ЧАСТИНА ПЕРША

ПРО ГРІХ І ДИЯВОЛА

"Живучи далеко бід Солодкого Ісуса, ми п'ємо гірку чашу"

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що гріх увійшов у моду

Геронде, ми чули, начебто Ви сказали комусь про те, що буде війна. Це правда? — Я ж бо нічого не кажу, а ось народ говорить все, що йому заманеться. І навіть якщо я щось знаю - кому я стану про це говорити?..

Війна, Геронде, це таке варварство!..

Якби люди не «облагородили» гріх, то вони не дійшли б і до цього варварства. Але ще більше варварство - моральна катастрофа. Люди розкладаються і душевно і тілесно. Якась людина сказала мені: «Люди назвали Афіни джунглями, але подивися - адже ж ніхто з цих джунглів не йде. Всі говорять «джунглі!» і всі до цих джунглів сходяться». До чого ж дійшли люди! До стану тварин. Знаєте, як у тварин: спершу вони входять у хлів, випорожнюються, мочаться, потім   гній   починає розкладатися, перегоряти і тваринам стає тепло. Їм подобається в стайні і не хочеться нікуди з неї йти. Я хочу сказати, що так і люди відчувають «тепло» гріха і не хочуть йти. Вони відчувають сморід, але їм не хочеться йти від тепла. Якщо в хлів увійде новенький, то він не зможе витримати цього смороду. А інший уже звик, він постійно живе в хліву, і сморід його не турбує.

А деякі, Геронде, виправдуються тим, що таке пречудове життя не в наші дні почалося. «Подивися, - говорять, - що коїлося в древньому Римі!..»

Так, але в Римі люди поклонялися ідолам, були язичниками. І Апостол Павло [у Посланні до Римлян] звертався до язичників, які прийняли Святе Хрещення, але не позбулися ще поганих звичок. Не треба брати за зразок приклади найбільшого занепаду з кожної епохи. Сьогодні гріх ввели в моду. Подумати тільки - адже ми православний народ, але до чого дійшли! А про інші народи навіть і говорити нічого... Та найгірше те, що нинішні люди повально захопились гріхом і коли бачать, що хтось не крокує в дусі часу, не грішить, має крапельку благоговіння, називають його відсталим, ретроградом. Таких людей зачіпає, що хтось не грішить. Гріх вони вважають прогресом. А це гірше за все. Якби сучасні люди, які живуть у гріху, принаймні, це визнавали, то Бог помилував би їх. Але вони виправдовують те, чому нема виправдання, і співають гріхові дифірамби. А вважати гріх прогресом і говорити, що моральність віджила свій вік, це, крім всього іншого, найстрашніша хула на Святого Духа Тому, якщо хтось, живучи в світі, живе праведно, зберігає своє життя в чистоті, то це має чималу ціну. Таких людей чекає велика винагорода.

У давні часи розпусник чи пияк навіть на базар соромився піти, тому що люди почали б над ним насміхатися. А якщо жінка підгулювала, то вона і носа з дому боялася висунути. І можна сказати, це було певною силою, яка стримувала гріх. А сьогодні, якщо людина живе правильно, якщо, наприклад, дівчина живе в благоговінні, то про неї говорять: «Та вона що, з місяця звалилася?» І взагалі: у давнину, якщо мирські люди чинили гріх, то вони, нещасні, переживали відчуття своєї гріховності і ставали трохи смиреннішими. Вони не висміювали тих, хто жив духовно, але навпаки - захоплювалися ними. А в наші часи ті, хто грішить, не почувають за собою провини. Поваги до інших у них теж нема Все зрівняли з землею. Якщо людина не живе по-світськи, то грішники роблять з неї посміховище.

 

Людей викриває совість

Франція - це не якась там країна, що розвивається, вона крокує попереду багатьох. Проте в останні роки вісімдесят тисяч французів стали мусульманами. Чому? А тому, що гріх увійшов у них в моду, але їх звинувачує совість, і вони хочуть її заспокоїти. Давні греки, бажаючи виправдати свої пристрасті, придумали собі дванадцять богів. Так само і французи - постаралися знайти собі таку релігію, яка виправдовувала б їхні пристрасті, щоб це питання їх більше не турбувало. Мусульманство, можна сказати, їх влаштовує: дружин можна брати, скільки хочеш, а в житті іншому ця віра обіцяє плоди - непочатий край, сметани - хоч греблю гати, а меду - просто море розливне. І якщо померлого обмиють після смерті теплою водою, то він (нібито) очищається від гріхів - скільки б їх не було. Йдуть до Аллаха чистенькими! То що тут ще потрібно? Так все зручно! Але французи не знайдуть собі спокою. Вони прагнуть до внутрішнього світу, але не знайдуть його, тому що пристрастям виправдання нема.

Що б не вигадували люди, за якою б байдужістю вони не ховалися - спокою вони все одно не знаходять. Прагнучи виправдати те, чому нема виправдання, вони мучаться в душі. Вони засмикані зсередини. Тому, нещасні, шукають собі розваги, бігають по барах і дискотеках, напиваються, дивляться телевізор... Тобто переживають докори сумління, і заради того, щоб забутися, вони займаються глупствами. І навіть коли сплять - думаєш, вони спокійні? У людини є совість. Совість - найперше Священне Писання, дане Богом первозданним людям. Ми «знімаємо» совість з наших батьків як фотокопію. Як би людина не зневажала свою совість - ця совість все одно буде звинувачувати її зсередини. Тому і говорять: «Його хробак точить». Адже нема нічого солодшого, ніж мирна спокійна совість. Така людина почуває себе внутрішньо окриленою, і тоді вона летить.

 

Відходячи від Бога, людина відчуває пекельну муку.

Я не пам'ятаю дня, у який не відчував би божественної втіхи. Перерви іноді бувають, і тоді я почуваю себе погано. Таким чином, я спроможний зрозуміти, наскільки погано живе більшість людей. Вони відійшли від Бога і тому позбавлені божественної втіхи. Чим далі людина відходить від Бога, тим їй сутужніше. А якщо мати Бога, тоді можна не мати нічого більше - і нічого більше не бажати. Вся справа в цьому. Якщо ж у людини є все, але нема Бога, то вона відчуває внутрішні муки. Тому, наскільки можливо, нам необхідно наблизитися до Бога. Тільки біля Бога людина знаходить радість - справжню, вічну. Живучи далеко від Солод­кого Ісуса, ми п'ємо гірку чашу. Коли прадавня людина стає людиною - сином царським, вона живиться божественною насолодою, небесною насолодою і переживає райську втіху, вже в цьому житті почасти відчуває райську радість. Від меншої райської втіхи людина щодня переходить до більшої і більшої. Вона запитує: «Невже в раю є щось вище за те, що я переживаю зараз?» Вона переживає такий стан, що не може займатися ніякою справою. Від цієї божественної теплоти і насолоди її ноги гнуться в колінах, немов свічі, її серце захлинається, тріпоче з радості, хоче прорвати тонку глиняну перегородку грудної клітки і полетіти - тому що земля і все земне здаються серцю нічого не вартими дрібницями.

Спочатку людина перебувала в спілкуванні з Богом. Однак потім вона відійшла від Бога і стала почувати себе так, ніби спочатку вона жила у палаці, а потім, назавжди опинившись за воротами палацу, дивилася на палац здалека і плакала. Як страждає дитина, перебуваючи далеко від матері, так страждає, мучиться людина, яка віддалилася від Бога. Відходячи від Бога, людина переживає пекельну муку. Дияволу вдалося відвести людину від Бога так далеко, що люди почали поклонятися бовванам і приносити в жертву цим бовванам своїх дітей. Як же це страшно! І ось бо біси: відкіля вони їх тільки відкопують, стількох «богів»? «Бог Хамос!.. Тільки ім'ячко почуєш - і вже вистачить! Однак більше за всіх мучиться сам диявол - адже він відійшов від Бога, від любові далі від усіх. Але якщо відходить любов, то починається пекельна мука. Що протилежне любові? Злість. А злість і страждання - це одне й те ж.

Той, хто відійшов від Бога, зазнає бісівського впливу, тоді як той, хто живе з Богом, отримує Божу Благодать. Благодать Божа додасться тому, хто її має. А якщо людина має небагато Благодаті, але поводиться з нею без належного благоговіння, то в неї відніметься і те мале, що в неї є. Сучасним людям не вистачає Благодаті Божої, тому що, скоюючи гріх, вони відкидають від себе і ті крихти Благодаті, що мають. А коли відходить божественна Благодать, в людину злісно входять всі біси.

Відповідно до того, наскільки люди відійшли від Бога, вони відчувають прикрість в цьому житті. У іншому житті вони будуть переживати вічний смуток. Наскільки людина живе згідно з волею Божою, настільки - ще в ньому житті - вона, до деякої міри, отримує частину райської насолоди. Або вже в цьому житті ми будемо почасти переживати райську втіху і підемо в рай, або ж ми будемо певною мірою переживати пекельну муку і - охорони нас від цього, Боже, - потрапимо в пекло. Рай це те ж саме, що добро, пекельна мука - те ж саме, що зло. Творячи добро, людина відчуває радість. Скоюючи гріх - страждає. Чим більше добра творить людина, тим більше вона тішиться, чим більше робить зла, тим сильніше страждає її душа. Чи відчуває радість злодій? Яка там радість - адже її відчуває той, хто робить добрі справи. Тут, якщо навіть знайдеш щось на дорозі і піднімеш, сказавши собі, що ця річ - твоя, відразу втратиш спокій. Той, хто знайшов, не знає, хто втратив цю річ, він нікого не скривдив і не пограбував, однак спокою все одно позбавляється. А що ж говорити про злодія! Навіть коли людина просто щось приймає від іншої - вона не відчуває тієї радості, яку відчуває, коли сама щось дає. А вже яка там радість, якщо красти і кривдити самому! Тому подивіться на тих, хто кривдить і обдурює інших: які в них страшні обличчя, як потворно вони виглядають!

 

Людині заплатить той господар, на якого вона працює

Люди, які віддалилися від Бога, ніколи не відчують втіхи і мучаться подвійно. Той, хто не вірує в Бога і майбутнє життя, не тільки позбавлений втіхи, але і прирікає себе на вічну муку. Людині заплатить той хазяїн, на якого вона працює. Якщо ти працюєш на чорного хазяїна, то він зробить твоє життя чорним. Якщо ти грішиш, то з тобою розрахується диявол. Якщо ти плекаєш чесноти, то тобі заплатить Христос І чим більше працюєш для Христа, тим світлішим і радіснішим стаєш. Але ми говоримо: «Працювати для Христа? Хіба ми збожеволіли?» Як це страшно! Невизнання Жертви Христової заради людини! Христос перетерпів Розп'яття, щоб відкупити нас від гріха, щоб очистився весь людський рід. Що зробив для нас Христос, і що робимо для Нього ми?..

