, треби, виконуючи інші священичі обов'язки. Навіть якщо священик вб'є людину, Таїнства, чинені ним, все одно будуть дійсними, доти, поки йому не заборонять у священнослужінні. Однак якщо священик перебуває у високому духовному стані, то він - справжній священик і допомагає іншим більше.

Відповідаючи священикам, які запитують мене, як вони можуть допомогти своїм парафіянам, та й узагалі, розмовляючи з усіма, хто несе якусь пастирську відповідальність, я підужеслюю наступне: потрібно намагатися працювати над самим собою. Треба виконувати покладене молитовне правило, але не обмежуватися ним одним, потрібно духовно трудитися «над норму», щоб завжди мати якісь духовні заощадження. Духовна робота над собою - це одночасно і неголосна робота над нашим ближнім, тому що добрий приклад говорить сам за себе. І тоді люди наслідують добро, яке вони бачать, і виправляються. Не набуваючи духовного багатства, необхідного для того, щоб жити на «духовні відсотки» у випадках, коли нам доведеться [духовно] «задарма» працювати на інших, ми будемо найнещаснішими і гідними жалю людьми. Тому не треба вважати порожньою витратою часу роботу над собою - якою би ця робота не була: короткою, довгою чи постійною - довічною. Адже це таємниче діяння має властивість здійснювати таємничу проповідь слова Божого в душах людей. Наділена благодаттю людина Божа передає божественну Благодать іншим і змінює людей плотських. Звільняючи їх від рабства пристрастей, вона тим самим наближає їх до Бога, і вони спасаються.

 

Священик несе велику відповідальність

Священик ніколи не може зачинити перед людьми двері свого будинку. Священик несе велику відповідальність. Хтось дійшов до розпачу, хтось хворий і потребує допомоги, хтось лежить при останньому подиху... Одних священик повинен прийняти, інших відвідати сам. Він не може відмовити. Душі людей перебувають у небезпеці, і він повинен їм допомогти. Якщо він не допоможе цим душам і Бог забере їх непідготовленими, то хто за це відповідатиме? Хіба не священик? Будучи ченцем, я можу зачинити свої двері і піти. Я можу зникнути з людських очей і непомітно допомагати світові молитвою. Тому що розплутувати клубки людських проблем - це не моя справа Моя справа - творити молитву за світ. Я не став ні священиком, ні духівником саме для того, щоб допомагати людям інакше, по-чернечому.

Якби я був священиком у світі, то ніколи не міг би зачинити двері свого будинку. Мені завжди, не роблячи різниці між людьми, потрібно було б дати кожному те, що йому було потрібно. Найперше я піклувався б про своїх парафіян, а надлишок [часу, сил, можливостей] віддавав би іншим — тим, хто просив би мене про допомогу. Я турбувався б не тільки про віруючих, але і про невіруючих, і про безбожників, навіть про ворогів Церкви. Чи, якби я був духівником і якась людина скаржилася б мені на іншу, то я кликав би до себе і ту - і іншу, щоб розібратися в їх відносинах. Я телефонував би людям, щоб довідатися, що з людиною, яка раніше пережила якусь спокусу, як живе той, хто зіштовхнувся з якимись труднощами. Хіба міг би я при всьому цьому вести тихе безмовне життя?

Священик повинен йти попереду інших, щоб віруючі йшли за ним. Так, як в отарі: попереду йде вожак, а слідом за ним - інші вівці. Вожак повертає рогами вправо, і всі вівці повертають вправо. Всі вівці йдуть за главою отари - своїм вожаком. Тому вівці і не від­биваються від отари - одна ягничка тягнеться за іншою. Вожак задає напрямок, вівці направляються за ним.

Геронде, а якщо пастир любить когось одного — доброго — свого парафіянина більше, ніж; іншого, що вирізняється надмірними претензіями, то це виправдано?

—Ось дивися: ти, наприклад, пастух. У тебе в отарі багато ягнят. Одні мирно щипають травичку і радісно бекають, а інші - доходяги чи хворі - тиснуться в сторонці. Про яких ти станеш піклуватися більше? Хіба не про доходяг? А якщо на якихось ягнят нападе шакал, і вони почнуть жалібно бекати, то до кого ти поспішиш на допомогу? До тих, які радісно і спокійно пасуться і бекають, чи ж до тих, що несамовито кричать, просячи захистити їх від хижака? Пастуху болючіше за ягня поранене, і він піклується про нього особливо, поки і воно не стане здоровим. І ті, хто творить чудеса, і ті, хто поранений ворогом - дияволом, повинні займати в нашому серці однакове місце. Ми не повинні внутрішньо нехтувати іншими. До тих, хто колись вів гріховне життя, а зараз змінюється, прагнучи відітнути свої пристрасті, я відчуваю більше любові, більше болю, ніж до тих, хто не вимучений пристрастями. Про перших я пам'ятаю постійно. Якщо в людині є внутрішня любов, то про неї сповіщаються і ближні, тому що ця любов тішить і всю зовнішню людину - вона робить її кращою за допомогою Божественної Благодаті, яку неможливо сховати, тому що вона сяє.

Пастирям, священики вони чи архієреї, було б добре пам'ятати і про Мойсея, про те, як він мучився - з двома мільйонами непокірного народу. Про те, скільки він з любов'ю молився за свій народ, про те, скільки горя

сьорбнув він разом з народом за довгі роки мандрівки по пустелі, поки не привів їх у Землю Обітовану. Пригадуючи все це собі в пам'яті, християнські пастирі будуть одержувати невичерпну силу і ніколи не нарікатимуть на свої страждання - незначні у порівнянні з тими стражданнями, які пережив Мойсей.

 

Духівники стають мирськими

Геронде, паламар обов'язково повинен бути одягнений у мантію навіть влітку, у спеку? Я от у спеку в мантії просто потом обливаюся.

—Ну і ну... Ось уже нині чернецтво так чернецтво!.. Що ти тут скажеш... Преподобний Панас Афонський, служачи Богові, носив товстий одяг і тяжкий-претяжкий хрест, а ми... До чого ж ми зараз докотилися! Будучи в Австралії, я бачив в одному храмі паламаря в шортах. У такому вигляді, - сказав я йому, - ходять на пляж, на море купатися». - «А мені, - відповідає, - зручніше так».

Починають з цього, потихеньку йдуть далі, а потім доходять до того, що говорять: «Давайте скинемо ряси, щоб нас не пекло сонце». Заважає мантія? Скинь її! Заважає хустка, апостольник, обливаєшся потом? Скинь і їх, чого там! Так-так, ми котимося до цього. Брате мій, але якщо жара, то кожен чернець повинен подумати про себе. Нехай надягає менше одягу під підрясник.

Геронде, а чи можна ченцеві зняти рясу і бути одягненим в саму мантію?

А священики нехай знімуть підрясники і залишаться в штанях, так? Що тобі на це сказати... Мантія - це одежі ченця. В них одягається чернець, який приймає малу чи велику схиму. Під час постригу в мантію одягнений хрещений батько того, що стрижеться. Облачивши новопостриженого в рясу, хрещений батько знімає зі себе мантію і надягає на

нього. Коли я був в Олександрії, то здивувався, побачивши, що деякі місцеві жінки були одягнені в чорне з голови до п'ят. Такий у них звичай. І це при тамтешній спеці! А що ж ми - не можемо витерпіти ряси, прийнятої нами від наших отців?

Геронде, дехто дивується: «Хіба ряса робить людину священиком?»

А ти подивися, приміром, на два оливні дерева - одне в листі, а інше без нього. Яке з двох тобі більше сподобається? З листям чи без? Живучи в келії Чесного Хреста, я одного разу обдер кору зі стовбура оливного дерева, яке росло на подвір'ї, і написав: «Дерева своє скинули вбрання - подивимося, скільки вродять!», а поруч ще: «Піп безрясенний - мабуть, аморальний». У той час жваво обговорювалося питання, щоб скасувати носіння ряс священиками, і деякі з них приходили, сподіваючись одержати від мене благословення на це!

Геронде, якась людина привезла до нас в обитель православного священика в штанях. Чи треба було брати в нього благословення?

Яке там ще благословення! Ким би не був той, хто привіз вам цього священика, треба було сказати йому так: «Просимо пробачення, але в нас у монастирі прийнято за правило давати духовним особам рясу. Хіба можна приїжджати в жіночий монастир священикові в штанях? Це непристойно». Якщо не соромно ні тому, хто вам його привіз, ні самому цьому священику, то тобі-то чому повинно бути соромно дати йому рясу? Якось я зустрів на летовищі одного молодого архімандрита, який летів за кордон, у світському одязі. «Я - отець такий-то»,- відрекомендувався мені архімандрит. «Ну і де твоя ряса?» - запитав я його і, природно, не став брати в нього благословення.

А деякі, Геронде, стверджують, що, ставши більш сучасним, духівництво принесе більше користі.

Коли Патріарх Димитрій, перебуваючи в Америці, відвідав Богословську Школу Чесного Хреста, то до нього підійшли деякі побожні студенти-американці і сказали: «Ваша Святість, у нашу епоху духівництво повинно стати сучаснішим!» А Патріарх їм відповів: «Святий Косма Етолійський говорить, що коли духовні особи перетворяться в мирян, миряни перетворяться в бісів!» Правда, добре він їм відповів? Йому приготували чудову кімнату, з розкішним ліжком, багатою обстановкою, а він, побачивши все це, сказав: «Де ви мене поселите? У цій кімнаті? Принесіть мені краще якусь розкладачку. Стаючи мирською, духовна особа стає кандидатом у дияволи».

Геронде, чи потрібно нам шити більш прості священичі одежі? Можливо, одяг з багатою вишивкою священикам не на користь?

Вам зробить честь, якщо ви будете говорити замовникам так: «От такі прості одежі ми шиємо. Ми можемо шити одежі і з багатою вишивкою, але не шиємо, тому що нас турбує думка, чи не спокушаємо ми людей». А потім, адже це використовують і невіруючі. До нас доходить, що в народі кажуть: «Нам нема за що купити хліба, а в попів - ціла купа одеж». Якщо ви будете шити одежі з простими вишивками, то і купувати їх у вас будуть серйозні священики. А священики, які мудрують по-мирському, якщо куплять вони у вас одежі, прикрашені багатою вишивкаю, і самі будуть у них виглядати, як блазні горохові, і вас скомпрометують. А ось прикраси для Святого Престолу, Воздухи для священних посудин можете прикрашати більш багатою вишивкою. І намагайтеся не вишивати хрестів, зображень святих у нижній частині підризників, стихарів і фелонів. Зображуйте в цих місцях прикраси якісь прості, несвященні символи. А то священики сідають прямо на святих, на хрести... Це - неблагоговіння.

 

«Хто викриє мене у спокусі?»

Геронде, якщо священнослужитель впадає в якийсь смертний гріх, то чи втрачається божественна Благодать, яку він має?

Ні, як же вона може втратитися? Божественна Благодать може не втратитися, а віддалитися. Заборонений для служіння священик не позбавлений священства, але чинені ним Таїнства недійсні. Такий священик уже не має сили. Найосновніше - це Благодать. Якщо ж заборона зі священика знята, то мають силу і здійснювані ним Таїнства.

Про священиків, які мають канонічні перешкоди для священства, потрібно серйозно розмірковувати. Необхідна особлива увага, щоб безрозсудні строгості не породили в людях спокуси; щоб не почала мучитися думками сім'я цього священика. Він повинен залишити служіння літургії розважливо, щоб замість добра це не принесло віруючим зла. Адже про канонічні перешкоди знають Бог і священик, і якщо він припинить священнослужіння різко, одним махом, то і віруючі і його сім'я почнуть мучитися помислами, а зло примножиться.

