ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПРО ДУХА БОЖОГО І ДУХА СВІТУ ЦЬОГО

«Внутрішня чистота істинної людини прикрашає і її зовнішній вигляд»

 

ГЛАВА ПЕРША

Про мирську освіту і знання

Розумна людина - це людина, яка очистилася

Гартуючи свій розум не в божественному, а в лукавстві, людина віддає себе дияволу. Але тоді краще б їй було і зовсім позбутися розуму, щоб у День Судний мати зм'якшуючі провину обставини.

Геронде, простота відрізняється від лукавства?

—Так, як лисиця відрізняється від шакала. Шакал, захотівши щось вкрасти, сміливо йде і бере те, що хочеться. Лисиця ж постарається здобути бажане за допомогою хитрощів.

А чи може, Геронде, людина вважати лукавство гостротою розуму?

—Так, може, але, якщо вдивиться в себе, зрозуміє, що є лукавство і що - гострота розуму. Адже таблиця розпізнання в неї є. Які дари Духа Святого? Любов, радість, мир і подібне цьому. Чи є в ній щось з цих дарів? Не маючи в собі названих ознак, людина буде мати в собі щось сатанинське, характерні ознаки тангалашки.

Розумна людина - це людина, яка очистилася, яка звільнилася від пристрастей. Дійсно розумний той, хто освятив і свій розум. Якщо не освятиться розум, то від його гостроти нема ніякої користі. Подивіться на журналістів, політиків - вони ж люди розумні, але багато хто з них, не маючи освяченого розуму, разом з розумними речами верзе дурниці. Страшні дурниці вимелюють вони з великого розуму! Якщо сама людина не матиме користі зі свого розуму, то її розумом скористається диявол. Якщо людина не скористається гостротою свого розуму для доброго, то диявол буде використовувати її для злого.

Виходить, не використавши гостроти свого розуму для доброго, людина дає права дияволу?

Якщо людина не використала свій гострий розум для добрих справ, то права дияволу даються самі собою. Не працюючи духовно, людина спотворює добро. І зло скоює тоді не диявол, а сама людина. Наприклад, хтось розумний, але розумом своїм не працює, ледарює. Але якщо він не працює головою, то яка користь з того, що він розумний?

А чи здатна до правильного судження людина розумна, але яка має пристрасті?

—Насамперед, їй треба бути уважною в тому, щоб не довіряти власному розуму. Довіряючи власному розуму, людина духовна впадає в оману, а людина мирська - божеволіє. Не треба довіряти своєму помислу. Треба запитувати і радитися, треба освятити свій розум. І взагалі людина повинна освячувати все, що в неї є. Гострий розум, який освятився, сприяє набуттю здатності міркувати. У людини розумної, але неосвяченої, духовного міркування не буде. А людина наївна від природи може якогось спокушеного прийняти за святого, а чиєсь сюсюкання, подібне до жіночого, прийняти за благоговіння. А тим часом розумна людина, яка очистилася, стає дуже розважливою.

Геронде, яким чином гострий розум очищається?

—Для того щоб він очистився, людина повинна не приймати «телеграми» лукавого і не мати лукавих думок, але в усьому діяти з добротою і простотою. Тільки тоді прийде духовна ясність, божественна просвіта. Тоді людина бачить серця людей і не приходить до людських висновків.

Геронде, чи зв'язана розсудливість зі знаннями?

Розсудливість з'являється від божественної просвіти. Можна читати Святих Отців, мати правильні знання з якихось питань, служити Богові і молитися, однак розсудливість з'являється від божественної просвіти. Це явище іншого порядку.

Геронде, у давнину люди були кращими?

Не те, щоб вони були кращими, просто раніше люди мали простоту і добрий помисел. Сьогодні люди на все дивляться з лукавством, тому що вони все вимірюють за допомогою розуму. Європейський дух наробив багато лиха. Людей спотворив саме він. Якби не він, то духовний стан нинішніх людей був би прекрасним, тому що якоюсь мірою всі зараз освічені і з людьми можна було б прийти до взаємного розуміння. Але сучасних людей вчили безбожництву, всім цим сатанинським теоріям і, таким чином, їх привели в непридатність, отож до взаєморозуміння з ними прийти не можна. У давнину ти не міг досягти взаєморозуміння з людиною, якщо в неї не було ні благоговіння, ні освіченості. Пам'ятаю, якось одного разу монах, почувши на Літургії Предосвященних Дарів слова «Пом'яни во Святих Отця нашого Григорія папу Римського», вирішив, що поминають римського папу, і спокусився. «Не чекав, - каже, - ніяк не чекав, що ви станете папежниками. Сказавши це, він вийшов з храму. Бачиш, до чого призводить незнання! Незнання - це жахлива справа. А найбільше зло роблять ті, в кого благоговіння поєднане з безладом в голові. Не вникаючи в суть справи, вони створюють проблеми.

 

Знання без божественної просвіти є катастрофою

Якби люди «пригальмовували» свій розум, то не тільки голова в них була б свіжою, але і Божественна Благодать легко могла б до них наблизитися. Знання без просвіти є катастрофою. Людина просвіщається від Бога, духовно працюючи над собою, служачи Богові. Вона має божественну освіту, досвід життя з Богом, а не свої власні думки. Тому вона бачить на далеку відстань. Людина короткозора зблизька бачить добре, але предмети, які знаходяться вдалині, не бачить. Та й той, у кого немає короткозорості - навіть якщо і побачить предмети, які знаходяться трохи далі, - це теж невелике досягнення. Тілесних очей у людини всього двоє, тоді як духовних очей має безліч.

Ті, хто віддаляється від Христа, позбавляють себе божественної просвіти, тому що вони, як недоумки, самі йдуть від сонячного світла у місце, куди промені сонця не потрапляють. У результаті вони духовно застуджені і хворі. Якщо людина не очиститься, якщо до неї не прийде божественна просвіта, то її [людське] знання, - яким би воно не було правильним, - усього лише раціоналізм і нічого більше. До такого ось я приходжу висновку. А якщо зникне божественна просвіта, то користі від усього того, що люди почнуть говорити і писати, не буде. Псалми написані за допомогою божественної просвіти, і ви тільки подивіться, наскільки глибокий їх зміст! Збери хоч усіх [нинішніх] богословів і філологів і побачиш: їм не скласти навіть одного-єдиного псалма такої глибини.

Цар Давид не був ученою людиною, але ясно видно, як керував ним Дух Божий.

І Церкву сьогодні лихоманить, тому що нема божественної просвіти, і кожен судить і вирішує, як йому заманеться. А також впливає і «людський фактор», виникають пристрасті, і тут уже дияволу є де розвернутися. Тому і не повинні прагнути до влади ті, хто перебуває під владою власних пристрастей.

Тобто, Геронде, люди повинні наполегливо просити божественної просвіти?

Так, тому що інакше пропоновані ними рішення - породження їхнього розуму. А опісля виникає зніяковілість. Конференції, наради... І зле, що ті, хто цим займається, не пізнали насамперед самих себе. Адже пізнання тільки себе самого вартує більше, ніж усі знання світу. Людину, яка смиренно пізнає себе, визнають і інші. Якби деякі [балакуни] пізнали себе, то, побачивши власний жалюгідний стан, не сміли б і рота відкрити.

Якось одна людина скаржилася, що, мовляв, нема жодного православного, який би міг представляти Православ'я за кордоном на різних конференціях та інших заходах. Усе говорив, говорив, говорив - так згустив фарби, що просто лягай та помирай. "Коли Бог,- сказав я йому, - запитав пророка Іллю: "Що ти шукаєш, Ілля, на Хориві?", то Пророк відповів, що він залишився один. Тоді Бог сказав йому: "Сім тисяч людей не схилили коліна перед Ваалом". Сім тисяч людей зберегли віру, а пророк Ілля говорив: "Я залишився один"! І тепер ти згущуєш фарби в той час, коли є стільки віруючих! Невже наш Вседержитель подібний до Вседержителя, зображеного на куполі храму, який від землетрусу може дати тріщини, і тоді ми думаємо, що робити, щоб цей купол не осипався, запрошуємо реставраторів, щоб вони його зміцнили?" - "Там, в Америці, - відповів він мені, - хоч зі свічкою шукай - нема нікого". - "Та як же нема, - заперечив я, - коли я знайомий зі стількома віруючими з Америки!" - "Так, - говорить, - так-то воно так. Але ж католики - це такі бестії! Так і прагнуть нас перехитрити!" - "Та католики, -       відповів я йому, - вже і самі відчули відразу до папства і зараз повертаються в Православ'я. Коли Патріарх Димитрій приїжджав до Америки, то хіба не самі католики кричали: "Патріарх - істинний християнин, а папа - комерсант?" Хіба католики говорили це не з обуренням? А ти мені повторюєш про те, що католики прагнуть хитрістю проникнути в Православ'я, щоб його розкласти, і таке подібне до цього. Тоді де ж по-твоєму, Бог? Хіба диявол може витворяти все, що йому заманеться?»

На жаль, західний раціоналізм вплинув і на східних православних владик. І ось вони перебувають в Східній Православній Христовій Церкві тільки тілом, у той час, як усім своїм єством перебувають на Заході, який, як їм здається, царює у світі. А якби вони дивилися на Захід духовно, за допомогою світла Сходу, світла Христового, то бачили б духовний занепад Заходу, який потроху втрачає світло Розумного Сонця - Христа і занурюється в глибоку пітьму. Але замість цього вони збираються на конференції і без кінця обговорюють теми, у яких нема потреби, які за стільки років не обговорювали навіть Святі Отці. Усі ці дії - від лукавого. Вони спрямовані на те, щоб запаморочити голови віруючим людям і спокусити їх, щоб одних підштовхнути до єресі, а інших до роздолу. У такий спосіб завойовує нові плацдарми диявол. Ох-ох-ох, ці діячі мучать народ і морочать йому голову.

А з чого починається все подібне до вище сказаного? З того, що людина, не працюючи духовно, думає, що вона духовна людина, і після цього меле дурниці. Дитина, яка володіє природною чистотою розуму і невеликими знаннями, скаже тобі розумні речі. І навпаки - людина прекрасно освічена, але з розумом, закопченим від прийнятого нею бісівського впливу, буде говорити наймерзенніші богохульства.

Той, хто постійно вигострює свій розум знанням і при цьому живе, віддалившись від Бога, зрештою робить свій розум двобічним. І тоді одним боком він вражає себе самого, а іншим - своїми розумовими, людськими рішеннями, які не терплять суперечок, - ранить людей. Людське знання приносить користь тоді, коли воно освячується, стає божественним. В іншому випадку - це людські хитрощі, розсудливість, світська логіка. Позбавлений благодаті розум сам по собі - це ненамаг­нічений залізний ціпок, що б'є по металевих предметах, бажаючи, щоб вони до ньогоприлипли. Але вони не прилипають, а тільки деформуються під його ударами.

Такі нинішні люди. Все вони сприймають з позиції сухої розсудливості. Ця розсудливість - справжня катастрофа, бо сказано, що «розум чваниться». Якщо в людині нема божественної просвіти, то знання нікчемне, воно приносить руйнування.

 

Наука повинна використовуватись в житті духовному

Усе зло починається з розуму, коли він обертається тільки навколо науки і зовсім віддалений від Бога. Тому такі люди і не знаходять внутрішнього миру й врівноваженості. Тоді якщо розум людей обертається навколо Бога, то і науку вони використовують для внутрішньої роботи над собою і для блага світу, тому що в цьому випадку їхній розум освячений.

Тобто, Геронде, наука не приносить користі людині?

—Наука приносить багато користі, але приносить і багато каламуті. Я знайомий з людьми, які, будучи недостатньо освічені, мали більшу ясність розуму, ніж люди вчені. Ті, хто, згідно з Благодаттю Божою, очистить свій розум від каламуті, яку принесла в нього наука, будуть мати більше робочих інструментів. А якщо ці інструменти - знання не освятяться, вони можуть бути використані лише для мирського, але не для духовного діяння. Знання швидко освячуються, якщо в людини з'являється добра стурбованість. Люди, які віддають перевагу своїй внутрішній освіті - освіті душі і зовнішню освіченість також використовують для освіти внутрішньої, швидко вдосконалюються духовно. А якщо вони не тільки теоретики, але й практики - у відношенні духовному, то їхня допомога світові дуже велика, тому що вони виводять людей з ядухи пекельної муки і приводять у райську втіху. Такі Божі люди часто можуть мати дипломів менше, ніж інші вчені мужі, але їхня допомога світові набагато більша. Така людина багатьма Благодатями блага, а не купою непотрібних паперів (тобто дипломів). Світ наповнився гріхом, і необхідно чимало молитов й особистого духовного досвіду. Багато писанини - це паперові гроші, вартість яких залежить від того, чим вони будуть забезпечені. Отже, кожному необхідно трудитися у копальні своєї душі.

Пам'ятаю, як у Есфігменському монастирі якийсь старенький чернець був настільки простою людиною, що навіть Вознесіння вважав одним зі святих. Він молився Вознесінню по вервечці і говорив: «Свята угоднице Божа, моли Бога за нас»! Якось один з ченців у монастирській богодільні занедужав, і простак не мав чим його нагодувати. Тоді він швиденько зійшов по сходах на нижній поверх, відчинив вікно, яке виходило на море, висунув через нього руки і попросив: «Свята моя Аналіпсія, дай мені рибку для брата!» І, о чудо! Відразу з моря прямо йому в руки вистрибує здоровенна рибина! Усі, хто це бачив, застигли в здивуванні. А простак з усмішкою поглядав на них, немов казав: «Та що ж ви в цьому бачите дивного?» А ми з вами знаємо, коли відмічається пам'ять певного Святого, коли постраждав інший, коли, де і як відбулося Вознесіння, і з усіма нашими знаннями не можемо вимолити навіть малюсінької рибки! Такі ось «дивацтва» духовного життя, і логіці тієї частини інтелігенції, яка має в собі не Бога, а своє «я», ці «дивацтва» непідвладні. Непідвладні тому, що така інтелігенція володіє безплідними світськими знаннями, тому що вона хвора світською духовною хворобою і їй бракує Духа Святого.

 

Святий Дух сходить не за допомогою техніки

Слово, сказане від інтелекту, не змінює душі, тому що воно є плоттю. Душі змінює породжене від Святого Духа слово Боже, яке володіє божественною енергією. Дух Святий сходить не за допомогою техніки, тому Богослов'я не має нічого спільного з безплідним науковим духом. Святий Дух сходить Сам - якщо знайде в людині необхідні для цього духовні передумови. А духовна передумова полягає в тому, щоб людина очистила від іржі свої духовні дроти і стала добрим провідником - щоб прийняти духовний струм божественної освіти. Таким чином, людина стає духовним ученим, богословом. Говорячи «богословом», я маю на увазі тих, чиє богослов'я забезпечене золотим запасом богослов'я і чий богословський диплом має ціну, а не тих, хто має нічим не забезпечений папірець - диплом богослова, подібний до нікому не потрібних дешевих паперових грошей часів окупації.

Часто людина роками витрачає сили свого розуму на те, щоб вивчити одну-дві іноземних мови. У нашу епоху навряд чи більшість людей знають іноземні мови, але оскільки ці мови не мають нічого спільного з мовами Святої П'ятидесятниці, ми переживаємо найбільше вавилонське стовпотворіння. Найбільше зло в тому, що, займаючись сухим розумовим богослов'ям, ми видаємо наш розум за Святого Духа. А це називається «мозкослов'ям», від якого народжується вавилонське стовпотворіння. Тоді як у Богослов'ї є багато мов і безліч благодатних дарів, але всі ці мови перебувають між собою в згоді, тому що в них один Господар - Святий Дух П'ятидесятниці, і ці мови вогненні.

Геронде, в стихирі на П'ятидесятницю говориться: «Все подає Дух Святий...»

Так, подає, але тому, хто здатен вмістити. Як Він подасть тому, хто вмістити нездатен? Слово смиренної людини, засноване на її особистому досвіді з болем народжується з глибин її серця, має ціну набагато більшу, ніж купа красивих слів, які одне за другим зіскакують з відточеного навчанням язика [освіченої] людини. Цей язик не сповіщає душі людей, тому що він - плоть, а не вогненний язик Святої П'ятидесятниці.

 

Нам потрібно освятити знання

Знання - це річ добра й освіта теж. Але якщо знання й освіта не освятяться, то вони виявляться ні на що непридатними і призведуть до катастрофи. Якось до мене в келію прийшли кілька студентів, завантажених книгами, і сказали: «Ми, Геронде, прийшли поговорити про Старий Завіт. Хіба Бог не дозволяє знання?» - «Яке знання? - запитав я. - Те, що здобувається розумом?» -«Так», - відповідають вони. «Але це знання, - сказав я, - доведе тебе тільки до Місяця. До Бога воно не приводить». Сили інтелекту, які при мільярдних витратах піднімають людину на Місяць, це річ гарна, але багато кращі за них ті духовні сили, що на певному «пальному» - на одному сухарі - приводять людину до Бога - мети його призначення. Одного разу я запитав американця, який прийшов до мене в келію: «Чого ви досягли, будучи настільки великим народом?» - «Ми, - відповідає він, - літали на Місяць». - «А він, - запитую, - далеко?» - «Ну, скажемо, півмільйона кілометрів», - відповідає він. «І скільки ж, - питаю, - ви витратили мільйонів, щоб на нього полетіти?» - «З 1950 року і до цього дня ми витратили на це так багато, що витекли повні ріки доларів», - відповідає американець. «А чому ж до Бога-то, - запитую, - не долетіли? Бог далеко чи ні? - «Бог, - каже, - дуже далеко!» - «Ну, от бачиш, - відповідаю, - а ми долітаємо до Нього на одному сухарі!..»

Знання природне сприяє набуттю знання духовного. Однак, не виходячи з природного знання, людина не виходить з єства і не піднімається до Неба. Тобто вона не виходить з раю земного, того саду, який зрошували води Євфрату і Тигру, вона тішиться прекрасною природою і тваринами, але не піднімається у небесний рай, щоб порадіти разом з Ангелами і Святими. Для того, щоб зійти в небесний райський сад, необхідно мати віру в Господаря цього Саду, щоби полюбити Його; необхідно визнати свою гріховність, смиритися, щоб Його пізнати; розмовляти з Ним у молитві і прославляти Його - і коли Він допомагає нам, і коли Він випробовує нас

Геронде, чи необхідне вивчення догматичних, богословських книг людині, якій до снаги поклони, пости, подвижництво і все подібне до цього?

Якщо людина має елементарну освіту, то догматичні пізнання - це інструмент, що їй допомагає. Однак не слід прагнути набути знання для того, щоб допомагати іншим чи бути здатним сказати щось розумне. Ні, знання [в галузі богослов'я] необхідно здобувати для того, щоб допомогти собі самому. Якщо людина постарається освятити свої таланти, даровані від Бога, то приходить Благодать, яка і саму людину освячує. А там, у Благодаті - і догматика, і богослов'я, тому що в цьому випадку людина на практиці переживає Таїнства Божі. А хтось може бути людиною простою і, задовольняючись тим, що дарував йому Бог, не мати бажання вивчити більше.

А якщо, живучи в монастирі, ми усе ще бажаємо мирського знання, то що це значить?

Це значить, що в нас нема розуміння. "Пізнайте істину, і істина зробить вас вільними." Коли людина впокориться й просвітиться, тоді освячуються і її розумові здібності, і сама сила її розуму. Енергія розуму до того, як вона освятиться, є плотською. Якщо, будучи невченою, людина егоїстично витлумачує догмати і читає Апокаліпсис, Святих Отців і подібні книги, вона затьмарюється і, зрештою, доходить до невір'я. Вона приступає до цього з егоїзмом, і тому від неї йде Благодать Божа. Бачите: смирення допомагає в усьому, силу дає саме воно. Мій наймудріший задум чи знайдене мною наймудріше рішення є найбільшою дурістю, якщо в них є присутнім егоїзм Тоді як смиренність є справжня мудрість. Тому прикладені старання повинні супроводжуватися любочестям і великою смиренністю. В іншому випадку, замість користі вони призведуть до протилежного результату. Затьмарюється розум людини, і після цього вона вимовляє богохульства, тому що приступила до справи егоїстично. Почате нею перевершує її сили. Навіть для людини освіченої, якщо вона хоче витлумачити догмати, є небезпека зазнати втрат. Наскільки ж більша ця небезпека для людини невченої, якщо вона хоче проникнути у святоотцівський дух, не перебуваючи у відповідному духовному стані! Бо якщо б вона побула у цьому стані хоч трішки, вже не стала б піддавати себе цій небезпеці, вона б говорила: «Якщо мені щось знадобиться, Бог мене просвітить. Виконаю я те, що мені зрозуміло. Адже і цього - так багато!»