Люди хочуть грішити і мати добренького Бога. Такого Бога, щоб Він нас прощав, а ми продовжували б грішити. Тобто, щоб ми робили все, що хочемо, а Він прощав нас, щоб Він прощав нас безперестанку, а ми дули б у свою дуду. Люди не вірують і від цього ненаситно грішать. З цього, тобто з невір'я, починається все зло. Люди не вірять в інше життя і тому не рахуються ні з чим. Кривдять і обманюють один одного, кидають своїх дітей... Діється таке, що язик не повертається сказати. Це серйозні гріхи. Такі гріхи, що навіть Святі Отці не передбачили подібного у Священних Канонах. Як сказав Бог про Содом і Гоморру: «Не вірю, невже і справді чиняться такі гріхи? Піду, подивлюся».Якщо люди не покаються, не повернуться до Бога, то вони втратять вічне життя. Людина повинна допомогти собі відчути найглибший сенс життя. Вона має отямитися, щоб відчути божественну розраду. Завдання в тому, щоб людина духовно зросла, а не просто стримувалася від гріхів.

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що в наші дні диявол розгулявся не на жарт

 

Своїм гріхом ми даємо дияволу владу над собою

У світі сьогодні дуже багато біснування. Диявол розгулявся не на жарт, тому що нинішні люди дали йому багато прав. Люди піддаються страшним бісівським впливам. Якась людина пояснила це дуже правильно. «Раніше, - розповідає, - диявол займався людьми, а зараз він ними не займається. Він виводить їх на [свою] дорогу і навчає: «Ну, ні пуху, ні пера!» А люди бредуть по цій дорозі самі». Це страшно. Подивіться: біси в країні Гадаринській попросили в Христа дозволу ввійти у свиней, тому що свині не давали дияволу влади над собою, і він не мав права ввійти в них без дозволу. Христос дозволив, щоб покарати ізраїльтян, оскільки закон забороняв їм вживати в їжу свинину.

А дехто, Геронде, каже, що диявола нема.

Так, мені теж якась людина порадила забрати з французького перекладу книги «Преподобний Арсеній Каппадокійський»   ті   місця,   де   говориться   про біснуватих. «Європейці, - каже, - цього не зрозуміють. Вони не вірять у те, що диявол існує». Бачиш як: вони все пояснюють психологією. Якби євангельські біснуваті потрапили в руки психіатрів, вони піддали б їх лікуванню електрошоком! Христос позбавив диявола влади робити зло. Він може робити зло, тільки якщо сама людина дасть йому на це право. Не беручи участі в Таїнствах Церкви, людина дає лукавому ці права і стає вразливою для бісівського впливу.

Геронде, а як ще людина може давати дияволу таку владу?

—Логіка, перечення, впертість, свавілля, непослух, безсоромність - усе це характерні риси диявола. Людина стає вразливою для бісівського впливу настільки, наскільки вона має в собі перелічені вище властивості. Однак, коли душа людини очиститься, у неї вселяється Святий Дух, і людина наповнюється Благодаттю. Якщо людина забруднить себе смертними гріхами, у неї вселяється дух нечистий. Якщо ж гріхи, якими забруднила себе людина, не смертні, то вона є під впливом лукавого духу ззовні.

На жаль, у нашу епоху люди не хочуть відкинути свої пристрасті, власне свавілля. Вони не приймають порад від інших. Після цього починають говорити з безсоромністю і відганяють від себе Благодать Божу. А потім людина- куди не глянь - не може процвітати, тому що вона стала вразливою для бісівських впливів. Людина вже не в собі, тому що ззовні нею керує диявол. Диявол не всередині неї - Боже збав! Але навіть і ззовні він може керувати людиною.

Людина, позбавлена Благодаті, стає гіршою від диявола. Тому що диявол не робить усього сам, але підбурює людей на зло. Наприклад, він не робить злочинів, але намовляє до цього людей. І від цього люди стають біснуватими.

 

Сповідь позбавляє диявола влади над людиною

Якби люди, принаймні, пішли до духівника і висповідались, то зник би бісівський вплив, і вони знову змогли б думати. Адже зараз через бісівський вплив вони не в змозі навіть подумати головою. Покаяння, сповідь позбавляє диявола влади над людиною. Нещодавно на Святу Гору приїжджав якийсь чаклун. Якимись чаклунськими кілочками і сіточками він перегородив в певному місці всю дорогу, яка веде до моєї келії. Якби там пройшла людина, яка не висповідала свої гріхи, то вона постраждала б, не знаючи навіть причини цього. Побачивши на дорозі ці чаклунські тенета, я відразу ж осінив себе хресним знаменням і пішов по них ногами -все порвав. Потім прийшов у келію і сам чаклун. Він розповів мені про всі свої задуми і спалив свої книги.

Диявол не має ніякої сили і влади над людиною віруючою, яка ходить до церкви, яка сповідається, причащається. Диявол тільки погавкує на таку людину, все одно що беззубий собака. Однак він має велику владу над людиною невіруючою, яка дала йому владу над собою. Таку людину диявол може і загризти - у цьому випадку в нього є зуби, і він мучить ними нещасну. Диявол володіє над душею такою владою, які права вона йому дає.

Коли помирає людина, духовно впорядкована, то швидкість сходження її душі на Небо подібна до потягу. Пси женуться за потягом, захлинаючись гавкотом, намагаються забігти вперед, а потяг усе їде і їде - якусь шавку ще і навпіл переїде. Якщо ж вмирає людина, духовний стан якої залишає бажати кращого, то її душа немов знаходиться в потязі, який ледь-ледь повзе. Він не може їхати швидше, тому що несправні колеса. Пси застрибують у відкриті двері вагонів і кусають людей.

У випадку, якщо диявол здобув над людиною великі права, взяв гору над нею, має бути знайдена причина того, що відбулося, щоб диявола позбавити цієї влади. В іншому випадку, скільки б не молилися за цю людину інші, - ворог не відійде. Він калічить людину. Священики його відчитують-відчитують, (вигнання нечистих духів ("екзорцизм" або "відчитка") — встановлений церквою чин, під час якого священик, читаючи особливі молитви, виганяє нечистих духів з людей, які одержимі ними. Старець підужеслює, цю одержимий, який вдається до допомоги "відчитки", обов'язково повинен покаятися, висповідатися в своїх гріхах перед духівником і мати рішучість жити по-християнськи. Детально про біснуватість і "відчитку" говориться в III томі "Слів" Старця Паїсія. а в кінцевому підсумку нещасному стає ще гірше, тому що диявол мучить його більше, ніж раніше. Людина повинна покаятися, висповідатися, позбавити диявола тієї влади, яку вона сама йому дала. Тільки після цього диявол відійде, а інакше людина буде мучитися. Так хоч цілий день, хоч два дні його відчитуй, хоч тижні, місяці і роки - диявол має владу над нещасним і не відступає.

 

До чистого створіння Божого диявол не наближається

Геронде,   чому   так   виходить,   що   я поневолений пристрастями?

—Людина поневолюється пристрастями, коли дала дияволу владу над собою. Шпурни усіма своїми пристрастями дияволу в пику. Цього і Бог хоче, це й у твоїх же власних інтересах. Тобто гнів, упертість, тому подібні пристрасті поверни проти ворога. Або, краще сказати, продай свої пристрасті тангалашці, а на вторговані гроші накупи каміння і кидай ним у диявола, щоб він до тебе навіть не наближався. Переважно ми, люди, чи неуважністю, чи гордими помислами, самі дозволяємо ворогу робити нам зло. Тангалашка може скористатися тільки однією думкою або словом. Пам'ятаю, була одна сім'я - дуже дружна. Якось одного разу чоловік жартома почав говорити дружині: «Ой, розлучуся я з тобою!», а дружина йому теж жартома: «Ні, це я з тобою розірву шлюб!» Просто так говорили, без певної думки, але дожартувалися до того, що цим скористався диявол. Він влаштував їм маленьке ускладнення, і вони вже серйозно готові були на розлучення - і навіть про дітей не подумали, ані про щось інше. На щастя, знайшовся один духівник і поговорив з ними. «Ви що ж, — каже, — через цю дурість розлучаєтеся?»

Якщо людина відступає від заповідей Божих, то її перемагають пристрасті. І якщо людина дозволила пристрастям побороти себе, то потім для цього не потрібний і диявол. Адже в бісів теж є «спеціалізація». Вони продивляються людину, вишукують, де в неї «болить», прагнуть виявити її неміч і, таким чином, побороти її. Треба бути уважними, закривати вікна і двері - тобто наші почуття. Треба не залишати для лукавого відкритих тріщин, не давати йому пролазити через них всередину. У цих тріщинах і пробоїнах наші слабкі місця. Якщо залишити ворогові навіть маленьку тріщинку, то він може протиснутися всередину і заподіяти тобі шкоду. Диявол входить у людину, в якої в серці є бруд. До чистого творіння Божого диявол не наближається. Якщо серце людини очиститься від бруду, то ворог втікає, і знову приходить Христос. Як свиня, не знайшовши болота, хрюкає і йде геть, так і диявол не наближається до серця, яке не має нечистоти. Та й що він забув у серці чистому і смиренному? Отже, якщо ми побачимо, що наш будинок - серце - став ворожим житлом - хатинкою на курячих ніжках, то ми повинні негайно її зруйнувати, щоб пішов тангалашка - наш злісний квартиронаймач. Бо якщо гріх живе в людині довгий час, то, природно, що диявол здобуває над цією людиною велику владу.

  Геронде, а якщо людина колись жила недбало і саме тим дала спокуснику владу над собою, а тепер хоче виправитися, почати жити уважно, то чи переможе її тангалашка?

  При звертанні до Бога людина одержує від Нього силу, просвічення і розраду, необхідні на початку шляху. Але тільки-но людина розпочне духовну боротьбу, як ворог починає проти неї жорстоку битву. Ось тоді і необхідно проявити трохи витримки. А інакше як викоріняться пристрасті? Як відбудеться падіння тлінної людини? Як відійде гординя? А так людина розуміє, що самотужки вона нічого не вдіє. Вона смиренно просить милості Божої, і до неї приходить смиренність. Те ж відбувається, коли людина хоче позбутися шкідливої звички - наприклад, куріння, наркотиків, пияцтва. Спочатку вона відчуває радість і кидає цю звичку. Потім вона бачить, як інші курять, вживають наркотики, п'ють, і терпить великі випробовування. Якщо людина переможе в цій боротьбі, то потім їй вже неважко відмовитися від цієї пристрасті, повернутися до неї спиною. Треба трішки і позмагатися, поборотися. Тангалашка свою справу робить - то чому ми не робимо свою?