Іноді я бачу, як побожним священикам, які мають канонічні перешкоди, Бог допускає якусь тілесну неміч - наприклад, кровотечу з носа, хвороби шлунку чи щось подібне. Ці священики раді, що все влаштовується таким чином, що вони повинні припинити служіння літургій. Іноді до мене в келію приходить священик, що має якусь канонічну перешкоду, і я бачу, що йому, бідному, треба залишити священнослужіння. Але часом трапляється, що його єпископ має з цього приводу іншу думку. Що тут скажеш? Залишається тільки молитися, щоб втрутився Бог. Пам'ятаю конкретний випадок. Одному священику я порадив залишити священнослужіння і підготував його до цього кроку. Але коли він сказав про це своєму духівнику і єпископу, ті не погодилися. Так він продовжував священнослужіння, незважаючи на те, що мав канонічну перешкоду. Пройшло трохи часу, і його збила машина. З проїжджої частини машину винесло на тротуар, по якому він йшов, і вона розчавила його насмерть.

 

«Страшно впасти в руки Бога Живого».

У нашої Православної Церкви нема жодного пороку. Єдиний порок, який ганьбить Церкву, походить від нас же самих, коли ми представляємо Церкву не так, як личить, починаючи з того, хто стоїть на чолі ієрархії, і кінчаючи простим віруючим. Обраних може бути і небагато, однак це не повинно бути приводом для занепокоєння. Церква є Церквою Христа, і Нею керує Він. Церква - це не храм, який благочестиві люди зводять з каміння, піску і вапна, а варвари руйнують вогнем. Церква є Сам Христос - «хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить».

Сьогодні Христос терпить те, що відбувається. Він терпить, і заради народу діє божественна Благодать. Ми проходимо через бурю, але становище проясниться. Те, що відбувається зараз, не встоїть. Пам'ятаєш, як написано в Євангелії: «Я не задую ледь палаючого світильника і не доторкнуся до надламаної тростини». Христос сказав це для того, щоб у день Судний ми не змогли виправдатися. Знаєш, коли в світильнику закінчилася олива і залишилося тільки трохи оливи в ґноті, то світильник незабаром згасне, хоча його полум'я «грає» - то яскраво спалахує, то стає ледь помітним. Такий світильник подібний до людини, яка лежить на смертному одрі, у якій видно останні відблиски життя.

Однак Христос не хоче задути, погасити цей світильник, тому що потім погаслий світильник скаже: «Я горів би і далі, але Ти на мене подув і згасив моє полум'я!» А що там було на тебе дути? Адже в тебе в чашці зовсім не було оливи! І до надламаної тростини Христос теж не хоче доторкатися, тому що потім, зламавшись зовсім, тростина почне протестувати: «Це Ти до мене доторкнувся, і тому я зламалася!» Але якщо ти була надламаною, ледве трималася й от-от зламалася б сама, то чому ти звинувачуєш Христа в тому, що Він до тебе доторкнувся і тебе зламав?

Не живучи відповідно до Євангелія, ми - ченці, та й священнослужителі теж - поширюємо безбожництво. Люди мають потребу в наших чеснотах, а не в наших сквернах. А особливо, величезне значення має приклад, який показують мирським людям ченці. Мирські люди шукають привід для того, щоб виправдати свої гріхи, тому потрібна особлива пильність. Дивися, адже ми не можемо повторити слідом за Христом слів: «Хто з вас може довести гріх Мені?», але слова: «Хто викриває мене у спокусі?» ми сказати можемо. Христос сказав ці слова про гріх, тому що Він був Досконалим Богом і Досконалою Людиною. А ми люди. У нас є недосконалості, з нами трапляються падіння - що тут поробиш. Але ставати приводом до того, щоб хтось спокушався, ми не повинні.

Якийсь генерал розповідав мені, що якби він не успадкував віру від своєї матері, то втратив би її, знаходячись на Кіпрі в зв'язку з тодішніми подіями. Був наказ, який наказував ставитися до мирного турецького населення гуманно, але цей генерал своїми вухами чув, як одна духовна особа кричала в слухавку: «Ріжте ви турків!» - так, ні за що, ні про що. І фарасіоти, переселившись в Грецію з Малої Азії, спокусилися в секти, які почали поширюватися тут у ті роки, тому що бачили неблагоговійних архієреїв, священиків. Бачачи в Церкві людей іншого покрою - які не ведуть духовне життя, біженці з Малої Азії спокушалися, адже в себе на батьківщині вони знали інше духовенство. І відразу, то тут, то там з'явилися єретики-«євангелісти», які говорили, що вони нібито застосовують Євангеліє в житті, і нещасні спокушалися в сектантство.

Але ж якщо винен якийсь владика, священик чи чернець, то Христос не винен. Однак люди так глибоко не копають. «Хіба, - твердять вони, - це не представник Христа?» Так, але питання в тому, чи втішає цей представник Того, Кого він представляє? Чому ж люди не думають про те, що чекає такого представника Христа в житті іншому? Тому дехто, спокушаючись якимись неналежними явищами в житті духовних осіб, доходить до того, що зневірюється. Нещасні не розуміють, що якщо винен якийсь жандарм, то не винен його народ, і якщо винен якийсь священик, то не винна Церква. Однак ті, хто спокушається, але має добрі наміри, здатні зрозуміти це, якщо їм пояснити. У таких людей є і пом'якшуючі провину обставини, тому що їх могли потягнути до зла, а якихось речей вони просто не можуть зрозуміти.

Геронде, а чому ніхто не виявляє відкрито свою позицію у ставленні до стількох спокус, які відбуваються в Церкві?

У відношенні до того, що відбувається в Церкві, не з усіх питань можна відкрито висловити якусь позицію. Можна просто перетерпіти те, що відбувається, допоки Бог не покаже, що потрібно робити. Терпіти те, що відбувається - це одне, а схвалювати його, у той час коли схвалювати цього не можна, - зовсім інша річ. У

випадках, коли потрібно щось сказати, треба зробити це з повагою і мужністю - не бризкаючи в гніві слиною і не виставляючи проблему на загальний огляд. Треба сказати те, що потрібно, наодинці тій особі, якої стосується справа. Сказати з болем, з любов'ю , щоб вона була більш уважна до якихось речей. Щирий і прямий не той, хто «ріже правду в очі», і не той, хто сурмить про неї усьому світові, але той, хто, маючи любов і живучи по правді, говорить те, що потрібно і коли потрібно, у необхідний для цього час.

Ті, хто викриває інших не задумуючись, знаходяться в духовному затьмаренні і, на жаль, дивляться на людей, як на пні чи колоди. Ці нерозсудливі люди без жалю обтесують інших, які мучаться і страждають. Але при цьому затьмарені «майстри кубізму» тішаться з того, що з-під сокири їхніх викриттів виходять рівні, обтесані під прямим кутом люди-обрубки. Тільки для людини, одержимої старшим бісом, є виправдання в тому, що вона виставляє людей на позорище і викриває їхнє минуле, щоб мучити слабкі душі. Звичайно, останнє стосується лише тих, у відношенні до кого біс має на це право. Зрозуміло, що нечистий дух виставляє на загальний огляд не чесноти людей, але їхні немочі. І навпаки: люди, що звільнилися від своїх пристрастей, не мають злості і тому виправляють зло добром. Побачивши десь нечистоти, які не можна прибрати, такі люди присипають їх чим-небудь зверху, щоб вони не викликали відрази в когось ще. А ось люди, які розколупують сміття і бруд чужих гріхів, схожі на курей, що порпаються відомо в чому...

Зараз диявол багато бруднить, чорнить і ганьбить. Він влаштовує страшну плутанину, але, зрештою, обламає собі зуби. Минуть роки, і праведники засяють. Вони будуть помітні, навіть якщо їхня чеснота невелика, тому що тоді у світі почне панувати велика пітьма і люди повернуться до них. А тим, хто зараз спокушає інших, якщо вони доживуть до тих часів, буде соромно.

 

Правильне ставлення до церковних проблем

  Геронде, коли в Церкві виникають якісь складні проблеми, то як правильно до них ставитися?

  Треба уникати крайнощів. За допомогою крайнощів проблеми не вирішуються. У старі часи бакалійник брав совком цукровий пісок, крупу чи щось подібне і додавав їх на вагу потрошки. Так він домагався точності, і вага приходила в рівновагу. Тобто він не шпурляв на вагу і не забирав з неї відразу багато і різко. Обидві крайності завжди мучать Матір-Церкву. І ті, хто дотримується цих крайнощів, теж страждають, тому що кожна крайність, як правило, боляче колеться своїм гострим краєм. Це схоже на те, як ніби з одного краю тримався б за свою крайність біснуватий - людина духовно безсоромна, що все зневажає, а з іншого краю вперся б у свою крайність божевільний, у якого дурні ревнощі поєднані з вузьколобістю. Тобто, духовно безсоромна людина ніколи не прийде до згоди з ревнуючим дурними ревнощами зилотом. Ці люди будуть пожирати і бити один одного, тому що обоє вони позбавлені Божественної Благодаті. І тоді - Боже збав! - обидві крайності можуть бити і забивати один одного постійно, і кінця-краю цьому не знайдеш. А ось ті, хто зможе зігнути один перед одним краї обох крайнощів - так, щоб вони з'єдналися - прийшли до однодумності, примирилися, - увінчаються від Христа двома нев'янучими вінцями.

Нам треба бути уважними, щоб не створювати в Церкві проблем і не роздмухувати малі людські слабкості, що трапляються, щоб не зробити більше зло і не дати лукавому приводу до радості. Той, хто, бачачи якийсь маленький непорядок, впадає у сильне хвилювання й у гніві кидається його виправляти, схожий на нерозумного паламаря, який, побачивши, як тече свічка, з усіх ніг кидається її поправляти, збиваючи при цьому тих, що моляться, перевертаючи підсвічники і створюючи під час богослужіння ще більший безлад. На жаль, у наш час Матір-Церкву бентежать багато хто: одні - освічені - схопилися за догмат розумом, але не духом Святих Отців. Інші - неписьменні - теж схопилися за догмат, але зубами. Тому вони ними і скрегочуть, обговорюючи якісь церковні проблеми, і в такий спосіб Церква зазнає шкоди більшої, ніж від ворогів нашого Православ'я. Добре, щоб ріка не була ні надто стрімкою, тому що тоді вода понесе за собою дерева, каміння, людей, ні занадто мілководною, тому що тоді вона перетвориться в якесь стояче комарине болото.

А є люди, які займаються не спільним благом, а взаємною критикою. Людина стежить за кимсь більше, ніж за самим собою. Вона чекає, що скаже чи напише її опонент, щоб після цього завдати йому безжалісного удару, тоді якщо б їй самій довелося сказати чи написати те ж саме, то вона ще і підкріпила б свої міркування багатьма витримками зі Святого Письма і творів Святих Отців. Зло, що його чинить така людина, велике тому, що, з одного боку, вона робить несправедливість стосовно свого ближнього, а з іншого - розтрощує його на очах у віруючих. До того ж, така людина часто спокушає душі слабких людей і, таким чином, сіє в них зневіру. Дехто, виправдовуючи свою злість, викриває інших, а не самих себе, і, спекулюючи на євангельських словах «скажи Церкві», виставляє якісь внутрішньо-церковні проблеми на ганьбу всьому світові, сурмлячи на кожному розі про те, про що не личить і говорити. Нехай ці люди почнуть зі своєї малої церкви - з сім'ї чи чернечого братства, і якщо це припаде їм до душі, то хай уже потім ганьблять і Матір-Церкву. Я думаю, що добрі діти ніколи не стануть звинувачувати в чомусь свою матір.

Церкві потрібні різні люди. Всі - і ті, хто відрізняється м'яким характером, і ті, хто суворий вдачею, - приносять Церкві своє служіння. Тілу людини необхідна різна їжа - і солодка, і кисла, необхідне навіть гірке листя кульбаби. Адже в кожній їжі є корисні речовини і вітаміни. Так і для Тіла Церкви необхідні люди будь-якого складу. Одна людина доповнює вдачу іншої. Кожен з нас зобов'язаний терпіти не тільки особливості духовного складу нашого ближнього, але навіть і ті слабкості, що є в ній, як у людині. Але на жаль, деякі люди мають нерозумні претензії до інших. Вони хочуть, щоб всі були такого ж духовного складу, як і вони самі, і коли інша людина від них відрізняється, наприклад, більш поблажливим чи різким характером, то вони відразу приходять до висновку, що вона - людина недуховна.