Тобто, Геронде, якщо хтось неправильно тлумачить Євангеліє, то, у нього нема смиренності і благоговіння?

Так. Адже якщо нема смиренності, то тлумачення, які він дає, є тлумаченнями «від розуму», від мудрування. Божественної просвіти в таких тлумаченнях нема.

Якщо людина не розуміє якийсь догмат чи місце зі Священного Писання, то їй краще залишити їх до певного часу?

- Так, треба сказати собі: «Тут прихований якийсь глибокий зміст, але я його не розумію». Я робив у подібних випадках саме так. Коли в молодості я читав Євангеліє і якесь місце в ньому було для мене незрозумілим, я не намагався його витлумачити. Я думав: «Тут прихований якийсь глибокий зміст, але я його не розумію». А потім, коли це було потрібно, я бачив, як тлумачення приходило саме по собі. Але я й далі говорив: «Запитаю кого-небудь ще - як тлумачиться це місце?» І виявлялося, що я розумів це місце точнісінько як загальноприйняті святоотцівські тлумачення. Бо якщо хтось намагається [самостійно] витлумачити Євангеліє, а тим більше, не розуміючи його, то це безсоромність. Тому, читаючи Святе Письмо і Святих Отців, не витлумачуйте прочитане за допомогою розуму, але включайте в роботу добрі помисли - доти, поки не прийде розважлива божественна просвіта, і тоді важке місце проясниться саме по собі.

А чи може людина, досягнувши кращого духовного стану, зрозуміти якесь місце глибше?

Не те щоб глибше. В одному божественному змісті приховано багато божественних змістів. Якісь з них вона може зрозуміти відразу, а якісь пізніше. Якась людина може дуже багато читати, багато дізнаватися, але бути нездатною проникнути в суть Євангелія. А інша, може, читає небагато, але вона має смиренність, подвижницький дух, і тому Бог просвіщає її, і вона осягає Євангельський зміст. Той, хто хоче читати більше, може хотіти цього від марнославства чи ж для того, щоб діставати задоволення. Подібно до людини, яка спостерігає за змаганням борців і, не звертаючи уваги, як вони борються, - щоб це допомогло стати борцем їй самій, - щоразу дивиться на годинник, аби не спізнитися на все нові і нові борцівські турніри. І таким чином, вона не стає борцем сама, але залишається глядачем.

Геронде, часто про людину освічену говорять: «Це є освічена людина». Це дійсно завжди так?

—Говорячи «освічена людина», ми маємо на увазі людину освічену духовно, зрілу духовно. Я помітив, що як людина невчена може бути і дуже гордою, і дуже смиренною, так і людина освічена може бути і дуже гордою, і дуже смиренною. Тобто вся справа у внутрішній освіті. Це те, про що говорить Василій Великий: «Важливіше за все - це посідати високе місце і мати смиренне мудрування». Той, хто посідає якусь значну посаду і має трохи гордості, деяким чином має в цьому виправдання. Але нема жодного виправдання тому, хто має гордість, не посідаючи високих посад. Вся основа - у власній просвіті, у внутрішній просвіті. Якщо людина просвічена, освічена і при цьому має смиренне мудрування, то це найкраще.

Однак не має ні найменшого виправдання той, хто, не діставши великої освіти, має високу зарозумілість.

 

«Розум хизується»

У більшості випадків загальна освіта завдає шкоди тому, що вона розвиває в людині велику зарозумілість, «велику ідею» про саму себе. А потім ця ідея стає перешкодою, заважає Благодаті Божій до неї наблизитися. Але якщо людина відкидає зарозумілість - помилкову ідею про саму себе, то наш Добрий і Багатий Отець збагачує її Своїми світлими божественними ідеями. Однак, якщо нещасна людина має велику ідею про саму себе й утримує цю ідею у своїй голові, то вона так і залишається пуголовком, плоттю, і не відає Благодаті Божої - Духа Святого. Тобто, існує небезпека того, що великі знання «роздують» цій людині голову, перетворять її на повітряну кулю. І тоді їй загрожує небезпека або лопнути, подібно до повітряної кулі, у повітрі (від шизофренії) або впасти на землю (від гордості) - і зі шкіри вилізти. А тому знання повинне йти за страхом Божим і йти нога в ногу з діянням - щоб підтримувалася рівновага. Саме лиш знання шкодить.

Коли я, спонукуваний егоїзмом, говорю щось заради того, щоб мною милувалися, тому що я вигадав щось краще за інших, то вступають у дію духовні закони для того, щоб привести мене до тями. Однак, будучи постійним, таке егоїстичне самовиставляння завдає людині шкоди. Вія, потрапляючи в око, трохи дратує. Однак, потрапляючи в око постійно, вона викликає сильне запалення. Так і тут - виникає духовне «запалення». Якщо людина не позбавлена розумових здібностей і з легкістю справляється з якоюсь справою, то вона повинна розсипатися перед Богом у порох, вдень і вночі дякуючи Йому за те, що Бог дав їй розум і тому, не стомлюючись, вона може справлятися зі своєю роботою. Не дякувати Богові - так хіба можна?!

Геронде, а якщо людина вважає, що ні з чим не може дати собі раду?

—Тоді тангалашка спокушає її з протилежного «боку». Запитали якось верблюда: «Яка дорога тобі більше подобається - з гори чи під гору?» - «Ну, а рівне місце куди поділося?» - запитав у відповідь верблюд.

Ті, хто зовсім не має розуму, перебувають в кращому становищі. Бо нам розум даний, щоби в кращому становищі перебували ми, розумні, але ось питання: як ми його використовуємо? З нас за це спитають. Як же премудро все влаштовано Богом! Ті, у кого нема розуму - радісні й у майбутньому житті будуть у кращому становищі, тоді як ті, у кого багато розуму - мучаться.

Геронде, розумово відсталі люди в житті іншому не будуть ущемлені?

В кінцевому підсумку і «багато мізків», і «мало мізків» так само перетворяться в порох. Там, на Небі, буде перебувати розум. На Небі святі богослови не будуть перебувати в більш вигідному становищі стосовно пізнання Бога, ніж ті, які в цьому житті були розумово неповноцінними. Можливо і те, що останнім Праведний Бог дасть і дещо більше, тому що в цьому житті вони були багато чого позбавлені.

 

Будемо правильно працювати головою

Геронде, тоді чому ж Ви часто говорите, що освіта — це хороша передумова для чернецтва?

Дивися: людина освічена може прочитати щось зі Святих Отців і при невеликому старанні - оскільки вона зрозуміла прочитане - швидко досягти чогось. Людині ж неосвіченій, якщо в неї нема благоговіння, досягти чогось непросто. Неосвіченому потрібно власним досвідом досягти божественних подій, чудес і вже потім осягати прочитане через пережите. Тоді як людині освіченій для того, щоб швидко чогось досягти, досить невеликого старання - тільки б вона працювала головою, не зупиняючись на самій лише теорії. Я, звичайно, не кажу, що їй треба намагатися за допомогою свого інтелекту пізнати Таїнства Божі.

Тобто, Геронде, людині необхідно використовувати свій інтелект у боротьбі з пристрастями?

Не тільки в цьому, але і більше того. Людина бачить благодіяння Божі, бачить весь Всесвіт і славословить, дякує Богові. Подивися: адже спочатку сам Авраам знайшов Бога. Бог Авраама знайшов потім.

Тобто?

—Батько Авраама був ідолопоклонником - він поклонявся ідолам. А Авраам спостерігав за Всесвітом, і те, що люди поклонялися бездушним ідолам, його здивувало. Він почав працювати головою і сказав: «Не може бути, щоб ці ідоли, ці деревинки, були богами і створили цей світ. Так хто ж його створив? Хто створив небо, зірки, сонце і все інше? Я повинен знайти істинною Бога. У Нього я увірую, Йому поклонюся». Ось тоді-то Бог і з'явився йому і сказав: «Вийди із землі твоєї і від роду твого». Бог привів Авраама до Хеврону, і Авраам став улюбленим Божим чадом.

Людина освічена може і не мати благоговіння, але, маючи здатність розуміти речі легко, вона, володіючи деякою смиренністю і трохи служачи Богові, - досягне успіху. Наприклад, коли в роті зв'язку, де я проходив військову службу, нас почали навчати військової спеціальності радиста, то деякі позивні були англійською мовою. Ті, хто був освічений і знав англійську, вивчали їх відразу. А нам, решті, це було непросто. Та й на заняттях з теорії, які були не дуже складними, тим, у кого був хоч якийсь запас знань, було легше, ніж нам.

Людина повинна зрозуміти благодіяння Божі, зрозуміти, що їй дано. Для чого Бог дав нам розум? Для того, щоб ми досліджували, вивчали, стежили за собою. Бог дав людям голову не для того, щоб вони постійно ламали її над тим, як знайти все більш і більш швидкий засіб пере­сування з однієї країни в іншу. Він дав нам розум, щоб ми з ретельністю додавали його до головного - до того, як досягти мети свого призначення, Бога, істинної райської країни.

Які ж благодіяння зробив Бог народу ізраїльському! Які знамення, скільки чудес! І, незважаючи на це, коли Мойсей зі скрижалями, на яких були написані десять заповідей Божих, затримався на Сінаї і зійшов згори не відразу, народ віддав [Аарону] свої золоті прикраси для того, щоб зробити з них золотого тельця і поклонятися йому. Але ж в нашу епоху мізки в людей... не телячі! Тому освіченій людині нема виправдання в тому, що вона не розуміє, що правильно і що ні. Бог дав нам розум для того, щоб людина знайшла свого Творця. А от європейці, ті своїм розумом перестаралися. Забравши зі свого життя Бога, вони заплуталися і наближаються до прірви.

А деякі, незважаючи на те, що мають розум, кмітливість та інше - усі передумови для того, щоб процвітати, - неуважні до того, що їм говориш. Тільки починаєш їм про щось говорити, вони кричать: «Зрозумів, зрозумів!» і, перебиваючи тебе, поспішають самі закінчити твою думку. На Святу Гору приїжджають дуже розумні хлопці. Коли їм щось говориш, то створюється враження, що вони одразу схоплюють почуте. Однак, будучи неуважними, вони задирають ніс, і «схоплене одразу» від них... відлітає. Зате інші, незважаючи на те, що мають не настільки гострий розум, із благоговінням слухають те, що їм говорять, не перебивають, дослуховують до кінця, і почуте залишається з ними. Перші багато чого розуміють, з усіх боків збирають знання, наповнюються ними - і нічого не роблять. Розум, який дав їм Бог, вони приводять у непридатність, їхня голова стає ніби набита соломою. Маючи гордість, вони не дають Благодаті Божій їх осінити. Тоді як інші, не будучи такими розумними, стають дуже покірними. «Я, - каже людина такого складу, - жахливо тупоголова!» і перепитує: «Що ти сказав?» І такі люди намагаються застосувати почуте на практиці. Таким чином, вони наповнюються Благодаттю і процвітають. Смиренна людина, як правило, багато знає, тоді як в егоїста знань нема - тому що він не смиряється і не запитує. Преподобний Арсеній Великий був найосвіченішою людиною у Візантійській імперії. Імператор Теодозій Великий взяв його вчителем для двох своїх синів - Аркадія і Гонорія. Однак, пішовши в ченці й оселившись в пустелі, він, сидячи біля ніг неосвіченого Авви Макарія, говорив: «Я не знаю навіть абетки цього [простолюдина]».

   Геронде, а як домогтися того, щоб не досліджувати речі за допомогою самого лише розуму?

   Людина має використовувати свій розум правильно. За допомогою розуму вона повинна трудитися над, осягненням величі Божої, щоб знайти Бога, а не робити богом свій розум. Розумні люди повинні бути духовно процвітаючими. їм досить кинути на щось погляд, щоб зрозуміти, у чому справа. Працюючи розумом, людина може допомогти своєму ближньому - у протилежному випадку вона може його вимучити. Я знаю такі випадки з життя мирян. Був я знайомий з одним хлопчиком. Коли його батько помер, їх залишилося четверо дітей. Мати знову вийшла заміж, і ні від неї, ні від вітчима діти не відчували ніякої любові. Коли цей нещасний підріс, він відкрив промтоварний магазин і почав трудитися. Одного разу він почув, що померла якась людина, залишивши сиротами трьох дітей. Йому стало боляче за цих малюків, і він запропонував вдові померлого: «Якщо хочеш, давай одружимося, будемо жити як брат зі сестрою і виростимо цих діток». Та погодилася. Зараз вони ведуть духовне життя, читають Житія Святих, Добротолюбіє, їздять по монастирях, мають духівника Ця людина належним чином роздумала, вчинила правильно і прийняла божественну Благодать. А в іншому випадку тангалашка навіював би їй: «Тебе в дитинстві мучили, от і ти зараз муч цих дітей». Однак ця людина помстилася за себе не злом, а добром. Одні використовують свій розум для доброго і придумують щось добре. Інші використовують його для руйнування, і тангалашка теж допомагає їм у цьому.

У випадку з Авелем і Каїном ми бачимо те ж саме. Хіба Бог створив Авеля з одного тіста, а Каїна з іншого? Ні, але Авель правильно працював своїм розумом, що дарував йому Бог. «Бог, - подумав він, - дав мені цілу отару овець - то невже я не дам Йому одного ягняти?» Він вибрав найкраще ягня, заколов його і приніс у жертву Богові. А Каїн приніс у жертву Богові пшеницю разом з половою і висівками. Один приніс у жертву добірне ягня, а інший - ні на що непридатні залишки колосків, стебел й інші відходи від молотьби. Ну добре, не хочеш ти приносити в жертву ягня - то візьми ж, принаймні, трішки чистої пшениці! Але, на жаль, Каїн узяв пшеницю з усяким сміттям і почав запалювати її на жертовнику. Що приніс у жертву один, і що інший! Жертва Авеля була приємна Богу, і потім Каїн позаздрив Авелю й убив його. Таким чином, Бог відплатив Авелю за те, що він перетерпів, а його старший брат кружляв по лісах подібно до дикого звіра. Зрозуміло, що Бог дарував кожній людині свободу, але на благо використав цю свободу Авель.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про раціоналізм нашого часу

Здоровий глузд у духовному житті

Геронде, яке місце в духовному житті посідає здоровий глузд?

—Який здоровий глузд? Світський? Такий здоровий глузд не посідає в житті духовному ніякого місця. У духовному житті через вікно до тебе входять Ангели і Святі, ти бачиш їх, розмовляєш з ними, потім вони від тебе йдуть. Якщо ж ти захочеш досліджувати такі події за допомогою здорового глузду, то нічого не вийде. На жаль, у нашу епоху знань, що так примножилися, довіра одному лише здоровому глузду зрушила віру з її основ і наповнила душі людей сумнівами і знаками питання. А тому ми позбавили себе і чудес - адже чудо переживається досвідом, а не витлумачується за допомогою здорового глузду. Навпаки, віра в Бога приваблює на землю божественну силу і спростовує всі людські висновки. Віра робить чудеса, воскрешає мертвих і залишає науку стояти з роззявленим від подиву ротом. Якщо дивитися зі сторони, усі явища духовного життя здаються позбавленими здорового глузду. Якщо людина не відкине своє мирське мудрування, не стане людиною духовною, то пізнати таїнства Божі, які здаються дивними, нелогічними, їй неможливо. Кожен, хто думає, що може пізнати Божі Таїнства за допомогою зовнішніх наукових теорій, схожий на того дурня, що хоче побачити рай у телескоп.

Здоровий глузд завдає багато шкоди, якщо хтось хоче досліджувати з його допомогою те, що відноситься до області божественного - Таїнства, чудеса. Католики зі своїм «здоровим глуздом» дійшли до того, що піддали Божественне Причастя аналізу в хімічній лабораторії - щоб побачити, чи дійсно це Тіло і Кров Христові, тоді як святі [однією лише] вірою часто бачили на святій ложечці Плоть і Кров. Незабаром дійдуть до того, що святих будуть посилати на рентген, щоб переконатися в їхній святості! Католики відкинули від себе Святий Дух, замінили Його власним здоровим глуздом і доходять навіть до білої магії. Одному католику, який був добре налаштований (нещасний плакав), я сказав так: «Серед розходжень між нами важливе місце займає от що: ви стоїте на розумі - а ми на вірі. Ви розвили раціоналізм і, взагалі, «людський фактор». Своїм «здоровим глуздом» ви обмежуєте божественну силу, тому що Благодать Божу ви відсуваєте на останнє місце. У святу воду ви додаєте хімічні консерванти, щоб вона не псувалася. Ми в зіпсовану воду додаємо воду святу, і зіпсована вода стає доброю. Ми віруємо в освячуючу Благодать, і свята вода зберігається і двісті, і п'ятсот років, вона не псується ніколи».

Тобто, Геронде, людина надає перевагу не Богові, а логіці, здоровому глузду?

—Можливо, краще сказати не логіці, а гордині? Адже, по суті, «здоровий глузд», про який ми зараз говоримо, є насправді нездоровий, зіпсований «глузд».

Гордість - це зіпсована логіка, це «здоровий глузд», у якому криється егоїзм, і звив своє гніздо ворог - біс. Коли до наших дій домішується «здоровий глузд» подібного роду, ми даємо дияволу права [над собою].

  Геронде, а якщо духовній людині треба перебороти якусь спокусу, то здоровому глузду все одно не повинно бути місця?

  У цьому випадку потрібно зробити те, що можливо по-людському, а те, що по-людському зробити неможливо - залишити на Бога Є люди, що все прагнуть «помацати» розумом. Як ті, які хочуть творити внутрішню (розумову) молитву головою. Щоб зосередитися, вони напружують голову, і потім вона починає боліти. Якби я подібним чином підходив до тих проблем, з якими мені щодня доводиться зіштовхуватися, то хіба я міг би з ними впоратися? Але я роблю те, що можна зробити по-людському, а в іншому покладаюся на Бога. «Бог,- кажу я, - покаже вихід і просвітить у тому, що необхідно зробити». Багато хто починає голосити: «Як впоратися з такою справою, як бути з другою, що робити з третьою?» - і від найменшої дрібниці в них болить голова. Намагаючись упорядкувати щось за допомогою самої лише розсудливості, людина заморочує собі голову. Перед кожною своєю дією треба давати діяти Богові. Не треба робити щось, не довірившись Богові, тому що в цьому випадку людина тривожиться, втомлює свій розум і почуває себе погано душею.

  Геронде, раніше Ви говорили, що до перенапруги не доходите. Як Вам це вдається?

—Так, я не перенапружуюся, тому що не підходжу до того, з чим мені доводиться зіштовхуватися, за допомогою розуму. Якщо в мене болить голова, то це або від застуди, або від пониженого тиску. А зі скількома проблемами мені доводиться зіштовхуватися! Щодня в мене є люди з питаннями, з болем, і потім я знову повертаюся думкою до тих, хто приходив до мене з різними проблемами, до хворих, до тих, у кого є якась потреба. І ось як: якщо хворий, який приходив до мене, стає здоровим, то він чомусь не повідомляє мене про це, щоб я трішки потішився. І я продовжую тримати в пам'яті і його.

Геронде, а як чернець може упорядкувати свій помисел, щоб не вибиватися зі сил від розсудливості?

Помисел треба упорядкувати за допомогою духовно здорового глузду, а не за допомогою світської розсудливості. Треба налаштовуватися на духовну частоту. Чернець повинен мислити духовно і налаштовувати себе духовно. Навіть у мирянина, - якщо він людина духовна, - мирський здоровий глузд не має ніякого місця. Мирський здоровий глузд годиться для доброї, але невіруючої людини.

Геронде, а що Ви маєте на увазі під словами «налаштувати себе духовно»?