 

Не будемо починати з тангалашкою бесід

Усі ми маємо спадкові пристрасті, але самі по собі вони нам не школять. Все одно, що людина народжується, наприклад, з родимкою на обличчі, яка додає їй особливої краси. Але якщо цю родимку розколупати, то може виникнути ракова пухлина. Не треба дозволяти дияволу розколупувати наші пристрасті. Якщо дозволити йому розколупати нашу слабість, то в нас починається [духовний] рак.

Треба мати духовну відвагу, ненавидіти диявола і всі його лукаві помисли - «телеграми». Не будемо починати з тангалашкою розмов. Навіть всі адвокати світу, якщо вони зберуться разом, не змогли б взяти гору в суперечках з одним маленьким дияволятком. Припинення бесід із спокусником дуже допоможе в тому, щоб порвати з ним зв'язок й уникнути спокус. З нами щось сталося? З нами несправедливо обійшлися? Нас вилаяли? Подумаймо, чи не винні ми в цьому самі. Якщо не винні, то нас чекає винагорода. На цьому треба зупинитися: заглиблюватися не потрібно. Якщо людина продовжить розмовляти з тангалашкою, то той їй потім таких мережив наплете, (тобто тангалашка займає людину "тонким рукоділлям" — навіює їй думки, щоб людина була постійно зайнята, перебувала не в собі і не могла працювати духовно. Таким чином диявол робить людину більш слабкою) таку свистопляску влаштує... Тангалашка навіює досліджувати те, що відбулося, за законами його, тангалашчиної, «правди» і приводить людину до жорстокості.

Пам'ятаю, як італійські війська, відходячи з Греції, залишили після себе намети зі зв'язками ручних гранат. А пороху після них залишалися цілі купи. Люди забирали собі ці намети і те, що було всередині. Діти бавились з гранатами, і знаєте, скільки їх, нещасних, загинуло! Хіба можна бавитись з гранатами! Так і ми - хіба ж будемо з дияволом в іграшки бавитись?

 

Диявол безсилий

Геронде, помисел говорить мені, що диявол має величезну силу, особливо в наші дні.

Диявол володіє не силою, а злобою і ненавистю. Всесильна любов Божа. Сатана корчить із себе всесильного, але не справляється з цією роллю. Він здається сильним, але насправді зовсім безсилий. Багато з його руйнівних планів розвалюються, ще не почавши здійснюватися. Невже батько - дуже хороший і добрий - дозволив би якійсь там шпані бити своїх дітей?

А я, Геронде, боюся тангалашок.

Чого ти їх боїшся? У тангалашок нема ніякої сили. Христос всесильний, а диявол – найсправжнісінька гнилизна. Хіба ти не носиш на собі хреста? Диявольська зброя сили не має. Христос озброїв нас Своїм Хрестом. Ворог має силу тільки тоді, коли ми самі складаємо нашу духовну зброю. Був випадок, коли православний священик показав чаклунові маленький хрестик і тим самим довів до трепету біса, якого цей чаклун прикликав своїм чарівництвом.

А чому він так боїться Хреста?

Тому, що, коли Христос прийняв обпльовування, приниження і побої, тоді зазнали краху царство і влада диявола Яким же дивним чином Христос здобув над ним перемогу! «Тростиною сокрушилася держава диявола», - говорить якийсь Святий. Тобто влада диявола була розтрощена, коли Христа востаннє вдарили тростиною по голові. Отже, оборонний духовний засіб проти диявола - терпіння, а найсильніша зброя проти нього - смиренність. Розтрощення диявола є найцілющішим бальзамом, який вилив Христос під час Своєї Хресної Жертви. Після Розп'яття Христа диявол перетворився на змію, позбавлену отрути, на пса з вирваними зубами. У диявола віднята його отруйна сила, у псів, тобто бісів, вирвані зуби. Вони зараз обеззброєні, а ми озброєні Хрестом. Біси не можуть зробити створінню Божому абсолютно нічого, якщо ми самі не дамо їм на це право. Вони тільки можуть хіба що бешкетувати - влади вони вже не мають.

Одного разу, коли я жив у келії Чесного Хреста, я здійснив чудове цілонічне чування! Вночі на горищі зібралося безліч бісів. Спочатку вони з усієї сили лупили по чомусь кувалдами, а потім почали шуміти, немов котили по горищу великі колоди, стовбури дерев. Я хрестив стелю і співав: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико...». Коли я закінчував співати, вони знову починали котити колоди. «Зараз, - сказав я їм, -розділимося на два криласи. Ви на верхньому котіть собі, а я тут, на нижньому, буду співати». Коли я починав співати, вони зупинялися. Я співав то «Хресту Твоєму...», то «Господи, зброю на диявола Хрест Твій дав Ти нам,..»? У псалмоспівах я провів відрадну ніч. Як тільки я змовкав, вони продовжували мене забавляти. А який у них величезний репертуар! Щоразу придумують щось новеньке!..

А коли Ви заспівали тропар вперше, вони що, не пішли?

Ні. Тільки я закінчував - вступали вони. Мабуть, треба було співати чування на два криласи. Прекрасне було чування. Я співав з натхненням! Дивовижні були дні...

Геронде, а як виглядає диявол?

Знаєш, який він «красень»? Ні в казці сказати, ні пером описати! Якби ти тільки його побачила!.. Як [премудро] любов Божа не дозволяє людині бачити диявола! Побачивши його, більшість померла б від страху. Подумай, якби люди бачили, як він діє, якби побачили, який він «гарний» з себе!.. Правда, деякі влаштували б собі з цього приємну розвагу.

Забув, як воно називається.. «Кіно», чи що?.. Однак такі «кіноперегляди» дорого коштують, і навіть незважаючи на високу ціну, побачити таке все одно непросто.

А роги і хвіст у диявола є?

Є, є. І роги, і хвіст, і все «причандалля»!

Геронде, біси стали такими страховищами після   свого   падіння,   після   того,   як   вони перетворилися з ангелів на демонів?

Звичайно, після. Вони зараз такі, немов їх блискавкою вдарило. Якщо блискавка потрапляє в дерево, то хіба воно не стає в одну мить обгорілою колодою? От і вони зараз такі, немов у них потрапила блискавка. Був час, і я говорив тангалашці: «Приходь, щоб я тебе бачив і не потрапляв тобі в лапи! Зараз я на тебе тільки дивлюся, а вже видно, який ти злющий! А потраплю я тобі в лапи - уявляю, що мене чекає тоді!»

 

Диявол нерозумний

Геронде, чи знає тангалашка, що в нас у серці?

Ще чого! Не вистачало ще, щоб він бачив серця людей. Серця бачить тільки Бог. І тільки людям Божим Він іноді для нашого блага відкриває, що в нас на серці. Тангалашка знає тільки лукавство і злість, які він сам дає тим, хто йому служить. Наших добрих помислів він не знає. Тільки з досвіду він іноді здогадується про них, але і тут у більшості випадків дає маху! І якщо Бог не допустить дияволу щось зрозуміти, то тангалашка постійно в усьому буде помилятися. Адже диявол - це така темнота! «Видимість - нуль»! Припустимо, у мене є якийсь добрий помисел. Диявол про нього не знає. Якщо в мене є помисел злий, то диявол знає його, тому що він сам мені його нашіптує. Якщо я зараз хочу кудись піти і зробити добру справу, наприклад, врятувати якусь людину, то диявол не знає про це. Однак, якщо сам диявол підкаже людині: «Йди і врятуй такого-то», тобто підкине людині такий помисел, то він сам підстібне її гординю і тому буде знати про те, що в цієї людини на серці.

Усе це дуже тонко. Пам'ятаєте випадок з Аввою Макарієм? Одного разу він зустрів диявола, який повертався з найближчої пустелі. Він ходив спокушати ченців, які там жили. Диявол сказав Авві Макарію: «Уся братія дуже жорстока зі мною, крім одного мого друга, який слухається мене і, коли бачить мене, крутиться, як веретено». - «Хто цей брат?» - запитав Авва Макарій. «Його ім'я Феопемпт», - відповів диявол. Преподобний пішов у пустелю і знайшов цього брата. Дуже тактовно він привів його до одкровення помислів і духовно допоміг йому. Знову зустрівшись з дияволом, Авва Макарій запитав його про братів, які живуть у пустелі. «Усі вони дуже жорстокі зі мною, - відповів йому диявол. - І що найгірше, той, хто колись був моїм другом, не знаю від чого, змінився, і зараз він найжорстокіший з усіх». Диявол не знав, що Авва Макарій ходив до брата і виправив його, тому що Преподобний діяв смиренно, від любові. Диявол не мав права щодо доброго помислу Авви. Але якби Преподобний загордився, то він би відігнав від себе Благодать Божу, і диявол одержав би ці права. Тоді він знав би про намір Преподобного, тому що в цьому випадку тангалашка сам підстьобував би його гордість.

А якщо людина десь висловила свій добрий помисел, то чи може диявол його підслухати і потім спокушати цю людину?

Як же він підслухає, якщо в сказаному нема нічого від диявола? Однак, якщо людина висловила свій помисел для того, щоб загордитися, то диявол втрутиться. Тобто, якщо у людини є нахил до гордині і вона гордо заявляє: «Я піду і врятую такого-то!», то диявол підключиться до справи. У цьому випадку диявол буде знати про її намір, якщо ж людина керується любов'ю і діє смиренно, то диявол про це не знає. Необхідна увага. Це справа дуже тонка. Недарма Святі Отці називають духовне життя «наукою з наук».

Геронде,   однак,   буває,   що   чаклун пророкує, наприклад, трьом дівчатам, що одна вийде заміж, інша теж, але буде нещаслива, а третя залишиться незаміжньою, і це збувається. Чому?

—У диявола є досвід. Наприклад, інженер, який дивиться на будинок в аварійному стані, може сказати, скільки ще часу той простоїть. Так і диявол бачить, як людина живе, і з досвіду визначає, чим вона закінчить.