 

Про високі сани і славу людську

Я дивуюся, що дехто приділяє таке значення людській славі, а не славі Божій, яка очікує нас, якщо ми «від людської слави відбіжимо». Якщо ми набудемо навіть найвищий сан з тих, що є в цілому світі, і якщо цілий світ готовий обсипати нас похвалами, то яку користь нам це принесе? Похвала світу - чи приведе вона нас у рай чи ж підштовхне до прірви пекла? А що сказав Христос? «Слави не приймаю я від людей». Яку користь принесло б мені, якби я був не простим ченцем, а став ієромонахом, Владикою, Патріархом? Більш високі сани допомагали б мені спастися? Чи ж вони лежали б на слабкому Паїсії тяжким вантажем і повалили б його в пекельну муку? Якби не було життя іншого, то божевільне прагнення до вищого сану ще б могло бути якось виправдане. Однак той, хто прагне до спасіння своєї душі, «вважає все за сміття» і до вищих санів не прагне.

Мойсей був посланий Богом для визволення ізраїльського народу. Але незважаючи на це, ввійти в Землю Обітовану він не удостоївся, тому що через свій народ він почав нарікати на Бога. Мойсей жив серед їхнього постійного нарікання і бурчання й от одного разу і сам почав нарікати. «Ці люди, - сказав він, - вимагають у мене води. Звідки я візьму їм воду?» Як? Адже тільки недавно ти вдарив по камені, викликав воду і напоїв їх! Хіба це було важко? Але Мойсей, з головою занурившись в різні адміністративні справи і проблеми свого народу, забув про те, скільки води він сточив з каменю раніше. Він не зрозумів своєї помилки і не попросив у Бога прощення. Якби він попросив прощення, то Бог би йому простив. Те, що він не ввійшов у Землю Обітовану, було маленьким покаранням від Бога, покутою за його ремство. Звичайно ж, Бог узяв Мойсея в рай. Він вшанував його тим, що під час Преображення Господнього послав його разом із пророком Іллею на Фавор. Усі ці події зі Святого Письма допомагають нам зрозуміти, якою великою перешкодою на шляху, що веде християнина в рай, буває той високий сан, яким він наділений, і пов'язана з цим відповідальність.

А декому варто було б випробувати всередині і випромінювати назовні саму тільки радість, оскільки Бог влаштував так, що вони не несуть ніякої відповідальності. Але замість цього, такі люди, навпаки, прагнуть до відповідальності і більш високого сану, а коли такий сан їм не дається, вони тільки впадають в розпач і руйнують свою душу, а заодно і тіло, яке, за апостолом Павлом, є храмом Божим. У той час як Христос готує їм небесну славу, вони хочуть потрапити в рай за допомогою слави людської.

Однак хтось може мене запитати: «Тоді чому дехто спершу отримує славу від людей, а потім - від Бога?» Але по суті справи, якщо людина хоче слави людської, то Бог її не прославить. Людина ніколи не повинна сама прагнути до відповідальності. І якщо її звільняють від відповідальності, то їй варто радіти. Адже за [духовними] правилами, відповідальність, яку людина несе, повинна бути їй тягарем. Якщо людина не радіє від того, що її усунули від відповідальності, то це значить, що в ній затаїлася гординя. Ніколи не будемо прагнути до вищого сану, звання, посад, щоб у такий спосіб прославитися, тому що ці прагнення - ознака хвороби, яка зайшла далеко. Це вказує на те, що в нашій хворобі ми йдемо дорогою, відмінною від тієї дороги смиренномудрості, якою пройшли і досягай раю Святі Отці.

У нас є багато Святих, які уникали різного роду відповідальності: ігуменства, священства й архієрейства. Одні з них відтинали собі руки, інші - носи, треті - вуха, четверті - язики, - щоб мати фізичні каліцтва й уникнути рукоположення. Були Святі, над якими розкривали дах хатини і рукопокладали їх зверху; були Святі, подібні до Святого Амфілохія, - їх рукопокладали на відстані. Ці люди були освічені, вони мали святість. Але, усвідомивши, яку велику гідність має душа, усвідомивши великий труд відповідальності, який стає великою перешкодою для спасіння людини, вони уникали цієї відповідальності. Шлях, який знайшли ці люди, їм духовно допоміг.

І на Святій Горі дехто вважає священство перешкодою в духовному житті. Бо, крім інших обов'язків, ієромонахи повинні ходити в інші монастирі на зустрічі з архієреєм, їх посилають на престольні свята... Звичайно, це духовні свята, але внутрішнього заспокоєння від них все одно мало. Живучи в спільножитньому монастирі, я був знайомий з одним ієродияконом. Він зістарився і помер у тому ж ієродияконському сані. Коли він був ще молодим ченцем, у монастирі не було диякона, і тому його рукоположили. Потім в обитель прийшла більш молода братія. Вони ставали дияконами, священиками, а диякон, рукоположений швидше за них, увесь час комусь поступався своєю чергою і залишався в тому ж сані. Коли його спонукали до ієромонашества, він відповідав: «Зараз у монастирі такої потреби нема. Слава Богу, є братія і молодша за мене». Потім йому дали послух у монастирській канцелярії. Коли в обитель прийшли освічені послушники, він попросив звільнити його від канцелярії і пішов на інший послух. А коли обитель переживала лихоліття, побожний ієродиякон став просити якогось доброчесного ієромонаха погодитися на обрання в ігумени. «Чому ж ти сам ухилявся від відповідальності? - запитав його ієромонах. - Вирішив перекласти її на мене? Давай вирішимо ось як: ти ставай членом Духовного Собору, і тоді я стану ігуменом». Так один став ігуменом, а інший увійшов до Духовного Собору. Але коли все налагодилося і монастир почав жити нормальним життям, наш диякон пішов і з Духовного Собору. Цей диякон мені дуже допоміг. Він мав Благодать Божу. Коли у Священному Киноті Святої Гори обговорювали якісь важливі питання, то його запрошували туди, щоб він сказав свою просвічену думку.

Геронде, то у чому ж причина того, що духовні люди, не люблячи грошей, прагнуть слави? Виходить, що справедливими є слова древніх греків: «Багатство зненавидів багато хто, славу ніхто»?

—Причина в тому, що в голові в них так порожньо, як виметено. Це і є пуста, суєтна слава. Слова «багатство зненавидів багато хто...» відбивають мирський погляд на речі. У духовному житті такому місця нема. Це слова давніх греків, які не знали Істинного Бога. У духовному житті слава повинна зникнути. Чи пережив хтось з людей безчестя більше, ніж те, що перетерпів Христос? Отці шукали безчестя, і Бог відплачував їм честю. А ті, котрі самі шукають честі, перебувають ще на мирському поприщі - тобто на стадіоні. Ганяють у футбол: «Сла-ва Спар-та-ку!» А в тій славі, про яку говориться в Євангелії, є любов і смиренність. «Прослав Сина Твого, - говорить Христос, - щоб Син Твій Тебе прославив... А життя вічне у тому, щоб вони пізнали Тебе, єдиного, істинного Бога»гз. Тобто Христос просив у Бога Отця, щоб люди пізнали свого Спасителя й у такий спосіб врятувалися. А сьогодні більшість людей намагаються домогтися слави там, де це тільки можливо. Слава ліворуч, слава праворуч, а потім кульгають одразу і на праву, і на ліву ногу. Це те, про що сказав Христос: «Славу один від одного приймаєте», «зводячи інших, і самі зведені». Від такої слави мене нудить, у такій атмосфері я не можу прожити й доби.

Відповідальність за інших - це велика перешкода в духовному житті. Ті, котрі хочуть займатися духовним діянням, відповідальності уникають. Звичайно ті, хто прагне до вищих санів і начальствування, закінчують погано. Підмішується особистісне начало, егоїзм, і потім начальники починають зіштовхуватися, лаятися між собою. Адже таким начальникам - і одному й іншому -властивий егоїзм! Однак ті, хто любочесно служить Богові, не дають собі потурань і забирають своє «я» з кожної своєї дії, допомагають іншим дуже результативно, тому що тільки тоді втішаються нужденні в допомозі душі і тільки тоді душі тих, хто допомагає людям, будуть внутрішньо втішені як в цьому, так і у вічному житті.

У давні часи Святі Отці йшли в пустелю і подвигами звільняли себе від пристрастей. Не будуючи власних планів і проектів, вони віддавали себе в руки Божі й уникали високих санів і влади - навіть коли ставали святими. Винятками були випадки, коли відчувала потребу Матір-Церква. Тоді вони підкорялись волі Божій, і ім'я Боже прославлялося їхнім святим життям. Тобто, спершу живучи в пустелі, харчуючись здоровою духовною їжею і перебуваючи під невсипущим отцівським спостереженням, Святі Отці досягали міцного духовного здоров'я, а вже після цього ставали духовними донорами самі.

 

Хто керує Церквою

Православна Церква завжди влаштовувала Своє життя за допомогою Соборів. Це православний дух: у Церкві повинен діяти Священний Синод, а в монастирях - Собор Старців. Намісник Церкви і Синод повинні приймати рішення разом. Настоятель чи ігуменя монастиря повинні приймати рішення разом з Духовним Собором обителі. Намісник Церкви - перший серед рівних. Патріарх - це не папа, він має той самий ступінь [священства], що й інші ієрархи. Ось папа - це так - він фігура іншого розряду. Він сидить високо, а інші цілують йому ногу. Але Патріарх - не папа, він сидить разом з іншими ієрархами і погоджує їхні дії. І настоятель чи ігуменя монастиря у відношенні до інших членів Духовного Собору - теж перші серед рівних.

Настоятель Помісної Церкви чи настоятель монастиря не може робити все, що йому заманеться. Одного архієрея чи члена Собору Старців Бог просвіщає у відношенні чогось одного, іншого - у відношенні чогось іншого. Подивися, адже і чотири Євангелісти доповнюють один одного. Так відбувається і під час обговорення якогось питання на Священному Синоді чи в Духовному Соборі монастиря: кожен викладає свою думку, і якщо чиясь думка не збігається з іншими, то це записується в соборних протоколах. Бо, якщо мова йде про рішення, яке суперечить євангельським заповідям і хтось з цим рішенням не згоден, то коли він не захоче, щоб його думка була записана в соборному протоколі, створиться враження, що він погодився з неправдою. Якщо член Священного Синоду чи Духовного Собору не згоден з хибною думкою, але підписує загальне рішення, не записавши своєї думки до протоколу, то він чинить зло і несе відповідальність. У цьому випадку він винен. Бо тоді, якщо він висловить свою думку, нехай більшість з ним і не погодиться - перед Богом він не згрішить. Якщо Синод у Помісній Церкві чи Духовний Собор у монастирях не працює правильно, то, говорячи на словах про православний дух, ми на ділі маємо дух папський. Православний дух такий: кожен повинен висловлювати і фіксувати свою думку, а не мовчати заради страху чи честі - щоб бути в гарних стосунках із Намісником Церкви чи настоятелем монастиря.

Але і ті священнослужителі, які у молодому віці займають якісь керівні церковні посади, собі шкодять. Вони розтрачують себе марно - навіть якщо в них є необхідні для їхньої посади якості. їх затискають, закручують адміністративні і канцелярські шестерні і духовного задоволення вони не дістають, хоча і володіють необхідними для цього передумовами. Не розтрачуючи себе марно, а займаючись роботою над самими собою, деякі з них склали б згодом великий духовний капітал Церкви. Не займаючись, у доброму сенсі цього слова, собою, тобто над собою не працюючи, людина уподібнюється купцеві, який зайнятий купівлею і продажем, не знаючи при цьому, скільки на ньому висить боргів. І, зрештою, такого купця саджають у боргову яму.