Налаштувати себе духовно - означає радіти не від того, від чого радіють люди світські, а від протилежного. Наприклад, радіти, що тебе не ставлять ні в гріш. Ми будемо рухатися в духовному просторі, тільки якщо наші устремління будуть протилежні світським. Тобі хочеться грошей? Віддай і гаманець. Хочеться на архієрейську кафедру? Посади себе на лаву підсудних.

А в нас, Геронде, який відсоток здорового глузду?

—Деякі «гвинтики» вам треба б послабити. Молитовно бажаю, щоб ви дійшли до того запаморочення любові, яким є божественне божевілля. А інакше ті, кого привозять у Лембети, знаходяться в положенні кращому, ніж християни, які мають раціоналізм, тобто гордий здоровий глузд.

 

Мирська розсудливість мучить людину

Геронде, я відчуваю, що моє серце тверде, як камінь. Що мені робити з моєю жорсто­косердістю?

У тебе не жорстокосердість, а «головосердість». Усе твоє серце зібралося в голові, і зараз працює тільки вона. Але в тебе ще є можливість виправитися - серце може повернутися на своє місце.

Яким чином?

Щодня читай по одному канону з Феотокаріона. Це найкращі ліки для того, щоб запрацювало серце. Серце в тебе є, але його заступає розсудливість. Ти скопіювала собі європейський стандарт, європейський менталітет. В усьому ти намагаєшся бути формально бездоганною. Якщо б ти була співробітницею якоїсь європейської світської установи, тебе всім ставили б за приклад. На роботу приходиш хвилина в хвилину, доручену справу виконуєш бездоганно. Ти була б для всіх еталоном. Якщо цю ж послідовність ти прикладеш до духовного життя, то будеш рухатися семимильними духовними кроками і швидко досягнеш раю. Але ти бачиш, що європейський дух зі своєю розсудливістю вабить людину не до Бога, а кудись на Місяць. Зараз ти поводишся, як у світській установі. Однак у духовному житті все по-іншому. Необхідна простота. Поводься просто і май довіру до Бога.

Геронде, а як набути цю простоту?

Просвердлити треба твою голівоньку і вкачати в неї мізки часів давно минулих! Занур себе в простоту Отечників і Патериків, для того щоб пізнати ту духовну науку, яка підносить душу вгору і відновлює її сили. Тоді і людина не буде хворіти. Розсудливість мучить людину. Наприклад, я кажу: «Треба зробити так» і роблю - тому що не треба зробити. Тобто я роблю це не від серця, а тому що мені підказує так розсудливість. І не тільки розсудливість, але й вихованість говорить: «Треба поступитися своїм місцем для іншого». Однак цього не говорить серце. Але якщо моє серце затріпоче і я поступлюся своїм місцем через любов, то це зовсім інша справа. Тоді я відчую радість.

У наших діях не повинно бути присутнім наше «я». Не треба шукати спокою для самих себе. Це заважає приходу Христа. Треба прагнути до того, що заспокоює іншу людину. Справжній спокій народжується тоді, коли забезпечуєш спокій іншим. Тоді в людині перебуває Бог, і сама людина перестає вже бути людиною, досягає обожнення. В іншому ж випадку працює тільки розум, і все залишається плотським, людським.

Світський «здоровий глузд» стомлює розум і виснажує тілесні сили: він затискає, обмежує серце, тоді як духовно здоровий глузд серце розширює. Якщо розум використовується раціонально, то він може і вразити серце, і допомогти йому. Коли розум йде до серця і стає його співробітником, тоді кожне наше діяння перестає бути просто розумовим. Здоровий глузд - це дар Божий. Однак цей здоровий глузд нам потрібно освятити.

А в мене, Геронде, нема серця...

Є в тебе серце! Але як тільки твоє серце хоче щось зробити, твій розум затискає йому рота. Постарайся придбати сердечно здоровий глузд, придбати віру, любов.

А як я можу цього досягти?

Для того, щоб втратити розум, почни ось з чого: босоніж пройди по Салоніках маршем протесту! Нехай люди скажуть, що ти з`їхала з глузду! Ти, дорогенька, все хочеш розрахувати з математичною точністю. Ти що - астроном? Щоб ти змогла трудитися над собою, припини мислити раціонально.

—Геронде, читання яких книг допоможе мені звільнитися від світського здорового глузду?

—Насамперед читай Отечник, «Історію боголюбців», «Евергетінос», тобто не теоретичні, але практичні книги, для того щоб від простого отцівського духу святості відійшла світська розсудливість. А [вже] після цього починай читати Авву Ісаака - щоб цього письменника, просвіченого Богом, ти помилково не прийняла за філософа.

 

Мирський здоровий глузд спотворює орган духовного відчуття

Святі отці на всіх дивилися духовним, божественним оком. Святоотцівські книги написані Духом Божим, і тим же Духом Божим Святі Отці витлумачували Священне Писання. Зараз нечасто зустрінеш цей Дух Божий, і тому люди не розуміють святоотцівського творіння. Вони дивляться на все оком світським, вони не вдивляються далі, у них немає тієї широти, яку подають віра і любов. Преподобний Арсеній Великий не змінював воду, у якій замочував пальмові гілки, і вона дуже погано пахла. Але де нам зрозуміти, що за чудесне джерело било з цього чана з протухлою водою! «Ну вже цього я зрозуміти не можу!» - скаже хтось. Той, хто говорить так, не хоче потерпіти і вдивитися в цю воду краще, щоб побачити, чи нема в ній чогось ще, але відкидає її, тому що не розуміє.

Якщо втручається розсудливість, то людина не розуміє ні Євангелія, ні Святих Отців. Спотворюється орган духовного відчуття, і людина, знецінюючи своєю розсудливістю і Євангеліє, і Святих Отців, доходить до того, що говорить: «Скільки ж років люди без пуття мучать себе аскезою, постом, іншими поневіряннями!» Але говорити так - це хула. Якось до мене в келію приїхав монах-келіот на машині. «Синку, - кажу, - ну а тобі навіщо машина? Адже вона не личить твоєму способу життя!» - «Чому ж, Геронде? - здивувався він. Хіба в Євангелії не написано: «Сторицею прийме і життя вічне успадкує?» - «Говорячи «сторицею прийме», - відповів я, - Євангеліє має на увазі те, що людині необхідно. Але ченцю, крім цього, личить те, про що говорить апостол Павло: «Ті, що не мають нічого, а всім володіють». Тобто, у ченця нема нічого, але за його чесноти люди довіряють йому, і він може розпоряджатися їхнім багатством. Святе Письмо не має на увазі того, щоб ми, ченці, збирали багатство самі!» Бачите, які помилкові тлумачення може дати людина від здорового глузду? Завжди знайте: якщо людина не очиститься, якщо до неї не прийде божественна просвіта, то тлумачення, які вона буде давати, будуть однією суцільною каламуттю.

Якось мене запитали: «Чому Мати Божа не сотворила чуда на острові Тінос і італійці підірвали крейсер «Еллі» у день Успіння? Але, допустивши це зло, Матір Божа сотворила більше чудо. Вибух «Еллі» обурив греків. Вони зрозуміли, що для італійців нема нічого святого і тому опісля, з криками «Ура», прогнали їх зі своєї землі. А якби італійці не вчинили цього злодіяння, то, не розуміючи нечестя італійців, греки могли б сказати: «Вони ж теж народ віруючий, вони наші друзі». А зараз приходять люди з розсудливим мисленням і говорять: «Чому ж Мати Божа чуда не зробила, га?» Ну що їм на це скажеш? А інші запитують: «Чому в Біблії написано, що полум'я Вавилонської печі, в яку кинули трьох отроків, піднімалося на сорок дев'ять ліктів? Лінійкою його, чи що, поміряли?» Але спочатку висота полум'я піднімалася на сім ліктів. Потім у піч, не перестаючи, підкидали різні горючі речовини, щоб вона розпалилася всемеро сильніше. Сім на сім - сорок дев'ять, чи не так? А от якби тих, хто задає такі питання, самих кинули в цю грубку? В цих людях видно раціоналізм, а їх здоровий глузд позбавлений змісту і повністю перебуває поза реальністю. Деякі з нинішніх богословів займаються «проблемами», подібними до тої, що описана вище. Наприклад, вони задаються питанням: «Що сталося з бісами, які ввійшли в стадо свиней і потонули в морі? Вижили вони чи захлинулися?» Але значення має те, що ці біси вийшли з людини. Яке твоє діло, що з ними сталося потім! Дивися краще за тим, щоб тобі самому не стати біснуватим, і не ламай голову над тим, де перебувають ці біси зараз.

А деякі, Геронде, намагаються пов'язати Євангеліє з людським здоровим глуздом. За допомогою цього здорового глузду вони досліджують Євангеліє і ніяк не можуть у ньому розібратися.

—Пов'язати Євангеліє з людським здоровим глуздом неможливо. В основі Євангелія лежить любов. В основі здорового глузду закладена вигода. У Євангелії написано: «Якщо хтось примусить тебе йти одну версту, то йди дві». Хіба в цьому проявляється здоровий глузд? У цьому, скоріше, проявляється запаморочення. Тому ті, хто хоче пов'язати Євангеліє зі здоровим глуздом, заходять у глухий кут. Наприклад, є різні товариства, які займаються доброчинністю. Коли вони дізнаються про те, що хтось розорився, зубожів і має нестаток у грошах, то кажуть: «Ми допоможемо цій людині, але спершу переконаємося в тому, що вона дійсно бідує». І от два-три представники від цієї спільноти йдуть у дім до людини, яка розорилася, щоб подивитися, чи дійсно вона відчуває потребу. Приходять і бачать, приміром, розкішно обставлену вітальню. Тоді вони говорять: «Ну і ну, такі крісла, така обстановка! Якщо у неї такі меблі, то ніякого нестатку вона не відчуває». І залишають людину без допомоги. Однак вони не розуміють, що нещасній нічого їсти. Не розуміють, що якщо хтось стає бідним, це не означає, що він у той же час повинен перемінити свій одяг на злидарське лахміття. І відкіля нам знати, можливо, ці меблі стоять в будинку з незапам'ятних часів, і їх ще не встигли продати? Чи, можливо, хтось, довідавшись про те, як бідує дана сім'я, подарував їм ці крісла і стільці? Люди судять і рядять за допомогою розсудливості, здорового глузду, тому вони заплутуються, і Євангеліє в їхнє життя не входить.

Люди дивляться на речі поверхово і тому витлумачують все на свій лад.

 

«Не судіть з вигляду зовнішнього»

Геронде, я відчуваю, що моя здатність до судження, розмірковування і людська правда перешкоджають духовному розвитку.

Так, звичайно. Вони перешкоджають духовному розвитку, тому що [через них] відходить Благодать Божа. А після цього людина залишається без Божественної допомоги, падає і зазнає повної невдачі. Суд і правда людські, як правило, несправедливі. Правда Божа - це любов, довготерпіння, великодушність. А ти досліджуєш все за допомогою людського глузду. Ось з цього мікроба і починається твоя духовна хвороба. Ліки, що зцілюють від цієї хвороби, - добрі помисли. Коли людина мислить по-доброму, тобто має добрі - «ясні» помисли, то збільшується місткість її серця. Ти використовуєш багато розмірковування, і тому тобі треба бути дуже уважною до помислів, тому що висновки, до яких ти за допомогою свого здорового глузду приходиш, суть висновки людські. Вони не духовні і не освячені.

Геронде, а чому я так часто впадаю в осуд?

Твоя особиста причина - юридична освіта. Тому ти так і судиш. Певні знання чи професія нерідко культивують у людях суху розсудливість. Розсудливість - це хвороба інтелігенції. Вона вразила її до самих кісток. І тому, хоча в тебе і є серце, його випереджає розсудливість.

У деяких людей багато розсудливості, і судять вони з егоїзмом - вище за себе не визнають нікого. Вони вимагають бездоганності - але не від себе, а від інших. їх власна неміч їм до вподоби, а інших вони засуджують.

Дивна справа! Такі люди створили свій зовнішній образ, тобто вони зліпили якусь зовнішню людину - зсередини сповнену лицемірства. У них нема навіть і сліду простоти. Різниця між європейцями і греками (під греками я маю на увазі православний дух) саме в цьому. Європейця не зрозумієш - коли і на якій козі до нього під'їхати. Постійне «ласкаво просимо!» - і фальшива усмішка. А на грека глянеш, і все відразу ясно. Якщо в нього на душі радість - він її не ховає. Якщо він чимось засмучений, то видно і це. А коли бачиш стан людини, можна легко будувати відносини з нею.

Геронде, а в чому причина того, що дехто судить людей, їхні справи і все, що відбувається у світі, — причому дуже поспішно?

У цьому випадку людина спонукувана самою лише розсудливістю, тобто працює лише її мозок і результат такої роботи - осуд. Добре б, щоб Бог взяв викруточку і трохи «послабив» мізки тим, у кого їх стало занадто багато. Наскільки звільняється голова, настільки людина наповнюється Благодаттю. Говорячи «голова», я маю на увазі людське судження, егоїзм, самовпевненість. Однак, якщо людина, зрозумівши, що її судження невірні, скаже: «Та здатність судження, яка в мене є, - мирська. У ній немає Божественної просвіти, і тому я вчиню помилку. Отже, мені не треба використовувати цієї здібності», то Бог відразу просвітить її, вона набуде розважливості і буде розрізняти, що правильно, а що ні.

Розумних людей спокусник виводить з ладу судом зовнішнім. Якщо в людині є людське начало, то вона судить по-людськи і здійснює злочин. Для того, щоб судження було божественним, людське начало повинно зникнути. Мирське судження є судження помилкове. Скільки відбувається всіляких несправедливостей! Скільки разів людина впадає в гріх! Тому для того, щоб охоронити душу, постійно включайте в роботу добрий помисел.

Кожна людина є таємницею, і де тобі знати, що це за людина! Якось ми зустрічали Світле Христове Воскресіння в одній келії на Святій Горі. Після Божественної Літургії сіли за стіл - розговітися сиром і великоднім яєчком. Поруч зі мною сидів чернець - погонич мулів, він перевозив на них дрова. Бачу: відсуває він сир з яйцем убік. «Розговляйся», - кажу. «Добре, - відповідає, - розговіюся». Дивлюся - не їсть. «Так їж ти, - промовляю я знову, - адже сьогодні ж Великдень!» - «Прости, Геронде, - відповідає він, - я в той день, коли причащаюся, не їм. Розговіюся о другій годині дня». З попереднього дня постався й у самий день Причастя їв у другій половині дня! Бачиш, що він робив від благоговіння? А інші могли подумати, що перед ними не більше ніж простий погонич мулів.

Людина є таємницею! І якщо тебе змусили бути суддею інших, то подумай так: «Божий мій суд чи наповнений пристрасті?» Тобто, чи вільний він від власнокорисливості чи ж сповнений нею? Не довіряйте своєму «я» навіть у своєму судженні. Якщо людина судить, у неї багато егоїзму. Мене змушують виносити судження з різного приводу, і я змушений це робити, незважаючи на те, що не хочу цього. Я суджу без власнокорисливості і небезсторонності, але навіть незважаючи на це, стаючи опісля на молитву, не відчуваю тієї, ну, скажемо так, насолоди, що відчуваю в ті дні, коли не суджу. І це не тому, що моя совість у чомусь мене звинувачує, - ні, [просто] через те, що я судив як людина. А що тут говорити, якщо суд помилковий, чи ж у підсудних є пом'якшуючі провину обставини, чи в судді людські критерії оцінки того, що відбувається? З судом жартувати не можна. Суд належить Богові. Як це страшно! І те, що людина, яка сидить на суддівському місці, має добру налаштованість, у цьому випадку значення не має. Значення має той результат, до якого призвів вчинений нею суд.

Необхідно багато розважати. Звичайно, хоча певні міркування є в кожної людини, але, на жаль, більшість з нас використовують міркування не стосовно себе, а стосовно наших близьких (щоб вони якось не умудрилися здатися іншим кращими, ніж ми). Так ми опоганюємо наше розважання - судженням, осудом і претензіями до інших, щоб вони стали кращими. Нам варто було б мати претензії тільки до нашого «я», що не наважується завзято приступити до духовного подвигу і відітнути свої пристрасті, щоб звільнилася і полетіла на Небо наша душа.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Нове покоління

Збідніння духу жертовності

Сьогодні більшості людей невідомий смак тієї радості, яку приносить жертовність. Люди не люблять праці. У їхньому житті з'явилися ледарство, бажання влаштуватися затишніше, багато спокою. Збідніло любочестя, дух жертовності. Якщо людям вдається здобути щось без праці, влаштуватися зручніше, то вони вважають це досягненням. Вони засмучуються, якщо досягти легкого життя їм не вдається. Але якби вони дивилися на все духовно, то раділи б саме цьому, тому що в цьому випадку їм дається сприятлива можливість для подвигу.

Сьогодні всі - і старий, і малий - прагнуть легкого життя. Люди духовні прагнуть до того, щоб освятитися з найменшим трудом. Люди мирські, до того ж, хочуть заробити якомога більше грошей, не працюючи. Молодь-щоб скласти іспити не готуючись, щоб одержати диплом, не виходячи з кав'ярні. А коли б можна було, сидячи в кав'ярні, дзвонити в університет і дізнаватися про результати іспитів, вони були б дуже цьому раді. Так, Доходять вже і до цього! Багато юнаків приходять до мене в келію і просять: «Помолись, щоб мені вступити до університету». До іспитів не готуються, але при цьому твердять: «Бог може мені допомогти».- «Готуйся, - раджу я, - і в молитві проси Бога про допомогу. - «А навіщо, - дивуються, - хіба Бог не може допомогти мені і так, без підготовки?» Що ж виходить, Бог благословить твоє лінивство? Так не буває. Бог допоможе тільки тоді, коли юнак читає, намагається, але не може втримати прочитаного в пам'яті. Деякі хлопці не можуть запам'ятати чи зрозуміти те, що вони читають, але все одно намагаються, трудяться. Таким трудівникам Бог допоможе стати великими розумниками.

На щастя, бувають і винятки. Якийсь хлопчина з Халкідики складав іспити одночасно на три факультети і вступив в усі! Причому на одному факультеті результати його вступних іспитів були найкращими, а на іншому він здобув друге місце. Але, незважаючи на це, хлопець вирішив, що краще піти працювати і таким чином допомогти своєму батькові, який, забезпечуючи родину, працював у копальні. Тому вчитися він не став, а влаштувався на роботу і почав приносити в дім гроші. Ця людина - бальзам на мою душу. Заради таких юнаків я готовий померти, стати землею. Однак більшість молодих потрапили під вплив світу цього і зіпсувалися. Вони навчилися цікавитися тільки самими собою, думати тільки про себе - про ближнього вони нітрохи не задумуються. І чим більше ти їм допомагаєш, тим більшими ледарями вони стають.

Бачу, що нинішня молодь помішана на моді. Одне вони кажуть, інше роблять, третім вони переситилися. Але ж серце людини не втомлюється і не старіє ніколи. А вони... Стати ченцями для них важко. Одружитися - страшно. Здоровенні хлопці приїжджають на Святу Гору, їдуть геть, повертаються знову. «Ех, - кажуть, - та й ченцем бути важко. Щоночі вставати ні світ, ні зоря. Не день, не два, а постійно!» Повертаються у світ, але і там їм не до душі. «Що, - кажуть, - я буду робити у цьому суспільстві, з якою людиною я поєднаю свою долю, якщо одружуся? Одні турботи і неспокій». Знову повертаються на Святу Гору, але, трохи поживуть на ній, і знову кажуть: «Важко!»

Нинішні молоді люди схожі на нові машини, у двигунах яких від холоду загусла олива. Для того, щоб ці машини завелися, олива повинна розігрітися - інакше нічого не вийде. Нещасні юнаки! Вони приходять до мене в келію - не один і не два, а багато - і запитують: «Що мені робити, отче? Чим мені заповнити свій час? На мене навалюється туга». - «Брате ж ти мій, та знайди якусь роботу», - кажу я, а у відповідь чую: «Справа не в цьому. Гроші в мене є. Навіщо вона мені потрібна, ця робота?» -«Але апостол Павло, - кажу я знову, - пише: «А як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». Навіть якщо в тебе нема проблем з грошима - щоб їсти, ти повинен працювати. Робота допомагає людині розігріти оливу свого двигуна. Робота - це творчість. Вона дає людині радість і забирає від неї душевну важкість, тугу. Ось так, друже ситий! Знайди роботу, яка подобалася б тобі хоч трохи, і починай трудитися. Спробуй і побачиш [як все змі­ниться] !»