У диявола нема гострого розуму, він дуже нерозумний. Він увесь - суцільна плутанина, кінця-краю не знайдеш. А поводиться або як розумний, або як дурень. Його тенета - грубої роботи. Так влаштував Бог, щоб ми могли його розкусити. Треба бути дуже затьмареним гординею, щоб не розпізнати диявола. Маючи смиренність, ми в стані розпізнати диявольські сіті,-тому що смиренністю людина наставляється і рідниться з Богом. Смиренність - це те, що робить диявола калікою.

 

Навіщо Бог допускає дияволу нас спокушати

Геронде, навіщо Бог допускає дияволу нас спокушати?

Для того, щоб відібрати Своїх дітей. «Роби, дияволе, все, що хочеш», - говорить Бог. Адже що б не робив диявол - у результаті він все одно поламає собі зуби об наріжний камінь - Христа. І якщо ми віруємо в те, що Христос є наріжним каменем, то нам нічого не страшно.

Бог не допускає випробовування, якщо з нього не вийде чогось доброго. Коли бачить, що добро, яке станеться, буде більшим, ніж зло, Бог залишає диявола робити свою справу. Пам'ятаєте Ірода? Він вбив чотирнадцять тисяч дітей і поповнив небесне воїнство чотирнадцятьма тисячами мучеників-ангелів. Ти десь бачила мучеників-ангелів? Диявол обламав собі зуби! Діоклетіан, жорстоко мучивши християн, був співробітником диявола. Але, сам того не бажаючи, він зробив благо Христовій Церкві, збагативши її святими. Він думав, що винищить усіх християн, але нічого не домігся - тільки залишив нам для поклоніння безліч святих мощей і збагатив Церкву Христову.

Бог вже давно міг би розправитися з дияволом, бо Він - Бог. І зараз, варто Йому тільки захотіти, Він може скрутити диявола в баранячий ріг, [на віки вічні] відправити його в пекельну муку. Але Бог не робить цього для нашого блага. Хіба Він дозволив би дияволу терзати і мучити Своє творіння? І, однак, до якоїсь межі, до часу Він дозволив йому це, щоб диявол допомагав нам своєю злобою, щоб він спокушав нас, і ми вдавалися до Бога. Бог допускає тангалашці спокушати нас, тільки якщо це веде до добра. Якщо це до добра не веде, то Він йому цього не допускає. Бог усе допускає для нашого блага. Ми повинні в це вірити. Бог дозволяє дияволу робити зло, щоб людина боролася. Адже без виминання, без тертя - не буде і калача. Якщо б диявол не спокушав нас, то ми могли б загордитися, начебто ми святі. І тому Бог допускає йому вражати нас своєю злобою. Бо, завдаючи нам ударів, диявол вибиває все сміття з нашої запиленої душі, і вона стає чистішою. Або Бог дозволяє йому накидатися і кусати нас, щоб ми зверталися до Нього за допомогою. Бог кличе нас до Себе постійно, але переважно ми віддаляємося від Нього і знову звертаємося до Нього, тільки коли нас підстерігає небезпека. Коли людина з'єднається з Богом, то лукавому нема де втиснутися. Але, крім цього, і Богові нема чого дозволяти дияволу спокушати таку людину, адже Він допускає це для того, щоб той, що спокушається, був змушений наблизитися до Нього. Але так чи інакше, лукавий робить нам добро - допомагає нам освятитися. Заради цього Бог його і терпить.

Бог залишив вільними не тільки людей, але і бісів, оскільки вони не шкодять, та й не можуть зашкодити душі людини, крім тих випадків, коли сама людина хоче зашкодити своїй душі. Навпаки, люди злі чи неуважні -які, не бажаючи цього, роблять нам зло, - готують нам нагороду. «Якби не було спокус, - ніхто б не врятувався», - говорить один Авва. Чому він так стверджує? Тому що через спокуси відбувається чимала користь. Не тому, що диявол був би колись здатний зробити добро, ні - він злий. Він хоче розбити нам голову і кидає в нас камінь, але Добрий Бог... ловить цей камінь і вкладає його нам у руку. А в долоньку іншої руки Він насипає нам горішків, щоб ми розкололи їх цим каменем і поїли! Тобто Бог допускає спокуси не для того, щоб диявол нас тиранив. Ні, Він дозволяє йому спокушати нас, щоб у такий спосіб ми здавали іспити на входження в інше життя і при Другому Христовому Пришесті не мали надмірних претензій. Нам треба гарненько зрозуміти, що ми воюємо із самим дияволом і будемо воювати з ним, поки не підемо з цього життя. Поки людина жива, у неї багато роботи, щоб зробити свою душу кращою. Поки вона жива, у неї є право на складання духовних іспитів. Якщо ж людина помре й одержить двійку, то зі списку тих, хто складає іспит, вона відраховується. Повторного складання вже не буває.

 

Диявол не хоче покаятися

Благий Бог сотворив ангелів. Однак через гординю деякі з них согрішили і стали бісами. Бог сотворив досконале творіння - людину - для того, щоб вона замінила падший ангельський чин. Тому диявол дуже заздрить людині - творінню Божому. Біси горланять: «Ми провинилися тільки раз, і Ти нас тираниш, а людей, у яких на рахунку так багато провин, - Ти прощаєш». Так, прощає, але люди каються, а колишні ангели впали так низько, що стали бісами, і замість того, щоб покаятися, стають ще лукавішими, ще злішими. Із шаленством вони кинулися на руйнацію творінь Божих. Денниця був найсвітлішим ангельським чином! А до чого він дійшов... Від гордині біси віддалилися від Бога тисячі років тому, і через гордість вони продовжують віддалятися від Нього і залишаються нерозкаяними. Якби вони сказали тільки одне: «Господи, помилуй», то Бог щось придумав би [для їхнього спасіння]. Якби вони тільки сказали «грішні», але ж вони цього не кажуть. Сказавши «грішний», диявол знову став би ангелом. Любов Божа безмежна. Але диявол має настирливу волю, впертість, егоїзм. Він не хоче поступитися, не хоче врятуватися. Це страшно. Адже колись він був ангелом!

Геронде, а чи пам'ятає диявол свій колишній стан?

Ти ще запитуєш! Він [увесь] - вогонь і шаленство, тому що не хоче, щоб стали ангелами інші, ті, що посядуть його колишнє місце. І чим далі, тим гіршим він стає. Він розвивається в злобі і заздрості. От, якби людина відчула той стан, у якому перебуває диявол! Вона плакала б день і ніч. Навіть коли якась добра людина змінюється до гіршого, стає злочинцем, її дуже шкода. А що ж говорити, якщо бачиш падіння ангела!

Якось одному ченцю стало дуже боляче за бісів. Прихиливши коліна, впавши ниць, він молився до Бога такими словами: «Ти - Бог, і варто Тобі захотіти, Ти можеш знайти спосіб для спасіння і цих нещасних бісів, які колись мали таку велику славу, а зараз володіють усією злобою і підступництвом світу, і якби не Твоє заступництво, то вони погубили б усіх людей». Чернець молився з болем. Вимовляючи ці слова, він побачив поруч зі собою морду пса, який висовував йому язика і його передражнював. Напевно, Бог допустив це, бажаючи повідомити ченцеві, що Він готовий прийняти бісів, тільки б вони покаялися. Але вони самі не бажають свого спасіння. Подивіться - падіння Адама зцілилось пришестям Бога на землю, Учоловіченням. Але падіння диявола не може бути зцілено нічим іншим, крім його власної смиренності. Диявол не виправляється тому, що не хоче цього сам. Знаєте, як би тішився Христос, коли б диявол захотів виправитися! І людина не виправляється лише в тому випадку, якщо не хоче цього сама.

Геронде, так що ж - диявол знає, що Бог є Любов, знає, що Він любить його, і, незважаючи на це, продовжує своє?

Як не знає! Але хіба його гординя дозволить йому покоритися? А крім цього, він ще й лукавий. Зараз намагається здобути весь світ. «Якщо в мене буде більше послідовників, - говорить він, - то, зрештою, Бог буде змушений помилувати всі Свої створіння, і я теж буду включений у цей план!» Так він думає. Тому він хоче залучити на свій бік якнайбільше народу. Бачите, куди він хилить? «На моєму, - каже, - боці стільки людей! Бог буде змушений зробити милість і мені!» [Він хоче спастися] без покаяння! А хіба не те ж саме зробив Юда? Він знав, що Христос звільнить померлих з пекла. «Ану, піду я до пекла швидше за Христа, - сказав Юда, - щоб Він звільнив і мене!» Бачиш, яке лукавство? Замість того, щоб попросити в Христа прощення, він всунув голову у зашморг. І подивіться, благородство Боже зігнуло смоківницю, на якій він повісився, але Юда, [не бажаючи залишитися живим,] підібгав під себе ноги, щоб вони не торкалися землі. І все це заради того, щоб не сказати одне-єдине «прости». Як це страшно! Так і очільник егоїзму диявол не говорить «я грішний», але без кінця б'ється над тим, щоб перетягнути на свій бік якнайбільше народу.

 

Від смиренності диявол розсипається на порох

Смиренність має велику силу. Від смирення диявол розсипається на порох. Воно - найдужчий шоковий удар по дияволу. Там, де є смиренність, дияволу не знаходиться місця. А якщо нема місця дияволу, значить, нема і спокус. Якось один подвижник примусив тангалашку сказати «Святий Боже...». «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний!»- протарабанив тангалашка і на цьому зупинився, «помилуй нас» не говорив. - «Скажи, «помилуй пасі» Куди там! Якби він сказав ці слова, то став би ангелом. Тангалашка може сказати все, що хочеш, крім «помилуй нас», тому що для вимовляння цих слів необхідна смиренність. У проханні «помилуй нас» є смиренність - і душа, яка просить великої милості Божої, одержує те, що просить.

Що б ми не робили, необхідні смиренність, любов, благородство. Адже це так просто - ми ускладнюємо [наше духовне життя] самі. Будемо, наскільки можливо, ускладнювати життя дияволу і полегшувати життя людині. Складні для диявола і легкі для людини любов і смиренність. Навіть слабка, хвороблива людина, яка не має сили для подвижництва, може перемогти диявола смиренням. Людина може в одну мить перетворитися на ангела або на тангалашку. Як? Смиренням або гординею. Хіба багато часу знадобилося для того, щоб Денниця перетворився з ангела в диявола? Його падіння відбулося за кілька миттєвостей. Найлегший спосіб спастися - це любов і смиріння. Тому нам потрібно почати з любові і смиренності, а вже потім переходити до іншого.