Я дуже засмучуюся, коли чую, що молоді священики сидять у начальницьких кріслах. Якби вони ще трохи часу не брали на себе начальницький тягар, то пізніше їхня допомога іншим була б великою. Однак і там, і тут настоятелями храмів стають не досвідчені священики, здатні духовно працювати над своєю паствою, а молоді ієреї. У такий спосіб відбувається подвійне зло. Тобто перше зло в тому, що молоді, не здійснивши попередньо духовної роботи над самими собою, звалюють на свої плечі відповідальність за інших. Не набувши ще духовного багатства, вони займають місце, яке зобов'язує роздавати це духовне багатство іншим. А друге зло в тому, що духівництво більш старшого віку, не займаючи в Церкві відповідальних посад, не має можливості ділитися з іншими своїм дорогоцінним досвідом і божественною просвітою.

 

Божественна Літургія

Геронде, коли відбувається Божественна Літургія, то на ній завжди мають бути ті, хто причащається?

—Так. Тому що головна мета Божественної Літургії в тому, щоб християни, хоча б ті деякі, хто до цього готовий - причащалися. В усіх молитвах Божественної Літургії говориться про віруючих, котрі будуть причащатися. Тому під час Літургії повинна бути хоча б одна особа, яка причащається. Звичайно, іноді буває, що ніхто з тих, що моляться під час Божественної Літургії, до Причастя не готовий. Це справа інша, але все-таки добре, якщо хоч хтось причаститься - якесь маля, грудна дитина. Коли ніхто не причащається, то літургія служиться тільки для причастя священика і поминання імен. Але це повинно бути не правилом, а винятком.

У кожній Божественній Літургії переживаються новозавітні події. Святий Жертовник - це Вифлеєм, Святий Престол - Всесвятий Гріб Господній, Розп'яття за Престолом - Свята Голгофа. Божественною Літургією, присутністю Христа освячується все творіння. Божественні Літургії втримують світ! Як страшно те, що дав нам Бог! Ми цього не варті. Є священики, які переживають це страшне Таїнство в кожній Божественній Літургії. Якось духовна особа розповідала мені, як дуже простий і добрий священик скаржився: «Дуже мені тяжко споживати Святі Дари. Не можу я стримати своїх бридких сліз. Вони падають просто у Святу Чашу, і я через це сильно переживаю». А як же він плакав! «Попроси Христа, - сказав йому мій знайомий, - щоб Він дав трохи «бридких» сліз і мені».

Геронде, чому, коли священик здійснює вхідні молитви, Ви виходите зі стасидії?

Я виходжу зі стасидії тому, що коли священик молиться, Бог посилає йому божественну Благодать, щоб звільнити його від слабкостей і він міг здійснювати Божественне Таїнство. У цей же час віруючі теж повинні з благоговінням молитися, щоб прийняти Божественну Благодать.

Божественна Літургія починається з Проскомидії. Як же мудро влаштовує часом Бог, щоб і ми зрозуміли, що таке Божественні Таїнства, і їх пережили! Коли я ніс послух паламаря, зі мною сталася одна чудесна подія. Одного разу, коли священик, що вчинив Проскомидію, вимовив слова: «Йде, як ягня на заклання», я почув, як на Святому Дискосі затріпотів агнець. А коли священик вимовив слова: «Споживається Агнець і Син Божий...», я почув, як від Святого Жертовника доноситься бекання ягняти. Як же це страшно! Тому я говорю священикам, що не можна виймати і розрізати агнця до Проскомидії, а потім тільки класти його на Святий Дискос зі словами: «Споживається Агнець Божий» і «йде, як ягня на заклання». Під час проголошення цих слів, і ніяк не раніше, священик повинен брати Святе Копіє і розрізати проскуру. Тобто коли вимовляються слова: «споживається Агнець Божий», тоді і повинне відбуватися «заклання» агнця на Жертовнику.

Коли під час Проскомидії священик дзвонить у дзвіночок і ви про себе поминаєте імена, то ваше серце повинне бути спільником у болі кожної душі, що поминається вами, жива це чи покійна людина. Нагадуйте собі всі людські потреби взагалі і конкретно того, про кого ви молитеся, і просіть: «Пом'яни, Господи... Марію, Миколу... Ти, Боже мій, знаєш, які в них труднощі. Допоможи їм». Імена, які вам дають для поминання, поминайте на кількох Божественних Літургіях – якісь на трьох, якісь на п'ятьох. Інші імена поминайте в другу чергу. А то що ж - одних ти поминаєш постійно, а інших, котрі потребують молитовної допомоги, не поминаєш зовсім? Я такого не розумію. Імена католиків, єговістів та інших єретиків поминати на Проскомидії не можна. Не можна ні виймати за них часточку, ні служити панахиду. А за їхнє здоров'я й напоумлення ми молитися можемо, і навіть співати молебний канон.

Геронде, деякі священики говорять, що не хочуть часто служити Літургію, щоб до неї не звикнути.

—Не випадає священику говорити такі речі. Це неправильно. Тобто він усе одно що каже: «Відвідую своїх родичів нечасто, щоб вони мене краще приймали, коли приходжу». Однак до Божественної Літургії потрібно готуватися. Божественне Причастя зцілює, освячує того, хто з Богом. А як же воно допоможе тому, хто не з Богом? Що змінить Христос, якщо людина не змінює себе сама? Колись на Афоні в печері Преподобного Панаса жив старець з двома послушниками, один з яких був ієромонахом, а інший -ієродияконом. Якось послушники пішли в одну церковцю служити Літургію. Священик дуже заздрив диякону, оскільки той був розумніший і здібніший за нього в усьому. Однак і сам диякон сприяв цій заздрості своїм егоїзмом. Отже, священик зовні приготувався до служіння Божественної літургії: прочитав правило до Святого Причастя і зробив усе, що призначено. Однак, на біду, він не зробив головного — не підготувався до Літургії внутрішньо. Тобто йому треба було смиренно висповідатися, щоб вигнати зі свого серця заздрість і ревнощі. Адже якщо ми переодягаємося в чистий одяг і миємо голову - ці пристрасті від нас не йдуть. Ну отож, ієромонах підготувався до служіння Літургії лише зовні, ввійшов у Вівтар, де приноситься Страшна Жертва, і хотів починати Проскомидію. Але тільки лише він її почав, як трапилося таке: раптово почувся страшний грім, і він побачив, як Святий Дискос піднявся з Жертовника і зник. Наслідком цього було те, ідо вони не змогли служити Літургію. Я подумав собі, що якби Благий Бог не перешкодив їм у такий спосіб, і священик, перебуваючи у неналежному духовному стані, приступив би до служіння Божественної Літургії, то з ним би трапилося страшне лихо.

Геронде, якщо під час Божественної Літургії трапиться щось непередбачене, то чи може вона бути перервана?

—Почату Божественну Літургію священик не може перервати на середині - що б не трапилося. Навіть якщо почнеться війна - Літургію він повинен закінчити. Він повинен завершити Літургію, навіть якщо до храму будуть підходити вороги. Найбільше, що він може зробити в такому випадку, - це постаратися закінчити її швидше. Але треба мати довіру до Бога і не боятися.

Служитель Всевишнього Бога повинен відрізняти­ся великою увагою, чистотою, безкомпромісністю. Священики - вище, ніж Ангели. Під час вчинення Таїнства Божественної Євхаристії святі Ангели закривають свої обличчя, у той час як священик здійснює це таїнство.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про свята і неробочі дні

«Святкуємо вірні свято духовне»

Зводячи нас на духовну висоту Своєю великою любов'ю і Своєю великою радістю, яку Він усіма Своїми святами розсипає душам вірних, Христос воістину воскрешає нас, повертає нас до життя. Аби самі ми брали участь у них святах і мали духовний смак до цього, щоб вони ставали духовним торжеством. Тоді ми духовно бенкетуємо і духовно п'яніємо від принесеного Святими райського вина, якого вони дають нам випити.

Геронде, а як людина може відчути свято духовно?

—Для того, щоб відчути свято, треба занурювати свій розум у святі дні, а не в ті справи, що заради цих святих днів нам потрібно робити. Треба думати про події кожного зі святих днів, чи то Різдво Христове, Богоявлення, Великдень чи будь-яке інше свято, і вимовляти Ісусову молитву, славословлячи Бога. Так ми будемо святкувати кожне свято з великим благоговінням. Люди світські прагнуть осягти зміст Різдва Христового за допомогою смаженої свинини, Великодня - за допомогою печеної баранини, а масляну - за допомогою серпантину. Однак істинні ченці щодня переживають Божественні події і радіють постійно.

Кожного тижня вони живуть як у Страсну Седмицю. Щосереди, четверга і п'ятниці вони переживають Велику Середу, Четвер і П'ятницю - тобто Страсті Христові. А кожного недільного дня вони переживають Великдень -Христове Воскресіння. Що, хіба треба чекати Страсної седмиці, щоб згадати про Христові Страсті? Чи подібно до людей мирських доведеться чекати Великодня з печеним баранчиком, щоб зрозуміти, що значить «Христос Воскрес»? Що сказав Христос? «Будьте готові», а не «давайте, починайте готуватися зараз». З того моменту, як Христос вимовляє слова «будьте готові», кожна людина і, особливо, чернець повинен бути готовий постійно. Він має постійно досліджувати і переживати божественні події. Досліджуючи події кожного свята, людина краще їх зрозуміє і буде молитися з благоговінням. Крім того, наш розум повинен перебувати в тих подіях, які святкуються, і ми маємо з благоговінням стежити за стихирами і тропарями, які співають. Коли розум людини перебуває в божественних смислах, людина переживає священні події і в такий спосіб змінюється. Якщо, перебуваючи у такому стані, ми розмірковуємо, наприклад, про якогось Святого, про того, кого ми особливо шануємо чи пам'ять якого здійснюємо, то наш розум йде трохи далі - йде на Небо. Коли ми думаємо про Святих, Святі теж думають про нас і нам допомагають. Так людина заводить дружбу зі Святими, а така дружба - надійніша від будь-якої іншої. Тоді людина, живучи сама, може одночасно жити разом з усіма - і зі Святими, і з Ангелами, і з усім світом. Бути самому - і відчутно переживати все це дружнє спілкування! Присутність Святих жива. Всі Святі - Божі діти, а ми - нещасні Божі діти, і вони нам допомагають.

Щоб діставати допомогу, ми завжди повинні з благоговінням святкувати пам'ять Святих, що пролили заради Христової любові кров чи піт і сльози. І слухати читання Синаксарія: «У цей день пам'ять Святого...» - ми повинні стоячи, подібно до того, як стоять по стійці «струнко» солдати, коли зачитують імена їхніх геройськи загиблих однополчан: «Такого-то числа і місяця солдат такий-то поліг смертю хоробрих на такому-то фронті».

Для того, щоб відчутно пережити святкову подію, у свято не можна працювати. Приміром, якщо людина хоче щось відчути, пережити у Велику П'ятницю, то в цей день вона не повинна бути зайнята нічим, крім молитви. У миру нещасні мирські люди на Страсній седмиці зайняті роботою і справами, а у Велику П'ятницю починають посилати один одному великодні поздоровлення: «Многая вам літа!», «Будьте здорові!», «Пошли вам Бог наречену!..» Так не можна! Я у Велику П'ятницю закриваюся у своїй келії. Після постригу в ангельський образ, новопострижений чернець-великосхимник один тиждень повинен перебувати в безмовності. Ці безмовні дні дуже допомагають йому, тому що божественна Благодать наповнює його душу, і чернець розуміє, що з ним відбулося. Також велику користь приносить безмовність у свята У святкові дні нам дається сприятлива можливість трохи відпочити, почитати і помолитися. Так до нас прийде якийсь добрий помисел, ми заглибимося в себе, якийсь час присвятимо молитві Ісусовій і від усього цього відчутно переживемо щось від божественної події святкового дня.