А деякі хлопці втомлюються, але втома відновлює їхню силу. Приходять до мене в келію молоді хлопці, сідають на подвір'ї і втомлюються від сидіння. А інші з великим любочестям раз-по-раз запитують: «Чим тобі допомогти? Що тобі принести?» Я ніколи не прошу жодної допомоги. Увечері, після того, як пішли відвідувачі, я запалюю ліхтарик і роблю все сам: приношу дрова, взимку розпалюю дві грубки, наводжу порядок в будинку і на подвір'ї . Багато відвідувачів залишають після себе безлад - розводять бруд, кидають на подвір'ї свої брудні шкарпетки. Люди надсилають мені тоненькі шкарпетки, я роздаю їх відвідувачам, - вони надягають їх, а свої брудні шкарпетки кидають будь-куди. Я і серветку їм даю, щоб вони їх у неї загорнули, але вони воліють кидати все як є.

Я просив людей про якусь послугу тричі в житті. Одному хлопчикові якось сказав: «Мені потрібно дві коробки сірників з магазину в Карієсі». У мене було чотири запальнички, але я сказав йому це, щоб зробити йому приємність. Він прибіг радісний, захеканий, приніс мені ці сірники, і втома відновила його сили, тому що він відчув ту радість, яку приносить жертовність. А інший в цей час сидів на місці й стомився від сидіння. Люди прагнуть відчути радість, але для того, щоб прийшла радість, людина повинна пожертвувати собою. Радість народжується від жертви. Справжня радість походить від любочестя. А якщо виплекане любочестя, то людина святкує, тріумфує. Егоїзм, самолюбство - це муки для людини, вона застрягає саме на цьому.

Якось на Святу Гору приїхали двоє молодих офіцерів і сказали мені: «Ми хочемо стати ченцями». - «А чому ви цього хочете? - запитав я. - 3 якого часу у вас з'явилося таке бажання?». - «А ось, - відповідають, - тільки що і з'явилося. Ми приїхали на Святу Гору на екскурсію і тепер от думаємо залишитися тут назавжди. Там, у світі, хто його знає - може, ще війна почнеться!» - «Та у вас, - кажу, - сорому немає! «Може, ще війна почнеться!» Та й як ви зможете звільнитися з армії?» - «Знайдемо, - від­повідають, - якийсь привід». Що вони там знайдуть? Прикинуться душевнохворими чи вигадають ще щось... Та що тут говорити, що-небудь точно знайдуть... «Якщо, сказав я їм, - ви йдете в ченці з такими спонукальними причинами, то вже із самого початку ви зазнали невдачі». А іншим людям уже давним-давно нічого не заважає одружитися, створити сім'ю. Але вони приходять до мене і кажуть: «А навіщо я буду одружуватися? Хіба створиш сім'ю і виховаєш дітей у такі тяжкі часи?»- «Добре,- кажу я, - хіба в часи гонінь життя зупинялося? Ніхто не працював і не одружувався? Можливо, тобі просто ліньки створювати сім'ю?»- «Я, - відповідає, - хочу стати ченцем». «Таж причина - твоє лінивство! Хіба з тебе вийде добрий чернець?» Вам це зрозуміло? Якщо дівчина хоче стати черницею, думаючи так: «А навіщо я буду залишатися у світі, виходити заміж, народжувати дітей? Морока, неспокій. А піду я краще в монастир. Буду робити що мені кажуть, відповідальності ніякої, а якщо мене коли насварять, то я схилю голову нижче. Спробуй-но, створи свій власний дім у світі! А в монастирі буде все необхідне, окрема келія, готова їжа та інше...» - отже, якщо дівчина думає подібним чином, то хай знає, що вона вже зі самого початку зазнала невдачі. Це здається вам дивним? Не дивуйтеся, такі люди дійсно є. Знайте, людина старанна процвітає скрізь. Старанний сім'янин процвітав би й у чернецтві, а старанний чернець - обери він шлях сімейного життя - теж би процвітав.

Якийсь юнак вступив у монастир послушником, але від постригу відмовлявся. «Чому ж, синку, ти ухиляєшся від чернецтва?» - запитав я його. «А тому, - відповідає, - що чернеча скуфія нагадує мені солдатську каску!» Ти тільки послухай! Він не хотів ставати ченцем, щоб не носити чернечу скуфійку! Каску вона йому нагадала! А він її хоч коли-небудь надягав, цю каску? Якщо і надягав, то всього кілька разів в армії під час навчань - та й це ще під сумнівом! А де йому понюхати пороху на війні! Каску, вона йому, бачите, нагадала! Чуєш, що діється? Але що він забув у чернецтві? Скажи мені, будь ласка, що за чернець вийде з чоловіка, якщо він починає чернече життя в такий спосіб? Зрештою, цього нещасного десь постригли в ченці, але товсту скуфію він так і не носив.

А іншого разу до мене в келію прийшло двоє молодих чоловіків, і обоє з волоссям ледве не до пояса. Хотів я їм підстригти їхні гриви, але вони не далися. Я кудись поспішав, тому вести довгі бесіди не міг - тільки почастував їх. А в дворі в мене гуляв кіт. Бачить його один з цих довговолосих і запитує: «А можна я кота візьму?» -«Бери», - кажу. Взяв він кота, і від мене вони пішли в Іверський монастир - година ходу. Полив дощ, але він, обіймаючи кота, прийшов у монастир, піднявся в архондарик і попросився переночувати. «З котами не можна», - відповіли йому, і тоді він залишився сидіти на вулиці під дощем! Усю ніч! Якби в армії його відправляли на годину на варту, то він би відповів: «Ой, ні, не можу!» А сидіти всю ніч на вулиці з котом - будь ласка, може!..

А ще когось забрали в армію, але він втік і приїхав на Святу Гору. Прийшов до мене в келію і сказав: «Я хочу стати ченцем».- «Повертайся, - кажу, - в армію, відслужи свій термін!» - «Армія! - відповідає він. - Армія - це тобі не те що рідний дім!» - «Велике, - кажу, - тобі спасибі, юначе, що ти мені про це сказав. От воно виявляється як! Раніше-то я про це і не здогадувався! Тепер і іншим буду про це говорити!» А рідні хлопця весь цей час його розшукували. Через кілька днів він знову прийшов до мене в келію. Була неділя Фоми, ранній ранок. «Ти мені потрібен», - каже. «Що ти хочеш? - запитую я. - Ти на літургії де був?» - «Ніде», - відповідає. - «Сьогодні, - кажу, - неділя Фоми, у монастирях служили чування, а ти нікуди не пішов? І хочеш стати ченцем! Де ж ти вештався?» - «Я, - каже, - переночував у готелі. Там спокійно, тихо, у монастирях усю ніч такий гамір!» - «Ну і що ж, - запитую, - ти тепер маєш намір робити?» - «Я, - каже, - думаю податися на Сінай, тому що прагну до твердого, суворого життя». - «А ну, - кажу, - потерпи трішки». Заходжу в келію, беру великодню паску, яку хтось мені приніс, і знову виходжу до нього. «Ось, - кажу, - тримай! Ця паска дуже м'яка, саме для твердого, суворого життя, до якого ти так прагнеш. Бери і йди!» Ось така нинішня молодь. Самі не знають, чого хочуть. Не можуть витерпіти ні найменшого обмеження. Як же після цього вони зможуть пожертвувати собою?

Я пам'ятаю, в армії, якщо виникала необхідність йти на якесь небезпечне завдання, тільки і чулося: «Пане командире, я піду замість нього! Адже він людина сімейна - якщо його уб'ють, то діти залишаться на вулиці!» Солдати просили в командира піти замість когось іншого на небезпечне завдання, на передову. Вони раділи з того, що уб'ють їх, але залишиться живим чийсь глава сімейства і його діти не осиротіють. А зараз? Хіба зустрінеш де-небудь, щоб людина йшла на таку жертву? Якщо і зустрінеш, то вкрай рідко.

Пам'ятаю, якось одного разу, ми залишилися без води. Командир знайшов по карті місце неподалік, де була вода Але там засіли заколотники. Тоді він каже: «Є тут неподалік вода, але йти дуже небезпечно і світла запалювати не можна. Хто наважиться піти і наповнити кілька фляг?» Підскакує один солдат: «Я піду, пане командире!», підскакує інший: «Я!», за ним - третій. Тобто викликалися піти всі! Надворі темінь, без світла страшно, аж мороз по шкірі продирає. Командир розгубився навіть: «Ви ж не можете піти всі!» Я хочу сказати, що про себе не думав ніхто. Ні один з нас не спробував знайти якусь відмовку, наприклад: «Пане командире, у мене болить нога», чи «у мене болить голова», чи «я втомився». Ми всі хотіли піти по воду, а на те, що над нашим життям чатувала небезпека, ми уваги не звертали.

Нинішній дух - дух теплохолодності. Мужність, жертовність зовсім відсутні. Нинішньою надщербленою логікою люди все перевели в іншу систему вимірів. І бачиш воно як: раніше люди йшли в армію добровольцями, а зараз, не бажаючи служити, дістають собі довідку, що вони психічно хворі. Докладають усіх сил до того, щоб не йти в армію. Хіба раніше було хоч щось подібне? У нас в армії був один лейтенантик, всього двадцяти трьох років від роду, але який же він був молодчина! Одного разу йому зателефонував його батько, відставний офіцер, і сказав, що має намір попросити когось, щоб з передової хлопця перевели в тил. Ох, як же розкричався лейтенант, коли почув ці слова! «Як же тобі не соромно, батьку, говорити таке? Це трутні відсиджуються в тилу!» У цій людині була щирість, чесність і відвага настільки виняткова, що вона навіть переходила межі - він біг в атаку перед усіма іншими. Уся його шинеля була наскрізь продірявлена кулями, але, незважаючи на це, він залишився живим. А звільняючись у запас, узяв цю шинелю на згадку.

 

Нерозсудлива любов робить дітей ні на гир не придатними

Я помітив, що нинішні діти, особливо ті, які потім йдуть в університети, псуються вже в рідному домі. Будучи спочатку гарними дітьми, вони згодом робляться ні на що не придатними. Вони ні над чим не задумуються, у них є якась черствість. їх гублять, псують їхні ж батьки, які самі пережили тяжкі роки і тепер хочуть, щоб їхні діти ні в чому не мали потреби. Батьки не плекають у дітях любочестя, щоб ті раділи від того, що позбулися злиднів. Зрозуміло, що все це батьки роблять з добрим наміром. Так, піддавати дітей безглуздим обмеженням - це варварство. Але допомогти дітям придбати чернечу совість - щоб вони потім самі раділи, зазнаючи якихось обмежень, - це дуже хороше діло. Тоді як зараз своєю добротою, своєю нерозсудливою добротою, батьки самі доводять діток до отупіння. Батьки все приносять своїм дітям на блюдечку, просто в руки, навіть воду подають. Вони привчають їх до цього. Вони роблять це для того, щоб діти готували уроки і ні на що не відволікалися, але в такий спосіб роблять їх ні на що не придатними - і хлопчиків, і дівчаток. Тому що потім діти хочуть одержувати все готовим на блюдечку постійно, а не тільки тоді, коли вони займаються уроками. А починається це зло з мам: «Вчи, синочку, вчи! А я тобі принесу шкарпетки, я тобі помию ніжки! З'їж солоденьке, попий чайочку!» Діти не трудяться і тому не розуміють, наскільки втомилася їхня мати, яка їх обслуговує. А потім починаються: одноразові тарілки, одноразовий одяг, [піцерії, макдональдси] - загорнути шматок піци в папір і то не вміють! І так діти стають зовсім ні на що не придатними людьми. Потім навіть життя стає для них тягарем. Шнурок розв'язався: «Мамо, зав'яжи мені шнурок!» І поки мама не зав'яже, чадо буде ходити з розв'язаним шнурком і на нього наступати. Якого успіху можна чекати від таких дітей? Вони непридатні ні для сімейного, ні для чернечого життя. Тому я раджу матерям: «Не дозволяйте дітям читати цілими днями. Адже вони хіба читають і читають, і заморочують собі голову. Нехай вони роблять перерви в читанні на п'ятнадцять хвилин, на півгодини - і виконують якісь хатні роботи. Так їхня голова буде хоч трішки розвіюватися, приходити до нормального стану". Ця погана звичка нинішньої молоді проникла й у чернецтво. І зараз бачиш, як у канцеляріях монастирів сидить по семеро ченців-секретарів - усі молоді, освічені, а з ними разом сидить і старий чернець, який був на цьому послуху раніше. Раніше у монастирях був один секретар. Його освіта часто обмежувалася двома класами середньої школи, але при цьому він один справлявся з усією роботою. А зараз їх семеро і всі так задихаються від роботи, що навіть чернече правило їм виконувати ніколи! Але і дідуся-секретаря вони не відпускають, йому доводиться сидіти разом з ними і їм допомагати!..

 

Темні сили направляють молодь до зла

Нещасних дітей сьогодні псують за допомогою різних теорій. Тому вони такі схвильовані, такі запаморочені. Дитина хоче зробити одне, але робить інше. Вона хоче піти в один бік, але дух нашої епохи несе її в інший. Темні сили розгорнули страшну пропаганду, це вони направляють до зла тих юних, в яких у голові не вистачає розуміння. Деякі вчителі в школах говорять дітям: «Для того, щоб бути ініціативними особистостями, не поважайте батьків, не підкоряйтеся їм». Таким чином, вони розкладають дитячі душі. Потім діти не слухаються ні батьків, ні вчителів. І вони не винні, тому що вважають, що повинні поводитися саме так. У цьому їх підтримує і держава Словом, їх підштовхують до цього. А ті, кому нема діла ні до Батьківщини, ні до сім'ї, для кого нема нічого святого, використовують таку молодь для здійснення своїх планів. Ось це все і завдало багато зла нинішній молоді. Дуже багато зла! Доходить уже до того, що диявола з рогами молодь вважає своїм лідером. Поклоніння сатані дуже поширилося. У деяких дискотеках цілими ночами співають: «Сатано, ми поклоняємося тобі! Ми не хочемо Христа, ти даєш нам все!» Як це страшно! Чи розумієте ви, що сатана вам дає, нещасні ви діти, і чого він вас позбавляє!..

Маленькі діти вже озлоблені - від кави, цигарок. Хіба побачиш на їхніх обличчях сяючий погляд, Благодать Боку? Ох, яку слушність мав один архітектор, сказавши групі юнаків, яких він привіз на Святу Гору: «У нас з вами очі - як очі здохлої риби». Цей архітектор приїхав на Афон з групою хлопців від вісімнадцяти до двадцяти п'яти років - осіб десять їх було. Сам він навернувся до Бога раніше, і тому йому було шкода тих молодих, котрі живуть у розпусті. Деяких з таких нещасних він наблизив до себе, вмовив їх поїхати на Святу Гору і сам оплатив їм дорогу. Вони йшли до мене в келію, а мені саме треба було кудись йти, і ми зіткнулися на стежці. Я сказав їм, що йду геть, але запропонував трішки посидіти прямо там, де ми зустрілися. Тільки ми присіли, як з'явилася ще одна група дітей, що направлялася до моєї келії. Це були вихованці Афоніади. «Сідайте, - кажу, - і ви разом з нами». Присіли й вони. Ось тут архітектор і звертається до своїх хлопців: «Ви нічого не помічаєте?» Ті здивувалися. «А давайте-но, - каже він їм, - спершу подивіться в обличчя один одному, а потім гляньте на обличчя цих дітей. Подивіться, як сяють їхні очі! І подивіться на наші з вами очі - вони все одно що очі здохлої риби». А й справді! Коли я придивився, то зрозумів, що він потрапив у саму точку: їхні очі були, як очі здохлої риби. Каламутні, неприродні... А очі дітей з Афоніади світилися! Бо в Афоніаді вихованці б'ють поклони, беруть участь у богослужіннях. «Очі - дзеркало душі». Тому і Христос сказав, що «світильник тілу є око». Скільки юних приходять на Святу Гору чи в інші монастирі, стають ченцями, і, незважаючи на те, що монастирське життя, скажемо так, несолодке, вони наповнені такою радістю, що їхні обличчя випромінюють світло. А у миру в молоді є все, що хочеш, але вона мучиться, переживає пекельну муку.

Звідусіль до нас дують різні вітри. Зі Сходу - індуїзм та інші окультні релігії, з Півночі - комунізм, із Заходу - ціла купа різних вчень, з Півдня від африканців - чаклунство, магія і безліч інших морових пошестей. До мене в келію прийшов якось один хлопчик, побитий цими вітрами. Я зрозумів, що до мене його привели молитви його матері. Ми поговорили досить довго, і наприкінці розмови я сказав йому: «От що, хлопче, знайди духівника і висповідайся. Потім хай він помирує тебе. Це допомагатиме тобі зараз, коли ти робиш перші кроки у твоєму духовному житті. Тебе повинні помазати святим миром, тому що ти відрікся від Христа». Коли я говорив йому це, нещасний юнак плакав. «Помолись, отче,- просив він мене, - тому що я не можу виплутатися з цього болота. Мені зробили промивання мозку. Я розумію, що сюди мене привели молитви моєї матері». Наскільки ж сильні материнські молитви! Нещасні діти! їх обплутують усіма цими вченнями і роблять не придатними ні на що. Потім їх охоплює страх, душевна тривога, і вони шукають розрядки в наркотиках і тому подібному. З однієї прірви-в іншу. Хай простягне Бог Свою руку [і зупинить зло].

Геронде, а чи є користь від того, що цим нещасним говорять, що такі вчення — сатанинські?

Ну а як же! Звичайно, є. Тільки говорити їм про це треба по-доброму.

А як така молодь може пізнати Христа?

Як вони можуть пізнати Христа, якщо, не пізнавши Православ'я, їдуть в Індію до різних там гуру, живуть біля них по два-три роки, від різних чаклунських впливів доходять до очманіння, потім, живучи там, довідуються, що в Православ'ї є таємниче, містичне життя, і приїжджають сюди, бажаючи бачити Небесне

Світло, пережити вищі духовні стани і подібне цьому? А якщо запитаєш їх: «Скільки років ти не причащався?» - то вони відповідають: «Не пам'ятаю точно, може, мене причащала моя мати, коли я був маленьким». - «А ти коли-небудь сповідався?» - «Це питання мене не цікавить». Але хіба можна чекати після цього чогось доброго? Про Православ'я вони нічогісінько не знають.

Геронде, але як же їм допомогти?

Що може допомогти їм після того, як вони твердять, що «Церква свій вік віджила»? Як тільки від людини почуєш щось подібне, то відразу зрозуміло, до якого взаєморозуміння з ним ти можеш прийти! Однак ті з молодих, у кого є добре настановлення, отримують допомогу і наближаються до Церкви.

 

«Не смійте чіпати дітей!»

Геронде, що вийде з тих маленьких дітей, які ростуть без дисципліни?

—Деякі зм'якшуючі провину обставини в них є. їхні батьки в дитинстві не розуміли, для чого потрібна дисципліна, і тому тепер вони дають своїм дітям волю, перетворюючи їх, таким чином, у справжніх маленьких хуліганів. Ти їм слово - вони тобі п'ять, та ще з якою безсоромністю! Такі діти можуть стати злочинцями. Сьогодні дітей зовсім розпустили. «Воля!» «Не смійте чіпати дітей!» А діти раді-радісінькі: «Де, - твердять, - ще знайдеш такий державний лад?» Тобто, деякі прагнуть перетворити дітей у бунтарів, які не хотіли б залежати ні від батьків, ні від учителів, чи когось слухати. Це на руку деяким людям, діти-бунтарі допоможуть їм здійснити їхні задуми. Бо якщо дітей не зробити [зараз] бунтарями, то як їх потім змусиш рознести все на дрібні шматочки? І тепер бачиш, як нещасні діти стали вже майже біснуватими.