Моліться до Христа за те, щоб ми постійно радували Його і прикро вражали тангалашку, коли йому так подобається пекельна мука, і він не хоче покаятися.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про мирський дух

Диявол править суєтою

Геронде, чому диявола називають «князем світу» ? Він що, справді, володарює над світом?

— Цього ще бракувало, щоб диявол правив світом! Сказавши про диявола «князь світу цього», Христос мав на увазі не те, що він правитель, але те, що він панує над суєтою, неправдою. Хіба так можна! Хіба Бог допустив би диявола до панування над світом? Однак ті, чиї серця віддані суєтному, мирському, живуть під владою «правителя цього світу». Тобто диявол править суєтою і тими, хто поневолений цією суєтою та світом. Адже ж що значить слово «світ» ? Прикраси, суєтні дрібнички, чи не так? Отже, під владою диявола перебуває той, хто поневолений суєтою. Серце, заполонене суєтним світом, утримує душу в стані, який не розвивається, а розум - у затьмаренні. І тоді людина тільки здається людиною, по суті ж вона є духовним недоноском.

Думка підказує мені, що найбільший ворог нашої душі, ворог більший, ніж навіть диявол, це світський дух. Він солодко захоплює нас та згодом навіїси залишає нас з гіркотою. Тоді, якби ми побачили самого диявола, то нас охопив би жах, і ми були б змушені вдатися до Бога і без сумніву пішли б до раю. В нашу епоху у світ увійшло багато мирського, багато духу світу цього. Це «мирське» зруйнує світ. Прийнявши в себе світ цей, [ставши всередині «мирськими»], люди вигнали з себе Христа.

Геронде, чому ж ми не розуміємо, як багато зла приносить світський дух, і захоплюємося ним?

Тому що світський дух проникає в наше життя потроху. Як їжак до зайця в будиночок входив: спочатку він попросив зайця дозволу просунути в його будиночок свою голову, щоб вона не мокла під дощем. Потім просунув у будиночок одну лапку, потім другу і, нарешті, весь протиснувся всередину і своїми голками витіснив косого з його житла Так і світське мудрування обманює нас маленькими вчинками і поступово здобуває владу над нами. Зло йде вперед потихеньку. Якби воно просувалося   різкими   стрибками,   то   ми   б   не обманювалися. Коли [бешкетники] ошпарюють жабу, то ллють на неї окріп по крапельці. Якщо вилити на жабу весь окріп одразу, то вона підстрибує і втікає від небезпеки. Якщо ж ледь полити на неї окропом, то спочатку вона струсить його, а потім заспокоїться. Якщо продовжувати лити потроху, то спершу вона знову буде його трохи струшувати, але поступово звариться, навіть не помітивши цього. «Так що ж ти, скрекотушко! Якщо на тебе хлюпнули окропом, підхоплюйся і біжи!» Ні, не втікає. Надувається, надувається, а потім ошпарюється. Так само чинить і диявол – він «обдає нас окропом» по крапельці, а в кінцевому результаті, не помітивши як, ми стаємо «звареними». Старець наводить цей приклад для того, щоб показати, наскільки легко ми приймаємо зло або гріх, якщо вони входять в наше життя потрохи, крок за кроком. Якщо б зло чи гріх вривалися в наше життя різко, то ми би їм протидіяли, тоді як поступово приймаючи зло, ми до нього звикаємо і в результаті повністю поневолюємося ним. — Прим. перекладача.

 

Перевага повинна бути віддана красі душі

Душа, яка захоплюється красою матеріального світу, підтверджує, що в ній живе суєтний світ. Тому вона захоплюється не Творцем - а творінням, не Богом - а глиною. Те, що ця глина чиста і не має гріховного бруду, значення не має. Зачаровуючись мирською красою, яка хоч не гріховна, але не перестає, проте, бути суєтною, серце відчуває тимчасову радість -радість, позбавлену божественної втіхи, внутрішнього окрилення, духовного тріумфу. Коли ж людина любить духовну красу, то наповнюється і гарнішає її душа.

Якщо б людина, а особливо чернець, знала свою внутрішню недосконалість, то за зовнішньою красою вона б не гналася. Душа така забруднена, така засмічена, а ми будемо піклуватися, наприклад, про одяг? Одяг ми перемо, прасуємо, і зовні ми чисті, але які ми всередині - про це краще і не запитувати. Тому, звернувши увагу на свою внутрішню духовну нечистоту, людина не буде гаяти час на те, щоб скрупульозно вичищати свій одяг до останньої цяточки - адже цей одяг у тисячу разів чистіший від її душі. Але, не звертаючи уваги на духовне сміття, яке накопичилося в ній, людина ретельно намагається вивести зі свого одягу навіть найменші плямки. Всю турботу потрібно звернути на чистоту духовну, на внутрішню, а не на зовнішню красу. Перевага повинна бути віддана не суєтній красі, а красі душі, духовній красі. Бо і Господь наш сказав, що скільки вартує одна душа, не вартує весь світ.

 

Мирські побажання

Тих, хто не приборкує свого серця, хто прагне до таких матеріальних бажань, без яких можна обійтися (про тілесну похіть не йде навіть і мова), тих, хто не підкорить свій розум серцю, щоб разом з душею віддати їх Богові, чекає велике нещастя.

Геронде, бажати чогось це завжди погано?

Ні, саме по собі сердечне бажання не є поганим. Але речі, нехай навіть і не гріховні, заполонюючи частинку мого серця, зменшують мою любов до Христа. І таке негріховне бажання теж стає поганим, тому що через нього ворог заважає моїй любові до Христа. Якщо я бажаю одержати щось корисне, наприклад, книгу, і це корисне заполонює частинку мого серця, то таке бажання недобре. Чому книга повинна заповнювати частину мого серця? Що краще - хотіти книгу чи прагнути Христа? Будь-яке бажання людини - яким би хорошим воно не здавалося, - [все-таки] нижче, ніж бажати Христа чи Пресвяту Богородицю. Хіба може Бог не віддати мені всього Себе, якщо я віддам Йому своє серце? Бог шукає серце людини. «Дай Мені, сину, своє серце». І якщо людина віддасть Йому своє серце, то потім Бог дає йому те, що любить його серце, аби це було йому не на шкоду. Серце не розтрачує себе даремно тільки тоді, коли воно віддається Христу. І тільки в Христі людина у цьому житті знаходить віддачу Божої любові, а в житті іншому, вічному - божественну втіху.

Нам варто уникати світських речей, щоб вони не полонили наше серце. Будемо користуватися речами простими, такими, щоб вони лише забезпечували наші потреби. Однак будемо піклуватися про те, щоб використовувані нами речі були надійними. Бажаючи скористатися якоюсь гарною річчю, я віддаю цій красі усе своє серце. Для Бога потім у серці не залишається місця. Наприклад, проходячи повз якийсь будинок, ти бачиш розкішні прикраси, мармур, ліпку, захоплюєшся каменями і цеглинами і залишаєш серед усього цього своє серце. Або ти бачиш у магазині гарну оправу для окулярів, і тобі хочеться її купити. Якщо її не купиш, то залишиш своє серце в цьому магазині. Якщо ж купиш і будеш носити, то твоє серце буде вставлено в цю оправу і приклеєно до неї. Особливо легко потрапляють на цю вудочку жінки. Жінок, які не розтрачують своє серце на суєтні дрібниці, небагато. Я хочу сказати, що диявол розкрадає їхні багаті серця за допомогою всього мирського, кольорового, блискучого. Якщо жінці знадобиться тарілка, то вона буде намагатися знайти тарілку з малюнком в квіточки. Можна подумати, що в тарілці без квіточок прокисне її страва! А деякі духовні жінки потрапляють в пастку на серйозних малюнках -двоголових [візантійських] орлах і такому подібному. А потім запитують: «Чому ми байдужі до духовного?» Але як же прийдеш до тями, якщо твоє серце розпилене по шафочках і блюдечках? У тебе немає серця - є лише шматок м'яса - серцевий м'яз, який цокає у твоїх грудях, як годинник. А такої механічної роботи серця вистачає лише на те, щоб ноги переставляти. Тому що частинка серця йде до одного, а частинка до іншого, а для Христа нічого не залишається.

Геронде, виходить, гріховними є навіть найпростіші бажання?

Ці бажання, наскільки б безгрішними вони не були, ще гірші, ніж бажання гріховні. Адже гріховна розпуста коли-небудь відчується людиною як гріх - згодом вона почне відчувати докори сумління і докладе зусиль, щоб виправитися. Вона покається, скаже: «Згрішила, мій Боже». Тоді як ці «добрі» бажання, навпаки, її не турбують, людина думає, що в неї все гаразд. «Я, - каже, - люблю все привабливе, все гарне. Адже і Бог теж створив все красивим». Звісно, це так, але любов такої людини спрямована не до Творця, а до матеріального. Тому добре, якщо ми відмовляємось від будь-якого бажання. Коли людина докладає якесь зусилля заради Христа, жертвує тим, що вона любить, яким би хорошим воно не було, - і робить те, що не любить, то Бог дасть їй більший спокій.

До того, як серце очиститься, воно має мирські бажання, які його тішать. Однак, очистившись, серце засмучується від мирських бажань, відчуває до них відразу. І тоді серце радіє духовному. Таким чином, нехтуючи мирськими бажаннями, серце стає чистим. Не відчувши відрази ао цих бажань, серце захоплюється ними. Але бачиш як виходить: ми не хочемо навіть трішки потурбувати нашу «тілесну» сутність, а хочемо виконувати її примхи. Як же після цього ми станемо послідовниками Христа?

Геронде, якщо мені важко відсікти якесь бажання, то чи треба бути наполегливим у боротьбі?

Так. Нехай навіть твоє серце засмучується через те, що ти не задовольняєш його примхи і не робиш те, що воно любить, - його не треба слухати, тому що, послухавши його, відчуєш спочатку світську радість, а потім - світську тривогу. Якщо ж ти не слухаєш свого серця і воно засмучується тим, що ти не вдовольнив його, а ти цьому радієш, то приходить Божа Благодать. А прагнення Божої Благодаті і є нашим завданням. Тобто для набуття божественної Благодаті треба відкинути бажання - навіть добрі, відсікти навіть свою волю. Тоді людина упокорюється. А коли вона упокориться - приходить божественна Благодать. Охоловши до світського, серце зрадіє духовно. Треба, наскільки це можливо, навчитися уникати світських утіх, займатися внутрішньою духовною роботою для набуття втіхи божественної.