 

«Краще мале праведнику...»

На жаль, сьогодні ми використовуємо волю не для доброго, не для наживання святості, а для мирської суєти. За давніх часів весь тиждень був робочим, а неділя -вихідним днем Зараз зробили вихідним і суботу. Однак чи живуть тепер люди більш духовно чи ж вони більше грішать? Якби люди використовували свій час на духовні заняття, то все було б по-іншому - вони були б зібраними.

Але ми, окаянні люди, хочемо вкрасти частину духовного, викрасти частину Христову. Якщо мирським людям потрібно відпрацювати зайвий день, то вони домовляються між собою відпрацювати його в неділю. Вони вишукують вільну неділю для «недільника», яке-небудь свято для «суботника», і потім на них приходить гнів Божий. Чим після цього їм допоможуть Святі? Хіба недільний, святковий день - для роботи? І якщо мирські люди хочуть у чомусь допомогти нам, ченцям, то нехай це буде не робота в неділю, а якась інша допомога.

Ми не даємо Богові нами керувати. А те, що відбувається без віри в Бога, до Бога відношення не має. Тому те, що ми робимо, не має благословення, а отже не буде і доброго результату. А потім ми говоримо: «Винен диявол». Не диявол винен, а ми самі не даємо Богові допомогти нам. Працюючи в дні, коли за церковним статутом працювати не дозволено, ми даємо дияволу права над собою, і він втручається в те, що ми робимо, із самого початку. «Краще малий достаток, що у праведника, ніж велике багатство в беззаконних», - говорить Псалом. Ось це-то і має благословення, а все інше - стружка, нісенітниця. Однак треба мати віру, любочестя і благоговіння, треба з довірою покладати все на Бога. А інакше й у свята ти будеш працювати абияк, і в інші дні гаятимеш час даремно.

І подивіться, адже Бог ніколи не залишає [вірних Йому]. По неділях і святах я ніколи не працював, і Бог ніколи не залишав мене, Він благословляв мою працю. Пам'ятаю, якось до нас у село приїхали комбайни жати пшеницю. Батькові сказали, що вони почнуть з нашого поля, а потім підуть далі. Була неділя. «Що будемо робити? - запитує мене батько. - Прийшли комбайни».- «Я,- кажу, - в неділю працювати не буду. Почекаємо до понеділка». -

«Але якщо ми втратимо цю можливість, - знову говорить мені батько,- то потім замучимося жати кіньми».- «Нічого, - відповідаю, - буду жати хоч до Різдва Христового». Пішов я до церкви, немов ніякі комбайни і не приїжджали. А ті направилися жати. Ну що ж, відразу і зламалися, ще по дорозі! Тоді комбайнери знову пішли до батька і сказали: «Просимо пробачення, у нас поламалися комбайни. Зараз ми поїдемо в Яніну на ремонт, а як повернемося в понеділок, то почнемо безпосередньо з вас». Так і перенесли вони жнива з неділі на понеділок. Багато подібних випадків довелось мені побачити своїми очима.

 

Якщо ми, ченці, не будемо як слід ставитися до свят, то що залишиться робити людям мирським?

Який же дух був раніше у монастирях! Пам'ятаю, як у миру люди, відсвяткувавши Воздвиження Честного Хреста за новим стилем, везли на Святу Гору виноград. Однак їхні баркаси іноді підходили до берега Афону саме в той день, коли ми святкували Воздвиження за старим календарем Якщо так траплялося, то ченці ніколи не йшли розвантажувати виноград на свято. Вони повертали його назад чи ж залишали навантажений виноградом баркас біля пристані. Якщо в якийсь святковий день привозили оливу чи ліс, то відбувалося те ж саме. Але ж монастирі були бідними. Тож святогорці думали так: «Що скаже світська людина, побачивши, як ченці працюють у святковий день?» Для ченців було в тисячу разів важливіше, щоб нерозвантажений баркас розбило за ніч штормом, щоб і виноград, і ліс пропали, ніж розвантажувати їх на свято, позбавляючи себе свята, та при цьому ще й спокушаючи душі людей.

А зараз... Напередодні якогось свята я опинився в одній обителі. Ченці розвантажували виноград. Потім зібрали всю братію його топтати. Увечері мало бути чування, але його перенесли на інший день! Але ж це було велике свято! «Заради потреби, - говорять, - навіть закон може потіснитися...» В іншій обителі після пожежі згорілі будинки відновлювали в недільні дні. Ну що ж -згорять знову. Але ж це бачать люди світські і думають: «Невелика ж подія усі ці свята».

Треба бути дуже уважним до того, щоб не працювати на свята. Особливо це стосується нас, ченців, тому що, працюючи у свято, ми не тільки грішимо самі, але й стаємо спокусою для людей світських. Отже, грішимо подвійно. Люди мирські шукають приводу, щоб виправдати свої гріхи. Самі вони можуть працювати день і ніч, не дотримуючись свят. Але ось вони бачать, як черниця чи чернець працюють у свято через якусь велику потребу. Після цього диявол говорить їм так: «Та тут ось навіть попи працюють! Що ж ти сидиш, склавши руки?» Побачивши, як якась черниця витрушує в неділю ковдру, мирські люди скажуть: «Якщо працюють чер­ниці, то чому не можна піти на роботу і нам?» Тому треба бути дуже уважними, щоб не стати спокусою для людей.

Геронде, а якщо у святковий день, наприклад, на Введення в Храм Пресвятої Богородиці, у монастир для роботи приїде якийсь майстер?

Введення Пресвятої Богородиці, а в обителі буде працювати майстер?! Негоже! Хай не працює.

Геронде, цей випадок відбувся тому, що відповідальна за роботу сестра не здогадалася сказати йому, щоб він не приходив.

—Тоді треба накласти на цю сестру канон, покарання.

Геронде, а якщо у святковий день після чування злипаються очі від втоми, то чи можна займатися рукоділлям і творити Ісусову молитву?

—Хіба не можна робити поклони? Щоб розігнати сон, краще робити не рукоділля, а поклони.

А в неділю? Якщо чернече правило прочитане, то все одно не можна, наприклад, плести чотки?

—Навіщо їх плести? Чому в цей день ти не насичуєшся духовно? На жаль, навіть у монастирях з'являється якийсь світський дух. Я дізнаюся, що в деяких обителях у неділі та великі свята відразу після полудня ченці розходяться по послухах. Можна подумати, що в них помирають з голоду діти і будинок продають з молотка! Невже така велика потреба!.. Архондаричний, кухар - це справа інша. В архондарику, на кухні хтось повинен здійснювати послух і в неділю, і у свята. Залишити ці ділянки без людей не можна.

Іноді, коли мені в келію приносять рибу, я кажу до того, хто приніс: «Забирай її і йди геть». Якщо мені почнуть нести рибу, хто живу, хто заснулу, то що з цього вийде? І якщо сюди, у монастир, приносять на свято рибу і вам треба її готувати, то яка вам буде радість від свята? Пам'ятаєте отця Мину зі скиту Святої Ганни? Одного недільного ранку рибалка приніс риби для престольного свята його келії і сказав: «Ось свіжа риба, Геронде» -«Зачекай-но, - здивувався старець, - адже сьогодні неділя! Коли ж ти її впіймав, що вона свіжа?» - «Сьогодні вранці», - відповів рибалка. «Викинь її! - порадив йому отець Мина. - Це відлучена риба! Якщо хочеш переконатися в цьому сам, кинь одну рибину котові. Побачиш, що він не буде її їсти». І дійсно, коли рибалка кинув котові одну рибку, той з відразою від неї відвернувся! От яка чуйність була в наших отців!

А нині по великих святах у монастирях бачиш робітників, майстрів... Якось на Успіння біля однієї обителі ціла бригада робітників валила бензопилами ліс. Спочатку на небі не було ні хмарини, але раптом найшла хмара, почалася гроза і поруч з лісорубами заблискали блискавки. Від блискавок зайнявся ліс, і робітники втекли відтіля в такому жаху, що навіть нікому про це не повідомили. Пожежа розгорілася так сильно, що пожежники боялися її гасити. Ну і що б ви думали: у наступну неділю в лісі знову почувся тріск і дзижчання бензопил! Цього разу пиляти ліс вийшли вже дві бригади лісорубів. Але якщо ми пиляємо ліс по неділях і святах, то пожежі - це теж гнів Божий. І біда в тому, що ми цього не розуміємо. Ми вже перейшли межу терпіння Божого.

Якщо виникає якась потреба, то ченці тягнуть з молитвою чотки- сто вузликів, а Бог просвіщає когось, і він посилає ченцям сто тисяч драхм. Справа ченця - це молитва Хто матиме довіру до Бога, якщо її не буде навіть у нас, ченців? Люди мирські? Якщо чернець довіряє своє життя Богові, то Бог зобов'язаний його почути. В спільножитному монастирі, де я жив на початку свого чернечого шляху, в ігумена був один келійник. У його обов'язки входило готувати зал для зборів братії. Коли він був хворий чи зайнятий чимось іншим, той його послух доручали мені. Келійник був людиною не надто розторопною, до того ж на Божественній Літургії він завжди стояв до самого кінця, однак із усією роботою при цьому справлявся. Я був розторопніший, ніж він. Щоб встигнути приготувати зал до приходу братії, я вертався з Божественної Літургії раніше, але все в мене йшло шкереберть. То перекидався кавник і виливалася кава, то сипалися чашки, то падали з рук склянки з водою... Все з ніг на голову! А келійник, відстоявши в храмі до самого закінчення Божественної Літургії, осіняв себе хресним знаменням і вірив, що Бог йому допоможе. А якщо його лаяли [за те, що він не йшов на послух заздалегідь], то він приймав це зі смиренністю. У цього ченця була смиренність, і . користь, що він одержував, була подвійною.

Як би там не було, але, не чіпляючись за те другорядне, що можна без збитку опустити, люди отримують особливу користь і особливо славословлять тих Святих, яких святкують. Будемо, наскільки можливо, уважними, щоб все, що ми робимо, не йшло б на шкоду духовному. Щоб освячувалися всі наші труди, щоб ми мали благословення Боже - духовне повинно стати першочерговим. Будемо приділяти першорядну увагу не матеріальному, а духовному життю. Якщо в ченця справи і турботи стоять на першому місці, а молитва - тільки на другому, то велику цінність для нього має робота, а не духовне життя. А в цьому є гординя і неблагоговіння. Справа, що відбувається, але при цьому духовно нищить того, хто її робить, не освячується. Якщо ми будемо приділяти першорядну увагу духовному, то Бог все влаштує. Якщо не будемо як слід ставитися до свят ми, ченці, то що залишиться робити людям світським? Якщо ми не виконуємо свої духовні обов'язки, не просимо про допомогу Святих, то хто буде їх про це просити? Так, ми на словах говоримо, що віруємо в Бога, але на ділі не маємо до Нього довіри. Якщо ми, одягнені в ряси ченці, не шануємо навіть святих канонів, все зневажаємо і безчестимо, то який у нашому житті сенс?

 

Люди працюють по неділях і в свята, і на них сиплються біди

За правилами, перед вечірнею напередодні свята чи неділі будь-яка робота припиняється. Краще, якщо це можливо, попрацювати трохи довше в попередній день, щоб під час і після святкової вечірні не працювати. Якщо хтось по великій потребі виконає якусь нескладну роботу ближче до вечора в самий недільний і святковий день, то це інша справа. Але і така легка робота повинна відбуватися осмислено. У давні часи навіть селяни, котрі працювали в полі, почувши благовіст до вечірні, осіняли себе хресним знаменням і припиняли роботу. Те ж саме робили і жінки, що по-сусідськи збиралися з рукоділлям біля своїх будинків. Вони піднімалися з ослонів, осіняли себе хресним знаменням і відкладали вбік в'язання чи іншу роботу. І Бог їх благословляв. Вони були здорові і раділи життю. А зараз люди скасували свята, віддалилися від Бога і Церкви, але в остаточному підсумку вони розтрачують усі зароблені гроші на лікарів і лікарні. Якось до мене в келію прийшов якийсь батько і сказав: «Моя дитина часто хворіє, і лікарі не можуть зрозуміти що з нею». - «Припини працювати по неділях, і все налагодиться», — відповів я йому. І дійсно, він послухався, і його маля більше не хворіло.