Якщо воля належним чином не використана в духовному житті, то як вона може бути використана в житті мирському? Що ти з нею будеш робити, з такою волею? Така воля - це катастрофа. Тому і з державою відбувається зараз те, що ми бачимо. Чи можуть нинішні люди використовувати належним чином дану їм волю? Воля, якщо люди не в змозі використовувати її для позитивного розвитку, є катастрофою. Мирська еволюція в поєднанні з цією гріховною волею принесла людині духовне рабство. Воля духовна є духовна покірність Божій волі. Але бачиш як: послух є воля, однак ворог у злобі своїй подає її як рабство, і діти, - особливо отруєні бунтарським духом нашої епохи, - починають бунтувати. Зрозуміла справа, адже вони до того ж стомилися від різних систем двадцятого століття, які, на біду, все більше і більше спотворюють як природу - чудовий світ Божий, так і людей - Божі творіння. Ці системи наповнюють душі людей тривогою і відводять їх від радості, віддаляють від Бога.

А знаєте, що нам довелось пережити, коли ми звільнилися з армії в запас? Якби була на нашому місці нинішня молодь, вона рознесла б все дощенту! Це було в 1950 році. Громадянська війна тільки закінчилася. Нас, солдатів різних призовів, звільнили в запас разом. Один воював чотири з половиною роки, інші - чотири, третій - три з половиною. І от уявіть: після стількох страждань на війні ми приїхали у місто Ларису і з'явились у пункти розподілу демобілізованих, бачимо, що вони вже забиті іншими фронтовиками. Ми тикнулися в готелі, але і там відмовили: «Солдатня, - кажуть, - хіба можна її впускати! Всі ковдри перебруднять». Але ж ми пропонували заплатити їм за нічліг. Надворі березень, холодно. На наше щастя, якийсь офіцер нас виручив, дай йому Бог доброго здоров'я! Він пішов на залізничний вокзал, довідався, коли поїзди приходять, коли відходять, коли роблять маневри, домовився з залізничним начальством і нас впустили на ніч у порожні вагони. «Вночі, - попередив нас офіцер, - вагони будуть трохи їздити туди-сюди, робити маневри, але ви не бійтеся, до такої-то години завтра вранці вони не виїдуть». Так усю ніч ми і прокаталися взад-вперед. Нарешті добралися до Салоніків. Ті, хто жив неподалік, розійшлися по домівках. А ми, решта, знову пішли в пункти розподілу, але й там яблуку ніде було впасти. Знову по готелях - і знову безрезультатно. Пам'ятаю, як я в готелі просив: «Дайте просто стілець - пересидіти ніч, і я заплачу вам удвічі більше, ніж за ліжко!» - «Ні, - відповідають, - не можна». Вони боялися, щоб хтось не побачив, що вночі в готелі сидів на стільці солдат, і не доніс на них. Виходить, стій всю ніч на ногах на вулиці і підпирай стінку! І от нещасні солдати стояли на вулицях біля готелів, на тротуарах, притулившись до стіни. На всіх тротуарах - солдати, як на параді. Тобі зрозуміло? Якщо б це була сучасна молодь, вона спалила б Ларису, а на додачу всю Фессалію разом з Македонією! Адже вони і зараз, не зазнаючи жодних труднощів, що творять! Громлять, захоплюють школи, університети. А тодішнім бідним хлопцям таке навіть на думку не спадало. Звичайно, їм було гірко, але при цьому думки помститися, зробити якесь зло в них не було. Але ж на війні, у снігах, вони пережили такі страждання! Нещасні були покалічені війною, - яка ж жертовність! - зрештою, їм «віддячили» ночівлею під відкритим небом. Останнє «спасибі»! От я і порівнюю, якою була тодішня молодь, і до чого вона докотилася зараз. Не минуло ще і п'ятидесяти років, а люди так змінилися!..

Нинішня молодь схожа на брикливого бичка, який прив'язаний пасеться на лузі. Він постійно натягує мотузку, потім висмикує кіл, до якого прив'язаний, пускається бігти, але за щось чіпляється, остаточно заплутується і, зрештою, його зажирають дикі звірі. «Пригальмовувати», стримувати дитину треба, поки вона ще маленька. Наприклад, ти бачиш, як мале дитя лізе на паркан і може впасти, розбитися. Ти кричиш йому: «Не можна, не можна!» і на додачу даєш запотиличник. Наступного разу дитина все одно не подумає про те, що може вбитися, однак про те, що можна дістати ще один запотиличник, вона пам'ятає і буде поводитися уважно. Але зараз ні в школах не карають тілесно, ні в армії не б'ють палицями. Тому молоді люди і мучать батьків та народ. А за старих часів чим жорсткіші були командири, тим більшу відвагу солдати виявляли в бою.

Молодь має потребу в духовному наставнику. З ним вона повинна радитися і його слухатися - для того, щоб йти вперед з духовною надійністю, уникаючи небезпек, страхів і глухих кутів. Чим дорослішою стає людина, чим довше вона живе, тим більше вона збагачується досвідом - і своїм, і чужим. У юнака цього досвіду нема Доросла людина використовує як власний, так і запозичений в інших досвід для того, щоб допомогти недосвідченому юнаку уникнути якихось похибок. Якщо юнак не слухає досвідчених, то ставить експерименти на самому собі, але, слухаючи наставників, він збагачується.

Одного разу до мене в келію прийшли хлопці з якогось християнського братства. Самовпевнено, до хрипоти вони кричали: «Ми не потребуємо нікого! Ми самі знайдемо свій шлях!» Хто їх знає, чому вони стали такими? Видно, на них сильно тиснули, і тому вони збунтувалися. Збираючись йти, вони запитали мене, як вийти на велику дорогу, яка веде до Іверського монастиря. «Куди нам, - запитують, - йти?» - «Добре, братчики, - відповів їм, - ви сказали, що знайдете дорогу самі, що вам ніхто не потрібен. Хіба не це ви стверджували тільки що? Ну, з цією дорогою ще хай: якщо ви її і втратите, то трішки помучитеся, зустрінете трохи далі когось ще, і він підкаже вам, як на неї вийти. Але як ви самі, без керівника зможете знайти іншу дорогу, ту, що веде до Горішнього, зводить на Небо?» Тоді хтось з них і мовить: «Братчики, а батюшка може і має рацію?»

 

Юним потрібно скласти іспити на цнотливість

Сьогодні приходили студентки і просили мене: «Помоліться, Геронде, щоб ми склали іспити». А я їм на це відповів: «Буду молитися, щоб ви склали іспити на цнотливість. Це найосновніше. Після цього можна розставити по місцях і все інше». Правильно я їм сказав, чи ні? Так, якщо сьогодні на обличчях юних видно скромність, цнотливість, то це велике діло. Дуже велике діло!

Які ж нещасні покалічені дівчата часом до мене приходять! Вони безладно живуть у гріху з молодими людьми, не розуміючи, що цілі, які ті переслідують, нечисті. І в такий спосіб нещасні стають каліками» «Що мені робити, отче?» - запитують вони мене. «Власник шинку, - відповідаю я їм, - хоча і водить дружбу з пияком, але дочку свою за нього заміж не видає. Припиніть гріховні зв'язки. Якщо ті, з ким ви грішите, вас дійсно кохають, то вони оцінять це належним чином. Якщо ж вони вас залишать, то це буде означати, що вони вас не кохають, і ви не будете даремно витрачати час».

Лукавий використовує юнацький вік, у якому, до того ж, бунтує плоть людини, і намагається розкласти молодих у цей нелегкий період, який вони переживають, їхній розум ще незрілий, вони дуже недосвідчені і зовсім не мають духовних заощаджень. Тому юний, який перебуває в цьому критичному віці, повинен відчувати, що йому постійно необхідні поради старших. Ці поради потрібні йому для того, щоб не послизнутися на солодкій гірці мирського падіння, яке загрожує тим, що буде згодом наповнювати його душу тривогою і навіки віддалить її від Бога.

Я розумію, що фізично здоровому хлопцеві чи дівчині нелегко в юнацькому віці перебувати в такому духовному стані, щоб не розрізняти «чоловічу стать чи жіночу»?. Тому духівники і радять, щоб хлопчики не водили дружби з дівчатками, наскільки духовними не були б діти, тому що сам по собі вік створює труднощі, і їхню юність використовує спокусник. Тому для юнака краще, щоб за його духовну розсудливість і чистоту дівчата вважали його навіть нерозумним (чи для дівчини, щоб її вважали нерозумною юнаки), і в такий спосіб узяти на себе цей тяжкий хрест. Бо в цьому важкому хресті криється вся сила і Премудрість Божа, і тоді юнак буде сильніший від Самсона і мудріший від Премудрого Соломона. Йдучи по вулиці, юному краще молитися і не роздивлятися по боках, навіть якщо якісь родичі чи знайомі це неправильно зрозуміють і образяться, подумавши, що він їх нібито нехтує і тому не став з ними розмовляти. Це краще, ніж з цікавістю розглядатися по боках і бути неправильно зрозумілим навіть людьми мирськими, які про все мислять лукаво. Після церковної служби юнакові в тисячу разів краще втікати від людей для того, щоб зберегти свою духовну розсудливість і ту користь, яку він отримав у храмі, ніж сидіти і безтурботно милуватися хутряними комірами жінок (чи дівчині - краватками чоловіків) і духовно озлоблюватися від того, що ворог роздряпує його серце.

Те, що світ, на біду, розклався, - це істина. І людина, яка прагне зберегти себе чистою, забрудниться, де б вона не опинилася. Однак різниця в тому, що зі сучасної людини Бог не спитає так само, як Він питав у давню епоху з християнина, котрий хотів зберегти себе в чистоті. Необхідна холоднокровність, юнак повинен робити те, що він може: виконувати Заповіді Божі, уникати приводів до гріха. У всьому іншому допоможе наш Христос. Божественне устремління, яке розгорілося в душі настільки вогненне, що має силу спалювати всяку іншу похіть і всякий непристойний образ. Коли в людині запалає цей вогонь, тоді вона буде відчувати і ті божественні насолоди, які незрівнянні з будь-якою іншою насолодою. Того, хто скуштував цієї небесної манни, насолоди диких плодів ріжкового дерева залишають зовсім байдужим. Тому юний повинен міцно взяти в руки штурвал, осінити себе хресним знаменням і не боятися. Після малої боротьби він отримає і небесну насолоду. У час спокуси необхідна відвага, і Бог чудесним чином допоможе йому.

Старець Августин розповідав мені, як молодим послушником він вступив в один з монастирів у себе на Батьківщині, в Росії. Майже вся братія монастиря була в літах і його послали допомагати ловити рибу монастирському рибалці, тому що обитель жила за рахунок рибного лову. Одного разу на берег ріки, де вони трудилися, прийшла дочка цього рибалки і сказала батькові, щоб він негайно йшов додому у якійсь терміновій справі. Сама вона залишилася допомагати послушнику. Однак нещасною опанувала диявольська спокуса, і вона, не усвідомлюючи того, що робить, кинулася йому на шию з гріховними намірами. Спочатку Антоній - так називали отця Августина в миру -розгубився, тому що все відбулося раптово. Але потім він осінив себе хрестом і вигукнув: «Краще вже мені потонути, ніж згрішити!» і кинувся з берега в глибоку ріку. Але Благий Бог, бачачи велику ревність чистого юнака, який, прагнучи зберегти цнотливість, повторив подвиг святого Мартініана, втримав його на поверхні води, так, що він навіть не намок. "Я кинувся у воду вниз головою, - розповідав мені старець, - але, незважаючи на це, я і не помітив, як виявився стоячим на воді на весь зріст! Навіть одяг не намок!" У той момент він відчув внутрішню тишу і невимовну насолоду, які зовсім знищили всі гріховні помисли і плотське розпалювання, збуджені в ньому непристойною поведінкою дівчини. Та ж, побачивши Антонія, який стоїть на поверхні води й вражена цим великим чудом, розплакалася, каючись у своєму гріху.

Христос не вимагає від нас чогось великого, щоб допомогти нам у подвигу. Він чекає від нас найменшого. Якийсь юнак розповідав мені, що коли він був у паломницькій поїздці на Патмосі, диявол приготував йому пастку. Коли він йшов по острову, якась туристка кинулася йому на шию і почала його обіймати. Тоді юнак зі силою відштовхнув її від себе і вигукнув: «Христе мій, я приїхав сюди, щоб поклонитися святині, а не для того, щоб займатися таким брудом!» Після цього він утік. Вночі в готелі під час молитви він побачив Христа в Небесному Світлі. Бачите, чого він удостоївся тільки за те, що відіпхнув від себе спокусницю? Хтось живе в Бозі довгі роки, здійснює чималі подвиги і ще питання, чи буде він визнаний гідним чогось подібного. А цнотливий юнак побачив Христа тільки за те, що протистояв спокусі. Природно, ця подія його дуже зміцнила духовно. Після цього він ще два-три рази бачив Святих: Святу Маркелу, Святого Рафаїла, Святого Георгія. Якось він прийшов до мене і попросив: «Помолись, отче, щоб мені знову побачити Святого Георгія. Мені потрібна якась розрада - у цьому світі мене ніщо не втішає».

А тепер гляньте на деяких його однолітків - до чого тільки вони не доходять! Якось до мене в келію прийшов юнак зі своїм дядьком і попросив: «Помолись за одну дівчину. Вона зламала хребет в автомобільній аварії. За кермом був її батько, він задрімав і в щось врізався - сам на смерть, а вона покалічилася. Зачекай, я дам тобі її фотографію».- "Та ж не треба",- відповідаю. Але він дуже хотів, щоб я на неї подивився. Ну що ж, поступаючись його наполегливості, беру я фотографію і бачу дівулю, яка розвалилася на підлозі, між двома хлопцями, які тримають її з різних боків! «Ким же вона йому доводиться?» -запитую я юнака, вказуючи на одного. «Подружкою», -відповідає. «А іншому? Він що, збирається на ній оженитися?» - «Ні, — відповідає, - вони просто зустрічаються». - «Не сердься на дітей, - говорить мені його дядько, - що з ними поробиш, така нинішня молодь». - «Молитись я буду, - подумав я про себе, - не за те, щоб зцілився її хребет, а за те, щоб зцілилася її голова, на додачу з твоєю головою, пропаща ти людино!» Куди ж поділась пристойність? Дядько повинен був як слід висварити свого племінника! «Духовна» молодь!.. Мати духівника і докотитися до такого! Та навіть, якби хтось з тих хлопців на фотографії і збирався одружитися з цією нещасною, то все одно неприпустимо, щоб дівчина була так розпластана між двома хлопцями! І навіщо було показувати цю фотографію мені? Ця молода людина зовсім не подумала, що це недобре. Мені-то воно не зашкодить, але ж це недобре! Які сім'ї створить ця молодь? Хай наставить її Бог, щоб вона опам'яталася.

А з якою жертовністю дівчата дотримувались своєї чистоти за давніх часів! Пам'ятаю, як під час війни наше командування зібрало з різних сіл цивільних жителів з мулами і змусило їх перевозити для армії вантажі. Пішов сильний сніг, і ці люди виявилися відрізаними на одній висоті. Чоловіки наламали ялинових гілок і під засніженими гілками ялин влаштували щось схоже до навісів, щоб хоч якось захиститися від холоду. Жінки, що були там, теж були змушені сховатися під ці навіси, просячи захисту у своїх односельчан, у тих, з ким вони були знайомі. Були там дівчина і бабуся з якогось далекого села. їм теж довелося сховатися під одним з цих ялинових навісів. Але біда в тому, що бувають такі невіруючі і боягузливі люди, що їх не приводить до тями навіть війна. Їм не боляче за своїх ближніх, які калічаться чи гинуть, але у зручному випадку вони прагнуть навіть робити гріх, боячись, що їх уб'ють і вони не встигнуть урвати від життя задоволення, хоч їм, навпаки, варто було б покаятися -принаймні, під час небезпеки. І от один з таких невіруючих боягузів, які думають не про те, як покаятися, а про те, щоб згрішити, виявився під тим навісом, де укрилися дівчина з бабусею. Він почав чіплятися до дівчини настільки гидко, що та змушена була втекти. Вона вирішила краще закоченіти від холоду і навіть померти в снігах, але зберегти свою дівочу честь. Нещасна бабуся, бачачи, що дівчина пішла і не повертається, пішла по її слідах і знайшла її під дашком каплиці Чесного Йоана Предтечі за півгодини ходу. Чесний Предтеча зберіг дівчину, яка оберігала свою честь, і привів її до своєї каплички, про яку вона навіть не знала. І що ж зробив Чесний Предтеча після цього? Після цього він з'явився уві сні одному солдату і повелів йому якомога швидше поспішати в його каплицю. Солдат підхопився і поспішив у цю каплицю. Та ніч була світла від снігу, і він приблизно знав, куди потрібно йти. О, що за картина постала перед його очима! Бабуся і дівчина, по коліно в снігу, уже посиніли й закоченіли від холоду. Солдат зумів відчинити двері в церківку, нещасні увійшли всередину і якось прийшли до тями. У солдата не було ніяких теплих речей, крім шарфа, якого він дав бабусі, і двох рукавичок, які він дав їм обом, велівши по черзі міняти руки. Потім нещасні розповіли йому про ту спокусу, яка привела їх у цю каплицю. «Добре, - запитав дівчину солдат, - як же ти зважилася бігти вночі, по заметах, невідомо куди?» - «Це, - відповіла вона, - було все, що я могла зробити. Я вірила в те, що Христос допоможе мені в усьому іншому». Тоді солдат якось мимоволі сказав: «Все, закінчилися ваші муки. Завтра будете вдома». Ці слова вирвалися в нього самі по собі, від болю, а не просто для того, щоб втішити нещасних. Ох, як же вони зраділи, почувши це! Від цих слів їм навіть стало тепліше. І дійсно, до ранку наступного дня гірничо-транспортна рота розчистила дорогу і зі своїми мулами прийшла на місце. Тоді нещасних відпустили по домівках. Такими юними дочками Еллади - не оголеними від Божественної Благодаті, але укритими Нею - треба захоплюватися і хвалитися! А той тварюка, - хай простить мене Бог, - пішов до командира і доклав, що, мовляв, «солдат такий-то зробив злом каплиці і ввів у неї транспортні засоби», тобто мулів! «Ні, - відповів йому командир, - не вірю, він на таке не здатен!» Зрештою, цей молодик закінчив у в'язниці.

 

Істинна любов сповіщає про себе молодих

Геронде, ті, хто хотів зруйнувати суспільство, узялися за його основи, корені - за дітей. Вони їх розбестили.

Усе це недовго протримається. Зло руйнує само себе. У Росії зруйнували все, але тільки подивися, що там діється зараз, після того, як змінилися три покоління! Бог не кидає людей напризволяще. І гріхи молодих нинішньої епохи Він буде судити неоднаково з гріхами молодих людей колишнього, нашого часу.

Геронде, буває, що молодь, яка живе життям мирським, коли заходить розмова про віру, дає дуже правильні відповіді. Чому?

У цих молодих було добре налаташування, але вони не змогли себе зупинити, захопилися мирським життям. Через це добре налаштування вони і дають правильні відповіді про віру. Я хочу сказати таке: наприклад, людина хоче піти по якомусь шляху, але йти по ньому не може. Однак до тих, хто цим шляхом все - таки йде, вона ставиться з повагою. Бог не залишить таких людей, тому що в них нема злості. Прийде час, і в них з'явиться сила йти вперед.

Геронде, а як можна знайти підхід до тих юних, які збилися зі шляху?