 

Світські радощі це радощі матеріальні

Геронде, часто люди світські говорять, що, маючи всі блага вони відчувають якусь порожнечу.

Справжня, чиста радість набувається біля Христа. З'єднавшись з Ним у молитві, ти побачиш свою душу наповненою. Люди світу цього шукають радість у насолодах. Деякі духовні люди шукають радість у богословських диспутах, бесідах і тому подібному. Але коли   їхні   богословські   розмови   закінчуються, залишаються наодинці з порожнечею і запитують себе, що їм робити далі. Яким би не було те, чим вони займаються - гріховним чи нейтральним, - результат однаковий. Пішли б вже краще тоді виспалися, щоб вранці відправитися на роботу зі свіжою головою.

Духовна радість не приходить до того, хто задовольняє мирські забаганки свого серця. Така людина відчуває неспокій. Духовні люди відчувають тривогу від мирської радості. Світська радість не постійна, не істинна. Це тимчасова, короткочасна радість - радість матеріальна, не духовна. Світські радості не «заряджають» людську душу, а лише засмічують її. Відчувши духовну радість, ми не захочемо радості матеріальної. "Насичуся, коли явишся у славі Своїй". Мирська радість не відновлює, а забирає сили духовної людини. Посади людину духовну в світські апартаменти - вона там не відпочине. Та й світській людині буде лише здаватися, що вона відпочиває, а насправді буде мучитися. Зовні буде радіти, але внутрішнього задоволення це їй не принесе, і вона буде страждати.

  Геронде, серед світських порядків дихати тісно!

  Людям тісно дихати, але ж вони і самі цієї тісноти хочуть! Як жаба - вона ж сама стрибає в пащу змії. Змія підстерігає біля водойми і, не відриваючись, дивиться на жабу. Задивившись на змію і втративши над собою контроль, жаба, як зачарована, біжить із кваканням у її пащу. Змія випускає отруту, щоб вона не пручалася. Тут жаба пищить, але навіть якщо прийти їй на допомогу і прогнати змію, жаба все одно здохне, бо вона вже отруєна.

  Геронде, чому люди радіють мирським речам?

  Сьогоднішні люди не думають про вічність. Самолюбство допомагає їм забути про те, що вони втратять все. Вони не усвідомили ще найглибшого сенсу життя, не відчули інших, небесних радощів. Серце цих людей не направляється радісно до чогось вищого. Наприклад, ти даєш людині гарбуз. «Який чудовий гарбуз!» - каже вона. Ти даєш їй ананас «Ну й луска ж у цих ананасів!» - говорить вона і викидає ананас, тому що ніколи його не куштувала. Або скажи кротові: «Яке прекрасне сонце!» - він знову зариється в землю. Ті, кого задовольняє матеріальний світ, подібні до дурних пташенят, що сидять у яйці без шуму, не намагаються пробити шкаралупу, вилізти і порадіти сонечку - небесному польоту в райське життя, - але, сидячи без руху, вмирають всередині яєчної шкаралупи.

   

Світський дух у духовному житті

Геронде, іноді Ви говорите, що ось така-то людина дивиться через європейські окуляри, а не за допомогою східного духу. Що Ви хочете цим сказати?

- Я хочу сказати, що вона дивиться європейським оком, європейською логікою, без віри, по-людському.

А цю таке східний дух?

«Схід сходу, і ті, хто перебуває у пітьмі, прозрійте!»

Тобто?

Говорячи, що хтось вловив східний дух і позбувся духу європейського, я хочу сказати, що, позбувшись логіки, раціоналізму, людина вловила простоту і благоговіння. Адже простота і благоговіння - це і є православний дух, в якому перебуває Христос. Сьогодні духовним людям часто не вистачає простоти - тієї святої простоти, яка відновлює сили душі. Не відмовившись від мирського духу, не почавши поводитися просто, тобто, не думаючи, як на тебе подивляться або що про тебе скажуть інші, людина не рідниться з Богом, зі святими. Для того, щоб вступити в таке споріднення, необхідно почати жити в духовному просторі. Чим з більшою простотою поводиться людина - особливо в чернечому співжитті, тим рівнішою, «обкатанішою» вона стає, тому що стирається випуклість пристрастей. Якщо ж це не так, то вона намагається сформувати зі себе іншу людину. Тому, для того, щоб уподібнитися ангелам, постараємося скинути зі себе костюми світського карнавалу.

Знаєте, чим відрізняються люди світські від людей духовних? Люди світські піклуються про те, щоб був чистим їхній двір. їх не цікавить, чи засмічений їхній будинок зсередини. Вони прибирають двір і замітають сміття всередину будинку. «Людям,- кажуть,- видно двір, будинок зі середині вони не бачать». Тобто, нехай я буду засмічений зсередини, але не ззовні. їм хочеться, щоб інші ними милувалися. Люди ж духовні піклуються про те, щоб будинок був чистим всередині. їх не хвилює, що скажуть про них люди, тому що Христос живе в будинку - в серці, а не надворі.

Однак трапляється, що і духовні люди виставляються напоказ, по-світськи, і, скажемо більш виразно, по-фарисейськи.

Такі люди думають не про те, як потрапити в рай, до Бога, а про те, як у цьому житті виглядати гарними. Вони позбавляють себе всіх духовних радощів, тоді як вони могли б переживати райський стан вже тут. І, таким чином, вони залишаються людьми тілесними. Вони намагаються вести духовне життя за світськими звичаями. Однак всередині вони порожні - Бога в них нема.

На жаль, світський дух вплинув навіть на духовних людей. А якщо люди духовні діють і думають по-світськи, то що залишається робити і думати людям світським? Коли я попросив деяких людей допомогти юнакам-наркоманам, то вони мені відповіли: «Якщо ми влаштуємо притулок для наркоманів, то на цю справу ніхто не захоче жертвувати. Тому краще ми влаштуємо будинок для літніх людей». Я не кажу, що будинок такий не потрібний - потрібний ще й як. Але якщо ми виходимо з таких передумов, то наша доброчинність закінчиться крахом. Люди не розуміють того, що світське везіння - це духовна невдача.

 

Мирський дух у чернецтві

Геронде, багато говорять нам: «Ви тут, як у раю, живете».

— Моліться, щоб не залишитися без іншого раю. Я був би задоволений, якщо б на людей світських справляв враження ваш духовний розвиток, але самі ви - саме через цей розвиток - не помічали б того враження, яке справляєте на інших, не прагнули б справити якого-небудь враження, щоб воно було внутрішнє і природне, відбувалося саме по собі. Намагайтеся не втратити себе в непотрібному - інакше ви втратите Христа. Намагайтеся, щоб ваша совість ставала якомога більше чернечою. Живіть духовно, як черниці. Не забувайте про Христа, щоб і Він пам'ятав про вас. Моя мета не в тому, щоб вас засмучувати, але в тому, щоб допомагати вам, щоб зміцнювати вас. Світський дух, проникаючи в чернецтво, засмучує самого Христа. Постарайтеся розрізняти цей чужий дух і женіть його геть.

На жаль, світський дух проник зі світу і в багато монастирів. Причина цього в тому, що в нашу епоху деякі духовні наставники спрямовують плин чернецтва по світському руслу, і до благодатного святоотцівського духу душі ченців не прямують. Я бачу, що сьогодні в монастирях панує дух, який є протилежним до святоотцівського. Доброго, святоотцівського ченці не приймають. Тобто вони не живуть духовно. Діючи в ім'я послуху і відсікання своєї волі, вони зрівнюють духовні висоти з землею і займаються мирським свавіллям. Живучи так, вони не вдосконалюються, тому що разом з ними в монастирі «діє» спокусник, світський дух. Ми не маємо права тлумачити заповіді Божі, як нам вигідно. Ми не маємо права відображати чернецтво таким, яким нам хочеться. Визнавати свої немочі і смиренно просити милості Божої - справа зовсім інша. Найбільше зло, по-моєму, в тому, що дехто вважає цей світський дух прогресом. Варто було б усвідомити цей дух падінням і виблювати його зі себе, щоб духовно очиститися. І тоді відразу ж прийде Дух Святий, Який освячує, сповіщає і утверджує душі.

А є і такі ченці, що говорять: «Ми повинні проявити нашу культуру». Яку культуру? Світську? Було б природно, якщо б ми, як ченці, виявляли нашу духовну культуру, духовний розвиток. Який духовний розвиток? А ось який: не намагатися випередити людей світських у розвитку світському, адже цей світський розвиток мучить навіть їх, не говорячи вже про ченців. Наша духовна швидкість повинна бути такою високою, щоб і люди світу цього захоплювалися слідом за нами. Якщо ми, ченці, робимо те ж саме, що і якийсь високодуховний мирянин, то людям світським це знову-таки не на користь, тому що приклад високодуховного мирянина в них є і без нас. Наше життя повинно бути більш високим, ніж життя духовних мирян. Чернець не повинен ставити перед собою мету показати іншим якийсь світський розвиток. Це ображає чернецтво. Чернець, який мислить по-світськи, показує, що він збився зі шляху - він вийшов на нього заради Христа, але його душа прагне у світ. Шляхом світського розвитку, який вважається прогресом, чернецтво приходить до духовного розтління.

З чернецтва зникає дуже багато, подібно до того, як зі світу зникають честь, повага і їх називають пережитками свого часу. Тому мені боляче так, що хоч криком кричи. Мені хочеться піти куди-небудь подалі [щоб не бачити всього цього]. Той, хто не пережив нічого вищого, не дуже-то переживає за своє духовне життя, у якому він влаштовує все по-своєму, на свій лад- Однак знаєте, яка мука так жити людині, що пізнала щось вище? Якби Христос дозволив мені жити так, як я хочу, - по-чернецьки - і померти молодцем, то я вважав би це смертю в бою, на передовій. Зараз такий час, що вмерти, піти на сповідництво, зробити жертву варто і тільки заради того, щоб не хулили Святих Отців.

Ми всі читаємо і читаємо про преподобних отців, але навіть нітрохи не задумуємося над тим, де і як вони жили. Господь сказав: «Лиси мають нори, Син же Людський не має де голову прихилити». Це вражає. Преподобні отці намагалися жити в печерах і бути схожими на Христа. Вони відчували радість Христову, тому що наслідували Його в усьому. їх цікавило тільки це. Святі отці перетворили пустелю на духовний ґрад, а ми сьогодні перетворюємо її на світське місто.