Я завжди даю мирянам пораду припинити працювати по неділях і святах, щоб на них не сипалися біди. Впорядкувати свою роботу можуть усі. Вся основа - у духовній чуйності. Якщо є ця чуйність, то в будь-якій ситуації знаходиться вихід. І якщо цей вихід спричинить якісь невеликі збитки, то благословення, яке дістануть ці люди, буде подвійним. Однак багато людей цього не розуміють і не ходять по неділях і святах навіть на Божественну Літургію. Божественна Літургія освячує людину. Якщо християнин не йде в неділю до церкви, то як він освятиться?

Але, на жаль, люди потихеньку йдуть до того, щоб ні від свят, [ні від Передання] нічого не залишилося. Бачиш як: для того, щоб забулися Святі, змінюють навіть християнські імена. Василіку перетворюють у Віку. З Зої роблять Зозо, а виходить-то не одна тварина, а цілих дві! Придумали «свято матері», перше травня, перше квітня... Незабаром скажуть: сьогодні «день артишоку», завтра - «свято кипариса», післязавтра - пам'ять винахідника атомної бомби чи того, хто придумав футбол... Але, незважаючи ні на що, Бог нас не залишає.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про Православне Передання

«Ісус Христос вчора й сьогодні — той самий навіки»

Геронде, часто доводиться чути про «відновлення Церкви». Начебто Церква теж старіє і їй потрібне відновлення!

«Постаріла»? Як би не так! Та тут навіть ті, у кого нема благоговіння, але є хоч трішки міркування в голові, не задовольняються новими сучасними виробами, а розшукують старожитності. Наприклад, новописані ікони таких людей не хвилюють - вони розуміють цінність ікони древньої. Якщо так поводяться просто кмітливі, то що ж говорити про тих, у кого є благоговіння! З цього порівняння зрозуміло, наскільки помилкові всі ці розмови про «відновлення Церкви» і подібні речі.

Якщо сьогодні людина намагається якось зберігати Передання - дотримуватися посту, не працювати у свято, бути побожною, то дехто каже: «Та він що, з місяця звалився? Адже це все пережитки минулого! Зараз це застаріло!» А якщо спробуєш їх наставляти, то у відповідь почуєш: «Ти в який час живеш? Усе це кануло в Лету!» Помалу Передання Церкви приймають за казки. Проте, що говорить Святе Письмо? «Ісус Христос вчора й сьогодні - той самий навіки». Якщо людина не може дотримуватися Передання, то хай вона, принаймні, скаже: «Грішна, мій Боже!» Тоді Бог помилує цю людину. Але сьогодні, маючи якусь слабкість, людина хоче примусити до неї і свого ближнього, тому що якщо в ближнього цієї слабкості нема, то грішника це викриває. Візьми біснуватого і помісти його в якесь духовне середовище. От побачиш - він стане крутитися як на голках, не знайде собі місця. Все тому, що духовне середовище буде його турбувати. Так само і люди, які живуть у гріху, - правильне життя інших їх викриває. Вони прагнуть наступити своїй совісті на горло і тому говорять усю цю неправду про пережитки. Навіть [вічні] цінності вони оголошують зараз як такі, що віджили свій вік, і хочуть замінити ці цінності на безлад. У світі діється велике розбещення! Духовну красу вважають каліцтвом. Тобто, для людей світу цього духовна краса видається по-мирському некрасивою. А ти візьми якогось ченця й обстрижи йому волосся! Яким же він стане негарним! Однак цю потворність люди світу цього приймають за красу.

І подивися - зараз борються з Церквою, борються за її руйнування. Добре, допустимо, ці люди не вірують. Допустимо, вони вчать інших безбожництву. Але як вони можуть не визнавати те добро, яке Церква дає людям, як вони насмілюються йти проти Неї? У цьому є багато злоби. Наприклад, як вони можуть не визнавати того, що Церква піклується про дітей, що Вона допомагає їм стати добрими людьми, а не якимись хуліганами? Однак вони підштовхують дітей до зла, розв'язують руки тим, хто дітей розбещує. Але чого вчить юних Церква? Бути розсудливою дитиною, поважати інших, дотримувати себе в чистоті, щоб увійти в суспільство справжньою людиною. Але [незважаючи на старання руйнівників Церкви] все знову стане на свої місця. У Росії, ще при безбожному режимі, якась бабуся прийшла в храм, за колоною опустилася навколішки і почала молитися. Одночасно з нею в храмі була ще одна жінка - молода. Незважаючи на свій молодий вік, вона була вже значним науковцем. Побачивши бабусю, що молилася на колінах, молода жінка сказала: «Це все справи давно минулих днів». Тоді бабуся відповіла їй так: «Ось до цієї самої колони, де я зараз молюся і плачу, потім прийдеш плакати ти. Бо ваше-то, дочко, воно прийшло і пішло: нині було, а завтра бур'яном поросло. А Християнство -ні, воно не проросте бур'яном ніколи».

 

Повага до Передання

Багато Святих Мучеників, не знаючи догматів віри, говорили: «Я вірую в те, що постановили Святі Отці». Говорячи так, людина свідчила про Христа, ставала мучеником. Тобто, християнин не міг навести доказів істинності християнської віри, щоб переконати в ній гонителів, але він мав довіру до Святих Отців. «Як же я можу не довіряти Святим Отцям? - думав він. - Адже вони були і більш досвідчені, і більш доброчесні [ніж я], вони були святі. Як я можу погодитися з нісенітницею і стерпіти хулу на Святих Отців?» Ми повинні довіряти Переданню. Сьогодні, на жаль, і в нас з'явилася європейська «коректність», і люди прагнуть показати себе добрими. Бажаючи виявити своє «вище благородство», вони закінчують тим, що кланяються дворогому дияволу. «Хай буде одна релігія», - говорять вони й усе ставлять в одну площину. До мене в келію теж приходили кілька людей з такими поглядами. «Нам, тобто всім, хто вірує в Христа, - мовили вони мені, - треба об'єднатися в одну релігію». - «Це все одно, що пропонувати мені зібрати в одну купу стільки каратів золота і стільки-то відділеної від цього золота міді, щоб знову зробити з них один сплав, - відповів я. - Але хіба розумно знову змішувати золото з дешевими металами? Запитай золотих справ майстра: «Чи можна змішувати сміття і золото?» Адже було стільки боротьби, щоб очистити догмат від сміття». Святі Отці знали, що робили. Вони заборонили спілкування з єретиками не без причини. Але сьогодні закликають до спільних молитов не тільки з єретиком, але й з буддистом, вогнепоклонником і сатаністом. «Православні, - кажуть, - теж повинні бути присутніми на екуменічних спільних молитвах і конференціях. Це - свідчення!» Та яке там ще «свідчення»! Ці люди розв'язують усі проблеми за допомогою логіки, вони знаходять виправдання тому, чому не може бути виправдання. Європейський дух вважає, що з прилавків Спільного Ринку можна торгувати навіть духовними предметами.

Деякі з тих православних, ті, хто, відрізняючись легкодумством, хочуть «проштовхнути Православ'я», «розгорнути місіонерську діяльність», влаштовують спільні конференції з інославними - щоб при цьому було якомога більше галасу, і думають, що в такий спосіб - змішуючись зі злославними в єдиний вінегрет - вони «проштовхують Православ'я!» Після цього беруться до справи «суперревнителі». У цих інша крайність: доходять навіть до хули на Таїнства Помісних Церков, які живуть за новим календарем, і тому подібне, дуже спокушаючи побожні і православно чуйні душі. А інославні, зі свого боку, приїжджають на всі ці спільні конференції, видають себе за вчителів, відбирають з почутого від православних гарну духовну сировину, обробляють її у своїй лабораторії, фарбують у свій колір, наклеюють свій ярлик і видають за оригінал. І дивні сучасні люди, приходячи від подібної дивини у захват, духовно руйнуються. Але все-таки, коли це буде потрібно, Господь відродить і Марків Ефеських, і Григоріїв Палам, котрі зберуть воєдино всіх наших поранених спокусою братів - для сповідування віри, для утвердження Передання і на велику радість нашої Матері-Церкви.

Якби ми жили по-отцівськи, то в усіх нас було б міцне духовне здоров'я. І всі інославні, заздрячи цьому здоров'ю, залишали б свої нездорові помилки і спаслися без проповіді. Зараз наше святе отцівське Передання їх не хвилює, тому що вони хочуть бачити в нас спадкоємців Святих Отців, бачити наше справжнє споріднення з нашими Святими. В обов'язки кожного православного входить засівання доброї стурбованості й у інославних, щоб вони зрозуміли, що перебувають в омані, і не заспокоювали б помилково свого помислу, позбавляючи себе багатих благословень Православ'я в цьому житті, а в житті вічному - ще більших, вічних Божих благословень. До мене в келію приходять деякі діти-католики - налаштовані дуже по-доброму, готові пізнати Православ'я. «Ми хочемо, щоб ти сказав щось, що здатне духовно допомогти нам», - просять вони. «Зробіть ось що, - раджу їм`я, - візьміть церковну історію. Ви побачите і те, що колись ми були разом, і те, до чого ви дійшли згодом. Це дуже допоможе. Зробіть це, і наступного разу ми поговоримо з вами грунтовно».

Колись люди дорожили якоюсь річчю, яка належала їхнім дідам, і дбайливо зберігали її як реліквію. Я був знайомий з однією дуже доброю людиною, адвокатом. Його будинок відрізнявся простотою. Ця простота відновлювала сили не тільки йому самому, але і його гостям. «Кілька років тому, отче, - розповідав адвокат, - мої знайомі сміялися наді мною через мої старі меблі. А зараз вони приходять і захоплюються ними як антикваріатом! Я, користуючись цими старими меблями, тішуся. Радію тому, що вони нагадують мені про мого батька, про мою маму, про моїх дідів. Ці спогади зігрівають мені душу. А мої знайомі збирають у свої квартири різний стародавній мотлох, роблять свої вітальні схожими на крамниці лахмітника, щоб забутися серед усіх цих предметів і хоч ненадовго перестати думати про свою світську душевну тривогу». Крихітну золоту монетку, отриману від матері, від діда, за давніх часів зберігали як великий скарб. А сьогодні, якщо хтось має від свого діда, наприклад, грецький золотий часів Короля Георгія і ця монета оцінюється на сто драхм дешевше, ніж англійський золотий часів Королеви Вікторії, то він поміняє перше на друге. Така людина не шанує, не бере до уваги ні матір, ні батька. З'являється цей європейський дух і потихеньку усіх нас несе в загальну стромовину.

Пам'ятаю, як вперше, приїхавши на Святу Гору, я познайомився зі Старцем якогось братства. Він був вже старим чоловіком, який відрізнявся великим благоговінням. Від благоговіння він не викидав не тільки камилавки, які носили «дідусі» - його попередники, але навіть дерев'яні колодки для виготовлення цих камилавок. Різні красиво обгорнені стародавні книги і рукописи зберігалися в нього в ретельно закритій книжковій шафі. Він беріг їх від пилу. Цими книгами він не користувався і тримав їх під замком. «Я, - казав, - такі книги і читати недостойний. Я почитаю ось ці, прості - Отечник, Ліствіцу». Потім у їхнє братство поступив якийсь молодий чернець (зрештою, він не залишився на Святій Горі) і почав звинувачувати Старця: «Що ти збираєш тут різний мотлох?» Зібрав він старі колодки для камилавок і хотів кинути їх у вогонь. «Це належало моєму духовному діду, - із плачем говорив йому Старець, - чим вони тобі заважають? Адже в нас стільки кімнат! Склади їх у якомусь куточку». Від благоговіння цей старий чернець зберігав не тільки книги, реліквії, камилавки, але навіть і старі колодки! Якщо є повага до малого, то і до великого буде велика повага. Якщо нема поваги до малого, то поваги до великого теж не буде. Так зберігали Передання Отці.