—До них треба підходити з любов'ю. Якщо є присутньою щира, благородна любов, то вона відразу ж сповіщає про себе юних і обеззброює їх. До мене в келію приходять молоді люди - ягоди з тисячі різних полів, з різними проблемами. Я зустрічаю їх добрим словом, чим-небудь пригощаю, розмовляю з ними, і ми швидко стаємо друзями. Вони відкривають свої серця й у відповідь приймають мою любов до них. Деякі нещасні так обділені! Вони жадають любові. Відразу ж видно, що вони не знали любові ні від матері, ні від батька. Вони не можуть насититися любов'ю. І якщо тобі стане за них боляче, якщо ти їх полюбиш, то вони забувають про свої проблеми, забувають навіть про наркотики, зцілюються від хвороб і припиняють бешкетувати, а потім приїжджають на Святу Гору вже як побожні прочани. Це тому, що вони якимось чином одержують повідомлення про любов Божу. І видно, що в них є благородство, що пробиває пролом у твоєму серці. Вони матеріально бідують, але, незважаючи на це, не приймають грошової допомоги від інших, воліють знайти роботу, заробляти на життя, а вечорами вчитися. Таким хлопцям варто допомагати. У Салоніках біля залізничного вокзалу є будинки, де разом живуть багато підлітків - і хлопчиків, і дівчаток. В одній тримісній кімнаті їх жило п'ятнадцять. Усі вони з сімей, що розпалися. Одні крадуть, а інші не можуть цього робити, тому що в них є любочестя. Скільки ж років я просив наблизитися до цих дітей, допомогти їм! Я просив влаштувати який-небудь храм, щоб збирати в ньому цих нещасних. Зараз на вокзалі відкрили маленьку церковцю на честь Святого апостола Филипа-диякона - покро­вителя залізничників.

Так чи інакше, я зрозумів, що, якщо людина з юності не використовує ті сприятливі можливості, що їй даються, то з цього користає диявол. Чому прислів'я говорить: «Куй залізо, поки гаряче»? Тому що раніше ковалі зварювали залізо не так, як зараз: усяких там кисневих зварювань і такого подібного не було. Ковалі клали залізо у вогонь, обприскували його гарячою водою з бурою, сковували залізяки між собою відразу ж, як тільки виймали їх з вогню - розпеченими, коли ті ще розкидають іскри. Такі шматки заліза відразу ж зварювалися між собою, якщо ж вони встигали охолонути, то нічого не виходило. Я хочу сказати, що якщо юний поставиться байдуже до даних йому сприятливих можливостей, а потім стане займатися іншими, судити, засуджувати, то від нього віддалиться Благодать Божа, і з ним буде те ж саме, що з остиглим залізом. У той час, коли є божественна теплота, він -якщо, звичайно, буде уважний, - досягає успіху. Тому батьки повинні, наскільки це можливо, допомагати своїм дітям, поки вони ще маленькі. Діти - це чисті магнітофонні касети. Якщо на них буде записаний Христос, то вони будуть з Ним завжди. Якщо ж ні, то дітям легше буде пристати до зла, коли вони підростуть. Якщо людина одержала духовну допомогу в дитинстві, то вона зможе виправитися, навіть якщо зіб'ється колись зі шляху. Якщо дерево просочене оліфою, воно не гниє. Якщо трохи «просочити» дітей благоговінням, страхом Божим, то це буде допомагати їм усе життя.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про безсоромність і неповагу

Вільне поводження виганяє благоговіння

—Геронде, звідки береться вільне поводження?

—З Парижа... Вільне поводження - це безсоромність. Воно далеко відганяє страх Божий -

подібно до диму, яким ми обкурюємо бджіл, щоб вони полетіли з вулика.

Геронде, як уникнути вільного поводження?

—Відчувай себе нижчим за всіх. Необхідно багато смиренності. Ти як молодша май повагу і благоговіння до всіх сестер. Смиренно говори свою думку, а не зображуй із себе всезнайку. Тоді Бог буде подавати тобі Свою Благодать, і ти процвітатимеш. Вільне поводження - це найлютіший ворог послушника, тому що воно виганяє благоговіння. Переважно за вільним поводженням випливає непокора, потім нечутливість - спочатку до дрібних грішків, до яких людина поступово звикає і починає вважати їх природними. Але в глибині душі в неї нема спокою - сама лише тривога. І зрозуміти, що з нею відбувається, людина теж не може, тому що зовні її серце «забруднюється, і вона вже не відчуває того, що відбилася від рук.

—Геронде, а який зв'язок між вільним поводженням і простотою?

—Простота - це одне, а вільне поводження - це інше. У простоті є і благоговіння, і щось дитяче. У вільному поводженні є нахабність. Часто безсоромність може критися й у прямоті. Якщо людина неуважна, то в її прямоті і простоті часто криється безсоромність. «У мене прямий характер» чи «я людина проста», - говорить вона з безсоромністю, сама того не розуміючи. Однак простота - це одне, а безсоромність - зовсім інше.

Геронде, а що таке духовна скромність?

Духовна скромність - це страх Божий, у доброму розумінні цього слова. Цей страх, ця скутість приносять людині втіху, вони вливають мед у її серце. Духовний мед! Подивися на якогось сором'язливого хлопчика - він поважає свого батька, тримає себе пристойно і від великої скромності не сміє навіть глянути на нього. Коли хоче його про щось запитати, густо червоніє. Таке маля можна помістити просто в іконостас А інша дитина думає: «Але ж це всього лише мій батько» і вільно, наглувато розвалюється перед ним. А коли маляті щось потрібно, воно вимагає цього в згубній формі - «вийми та поклади», тупотить ногами, погрожує.

У добрій сім'ї діти поводяться вільно. У такій родині живе повага до батьків, казарменої дисципліни і ходіння по струнці там немає. Діти радіють, дивлячись на батька і матір, а ті радіють, дивлячись на них. «Любов не відає сорому», - говорить Авва Ісаак. У любові є відвага, у доброму значенні цього слова У любові такого роду є благоговіння, повага до інших, тобто вона перемагає страх. У когось є скромність, нерішучість, але одночасно і страх, тому що справжньої скромності в нього нема. А в іншої людини є скромність, але нема страху, тому що її скромність - справжня, духовна. Коли скромність духовна, людина відчуває радість. Наприклад, мала дитина любить своїх батька і матір з відважністю, не боїться, що вони її покарають. Її батько може бути навіть офіцером, а вона хапає його кашкет, кидає його і радіє. У ній є добра простота, безсоромності в ній нема. Давайте проведемо грань між простотою і безсоромністю. Якщо зникне повага, скромність, то ми дійдемо до вільного поводження, до безсоромності. А потім можна почути, як дівчина лежить на ліжку і розпоряджається: «Мамо, принеси мені склянку води! І щоб була холодна!... Фу, тепла... Я ж тобі сказала: принеси холодної!» Починають з цього і потім доходять до того, що запитують: «Чому це дружина повинна боятися чоловіка?» Однак у страсі присутня повага, а в повазі -любов. Якщо я когось поважаю, то я його вже і люблю, і того, кого я люблю - поважаю. Дружина повинна мати повагу до чоловіка. Чоловік повинен любити дружину. Але сьогодні люди витлумачують Євангеліє перекручено і тому зрівнюють все, а потім розпадаються сім'ї. «Дружина повинна бути слухняною», - говорить чоловік. Але якщо в тебе нема любові, то ти не зможеш змусити бути тобі слухняною навіть кішку. Якщо в тебе нема любові, то людина залишається без повідомлення, і ти не можеш попросити її навіть про те, щоб вона принесла тобі склянку води. Поважаючи свого ближнього, людина поважає саму себе, але при цьому саму себе в розрахунок не бере. У повазі до інших є любочестя, якщо ж турбота людини спрямована на себе саму, то любочестя в цьому нема.

 

Повага до старших

—Геронде, іноді я грубіяню старшим. Я розумію, що поводжуся погано і сповідую цей гріх.

Раз ти це розумієш і сповідаєшся, то потихеньку гребуватимеш собою, у позитивному значенні цього слова, і смиришся. Тоді прийде Благодать Божа, і ти позбудешся цієї поганої звички.

А я, Геронде, іноді жартую зі сестрами і з любові дражню їх. Однак боюся дійти до вільного поводження.

Це не діло, бо ти ж молодша! У сім'ї зазвичай дорослі жартують над дітьми і граються з ними, а не навпаки. Так тішаться і дорослі, і діти. Але дражнити діда чи бабусю маляті не личить. Як буде, якщо карапуз ні з того ні із сього підскочить до батька, схопить його за комір і почне лоскотати! Але коли дорослий вщипне маля, це зовсім інша справа Тоді дитина поводиться, у доброму значенні цього слова, розкуто, дорослий стає дитиною, і радіють обоє.

Геронде, буває так: помисел підказує, що щось відбувається неправильно, я висловлюю свою думку старшим, а вони цього не сприймають. Чи мушу я з ними погоджуватися?

Ні, зі злом не погоджуйся. Говори добре, правильне, але правильно і по-доброму: «Можливо, краще зробимо так? Я висловлюю тобі це просто, як помисел». Або ж говори: «У мене є така-то думка». Таким чином, ти стаєш магнітом і притягуєш до себе Благодать Божу. Дехто говорить вільно за звичкою, а не тому, що прагне висловити свою думку. Як би там не було, молодшому в будь-якому випадку необхідно мати повагу до старшого. Але й сам старший, якщо можна так сказати, потребує, щоб його поважали. І навіть якщо в нього є недоліки, добре в нього теж є - якийсь досвід тощо. Ти, коли тебе запитують, смиренно і з повагою висловлюй свою думку, але при цьому не треба мати в собі внутрішньої впевненості в тому, що справа є саме такою, якою ти її уявляєш. Адже хтось інший може знати те, чого ти не знаєш, чи те, про що ти не подумала. Якщо людина почує, як обговорюється якась тема, і в зв'язку з цим їй в голову прийде якась думка, більш правильна, як вона вважає, то їй варто сказати: «Мені спало на думку» - звичайно, коли вона розмовляє зі своїм однолітком. Якщо ж вона розмовляє з людиною старшого віку, то варто сказати: «У мене виникла нескромна думка». Тому що втручатися в чужі справи - це безсоромність, навіть якщо висловлювана думка правильна.

А говорячи про «повагу до старшого», Ви маєте на увазі старшого за роками чи духовним віком?

Головним чином за роками. Адже подивися: людина, яка перебуває в духовно процвітаючому стані, ставиться до того, хто старший за неї, з повагою, шаною.

Геронде, а чи природно людину, молодшу за віком, але духовно процвітаючу, поважати більше, ніж того, хто старший роками, але духовно процвітає менше?

—Ні, це неправильно сформульоване запитання. У якому б стані не перебував той, хто старший роками, ти повинен поставитися до нього з повагою заради його віку. Прояви повагу до того, хто старший - за його роки, до того, хто молодший - за його благоговіння. Якщо є повага, то молодший поважає старшого, а старший -молодшого. У повазі присутня любов. «Кому податок -податок, кому честь - честь», - говорить Апостол.

—А якщо молодші роблять зауваження старшим, це погано?

—Це типово для нового покоління. Але у Святому Письмі написано: «Викрий брата твого». «Викрий батька твого» там не написано. Нинішня молодь сперечається, бунтує, сама не розуміючи цього. Свою поведінку вони вважають природною. Вони можуть образити співрозмовника, а потім казати: «Я сказав це просто так». Молодь потрапила під вплив сучасного світського духу - розладнаного, хуліганського духу, який нічого не шанує і не поважає. Молодші ставляться до старших без поваги і не розуміють, наскільки це погано. Що можна чекати доброго, якщо молода людина, нібито для того, щоб бути яскравою індивідуальністю, говорить, що повага до старших свій вік віджила? Треба бути уважнішим. Сучасний мирський дух навіює молоді: «Не слухайтеся батьків, учителів». Тому нинішні діти з наймолодшого віку стають все гіршими і гіршими. А більш за все псуються ті діти, батьки яких, не розуміючи того зла, яке вони їм коять, захоплюються своїми чадами і вважають їх якимись там «вундеркіндами», коли ті розмовляють з безсоромністю.

Якось до мене в келію прийшов батько з сином років восьми-дев'яти і племінником такого ж віку. Одного хлопчака я посадив праворуч, а іншого ліворуч від себе. А незадовго перед ними до мене прийшов знайомий художник, дуже гарна людина і майстер своєї справи - за одну хвилину може намалювати портрет з натури. «Діонісій, - попросив я його, - намалюй-но дітей, ось як ми зараз з ними разом сидимо».- «Зараз спробую, - відповів він, - але не знаю, чи вдасться мені це, тому що вони крутяться». Ледь тільки він узяв аркуш паперу і почав малювати, як одна дитина підхопилася і «вшанувала» його: «Зараз глянемо, недоумку, що ти там намалюєш!» А навколо повно народу! Але молодий чоловік анітрішки не зніяковів. «Такі, отче, нинішні діти», - сказав він мені і продовжив малювання. Мені ж кров ударила в голову! А батько дитини поводився так, немов нічого не відбулося! Твої діти так грубіянять тридцятирічній людині, яка їх же ще й малює! Скільки ж у цьому безсоромності і неповаги! Скільки всього іншого ще крім цього! Як же це страшно! І от уяви тепер, що хтось з цих дітей захоче стати ченцем. Для того, щоб така дитина стала справжнім ченцем, необхідно багато роботи. Матері, не стежачи за своїми дітьми, їх руйнують. Вся основа в матерях. У Росії, якщо щось і змінилося, то лише тому, що матері таємно втримували віру, благоговіння і допомогли своїм дітям. На щастя для нас, у християнських сім'ях збереглося трохи закваски. Інакше б ми загинули.

Геронде, а чи зможуть діти, що ростуть таким чином, змінитися чи стати ченцями, якщо згодом вони цього захочуть?

Якщо вони усвідомлять те, що поводилися недобре, то Христос допоможе їм. Тобто, якщо в людину ввійде добра стурбованість, то питання можна вважати закритим. Але як виправляться такі діти, якщо, ставши ченцями, вони як і раніше вважають, що мають рацію, і судять про ігумена чи ігуменю: «Що в нас за диктатор? Де це бачено, щоб таке діялося в нашу епоху?!» Деякі ченці доходять до того, що і мені говорять подібні дурниці.

Помалу повага повністю сходить нанівець. До мене в келію приходять молоді хлопці, і більшість з них сидять нога на ногу, а літнім людям нікуди присісти. А інші бачать трохи подалі вільні пеньки для сидіння, а лінуються пройти два кроки, перенести їх ближче і сісти. Я сам повинен перевертати для них ці пеньки. І навіть бачачи, як я їх несу, вони не підійдуть і не візьмуть їх у мене. Хочуть напитися води, але самі не пройдуть декількох метрів, щоб її зачерпнути. Я сам повинен принести їм і по другому кухлю. Ні, правда, мене вражає: приходять групи по тридцять здоровенних хлопців, дивляться на те, як я, накульгуючи, несу велику коробку лукуму, бідон з водою, кухлі, щоб їх же і напоїти, але жоден з них навіть не поворухнеться, щоб мені допомогти. А пропахлий порохом генерал-майор, який сидить поруч з ними, встає і поспішає мені на допомогу! Молодь думає, що в афонській келії до них теж підійде офіціант і обслужить їх- подібно до того, як він підходить десь у ресторані чи в готелі. Разів з п'ять-шість я навіть вдався до такої штуки: йшов за бідоном, через силу шкутильгав, приносив їм воду і виливав її на землю в них перед носом! «Воду, хлопці, я вам принести можу, - казав я їм, - та тільки вона вам не на користь буде!»

У міському транспорті бачиш, як діти сидять, а люди похилого віку стоять. Молоді сидять нога на ногу, а дорослі люди піднімаються, щоб поступитися місцем старим. Молоді своїми місцями не поступляться. «Це місце, - кажуть, - мною оплачене». Сидять і ні на кого не звертають уваги. А який дух був за давніх часів! По обидва боки вузеньких вуличок сиділи жінки, і коли повз них проходив священик чи літня людина, вони вставали. І дітей своїх теж привчали до цього.

Як же часто я обурююся! Доводиться бачити, як розмовляють літні, статечні, заслужені люди, а молоді нахаби безсоромно втручаються в розмову, переривають її, мелють всяку нісенітницю і ще вважають це досягненням. Роблю знак, щоб вони припинили, але ті не звертають на це жодної уваги. Для того, щоб зупинити, доводиться виставляти їх на посміховище - інакше будуть продовжувати своє. В жодному Отечнику чи Патерику не написано, щоб молоді люди подібним чином розмовляли зі старшими. В Отечнику написано: «говорить старець», а не «говорить молодик», у давні часи молодші мовчали в присутності старших і раділи, що мовчали. Вони навіть не сідали там, де сиділи старші. Молодь тієї епохи відрізнялася сором'язливістю, скромністю, благоговінням, говорячи зі старшими, вона заливалася рум'янцем. А вже якби хтось нагрубіянив батькам, то він від сорому і на базарі не смів би з'явитися! А на Святій Горі чернець не брав участь у хоровому урочистому співі, якщо його борода ще не була сивою. А зараз бачиш, як у хори збираються і послушники, і кандидати в послушники... Добре, що поробиш - але хай, принаймні, навчаться ставитися до старших з повагою і з благоговінням.

Можна почути і таке: вихованець Афоніади заявляє ректору, який перебуває в архієрейському сані: «Владико ректоре, ми з вами будемо говорити як рівний з рівним». Так-так, доходять уже до цього! І зло в тому, що потім цей молодик не розуміє, що тут поганого, впирається: «Ну і що я такого сказав? Не розумію». Замість того, щоб попросити владику ректора: «Прошу пробачення, благословіть мене висловити свою думку? Але, можливо, те, що я скажу, буде і дурістю», підліток наче й нічого не сталося заявляє: «У тебе своя думка, а в мене своя». Тобі зрозуміло? На жаль, цей дух проник і в духовне життя, і в чернецтво. Чуєш, як послушники скаржаться: «Я говорив про це Старцеві, але він мене не розуміє. Хоча я нагадував йому про це неодноразово!» -«Слухай-но, - кажу я, - та як же в тебе язик повертається говорити це «неодноразово» ? Адже тим самим ти немов говориш: «Старець так і не виправився». - «Ну а що, -відповідає, - хіба я не можу висловити своєї думки?» Коли чуєш таке, просто вибухаєш. А під кінець він ще тебе запитує: «Що, засмутився? Ну, вибач мені». Тобто я повинен його простити не за те, що він сказав, а за те, що мені кров вдарила в голову!

 

Люди дійшли вже до того, що судять Бога

Геронде, а тенденція судити всіх і все була в людей завжди чи ж вона з'явилася тільки в нинішньому молодому поколінні?

Ні, колись такого не було, це дух нинішньої епохи. Зараз осуджують мирян, осуджують всіх політичних і церковних діячів, але цього мало - осуджують навіть Святих і доходять уже до того, що осуджують Бога. «Бог, - кажуть такі люди, - не повинен був робити те-то і те-то. Йому варто було б вчинити так- то і так-то, а Він вчинив неправильно». Чуєш, що мелють? «Брате мій, чи ти будеш Йому вказувати? - «А що? Я висловлюю свою думку», - відповідає він, не розуміючи, скільки в цьому безсоромності. Мирський дух зруйнував багато доброго. Зло розвивається і доходить до гидкого, потворного стану, доходить до богохульства. Люди осуджують Бога, і їх навіть не турбує думка, що це хула на Нього. А деякі молодці з тих, кого Бог ростом не скривдив, якщо в них у голові є при цьому хоч трохи здатності до судження, починають говорити про інших: «Це що ще за пігмей? Ну а це що за клишоногий? А на цього полюбуйся!» - і не рахуються ні з ким.

Якось до мене в келію прийшла людина і заявила: «У такому-ось питанні Бог не повинен був робити так, як Він зробив». - «А ти можеш, - запитав я його, - вдержати в повітрі хоча б один маленький камінчик? Зірки, які ти бачиш на небі, це ж не блискучі іграшкові кульки. Це небесні тіла колосальних об'ємів, які мчать із запаморочливою швидкістю і при цьому не зіштовхуються один з одним і не відхиляються від свого курсу». - «А на мою думку, - знову каже він мені, - це потрібно влаштувати по-іншому». Ти тільки послухай! Так невже ми будемо судити Бога? З'явилося багато логіки, і зникла довіра до Бога. А якщо сказати таким людям, що вони не мають рації, то вони скажуть у відповідь: «Вибач, але я висловив свою думку. Хіба я не маю на це права?» Чого тільки не доводиться Богові чути від нас! На щастя, Він не ставиться до нас серйозно.