Церква Христова тікає в пустелю, щоб спастися, а ми перетворюємо пустелю в світське місто. А люди спокусяться цим, залишаться без допомоги і потім їм не буде за що вхопитися. Ось оцю велику небезпеку я бачу в теперішніх тяжких роках, в яких ми живем. При тому, що сьогодні нам варто було б жити більш по-чернечому, щоб мати божественну силу, ми, на жаль, потрапляємо під вплив світського духу, він змінює нас у гірший бік, і ми стаємо безсилими. Тобто ми самі виганяємо із себе наш дух і стаємо мертвим тілом.

Ченці, що живуть у чернецтві напоказ, є і сьогодні. Вони не курять, не коять тілесних гріхів, читають Добротолюбіє, сиплять цитатами зі святих отців. У світі ті діти, що не брехали, творили хресне знамення, ходили до Церкви, а коли стали старшими, були більш уважними у моральному відношенні, вважали, що цього досить. Точно таким же життям живуть у деяких монастирях, і це приваблює туди мирян. Але, познайомившись з такими ченцями ближче, миряни бачать, що вони нічим не відрізняються від людей світу цього, тому що весь світський дух вони зберігають. А якби вони курили, читали газети, розмовляли про політику, то миряни, принаймні, уникали б їх, як людей світу цього, і чернецтво не псувалося б.

Чим духовно ослаблений чернець може вразити серце світської людини? Якщо залишити спирт у відкритій пляшці, то він вивітриться, втратить всю свою міцність, не зможе ні вбивати мікробів, ні горіти. А якщо заправити таким вивітрілим спиртом спиртівку, то він до того ж зіпсує і ґніт. Так і чернець: будучи неуважним, він відганяє від себе божественну Благодать і після цього має лише схиму - вигляд ченця. Він подібний до вивітрілого спирту і не може «припекти» диявола. Адже «світло ченців це ангели, а світло людей - ченці!» "Світлом для ченців є ангели, а світло для всіх людей - чернече життя; і тому іноки повинні бути благим прикладом у всьому, ми нікому не даємо ніякої нагоди до спотикання (II Кор. 6: 3). Але «вивітрілі» ченці перестають бути світлом. Знаєте, наскільки руйнівне світське мудрування! Якщо з чернецтва зникає його духовна сила, то в ньому вже нічого не залишається. Бо «якщо сіль вивітриться», то вона не годиться навіть на добриво. Помиї, сміття стають перегноєм, але не сіль. Якщо «удобрити» сіллю рослину, то вона її спалить. В цю епоху, в яку ми зараз живемо, чернецтву варто яскраво сяяти. Усій цій гнилизні і розкладанню потрібна сіль. Якщо в монастирях не буде світського мудрування, якщо їхній стан буде духовним, то це стане їх найбільшим приношенням суспільству. Їм не потрібно буде ні говорити, ні робити щось ще, тому що вони будуть свідчити своїм життям. Сьогодні світ має потребу саме в цьому.

А подивіться на католиків - до чого дійшли вони! Пам'ятаю, як багато років тому, коли я був у монастирі Стоміон у Кониці, хтось приніс мені клаптик газети, де було написано: «Триста католицьких черниць висловили протест - спочатку в зв'язку з тим, що їх не допустили на перегляд художнього фільму в кінотеатрі, а потім інший протест - чому їхні плаття не до колін, а до кісточок». Прочитавши це, я був настільки обурений, що навіть сказав: «Так, зрештою, навіщо ж ви ставали черницями?» А наприкінці замітки було написано, що вони скинули чернече вбрання, повернулися у світ. Але ж таким мисленням вони повернулися в нього ще раніше. А іншого разу мені довелося побачити католицьку черницю, яка займалася нібито місіонерською роботою і була, - як би це висловитися, - ну все одно, як деякі світські дівчата. Зовсім ніякої відмінності! Тож не дозволимо і ми цьому європейському духу вселитися в нас, щоб і нам не дійти до такого.

Геронде, відкинути світське мудрування видається мені нелегкою справою.

Це нескладно, але тільки необхідне чування. Постійно розмірковуй над тим, що говорив Арсеній Великий: «Заради чого ти пішов у монастир?..». Ми забуваємо, заради чого прийшли туди. Так чи інакше, але починають добре всі, от тільки не всі добре закінчують, тому що забувають, заради чого вони йдуть у монастир.

Геронде, Ви сказали, що дух світу цього проникає в чернецтво, і стираються його духовні критерії. Чи вистоїть істинний дух чернецтва?

Це нашестя найшло, але Бог не залишить.

Геронде, а я подумав: «Чи є ще чернечі братства духовного спрямування?»

Не вистачало ще, щоб таких братств не було! Тоді Мати Божа під конвоєм відправила б всю нашу «братву» у місця не такі далекі!.. Є ченці, які живуть дуже духовно, без шуму. Такі душі є в кожному монастирі, у кожній єпархії. Саме ці рідкісні душі просять Бога про милість, і тому Він терпить нас.

 

Світський дух — це хвороба

Найважливіше сьогодні - не пристосовуватися до цього світського духу. Таке непристосовництво -свідчення про Христа. Постараємося, наскільки можливо, не дати цьому потоку затягнути, понести нас світським руслом. Розумна риба на гачок не потрапляє. Бачить наживку, розуміє, що це таке, йде з цього місця і залишається невпійманою. А інша риба бачить наживку, поспішає її проковтнути і відразу потрапляє на гачок. Так і світ - у нього є наживка, і він ловить на неї людей. Люди захоплюються світським духом і потім потрапляють в його сіті.

Світське мудрування - це хвороба. Як людина намагається не заразитися якоюсь хворобою, так їй треба намагатися не заразитися і світським мудруванням - у будь-якій його формі. Для того, щоб духовно розвиватися і бути здоровим, для того, щоб радіти по-ангельськи, людина не повинна мати нічого спільного з духом світського розвитку.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про великий гріх несправедливості

Несправедливість збирає гнів Божий

Коли в людини є благословення Боже, то це велика справа. Це справжнє багатство! Те, що благословенне, - стоїть і не руйнується. Те, що не має благословення, не тримається. Несправедливість - великий гріх. Обставини, що пом'якшують вину, є у всіх гріхів, але не у несправедливості - вона збирає гнів Божий. Як це страшно! Ті, хто несправедливо чинять з іншими, збирають вогонь на власну голову. Люди роблять якусь несправедливість, і от помирають їхні близькі, але вони не можуть зрозуміти причину цього. Але як можуть процвітати люди, які роблять стільки несправедливостей? Чинячи їх, вони дають дияволу право над собою, і потім у них починаються нещастя, хвороби, інші халепи... І [не розуміючи духовних причин цих лих] вони просять тебе помолитися за те, щоб видужати.

Більшість нещасть походить від несправедливостей. Наприклад, якщо несправедливістю люди наживають собі багатство, то кілька років вони почуваються, як сир в маслі, але потім витрачають все несправедливо накопичене на лікарів. Адже в псалмі як написано: «Краще мале у праведника,   ніж  велике багатство у грішних».

«Неправдива розжива тільки вітру нажива», - говорить прислів'я. Все, що накопичується неправдою, втрачається, розвіюється за вітром. Хвороби, банкрутства, інші нещастя, які відбуваються як випробування від Бога, стаються рідко і далеко не з усіма. Такі люди будуть мати від Бога чисту винагороду, і переважно вони стають згодом багатшими, подібно до Йова. А крім того, тіла багатьох померлих залишаються в землі нетлінними саме з цієї причини - за життя ці люди зробили якусь несправедливість. На Святій Афонській Горі і взагалі в Греції останки померлих через 3-4 роки після кончини виймають з могили, омивають і складають в особливих усипальницях. Якщо тіло померлого не розклалося, то його знову закопують в могилу і посилюють молитву про упокоєння померлого. — Прим. перекладача

 

Неправедна людина відчуває страждання

Людина неправедна, та й взагалі - кожен, хто в чомусь провинився перед іншим і не попросив пробачення, - мучиться від докорів власного сумління, а крім того - від обурення тієї людини, яку він скривдив. Адже якщо той, з ким поступили несправедливо, не пробачить свого кривдника і буде нарікати на нього, то той почне відчувати сильні докори, страждати. Він не зможе заснути, він буде почувати себе, немов його шпурляють штормові хвилі. Незбагненно - як він відчуває обурення скривдженого ним! Коли одна людина любить іншу і - у позитивному значенні цього слова - думає про неї, то вона відчуває цю любов. У випадку з кривдником відбувається щось подібне. О, тоді обурення скривдженого вивертає йому душу! Навіть якщо він перебуває десь далеко - хоч в Австралії, хоч у Йоганнесбурзі - якщо чиясь душа обурена з його вини, то він не знаходить собі спокою.

А якщо він бездушний?

Думаєш, бездушні люди не відчувають страждань? Відчувають, тільки вони відволікають себе розвагами, щоб забутися. Може бути і таке: несправедливо скривджений пробачив винного, але в його серці ще залишилося трохи обурення. Тоді і сам він до деякої міри страждає, але винний у його обуренні - страждає дуже сильно. Однак, якщо той, хто винен, попросить вибачення і несправедливо скривджений його не пробачить, то страждати починає він сам. Немає полум'я, що палить сильніше, ніж внутрішнє щеміння душі, яке походить від докорів сумління. Сумління такої людини ще за цього життя мучиться, її безперестанку гризе внутрішній хробак. Але немає сумніву, що в іншому, вічному житті «хробак невсипущий» буде гризти її сумління ще сильніше - якщо в цьому житті людина не покається і не поверне своїм ближнім те, що вона неправдою відібрала у них - хоча б зі своєї доброї волі, якщо зробити це в інший спосіб вже неможливо.

Пам'ятаю одного адвоката, який зробив людям багато несправедливості. Як же він мучився наприкінці життя! В районі, де знаходилась його адвокатська контора, було багато селян, і тому траплялися випадки псування худобою посівів і лугів. Винні в псуванні пастухи зверталися до цього адвоката, і той, за допомогою лукавства, повертав справу так, що переконував у їхній безвинності й агронома, і мирового суддю, а нещасні хлібороби не тільки не знаходили справедливості, але ще й мали неприємності на свою голову. Цього адвоката всі знали як облупленого, і ніхто з чесних людей до нього навіть близько не підходив. І от послухайте, що порадив одному духовно чуйному пастуху, який жив у тих краях, його духівник.