 

Будемо зберігати в чернецтві те, що перевірено досвідом

  Геронде, якщо сестра приходить на новий послух і знаходить там якийсь раніше заведений порядок, то чи може вона змінювати щось у цьому порядку?

  Ні, спочатку не треба нічого змінювати, навіть якщо вона виконує цей послух сама. Зміни, про які ти говориш, зробили нові чернечі братства, які прийшли в старі обителі. До досвіду своїх попередників вони поставилися без поваги. Приступаючи до справи з таким відношенням, запроваджуючи свої розклади богослужінь і розпорядок дня і скасовуючи при цьому древні монастирські статути - тобто чин, який раніше існував, перевірений досвідом і який допомагав у чернечому житті, - ченці не мають не тільки Передання, але навіть і поваги до Передання. Потім вони зрозуміють, яку користь завдавало все те, що вони змінили. Ті, хто заводили в чернецтві якийсь порядок чи правило, знали, що робили. Те, що зберігається в чернецтві віддавна, - зважено, перевірено досвідом. Подивися, адже в будь- якім мистецтві чи ремеслі треба дотримуватися канонів. Я ось був столяром і знаю, що висота звичайного столу повинна бути вісімдесят, а ширина сходової сходинки - двадцять сім сантиметрів. Усе це перевірено досвідом, узято за правило, а учень повинен просто прийняти це на віру - йому не потрібно пояснювати, чому воно так, а не інакше. Ці встановлення - породження досвіду. Від учня потрібна довіра до майстра і повага до його досвіду. Той, хто не шанує канонів ремесла, доброї роботи не зробить. Він зробить стіл надто низьким чи високим, у чомусь обов'язково напсує.

Я поміняв у своєму житті багато келій, став сьогоднішнім «кавсокалівітом»! Іноді, приходячи на нове місце, я щось змінював - забивав «непотрібні» двері, висмикував «зайві» цвяхи... Але потім я переконався, що все, що зроблено колись, має якийсь зміст. Тому зараз, прийшовши в якусь нову келію, я спочатку не змінюю нічого зі зробленого моїми попередниками, навіть якщо відчуваю від цього якісь незручності. Я не витягаю зі стін жодного цвяха. Якщо, не маючи досвіду, я витягну зі стіни вбиті в неї цвяхи, то потім, після марних спроб забити їх в іншому місці, зіпсувавши штукатурку, я все одно буду змушений забити їх туди, де вони були раніше. Адже той, хто жив на цьому місці до мене, забив їх туди, перевіривши це практичною необхідністю. Якщо у стіну вбитий цвях, то він там необхідний - вішати майку, рясу чи для чогось ще. В одній келії, де я якийсь час жив, у кожному куті стояв товстий кривий ціпок. Я роздавав ці ціпки тим, хто до мене приходив, але потім зрозумів, для чого вони були потрібні. У цій келії було багато змій, і той, хто жив там до мене, розставив по кутках ціпки -щоб не бігати і не шукати в разі потреби.

Найважливіше - триматися того, що перевірено досвідом. У протилежному випадку відходить Передання і залишається зрадництво. Порівняй слова «Передання» і «зрадництво»! Як же одне відрізняється від іншого! Хіба можна зрадництво Передання перетворювати в Передання? Сьогодні деякі монастирі роблять що заманеться і вважають, що це є в рамках Передання. Так, стосовно Передання, ці монастирі перетворюються з хоронителів - у зрадників. Але якщо нема духовної чуйності, то як потім прийде духовне міркування? Адже чернецтву необхідно триматися іншого шляху. Ні солдатська колона, що марширує, ні «рейки суспільної активності», ні виробничий конвеєр за типом фабрики чи колгоспу для нас, ченців, не годяться. Чернецтву необхідний чернечий, перевірений досвідом «шлях», який несе на собі накреслення - характер святоотцівського шляху. Буває, що «святоотцівським» називають і шлях інший - помилковий шлях «теоретичного чернецтва», названий «святоотцівським» тому, що всі, хто йде по ньому, начиталися Святих Отців, не маючи при цьому внутрішнього зв'язку ні з отцями, ні з чернецтвом взагалі.

Деякі нові монастирі сьогодні живуть і діють як благодійні організації. Звичайно, якесь виправдання в них є - вони не знайшли закваски. Але вони могли запитати про чернецтво в старих обителях. Коли після турецького ярма в Греції почали знову повертатися до життя перші монастирі, то закваски теж не було. Баварські тимчасові правителі хотіли знищити обителі, які існували, і забрати їхню власність. Прагнучи знищити монастирі, вони дійшли до того, що видали розпорядження, щоб ченці одружувалися! Але, з іншого боку, і самі православні греки не захотіли вдаватися в розшуки старого чернецтва, щоб побачити, яким воно було, і повернутися до Передання. Бачачи, що в монастирях є корови і телята, греки говорили: «От воно яке, це чернецтво! І корови в них, і телята!» Однак усі ці корови, телята і поросята були в монастирях тому, що при турецькому ярмі нещасні світські люди віддавали в монастирі своє майно, худобу тощо, щоб вберегти його від турків. Хворі, покалічені люди приходили їсти монастирський хліб. У монастирях годували убогих і жебраків, туди стікалися всі нещасні. Благодійних установ у ті часи не було, і тому ченці мусили доглядати худобу - щоб допомагати людям. Але потім, коли в монастирів уже не було необхідності так багато займатися добродійністю, вони все одно продовжували мати телят, корів і овець, продовжували займатися всім цим тваринництвом. Тоді, бачачи це, багато духовних людей тієї епохи почали показувати пальцем: «Помилуйте, яке в нас чернецтво!» - і, звернувши погляди на Захід, почали брати за зразок чернецтво західного типу, з його ухилом у місіонерство. Почали наслідувати все західне. Вони не звернулися назад, до нашого власного Передання, щоб, побачивши, що відбулося, і помізкувавши, сказати: «Ну добре, всі ці пережитки залишилися з часів турецького ярма. Тоді в монастирів не було можливості жити по-чернечому, так, як личить. Ця хвороба з давніх часів. Зараз нам треба знову повернутися до Передання». Ні, до нашого Передання вони не повернулися, а звернулися до стану, у якому перебувають ченці на Заході. Вони взяли тамтешні зразки, бажаючи застосувати їх тут. Вони не повернулися до Передання, і в цьому була їхня помилка. Адже навіть турки з повагою ставилися до того, що належало Церкві, тому що і вони багаторазово бачили чудеса від наших Святих. І в монастирях турки шукали не привітного прийому, а божественної допомоги.

 

Люди знову повернуться до старого

Мине час, і люди оцінять те, що християни зберігають сьогодні: честь, віру і велич Церкви. От побачите - люди знову повернуться до старого. Адже і з іконописом відбулося те ж саме. Були часи, коли візантійського мистецтва зрозуміти не могли. Люди теслом збивали зі стін старі фрески, щоб заштукатурити і розписати їх заново - у стилі Відродження. Зараз, після стількох років за візантійським мистецтвом визнали велику ціну. Навіть багато хто з тих, у кого нема благоговіння, навіть ті, хто не вірує в Бога, потихеньку повертаються до старого і знімають зі стародавніх, поранених теслом фресок скриваючу їх розписану в західному стилі штукатурку. Точно так само люди потихеньку почнуть розшукувати і те, що вони викидають як непотріб сьогодні.

А подивися, як повертається все на свої місця у візантійському церковному співі! Зараз співати по-візантійськи вивчилися навіть малі діти. Колись було важко знайти людину, яка знала б візантійський спів. А зараз його знають малі діти, і дорослі, бачачи це, задумуються. А які ж у візантійському співі красиві солодкі «викрутаси»! Особливо в чисто візантійських творах. Одні подібні до тонкої солов'їної трелі, інші - до ніжного плескоту хвилі, яка набігає, треті додають мелодії особливої величавості. Усі вони передають і підужеслюють божественні смисли. От тільки почути ці красиві «викрутаси» можна не часто. Більшість півчих проспівують музичні твори не повністю, неповноцінно, шаблонно. У співі залишаються незаповнені, діряві місця. А найголовніше - співають, не стежачи за наголосом. Дивуюся: невже в їхніх співочих книгах нема наголосів, подібно до того, як їх нема в нинішній граматиці? Більшість півчих співають абсолютно поверхово, одноманітно - начебто в них по нотах проїхав дорожній каток і все зім'яв. Тільки «па-ні-зо» та «па-ні-зо», а користі ніякої. Інші півчі виділяють наголошені склади, але без серця і з вереском. Є і такі, хто з силою виділяє склади, але однаково, незграбно - немов цвяхи забиває. Так, правда ж: співають або зовсім без наголосу, або виділяють наголосом, але занадто жорстко. Такі півчі не горять, не змінюють тебе. А ось чистий візантійський спів - наскільки ж він солодкий! Він умиротворює, змягчує душу. Правильний церковний спів - це вилив назовні внутрішнього духовного стану. Це божественна радість! Тобто Христос веселить серце, і людина в сердечній радості спілкується з Богом. Якщо півчий є співучасником того, про що співає, то, у позитивному значенні цього слова, змінюється і він сам, і ті, хто його слухає. Багато років тому якийсь старий півчий, приїхавши зі світу на Святу Гору, опростоволосився. Святогорці співали по-стародавньому. Його поставили співати разом з ними, але він співав без «викрутасів», тому що не знав їх. А святогорські отці вивчилися цьому за Переданнями. І вже потім і цей півчий, і деякі інші почали потилицю чухати. У них з'явилося добре занепокоєння, вони стали розшукувати, читати літературу, слухати стародавніх півчих, які співали за Переданням. Таким чином, і ці півчі зі світу стали співати з «викрутасами».

Турки теж запозичали свою музику з Візантії, коли прийшли в Малу Азію. Тому турецькі народні пісні якимось чином беруть слухачів за серце. У народі навіть говорять: «Співай пісні по-турецьки, розмовляй по-французьки, а пиши - по-грецьки». Не те щоб усі турки мали гарний голос, ні. Але навіть ті турки, у яких нема гарного голосу, співають з душею, з почуттям. А деякі греки, не знаючи, що турецькі народні пісні походять з Візантії, говорять, що, мовляв, це ми запозичали візантійський спів у турків! Та коли турки прийшли у Візантію з азійських глибин, у них не було ні музики, ні співу! У них тоді взагалі нічого не було. Вони взяли свої мелодії з візантійського церковного побуту.

Геронде, а чому католикам до душі європейська гармонія?

—Чому? Твердять, що така музика зрозуміліша для народу. А ти пам'ятаєш тих католицьких черниць у Франції, що співали «Христос Воскрес» і одночасно танцювали з іконою сучасний танець? Великдень справляли! А ікону тримала в руках сама ігуменя монастиря! Все змінювали, підмінювали одне іншим - і бачиш, до чого докотилися в результаті! Якось я почув одного ченця, що співав славослів'я. Мелодія здалася мені трохи дивною. «Що ж він таке співає?» - подумав я. «Чиє це ти співав славослів'я?» - запитав я його потім. «Петра Пелопонеського, - відповів він, - тільки я його трішечки підправив». - «Ти підправив славослів'я Петра Пелопонеського?!» - «Ну, а що, - каже, - хіба я не маю права це зробити?» - «Якщо хочеш, можеш написати своє власне славослів'я, але не треба псувати чуже!» Ось так - взяв і змінив мелодію чужого славослів'я, а потім, мабуть, ще і називав би свій опус «святогорським». Треба бути дуже уважним. Не можна змінювати те, що створено колись. Якщо хочеться, можна створити щось своє і дата йому своє ім'я. На це людина має право. Але брати старе і його видозмінювати - це неблагоговіння. Все одно, наче людина, яка не розуміється в іконописанні, хотіла б «виправити» стародавню ікону. Якщо їй так хочеться, хай напише свою ікону, але не знищує чужу.