У Старому Завіті говориться про те, що Бог звелів ізраїльтянам вигнати з країни всіх хананеян до останнього. Якщо Бог так повелів, значить Він щось передбачав. Але ізраїльтяни відповіли: «Це не дуже гуманно. Давайте залишимо хананеян, не будемо їх винищувати». Однак пройшов час і, заразившись від хананеян, вони впали в аморальність, ідолослужіння і приносили в жертву ідолам власних дітей, як говориться про це в псалмі. Бог знає, що робить. А деякі з безсоромністю запитують: «Навіщо Бог створив пекельну муку?» Людина починає судити і з цього моменту втрачає добрий духовний стан. У неї нема [навіть] малої Благодаті Божої, щоб зрозуміти щось трохи глибше, тобто зрозуміти, з якої причини Бог створив те чи інше. Суд, гординя, егоїзм - от що таке всі ці «навіщо?» і «чому?».

Геронде, деякі молоді люди запитують: «А навіщо було Христу дати себе розіп'яти? Що, хіба Він не міг врятувати світ по-іншому, без розп'яття?»

Так Він же врятував його Розп'яттям і людей це не хвилює! А що говорити, якби Він врятував його по-іншому? А деякі твердять: «Бог-Отець ніяк не постраждав. Це Син приніс Себе в жертву». Але, по-моєму, будь-який батько віддав би перевагу самому пожертвувати собою, тільки б не віддавати в жертву своє дитя. Батько більше страждає, коли бачить, як жертвує собою його дитина, ніж коли б він жертвував сам собою.

Але що ти скажеш людям, якщо вони не розуміють, що значить «любов»?

А ще якась людина сказала мені таке: «В Адама було двоє дітей - Авель і Каїн. Тож відкіля взялася потім дружина Каїна?» Однак, почитавши Старий Завіт, людина дізнається, що після народження Сифа Адам «породив синів і дочок». А Каїн після вбивства свого брата втік у гори. Він і не знав, що та, котру він узяв собі в дружини, була його сестрою. Бог влаштував так, щоб люди були одного роду-племені, «щоб між ними не було злості і злочинів, щоб вони говорили: «Ми діти одних батьків - Адама і Єви», і це стримувало б людську злість. Але навіть незважаючи на це - подивися, яка злість панує сьогодні між людьми!

Як же я мучуся з деякими людьми, подібними до тих, про яких сказано вище, коли вони приходять до мене в келію! Зрештою [бачачи, що далі вести з ними бесіду марно] я кажу: «У мене болить голова, а аспірину нема». А вони, йдучи геть, ще й засмучуються, ображаються. «Ми проробили такий далекий шлях, а він говорить нам, що в нього болить голова», - нарікають вони, не розуміючи, чому я скаржуся на головний біль. А деякі пропонують: «То, може, тобі аспірину принести?»

 

Безсоромність виганяє божественну благодать

Будьмо уважні! Зухвала і неуважна поведінка - це перешкода для божественної Благодаті. Відсутність поваги до людей - найбільша перешкода для того, щоб до людини наблизилася божественна Благодать. Чим більшу повагу до батьків, учителів, взагалі до старших мають діти, тим більшу божественну Благодать вони отримають. Чим вони зухваліші, неслухняніші, тим більше їх залишає Благодать Божа. Світська свобода вигнала не тільки благоговіння, але навіть елементарну світську ввічливість. Деякі хлопці не соромляться крикнути своєму батькові: «Агов, батя! У тебе сигарети є? Бо в мене скінчилися». Хіба колись можна було таке почути? Навіть якщо підліток покурював, він робив це крадькома. А зараз - як ні в чому не бувало! Як же після цього діти не будуть вкрай позбавлені божественної Благодаті? Нинішні дівиці в присутності батька і матері найбрутальнішими висловами паплюжать своїх братів за те, що ті ходять до церкви, а батько тільки помовчує. У мене волосся стало дибки, коли я про це почув. Потім, залишившись сам один, я навіть почав розмовляти сам із собою.

Світське середовище і світські батьки псують дітей. Навколишній світ сильно впливає на дітей. Дітей, у яких є скромність і любочестя, небагато. Більшість озлоблених, жорстоких дітей стають такими, тому що поводяться з безсоромністю. Багато батьків приводять до мене своїх дітей і говорять: «Отче, у моїй дитині біс». А я бачу, що в цих дітях нема біса. Та Боже збав! Дітей, які мають у собі біса, не так багато. Всі інші зазнають бісівського впливу ззовні. Тобто в самих дітях біса нема, він керує ними ззовні. Але і діючи ззовні, він свою справу все одно робить. А з чого все це починається? З безсоромності. Розмовляючи зі старшими зухвало, діти відганяють від себе Благодать Божу. А коли відходить Благодать Божа, приходять тангалашки, і діти озлоблюються, бешкетують. І навпаки: діти, які мають благоговіння, шанобливість, слухаються батьків, учителів, старших, безперестанку приймають Благодать Божу. На таких дітях перебуває Боже благословення. їх покриває Благодать Божа. Велике благоговіння перед Богом разом із великою шанобливістю до старших залучає в душі дітей багато божественної Благодаті і наповняє їх Благодаттю до такого стану, що божественне сяйво Благодаті видає їх іншим. Благодать Божа не йде до маленьких бунтівників і бешкетників, вона йде до любочесних, розсудливих, побожних дітей. Дітей, в яких є шанобливість, благоговіння, видно відразу. їхні очі сяють. І чим більше поваги вони мають до батьків і взагалі до старших, тим більшу Благодать Божу вони приймають. Чим вони зухваліші, неслухняніші, тим більше Благодать Божа їх залишає.

Дитина, яка має до інших претензії, дитина, якій нічим не догодиш, - то їй не так, це не так, -перетвориться в бунтаря, перетвориться в диявола. Адже і Син Зорі (Денниця) хотів поставити свій престол вище Престолу Божого. Подивіться - адже всі діти, чиї примхи виконуються батьками, стають маленькими бунтівниками. І якщо діти не покаються, щоб звільнитися від цієї недоброї хвилі, яка збурює їх, якщо вони і далі будуть поводитися зухвало, тоді - Боже збав! - Благодать Божа залишає їх подвійно. І вони доходять навіть до того, що і про Бога говорять нешанобливо, і тоді ними вже керують злі духи.

 

«Шануй батька свого і матір свою»

До чого ж дійшли нинішні діти! Не можуть стерпіти жодного слова. А де вже там стерпіти березову кашу! Діти нешанобливі, дуже егоїстичні і неврастенічні. Вони зловживають свободою. Дитина заявляє своїм батькам: «Я відведу вас у поліцію». Не так давно якийсь п'ятнадцятирічний підліток нашкодив так сильно, що батько дав йому ляпаса. Тоді синочок пішов у поліцію, подав позов на власного батька і того віддали під суд! Під час суду батько промовив: «Ви чините наді мною несправедливий суд. Бо якби я не дав своєму сину того ляпаса, то він потрапив би у в'язницю. А боляче за нього було б не вам, а мені». Після цих слів він схопив юного «позивача», заліпив йому два ляпаси і сказав: «Ось за ці ляпаси мене і судіть, а не за ті. Зараз саджайте мене у в'язницю, тому що я вдарив його ні з того, ні із сього».

Я хочу сказати, до чого докотилися діти. Такий їх нинішній «менталітет». За давніх часів батьки сварили нас, могли вдарити нас ременем, але злого помислу в нас не було. Навіть ремінь ми приймали як ласку, не суперечачи, не заглиблюючись в те, чи сильно ми провинилися, чи не дуже. Ми вірили, що ремінь теж йшов нам на користь. Ми знали, що батьки любили нас і іноді пестили, іноді цілували, іноді давали нам по шиї, тому що і батьківський ляпас, і батьківська ласка, і батьківський поцілунок - усе це, - як би краще висловитися, - все це від любові. Коли батьки б'ють своїх дітей, страждає їх власне батьківське серце, а коли діти приймають від батьків побої, то в них болить тільки щока. Тобто, серцевий біль сильніший, ніж біль від ляпасу. Що б не робила мати своїм дітям: сварить вона їх, б'є, пестить - усе це вона робить з любові, все це виходить від того ж самого люблячого материнського серця. Однак, коли діти, не розуміючи цього, розмовляють зухвало, суперечать і комизяться, вони виганяють із себе Божественну Благодать. А після цього вже закономірним буде прийняття ними відповідного бісівського впливу.

Геронде, але хіба не бувають і горе-батьки?

Так, бувають. Однак дітям, які мають таких батьків, допомагає Бог. Бог не є несправедливий. І на грушках-дичках буває повнісінько плодів. На Афоні, біля дороги, що веде до моєї келії, росте дика алича. Та на ній навіть листочків не видно від великої кількості плодів. Гілки ламаються під їхньою вагою. А окультурені дерева, незважаючи на те, що їх обприскують, [часто] не дають плодів зовсім.

 

Розрив поколінь

Світ перетворився на божевільню. Малі діти лягають спати опівночі, тоді як. їм варто було б лягати відразу після заходу сонця. Вони замкнені в багатоповерхівках, ув'язнені в бетон, вони живуть за розпорядком дорослих. Що робити дітям і що робити дорослим? Приходять діти і кажуть мені: «Нас не розуміють батьки». Приходять батьки і говорять мені: «Нас не розуміють наші діти». Між батьками і дітьми утворилася прірва, і щоб вона зникла, батьки повинні поставити себе на місце дітей, а діти - на місце батьків. Якщо зараз діти не мучать батьків, то потім, коли самі вони стануть дорослими, їх не будуть мучити і їхні власні діти. І навпаки: тих, хто зараз не слухається і мучить батьків, згодом будуть мучити їхні власні діти, тому що вступлять у дію духовні закони.

А деякі діти, Геронде, твердять, що їх зіпсувала надмірна батьківська, любов.

—Вони не мають рації. Коли в дитини є любочестя, вона не псується від батьківської любові. Але, витягаючи з батьківської любові користь для себе, дитина зіпсується, загине. Якщо дитина стає гіршою від любові батьків, то, по суті, вона вже зіпсована їй варто було б подякувати Богові за батьків, їхню любов, а вона замість цього незадоволена тим, що до неї ставляться по-доброму. Але ж деякі діти взагалі не мають батьків! І що тут скажеш? Коли дитина не визнає батьків за своїх благодійників і не любить їх - навіть при тому, що в її батьків є страх Божий, - то як вона може любити і шанувати Бога - свого Великого Благодійника і Отця всіх людей? Адже усвідомити великі Божі благодіяння в дитячому віці дуже непросто.

 

ГЛАВА П'ЯТА

Про внутрішнє безладдя людей і про їхній зовнішній вигляд

Нещасні мирські люди одягаються відповідно до свого внутрішнього стану

Геронде, побажайте мені що-небудь.

Бажаю, щоб ти стала «духовно наповненою», подібно до юродивої Святої Ісидори, щоб ти досягла «доброго лицемірства». Поглянь - нещасні мирські люди святкують своє мирське лицемірство і одягаються відповідно до свого внутрішнього стану. У давні часи святково вдягалися тільки раз на рік - на Великдень. Зараз більшість людей - гарно вбираються постійно. Тобто в давнину гарно вбраних людей можна було бачити тільки сім днів на рік - на масляну, а зараз їх видно щодня... Кожен вдягається так, як йому підказує помисел! Люди стали зовсім дивними. Вони збожеволіли! Мало людей стриманих, скромних - чи то чоловіки, чи то жінки чи діти. Особливо жінки - вони вже дійшли до межі. Сьогодні, по дорозі до міста я бачив одну таку особу, обмотану широченною стрічкою - нібито бинтом, у якихось немислимих височенних чоботях і коротенькій спідниці. «Так модно», - пояснили мені. Інші жінки крокують ось на таких тонюсіньких каблучках. Десь нерівно ступлять - і точно потраплять до хірурга-ортопеда. А вже про зачіски краще взагалі помовчати... Бачив ще одну «красуню», хай простить мене Бог - що ж це була за людина! Обличчя якесь дике. У зубах сигарета: «пах-пах!». Очища червоні! Кажуть, що зараз люди взяли за правило не курити вдома, поки діти маленькі. А нещасні діти народжуються вже прокопченими, як оселедці! І кава теж на шкоду, від неї потім гримасують як і не знаю хто. Відійшла Благодать Божа, повністю залишила людей.

Пам'ятаю, під час мого перебування на Сінаї приїжджали люди, одягнені так, що навіть не знаходилося слів. Як мені було боляче дивитися на тих туристок, які приїжджали в обитель! Як же вони бридко виглядали! Все одно, що бачиш викинуті на смітник прекрасні візантійські ікони, з тією лише різницею, що люди - ікони Бога - викинули себе на смітник самі. Одного разу я побачив якусь жінку, вдягнену в щось на зразок фелона, і сказав: «Ну, слава Богу, хоч одна одягнена більш-менш пристойно. Добре, чого вже там, хай хоч у фелони, хоч у мелони, зате, принаймні, відрізняється від інших». Але ось «дама у фелоні» повертається до мене обличчям... Що я бачу! Все спереду в неї було цілком відкрите!

До чого докотилися люди! Мені надіслали фотографію однієї нареченої з проханням помолитися, щоб її шлюб був щасливим. Її весільне плаття не вкладалося в рамки ніяких пристойностей. Бути так одягненою, значить, нечестиво ставитися до Таїнства, до священного простору Церкви. Духовні люди і ті про це не думають, що ж вимагати від інших? Тому я і повторюю: якщо і монастирі не стануть стримуючою силою, то ніякого іншого гальма не знайдеться. Сьогодні люди нестримні, у них нема гальм.

У давнину, коли були Христа заради юродиві, у світі було дуже мало божевільних. Так, можливо, нам варто попросити Христа заради тих юродивих зцілити юродивих від природи, щоб знову з'явилися у світі юродиві заради Христа? Та що там казати: сьогодні бачиш і чуєш найнеймовірніші речі. Якась людина розповіла мені, що нинішні модники-лобуряки беруть свій одяг, у різних місцях спеціально протирають і куйовдять його, потім розрізають і товстезною голкою нашивають латки. Я коли це почув, навіть перехрестився. Ну добре, для робочої людини природно бути так одягненою. Але для лобуряки!.. А потім ця людина розповіла мені і дещо інше. «Розповім, каже, - тобі, Геронде, і дещо покрутіте. Моя дружина зустріла якось на площі Злагоди одного хлопчика з сім'ї наших друзів. Бачить вона, що штани в хлопця розірвані на тому місці, відкіля ноги ростуть. «Дитинко, - звертається моя дружина, - прикрийся ти хоч долонькою ззаду...» - «Дай мені спокій! - відповідає їй юний лобуряка. - Зараз мода така!» Нещасні діти!..

Геронде, деякі носять блузки, сорочки з зображеннями Святих. Чи можна це робити?

Якщо Святі зображені на блузках чи куртках, то хай, нічого страшного. Краще нехай носять на собі зображення Святих, ніж картинки з дияволом. Але зображувати Святих на штанях негоже. Це неблагоговіння. Є такі побожні люди, що люблять прикрашати одяг різними християнськими малюнками. Наприклад, коли Патріарх Димитрій був в Америці, там випустили блузки, футболки з зображенням Патріарха і храму Святої Софії в Константинополі.

Вони зробили це від благоговіння?

Ну не євреї ж це зробили, а християни. Бо є також і люди, які роблять щось добре, так само як поряд із шарлатанами є добрі лікарі.

Геронде, свавілля в одязі відбувається і через вплив з-за кордону?

Ну а відкіля ще? Тому в роки моєї юності і говорили: «Ну, це люди зі Смирни...» Смирна була приморським містом, і туди стікалося багато іноземців. Святий Арсеній був дуже суворий стосовно одягу. Якась дівчина з Фарас вийшла заміж і носила строкату хустку, привезену зі Смирни. Святий Арсеній неодноразово робив їй зауваження, казав, щоб вона викинула цю хустку і вдягалася скромно, як усі фарасиянки. Молода чепуруха його не слухала. Одного разу Святий Арсеній знову побачив її в строкатій хустці і строго звелів: «Західних болячок мені у Фарасах не потрібно. Знай, що якщо ти не опам'ятаєшся, то діти, яких будеш народжувати, помиратимуть після свого хрещення. Вони, як ангели, будуть іти до Бога, але тобі не доведеться натішитися ні з кого з них». Але вона і після цього не застановилася, і в неї померло двоє дітей. Тільки тоді вона зробилася розсудливою, викинула свою строкату хустку, прийшла до Святого Арсенія і попросила в нього пробачення.

Геронде, а чи допомагає в духовному житті темний одяг тому, хто хоче стати ченцем?

Так, темний одяг дуже допомагає. Він допомагає втекти зі світу, тоді як яскравим кольоровим одягом людина чіпляється за світ. Якщо той, хто збирається стати ченцем, говорить: «От коли піду в монастир, тоді і буду вдягатися в чорне, тоді і буду виконувати чернече правило»,- то він і там, у монастирі, зробить своє життя... чорним. Якщо ж, ще знаходячись у світі, людина робить з радістю те, що повинні робити ченці, і з нетерпінням чекає цього, то вона і у світі радіє духовно і потім, у житті чернечому, буде йти нагору, перескакуючи через дві і через три сходинки.

Геронде, іноді діти, які ходять до Церкви і скромно вдягаються, піддаються з боку старших сильним нападкам.

Роблячи так з вірою і від серця, вони і старших ставлять на своє місце. Я був знайомий з однією дівчиною, яка носила чорне плаття з довгими рукавами. Яке ж у неї було благоговіння! Якось одного разу одна надто «моднюча» баба почала їй дорікати: «І не соромно тобі, молоденькій дівчині, ходити в чорному і з довгими рукавами?» - «Якщо ви, літні люди, не даєте нам таких прикладів, - відповіла їй дівчина, - то, принаймні, будемо вдягатися в чорне ми, молоді». Так вона поставила стару модницю на місце.

Бачиш як: якась жінка ховає чоловіка і відразу вдягається в яскравий одяг. Що тут скажеш? А от моя сестра, залишившись вдовою у двадцять три роки, вже не знімала чорного плаття до самої своєї смерті. Для мене блаженні не ті яскраво одягнені бідачки, що провадять гріховне - «помітне» - життя, а ті вдови, котрі, хай і не за своєю волею, одягши чорне плаття, живуть білим, світлим життям і, не нарікаючи, славословлять Бога.

Якщо Святі зображені на блузках чи куртках, то хай, нічого страшного. Краще нехай носять на собі зображення Святих, ніж картинки з дияволом. Але зображувати Святих на штанях негоже. Це неблагоговіння. Є такі побожні люди, що люблять прикрашати одяг різними християнськими малюнками. Наприклад, коли Патріарх Димитрій був в Америці, там випустили блузки, футболки з зображенням Патріарха і храму Святої Софії в Константинополі.

Вони зробили це від благоговіння?

Ну не євреї ж це зробили, а християни. Бо є також і люди, які роблять щось добре, так само як поряд із шарлатанами є добрі лікарі.

Геронде, свавілля в одязі відбувається і через вплив з-за кордону?

Ну а відкіля ще? Тому в роки моєї юності і говорили: «Ну, це люди зі Смирни...» Смирна була приморським містом, і туди стікалося багато іноземців. Святий Арсеній був дуже суворий стосовно одягу. Якась дівчина з Фарас вийшла заміж і носила строкату хустку, привезену зі Смирни. Святий Арсеній неодноразово робив їй зауваження, казав, щоб вона викинула цю хустку і вдягалася скромно, як усі фарасиянки. Молода чепуруха його не слухала. Одного разу Святий Арсеній знову побачив її в строкатій хустці і строго звелів: «Західних болячок мені у Фарасах не потрібно. Знай, що якщо ти не опам'ятаєшся, то діти, яких будеш народжувати, помиратимуть після свого хрещення. Вони, як ангели, будуть іти до Бога, але тобі не доведеться натішитися ні з кого з них». Але вона і після цього не застановилася, і в неї померло двоє дітей. Тільки тоді вона зробилася розсудливою, викинула свою строкату хустку, прийшла до Святого Арсенія і попросила в нього пробачення.

Геронде, а чи допомагає в духовному житті темний одяг тому, хто хоче стати ченцем?

Так, темний одяг дуже допомагає. Він допомагає втекти зі світу, тоді як яскравим кольоровим одягом людина чіпляється за світ. Якщо той, хто збирається стати ченцем, говорить: «От коли піду в монастир, тоді і буду вдягатися в чорне, тоді і буду виконувати чернече правило», - то він і там, у монастирі, зробить своє життя... чорним. Якщо ж, ще знаходячись у світі, людина робить з радістю те, що повинні робити ченці, і з нетерпінням чекає цього, то вона і у світі радіє духовно і потім, у житті чернечому, буде йти нагору, перескакуючи через дві і через три сходинки.

Геронде, іноді діти, які ходять до Церкви і скромно вдягаються, піддаються з боку старших сильним нападкам.

Роблячи так з вірою і від серця, вони і старших ставлять на своє місце. Я був знайомий з однією дівчиною, яка носила чорне плаття з довгими рукавами. Яке ж у неї було благоговіння! Якось одного разу одна надто «моднюча» баба почала їй дорікати: «І не соромно тобі, молоденькій дівчині, ходити в чорному і з довгими рукавами?» - «Якщо ви, літні люди, не даєте нам таких прикладів, - відповіла їй дівчина, - то, принаймні, будемо вдягатися в чорне ми, молоді». Так вона поставила стару модницю на місце.

Бачиш як: якась жінка ховає чоловіка і відразу вдягається в яскравий одяг. Що тут скажеш? А от моя сестра, залишившись вдовою у двадцять три роки, вже не знімала чорного плаття до самої своєї смерті. Для мене блаженні не ті яскраво одягнені бідачки, що провадять гріховне - «помітне» - життя, а ті вдови, котрі, хай і не за своєю волею, одягши чорне плаття, живуть білим, світлим життям і, не нарікаючи, славословлять Бога.

 

Сьогодні не відрізнити чоловіка від жінки

Одного разу до Премудрого Соломона, бажаючи його випробувати, привели дітей - абсолютно однаково одягнених хлопчиків і дівчаток, для того, щоб він відрізнив одних від інших. Соломон відвів дітей до джерела і велів їм помитися. Спостерігаючи, як діти вмивалися, він розділив їх. Дівчатка акуратно, сором'язливо пирскали водою в очі, тоді як хлопчики сміло хлюпали воду в обличчя і били по ній долоньками.

Сьогодні чоловіки стали настільки жіночними, ідо часто їх і не відрізнити від жінок. У давні часи на відстані п'ятисот метрів можна було відрізнити чоловіка від жінки. Зараз іноді не відрізниш і зблизька. Не зрозумієш: чоловік перед тобою? жінка? Тому пророцтво і говорить, що прийде час, коли не можна буде відрізнити чоловіка від жінки. Старець Арсеній Печерник якось запитав одного довговолосого юнака: «То хто ж ти є? Хлопчик ти чи дівчинка?» Сам Старець не міг цього зрозуміти. Раніше на Святій Горі таких стригли. Зараз приїжджають які є... Але я їх стрижу: ножицями, якими обрізаю вовну, коли плету чотки. Знаєте, скількох я вже обстриг! Я стрижу їх у дворі за стіною іконостасу. Коли приходять такі довговолосі, я говорю до них: «От добре! А то в мене є кілька лисих знайомих, і я обіцяв приклеїти їм шевелюри. Зробіть ласку, дайте вас обстригти! Що поробиш, адже я дав людям слово».

Погоджуються, Геронде?

Залежить від того, як їм про це сказати. Я ж не налітаю на них з лементом: «Що за гидота така! Як вам не соромно! Ви не поважаєте це священне місце!», але кажу: «Слухайте, хлопці, адже цим волоссям ви ображаєте свою чоловічу гідність. Якщо ви побачите, як гвардієць почесної варти марширує по площі Злагоди з дамською сумочкою, як ви до цього поставитеся? Ну, скажи, чи личить гвардійцю сумочка? Давай обстрижемо твоє волосся!» І стрижу. Знаєте, скільки я збираю волосся! Іноді, якщо хто-небудь з них закомизиться і почне всякі «чому» та «навіщо», я відповідаю: «Що ще за «чому»? Хіба я не чернець? От і роблю постриги. Адже це моя робота». Уся справа в тому, як це подати. Хлопці сміються, а це мені і потрібно. Після цього я їх стрижу. Ні, імена при «постригу» не змінюю. Тільки одному дав ім'я «Достойно є», тому що, коли я робив його "постриг", неподалік проходив хресний хід з іконою «Достойно є». А які бувають задоволені батьки моїх «пострижеників»! Знаєш, скільки вдячних батьківських, материнських листів мені приходить? Ого! Тільки за це простить мене Бог!

Зараз ще взяли моду обстригати на голові волосся, а позаду залишати хвостик. «Гей, орли! - запитую, - який же в цих хвостах сенс?» - «Ми, - відповідають «орли», - залишаємо хвости, щоб на нас звертали увагу».

—«Диваки ви, диваки, - відповідаю я їм, - та ж у людей сьогодні стільки проблем, що вони не будуть звертати на вас уваги, навіть якщо ви почнете їм за це платити!» А інші, здоровенні дилди носять у вухах сережки. Скільки ж я познімав з них цих сережок!

А деякі, Геронде, носять тільки одну сережку.

—Одну сережку носять анархісти. Одна сережка у вусі - символ анархії. Вони вдягають цю сережку не для того, щоб прикрасити себе, як жінки. Вони проколюють своє вухо і вдягають сережку на знак протесту. Якось до мене в келію прийшов батько із сином двадцяти двох років - довговолосим, з бородою і сережкою у вусі. «Непристойними є для хлопців сережки, - сказав я йому. - Багато хто вас розуміє неправильно. Мені це пояснювати не потрібно, але люди ж не знають, що ви анархісти, і розуміють це неправильно». Потім він зняв сережку і віддав її мені. Вона була золота. «Віддай її, - кажу, - ювеліру, щоб він зробив тобі натільний хрестик».

Деякі, Геронде, носять сережку навіть у носі.

—Це значить, що диявол вставив їм у ніс кільце. Тільки вуздечки не видно. А деякі носять на шиї широкі золоті ланцюжки - у кілька рядів. Одному з них я влаштував прочуханку, познімав з нього всі ці брязкальця і сказав: «Віддай це золото якомусь сироті. Чи дай його своїй матері, щоб вона передала якому-небудь біднякові». Після того, як я привів його в більш-менш Божий вигляд, він мене запитує: «Що мені робити?» - «Почни з того, - кажу, - що надягни на себе хрестик на скромному ланцюжку». Подумати тільки - чоловіки, а носять золоті прикраси! Стоїть перед тобою, весь виблискує золотом, на шиї в два-три ряди грубезні золоті ланцюжки - принцеси і то таких не носять, стоїть і скаржиться, які в нього проблеми! А проблеми-то саме в цьому! Його проблеми - це покута, яку він несе. З одних я знімаю ці брязкальця сам, іншим кажу, щоб вони зробили це своїми руками. Люди втратили міру. Вони стали ні на що не здатними. Деякі носять на шиї знаки зодіаку. «Що це? - запитую одного. - Вперше таке бачу». - «Це, - відповідає, - таке звірятко, мій знак зодіаку». А мені спершу здалося, що це іконка Божої Матері. «Що ж, - кажу, - самі ви хіба теж звірятка з зоопарку, якщо носите на собі ці знаки зодіаку?» Ой, диваки... Внутрішнє безчинство випирає назовні. Давайте ж молитися, щоб Бог просвітив молодь і зберіг трохи закваски.

 

Люди прагнуть простоти

Добре, що люди прагнуть простоти. Вони дійшли до того, що ввели простоту в моду, хоч всередині в них простотою і не пахне. Деякі приїжджають на Святу Гору в потертому одязі, який вилиняв, і я запитую себе: «А чому вони так одягнені? Адже вони не працюють в полі?» Хтось розмовляє на невигадливій сільській мові, тому що для нього це природно, і ти радієш, чуючи дзюркотіння сільської мови. А ще хтось підлаштовується у своїй мові «під селянина», але від його «мужицької говірки» стає нудно. А деякі приїжджають на Святу Гору при краватках... З вогню та в полум'я... Один такий «прочанчик» узяв із собою на Афон шість чи сім краваток. Вранці, збираючись йти до мене, він одягнув краватку, костюм - вирядився як на парад. «Що ти там копирсаєшся?» - запитує його хтось. «Збираюся до отця Паїсія», - відповідає він. «А навіщо ти так урочисто вдягаєшся?» - «Тому, - відповідає, - щоб зробити йому честь». Ох, до чого ж ми докотилися!

У людей зовсім нема простоти. Від цього молодь і почала скитатися, не знаходити собі місця. А духовні люди, не вміючи жити просто, «застебнуті на всі ґудзики», молоді не допомагають. Нинішній молоді нема з кого взяти приклад, і вона починає вести спосіб життя волоцюг. Тому що, бачачи в християнах людей, застебнутих на всі ґудзики, затягнутих краватками, набундючених, молоді не знаходять у них ніякої відмінності від людей цього світу і тому протиставлять себе всьому. Якби вони бачили в духовних людях простоту, то не доходили б до такого стану. Але молоді зараз відрізняються мирським духом, а християни - мирським чином. «Нам, християнам, варто ходити так, це робити сяк, а це - так...» Християни поводяться так не від серця, не від благоговіння, а тому, що «так потрібно поводитися». А молоді, бачачи все це, кажуть: «Що це? Ходити до церкви з затягнутою шиєю? Ану, йдемо звідси!» Вони скидають із себе все і бродять роздягненими. їх кидає в іншу крайність. Тобі зрозуміло?

Усе це молодь робить, виражаючи свій протест. У молодих є ідеали, але їм нема з кого взяти приклад. їх варто пожаліти. Тому потрібно, щоб хтось «зачепив» їх самолюбство, вразив їх своєю простотою. Молоді люди обурюються, бачачи, як навіть духовні люди, навіть священики намагаються стримати їх за допомогою мирських хитрощів. Однак, зустрічаючись зі скромністю, а також із простотою і щирістю, молоді задумуються. Тому що, якщо в людини є щирість, і вона не підносить себе, то вона проста і має смиренність. Усе не дає спокій їй самій, але водночас помітно і для інших. Інша людина відчуває, чи боляче тобі за неї, чи ти лицеміриш. Якийсь волоцюга кращий, ніж християнин-лицемір. Тому потрібна не лицемірна «посмішка любові», а природна поведінка, не злість і прикидання, але любов і щирість. Мене більше вражає, якщо людина упорядкована внутрішньо, тобто якщо в неї є повага і справжня любов до інших, якщо вона поводиться просто, а не за встановленими «моделями поведінки». Адже в протилежному випадку людина застрягає на одному зовнішньому і стає зовнішньою людиною, тобто тим самим масляничним рядженим.

Внутрішня чистота прекрасної душі справжньої людини облагороджує і її зовнішність, а божественна насолода Божої любові тішить і саму цю людину, і оточуючих. Внутрішня душевна краса духовно прикрашає й освячує людину навіть зовні, за допомогою божественної Благодаті людина виглядає іншою. А крім цього, вона прикрашає й освячує навіть той некрасивий одяг, який носить наповнена Благодаттю людина Божа. Отець Тихон сам товстою голкою шив скуфейки з відрізків ряси. Ці скуфії були схожі на якісь кульки, але він носив їх, і вони випромінювали велику Благодать.

Який би одяг не вдягав Старець - старий чи мішкуватий, він не виглядав негарним, тому що своєю внутрішньою душевною красою він робив красивим і його. Якось один відвідувач сфотографував Старця в тому вигляді, в якому його застав, - з кульком замість скуфії на голові й у якійсь піжамі, яку він накинув йому на плечі, бачачи, що священик мерзне. І сьогодні ті, хто дивиться на цю фотографію, думають, що Старець носив архієрейську мантію, але ж це була всього-на-всього стара строката піжама! Навіть до лахміть отця Тихона люди ставилися з благоговінням і брали їх собі на благословення. Така благословенна людина, яка змінила себе внутрішньо й освятилася, навіть зовні має гідність більшу, ніж усі ті люди, які без кінця змінюють свою зовнішність (тобто свій одяг), а всередині зберігають свою тлінну людину з її «доісторичними гріхами».

 

"Хай не буде одягу чоловічого на жінці і хай не вдягається чоловік в одежі жіночі»

Геронде, як нам ставитися до жінок, які приходять у монастир у штанях? Вони часто говорять, гцо штани не тільки зручніші, але і скромніші, ніж короткі спідниці.

Нинішні жінки вдягаються чи в міні-спідниці, чи в штани! Вибирають одне з двох! У той час як у Старому Завіті про це сказано зовсім ясно і ще й з якими подробицями! «Чоловіку недозволено вдягатися в жіноче плаття, а жінці - у чоловіче». Це закон. Але і крім закону, вдягати на себе одяг протилежної статі - непристойно. Чоловіків, які надягають спідниці, набагато менше, ніж жінок, що носять штани.

Однак жінки, які працюють на полях, кажуть, що вільно рухатися під час роботи вони можуть тільки в штанях.

Це тільки відмовки.

Геронде, а матері кажуть, що дівчатка носять штани, щоб не застудитися.

Хіба не можна придумати нічого іншого? Що, нема теплих колготок? От хай і носять теплі колготки, щоб не застудитися. Можна вийти з будь-яких труднощів - було б бажання.

Геронде, що робити, коли в монастир приїжджають якісь офіційні особи, а з ними жінка в штанях?

Ви їм пояснюйте. Запитаєте їх, чи хочуть вони, щоб ви пішли заради них на проступки, порушили заведений порядок і в монастирі коїлося безчинство?

Одного разу, Геронде, приїхали тридцять викладачок у штанях, і ми пропустили їх в обитель.

От і погано, не треба було цього робити. Треба було їм сказати: «Вибачте, у нас у монастирі таке правило: жінкам у штанях вхід заборонений». Бо потім вони поїдуть і в інші монастирі, там будуть говорити, що в таку-то обитель їх пропустили в штанях. Ви, не бажаючи їх компрометувати, зробили їм виняток, а вони потім скомпрометують вас. Повісьте на воротах табличку з відповідним уривком зі Старого Завіту. Зшийте півсотні спідниць і м'яко, по-доброму пропонуйте їх жінкам у штанях чи короткому платті, що, не знаючи про монастирські порядки, приїжджають до вас вперше.

Геронде, а як бути, коли приїжджають учні старших класів і всі дівчатка одягнені в штани?

— Винесіть їм частування за ворота . Це змусить їх задуматися. Чи, якщо вони заздалегідь повідомляють вам про свій приїзд, попередьте їх по телефону. «Будь ласка, нехай вчительки й учениці будуть одягнені не в штани». Так вони зрозуміють, що треба поставитися до монастиря з повагою. Тут не парафія. На парафії священик повинен наставляти жінок, щоб вони зрозуміли, чому їм не можна носити штани і привели себе в належний вигляд. А якщо іншим разом у його храм прийдуть жінки в штанях з іншої парафії, то він повинен щось придумати. Церква - мати, а не мачуха.

Геронде, однак, багато хто каже: «Діючи з такою строгістю, ви відганяєте людей від Церк­ ви».

Але якщо у Старому Завіті є заповідь від Бога, що забороняє жінкам надягати чоловічий одяг, то що їм ще потрібно? Але вони, бачиш, міркують: «Чому жінка не може носити штани? Чому в парафіяльні ради не можуть входити атеїсти - адже Церква і народ - це те ж саме?» Але в такий спосіб доля Церкви буде залежати від рішення безбожників! От і перетворять храми в бібліотеки, склади тощо, якщо вони до всього підходять зі своїм «чому». І що ти на це скажеш?

У монастирях не потрібно терпіти і роздягнених туристів. Нічого виправдовуватися тим, що на зібрані з туристів гроші монастир буде вдягати бідняків - це відмовка лукавого, котрий прагне зробити ченця далеким від Божих благословень і перетворити його на мирську людину. Навпаки, справжнє відсторонення ченця від світу, здійснене заради Христа, робить його багатим чеснотами.

Геронде, у монастирі Стоміон Ви були змушені вішати відповідні оголошення для туристів?

Так, я розвісив дощечки-оголошення. Одна зі словами «Ласкаво просимо» була біля входу в монастир. Ще дві висіли нижче, у двадцятьох хвилинах ходьби від обителі. На одній було написано: «В одязі непристойному - на річку» і стояла стрілочка, яка вказує до ріки. На іншій було: «В одязі благопристойному - до священної обителі» і стрілочка - покажчик до монастиря. Правда, добре написав?

Геронде, а що нам робити влітку? У цей час року багато жінок приходять в обитель з відкритою спиною.

Е, зшийте які-небудь попони - закривати їм спину. Тоді вони зрозуміють, що треба з повагою ставитися до місця, в яке прийшли.

 

Косметика — плями на образі Божому

До якого ж неподобства докотилися сьогодні люди! Нинішні жінки роблять собі різні хімічні завивки, і волосся у них стоїть сторчма - ніби накрохмалене. А як вони пахнуть! Просто алергія починається. Бачачи мирську жінку, по-мирському прикрашену, що по-мирському пахне, я відчуваю внутрішню відразу.

Якось мені сказали, що певна особа поїхала до Німеччини вчитися косметології. «І що ж таке косметологія?» - запитав я. "Косметологи, - пояснили мені, - бабусь перетворюють у молодиць!" Ось тут-то я і згадав, що теж бачив якось одну літню «молодицю» з горизонтальним шрамом на чолі. «Що з нею, бідною?» - запитав я потім в її знайомого. «Нічого страшного, - відповів той. - Вона зробила пластичну операцію, щоб на обличчі натягнулася шкіра і зникли зморшки». А я-то подумав, що нещасна бабуся потрапила в аварію і перенесла серйозне хірургічне втручання. До чого ж доходять нинішні люди!

Сьогодні, Геронде, косметику гріхом не вважають.

Так, це я вже зрозумів. Нещодавно зустрів одну жінку, з якою був колись знайомий. Колись вона була подібна до ангела, а зараз, розмальовану, я її навіть не впізнав. «Бог, - сказав я їй, - сотворив все дуже премудро, але у відношенні до тебе допустився однієї великої помилки». - «Чому, отче?» - здивувалася вона. «Тому, - відповідаю, - що не «прикрасив» тебе синцями під очима! Це була Його помилка! Інших людей Він сотворив красивими, але з тобою прорахувався! Невже ти сама не розумієш, нещасна? Адже всією цією косметикою ти себе спотворюєш! Все одно що береш візантійську ікону й у різних місцях брудниш її фарбою, малюєш, псуєш. Так що ж, будемо спотворювати фарбою образ Божий - [себе самих]? Уяви, що художник намалював гарну картину, потім прийшла людина, яка нічого не розуміє в живописі, схопила пензлика і наставила на картині різних незграбних мазків, тобто спотворила твір мистецтва. Ти робиш те ж саме. Цією косметикою ти все одно що говориш Богові: «Ти, Боже мій, зробив мене погано. Я виправлю Твою помилку».

Пам'ятаю ще одну жінку. Вона прийшла до мене з червоними нігтями - довжелезними, як у яструба, і почала просити: «Моя дитина тяжко хвора. Помолись, отче. Я теж молюся, але...» - «Що ти там молишся! - перебив я її. - Такими кігтищами ти наносиш рани Христу! Щоб дитина видужала, пострижи спершу свої нігті. Заради здоров'я своєї дитини зроби, принаймні, це: обріж нігті і змий з них фарбу». - «А можна я пофарбую їх білим лаком, отче?» - «Я тобі кажу: очисти свої нігті від фарби і підстрижи їх. Зроби хоч якусь жертву заради здоров'я своєї дитини. Так що ж це таке, га? Бо якби так було потрібно, то Бог споконвічно сотворив би тебе з червоними нігтями...» - «То, виходить, я пофарбую їх білим лаком, отче?» Ох, вимучила. «Так, - подумалося мені, - дочекаєтеся ви здоров'я - і ти, і твоя дитина... » Найбільше духовно «зашкоджує» дітям мати, коли вона, сама не обтяжена скромністю, намагається позбавити скромності своїх власних чад.

Хтось може бути не дуже привабливим чи мати якесь каліцтво. Бог знає про це і духовно допомагає йому. Адже Бога більше турбує не тіло, а душа. В усіх нас є достоїнства, але є і якісь невеликі вади, недоліки. Це навіть не хрест, а маленькі хрестики. Ці хрестики допомагають нам у спасінні душі.