 

Без віри світ не може встояти

Безбожна влада вважала, що віра завдає суспільству шкоду, і хотіла її скасувати. Зараз вони потрохи розуміють, що якщо людина не вірує, то в неї нема гальма, і вона стає звіром, вони розуміють, що людина не може встояти без ідеалів. Якось один журналіст запитав старого політика-комуніста: «На що нинішнім політикам потрібно звернути увагу, щоб не зазнати фіаско і процвітати?» - «Ми зазнали фіаско, тому що пішли проти Церкви», - відповів йому старий комуніст. Тобто невіруючі комуністи, у яких нема ні матеріальної зацікавленості, ні духовних висот, зрозуміли, що вони не можуть боротися з Богом. Зараз у деяких областях Сербії почали будувати храми. Югославська влада побачила, що там, де є церква, за статистикою, менше душевнохворих, менше злочинів і тому подібного. У Бога ці люди не вірять, але для того, щоб не напихати людей таблетками від шизофренії, вони будують їм храми. Навіть Чаушеску, незважаючи на те, що був «безсоромним капралом», називав християнство «опіумом для народу» і вимовляв іншу подібну хулу, одночасно говорив, що християни - люди хороші. Тому що ті, хто вірував, мали «гальма» і не влаштовували безладдя. А інші, невіруючі, розносили все дощенту. А скільки Святих сяє нам з Росії! Зараз комунізму оголошена війна. Але є і такі, хто всьому намагається знайти виправдання. «Ленін і Маркс, - говорять ці люди, - погоджувалися з Христом, але не зрозуміли Його духу і тому вчинили злочини». Вони говорять так тому, що християни підняли свій голос, заявили, що хочуть повернутися до свого старого Передання, до своєї віри. І от, будучи не в силах втримати народ у колишньому ярмі, комуністи теж звертаються до нього із закликами: «Давайте повернемося до нашого древнього Передання!» Начебто причиною всього того, що комуністи накоїли під час і після революції, є те, що вони не зрозуміли духу Христа!

Прийде час, коли не тільки віруючі, але навіть і невіруючі зрозуміють, що якщо нема віри, то світ не зможе встояти. Тоді вони будуть примушувати народ до віри в щось, щоб його стримувати. Минуть роки, і настане такий час, що коли в якийсь день ти не будеш молитися, то тебе кинуть до в'язниці. Люди будуть звітувати перед правителем у тому, помолились вони, чи ні!.. Так все стане на свої місця.

 

Після себе ми повинні залишити добре Передання

Геронде, а чому в деяких областях, поселеннях і селах народжуються добрі люди?

—Тому що і колись люди, які мешкали там, були добрими. Вони залишили після себе добрих нащадків, і зараз добре Передання продовжується. А ти, мабуть, думала, що там просто земля на добрих людей така врожайна? Ні, не в землі справа. Якщо в якомусь місці є Передання - добре чи недобре, то воно продовжується. В Епирі, біля албанського кордону було одне село, мешканці якого ходили в храм на вечірню, на Божественну Літургію - коли вона відбувалася. Ходили навіть на повечірню. Ці люди, — як би це краще висловитися, - вони жили в раю ще в цьому житті і, перейшовши в життя інше, теж підуть до раю. Вони допомогли і самим собі, і наступному поколінню, тому що створили добру наступність. Коли нащадки сприймають добре Передання, те добре Передання продовжується. А неподалік було ще одне село. У ньому всі крали. З цього села вийшов тільки один священик, але навіть він крав з церкви ікони! Справа не в тому, що в цьому селі була погана земля, а в тому, що в тамтешніх людей була погана звичка. Так вони залишили після себе поганих нащадків, і це погане передання продовжується. Для того, щоб у це злодійське село прийшло добре Передання, необхідно докласти багато праці. І подивися: якщо в якомусь місці живе якась недобра людина, то інші мешканці намагаються довести, що вона - не корінна мешканка, докопуються до коренів її родоводу. А ось людину Святу всі навперебій намагаються записати собі в родичі. Як Святого Косму Етолійського - хоча він був родом з центральної Греції, його помістили в собор епірських Святих, тому що його батько походив з якогось епірського села. Так, хочеш - не хоче, став епірцем Святий Косма.

Один мій знайомий, голова сім'ї, при розмові, не перестаючи, нервово тряс вказівним пальцем. Потім і його діти, розповідаючи щось, теж трясли своїми пальчиками. Адже діти переймають від батька всі його звички, вони копіюють їх у точності. Але завдання в тому, щоб переймати тільки добре. В іншому випадку зло затягується надовго. Пам'ятаю, як якийсь юнак поступив послушником в окреможитний монастир, але там йому прийшлося не до душі. «Почекай, чадо, - говорив його Старець, — не йди, все зміниться». - «Як воно зміниться, Геронде? - заперечив послушник. - Адже послушник старця такого-то — це його точна копія. Послушник отця такого-то теж схожий на свого вчителя як дві краплі води. Як же все може змінитися?» Якщо в монастирі чи чернечому братстві є якесь застаріле зло і послушники, не виявляючи доброї стурбованості, просто «знімають копію» з того, що вони бачать, той недобрий стан стає хронічним. Якщо ж послушники виявляють добру стурбованість, то недобрий стан може змінитися на добрий. Так можуть стати безконечними добро і зло.

Я зрозумів одне: все, що ми маємо - чи то святоотцівські чи статутні традиції, - це вишкребки [у порівнянні з тим, що було раніше]. Тобто, все це можна уподібнити до тих нечисленних грон, які залишаються у винограднику після збору врожаю. Тому ми повинні бути уважними, щоб збереглося трохи закваски. Це наш християнський обов'язок. Залишати після себе недобре Передання ми не маємо права.

Кілька років тому різні богослови, університетські професори, інші видатні діячі зібралися в Женеві на «передсоборну нараду». Різдвяний і Петрівський пости вони вирішили скасувати, а Великий піст зробити на кілька тижнів коротшим - оскільки народ все одно не постить. У цій нараді брали участь і наші професори. Коли, повернувшись відтіля, вони приїхали до мене і почали про все це розповідати, я так обурився, що навіть накричав на них. «Чи розумієте ви, що чините? - говорив я. - Якщо хтось хворий, то він має виправдання їсти скоромне в піст - загальні правила на нього не поширюються. Якщо хтось з'їв у піст скоромне не через хворобу, а по [духовній] немочі, то він повинен просити: «Прости мене, Боже мій», - він повинен смиритися і сказати «згрішив». Такої людини Христос не буде карати. Однак якщо людина здорова, то вона повинна постити. А той, хто байдужний, все одно їсть усе, що хоче, і його ніщо не хвилює. Все і так діється само собою. Дійсно, більшість не дотримується посту, не маючи на це поважної причини. І ми, бажаючи догодити цій більшості, хочемо взагалі скасувати піст? Але звідкіля ми знаємо, яким буде наступне покоління? А раптом воно буде краще, ніж нинішнє, і зможе ставитися до того, що заповідає Церква, без компромісів? За яким же правом ми будемо все це скасовувати? Адже все це так просто! У католиків піст перед Святим Причастям триває одну годину. Що, будемо це підтримувати? Будемо благословляти свої слабкості і падіння? Але заради наших слабкостей ми не маємо права перешивати Християнство за власним аршином. Навіть якщо зберігати встановлений чин можуть лише деякі, заради цих деяких він повинен бути збережений. Якщо хвора людина опинилася серед чужих, то нехай вона їсть скоромне так, щоб інші її не бачили і не спокушалися. Нехай купить собі якоїсь сметани і з'їсть її в себе в кімнаті». — «Це лицемірство», — відповів мені один з цих професорів. «Тоді чому, щоб бути більш щирим, ти не йдеш на площу і не грішиш на ній?» - запитав я його у відповідь. У якому ж світлі виставляє їм усе це диявол! Ми створюємо своє власне «православ'я» і в дусі цього «православ'я» витлумачуємо Святих Отців і Євангеліє. У нашу епоху, коли так багато освічених християн, Православ'я повинно було б яскраво сяяти! Та отут тільки один Святий Никодим Святогорець скільки всього встиг! Скільки він написав слів, скільки книг! Зібрав Житія усіх Святих! Усі бібліотеки Преподобний знав до останньої коми, хоча ні ксерокса, ні комп'ютера в нього не було.

Людина повинна, наскільки це можливо, стати правильним християнином. Тоді в неї буде орган духовного відчуття, тоді вона буде відчувати великий чи менший біль за Православ'я і Батьківщину й усвідомлювати свій синівський борг стосовно них. Знаходячись у такому стані і довідавшись про якусь подію, християнин виявляє співчуття, турбується, молиться. Однак християнин, якого треба постійно підштовхувати: «Зараз поцікався ось цим, а потім - ось тим-то», схожий на квадратне колесо, яке, щоб воно рухалося вперед, теж треба постійно штовхати. Завдання в тому, щоб підштовхування йшло зсередини самої людини. Тоді вона буде котитися гладенько - подібно до круглого колеса. Якщо людина стає правильним християнином, якщо «підштовхування» виходить з неї самої, то потім Бог сповіщає її навіть більше і ширше, ніж того, хто читає [газети]. Така людина дізнається не тільки про те, що пишуть, але й про те, що планують написати. Вам це зрозуміло? До людини приходить божественна просвіта, і всі її дії просвічені.

Ми не маємо права розгубити в наші дні ту велику спадщину, яку залишив нам Христос. Ми дамо відповідь Богові. Ми, маленький грецький народ, увірували в Месію, нам. дане благословення просвіщати увесь світ. За сто років до Пришестя у світ Христа Старий Завіт був перекладений грецькою мовою. А чого зазнали перші християни? Вони раз у раз наражали на небезпеку своє життя. І яка байдужість панує зараз! Хіба можна бути байдужим сьогодні, коли маємо змогу просвітити народ безболісно, без небезпеки для життя? А знаєш, що витерпіли наші предки заради того світу, у якому ми живемо зараз? Знаєш, скільки людей пожертвували собою? Якби вони не принесли себе в жертву, то зараз у нас не було б нічого. І ось я порівнюю: як тоді, піддаючи небезпеці своє життя, вони зберігали віру, — і як зараз, не зазнаючи ніякого тиску, люди зрівнюють все! Ті, хто не втрачав національної волі, не розуміють що це таке. «Боже охорони, щоб не прийшли варвари і не нанесли нам безчестя!» - кажу я цим людям, а у відповідь чую: «Ну і що ми від цього втратимо?» Ти тільки послухай! Так щоб вам було пусто, негідні ви люди! Такі от вони, людці нинішні. Дай їм грошей, автомобілів- і на віру, честь і волю їм буде наплювати.

Своїм Православ'ям ми, греки, зобов'язані Христу і Святим Мученикам і Отцям нашої Церкви. А своєю волею ми зобов'язані героям нашої Батьківщини, які пролили за нас свою кров. Цю святу спадщину ми зобов'язані шанувати. її ми повинні зберегти, а не розгубити в наші дні. Буде образливо, якщо загине такий народ! І зараз ми бачимо, як Бог збирає людей персональними повістками, подібно до того, як розсилають такі повістки військовозобов'язаним перед початком війни. Бог робить це для того, щоб щось збереглося, для того, щоб спаслося Його творіння. Бог не залишить нас, однак і ми повинні робити те, що можна зробити по-людськи. А про те, що по-людськи зробити не можна, ми повинні молитися, щоб подав Свою допомогу Бог.