У цього пастуха були невелика отара овець і собака. Одного разу собака ощенилася, і пастух роздав усіх щенят. У ті ж самі дні пропала одна овечка, залишивши ягнятко-сосунка. Ягня, не знаходячи матері, бігало за собакою і привчилося до її молока. Собака відчувала полегшення. Обоє тварин так звикли до цього, що шукали одне одного. Як не намагався їх розлучити бідний пастух, вони все одно сходилися разом. Пастух, будучи духовно чуйною людиною, не знав, чи можна їсти м'ясо цього ягняти, і вирішив запитати про це в духівника. Духівник, знаючи, що пастух бідний, подумав і сказав: «Ні, синку, м'яса з цього ягняти їсти не можна, тому що воно вигодуване собачим молоком. Зроби ось що: віднеси це ягня в подарунок нашому адвокату, тому що й інші пастухи носять йому ягнят і сир. Нехай він і їсть це м'ясо, адже тільки в нього є на це благословення: всі люди знають, який він несправедливий».

Постарілий і прикутий до постелі, несправедливий адвокат мучився від жахів і не міг спати. Це тривало роками. До того ж його розбив параліч, і він не міг говорити. Духівник намагався переконати його хоча б написати свої гріхи на папері, але нещасний зовсім втратив контроль над собою. Священик був змушений прочитати над ним молитву «семеро отроків над немічним і несплячим», щоб той хоч трішки заснув, а також заклинальні молитви, щоб хоч якось полегшити його стан. Так адвокат і помер, і тепер залишається лише молитися Богові, щоб Він дав його душі справленій спокій.

Геронде, багато людей впевнені, що на них навели   чаклунську   порчу.   Чи   може   порча нашкодити людині?

Якщо в людини є покаяння і вона сповідається, то не може. Для того, щоб порча нашкодила людині, вона сама повинна чимось дати [дияволу] право над собою. Наприклад, хтось несправедливо чинить з кимось, обманом спокушає дівчину, робить ще щось подібне до цього. У такому випадку йому треба покаятися в зробленому, попросити пробачення в того, кого він скривдив, висповідатися, виправити і згладити те, що він зробив. У протилежному ж випадку - хоч усі священики зберуться його вичитувати - чаклунська порча не розсіюється. Та хоча б йому і не зробили ніякої порчі - для того, щоб він мучився, буде досить лише одного озлоблення скривдженої ним душі.

Несправедливість буває двох видів: матеріальна і моральна. Матеріальна несправедливість - це коли людина несправедлива з кимсь у матеріальному, речовому відношенні. Моральна несправедливість, це коли хтось, наприклад, закрутить голову дівчині і спокусить її. А якщо обманута дівчина на додачу ще й сирота, то той, хто ошукав її, обтяжує свою душу в п'ять разів більше. Знаєш, як швидко куля знаходить таких аморальних людей на війні? На війні Божу справедливість і піклування Боже про людей видно особливо чітко. Війна не терпить безчестя - людину аморальну швидко знаходить куля. Одного разу наші дві роти повинні були змінити на передовій батальйон, який йшов на відпочинок. Під час заміни комуністи пішли на нас в атаку, і закипів бій. А котрийсь солдат з батальйону, що відходив, вчинив за день до цього ганебне безчестя - насильство над нещасною вагітною жінкою. Ну і що ж: у тому бою був убитий тільки він один! Хіба це не страшно? Всі потім говорили: «Так цьому бидлові й треба - справедлива кара».

А ще це трапляється з тими, хто лукавить, прагне втекти та вислизнути - в кінцевому підсумку виявляються вбитими саме вони. Ті, в кого є сильна віра, природно, і живуть чесно, по-християнському. І ось що помічено: такі люди бережуть честь свого тіла, і це захищає їх від ворожих куль і осколків навіть краще, ніж якби вони носили на собі частку Чесного Хреста Господнього.

 

Неправда провокує страждання і для нащадків

Геронде, коли я пішла в черниці, мої рідні обійшлися зі мною несправедливо. Чи можу я зараз вимагати в них те, що мені належить за законом?

Ні, це неправильно.

Так, але я боюся, як би за ту несправедливість, що вони зробили, їх не спіткало якесь нещастя.

Ти тільки подивися, скільки в тебе чистого любочестя! Якби я був на твоєму місці, то сказав би їм так: «Для себе мені нічого не потрібно. Однак я хотіла б, щоб ви своїми руками роздали бідним ту частину спадщини, яка належить мені. І насамперед допоможіть нашим бідним родичам. Я говорю це для того, щоб ваших дітей не покарав гнів Божий». Адже іноді буває і таке: батько дає чужим людям милостиню на спомин своєї душі, - наприклад, дає гроші на якусь богоугодну справу, - але власним дітям при цьому не залишає нічого.

Може статися, що в якійсь родині дід чи бабуся робили ті чи інші несправедливі вчинки, але на них самих це ніяк не відбилося. Однак кара досягає їхніх дітей чи онуків, які занедужують і бувають змушені витратити на лікарів те, що було зібране неправдою, щоб у такий спосіб оплатити борги предків. Пам'ятаю одну родину, на яку навалилося багато напастей. Спочатку тяжка хвороба вразила голову родини: кілька років він промучився, будучи прикутим до ліжка, і після цього помер. Потім померли його дрркина і діти- один за одним. Нещодавно померла й остання - п'ята дитина. Ця родина була колись дуже багатою, але дійшла до убогості, тому що для того, щоб заплатити лікарям і покрити різні інші витрати, вони розпродали все, що мали, за безцінь. «Чому ж на них сиплеться стільки хвороб і бід?» - дивувався я. З деякими членами цієї родини я був знайомий. По них було видно, що їхні біди не мають нічого спільного з тими благословенними випробовуваннями, які посилає Своїм обранцям Бог. «Швидше за все, - подумав я, - у їхньому випадку вступили в дію духовні Божі закони». Для того, щоб розвіяти сумніви, я постарався розпитати про їхню сім'ю деяких гідних довіри старих людей - їхніх земляків, які розповіли мені ось що. Глава цієї родини одержав від свого батька якусь спадщину і згодом примножив її, зробивши різні несправедливі вчинки. Наприклад, якась вдова просила в нього в борг грошей, щоб видати заміж свою дочку. Борг вона повернула б після збирання й обмолоту хліба Він же давав їй гроші за умови, що вона перепише на його ім'я свою ділянку під будівництво будинку. Будучи в нестатках, нещасна давала йому все, що він просив. Інша людина просила гроші для того, щоб сплатити борг банкові. Позику повернули б після збирання бавовни, але несправедливий глава родини не погоджувався і вимагав замість цього ціле поле. Нещасний, боячись переслідувань з боку банку, віддав йому своє поле. Третій просив позичити трохи грошей, щоб заплатити лікарям, і злий позикодавець вимагав у нього корову. Бідняк віддав йому те, що він просив. У такий спосіб ця людина нажила собі чималий статок. Але нарікання страждальців ударили не тільки по ньому самому і його дружині, але навіть по їхніх дітях. Таким чином, вступили в дію духовні закони, і всі члени родини несправедливого багатія опинилися в шкірі тих, кого вони скривдили. Так, для оплати лікарів і інших витрат, пов'язаних із хворобами, нещасними випадками й іншими лихами, вони за безцінь розпродали все, що мали. З великих багатіїв перетворилися на жебраків, і пішли з життя всі - один за одним. Звичайно, Бог буде судити їх у відповідності зі Своєю великою любов'ю і справедливістю. А ті, що перебували у нестатках і були змушені продати останнє, щоб заплатити лікарям чи комусь ще, і через це зубожіли, одержать винагороду відповідно до тієї неправди, якої вони зазнали. Люди ж несправедливі, зазнаючи таких нещасть, оплачують ними свої борги перед Богом.

 

Той, хто поводиться з нами несправедливо, благодіє нам

Геронде, як ми повинні ставитися до людини, яка поводиться з нами несправедливо?

Як ми повинні до цієї людини ставитися? Як до нашого великого благодійника, який робить на наше ім'я внески в Божу Ощадну Касу. Така людина навіки нас збагачує. Хіба цього мало? Хіба ми не любимо того, хто нам благодіє, хіба ми не висловлюємо йому свою вдячність? Так само ми повинні любити і бути вдячні тому, хто чинить з нами несправедливо, тому що він благодіє нам для вічності. Як люди неправедні навіки позбавлені виправдання, так і ті, хто з радістю приймає неспра­ведливість, одержують виправдання вічне.

Одна побожна людина, глава сім'ї, зазнавав у себе на роботі чимало несправедливостей. Але він мав багато доброти, і всі неправди терпів без нарікання. Одного разу ця людина приїхала на Афон, прийшла до мене в келію і, розповівши про свої спокуси, запитала: «Що ти порадиш мені зробити?» - «Продовжуй, як почав, - відповів я. - Надійся на Божу правду і Божу винагороду і терпи. [У Бога] нічого не пропадає. Роблячи так, ти вкладаєш свої багатства в Ощадну Касу Бога. Немає сумнівів, що в житті іншому ти одержиш винагороду за ті випробовування, які на тебе навалилися. Але, крім цього, знай і те, що Благий Бог дає винагороду несправедливо скривдженій людині ще в цьому житті - якщо і не завжди їй самій, то обов'язково - її дітям. Бог береже Своє творіння, знає [чим йому віддячити]».

Якщо людина терпить, то все стає на свої місця. Бог все влаштовує. Але потрібне терпіння, терпіння, у якому нема розсудливості. Якщо Бог все бачить і стежить за всім, то людина повинна повністю довіряти себе Йому. Подивися на Йосипа - адже він мовчав, коли брати продавали його в рабство. Він міг сказати: «Я їхній брат», але не сказав ні слова - зате потім Бог сказав Своє слово і зробив його царем. Якщо ж у людини нема терпіння, то її життя перетворюється на муку - і їй хочеться, щоб все відбувалося так, як зручно саме їй, так, щоб їй було добре. Але, природно, що і спокою вона не знаходить, і відбувається все не так, як вона хоче.

Якщо людина в цьому житті зазнала несправедливостей від людей чи від бісів, то Бог за це не переживає, тому що душа такої людини дістає прибуток. Однак ми часто говоримо, що хтось поводиться з нами несправедливо, тоді як, по суті, ми самі несправедливі до інших. У цьому випадку потрібно бути уважними, треба усвідомити, що винні ми самі.

 

«Кому податок - податок»

Геронде,   коли ми купуємо щось для монастиря,   деякі   торговці   відмовляються виписувати нам рахунок. Що робити в таких випадках?

—Рахунок вони мають виписувати вам завжди, але, крім того, ви самі повинні обмежити свої запити. Обмежте свої потреби необхідним, не починайте зайвих будов і ремонтів. Я б на вашому місці чинив саме так. А що потрібно - Бог пошле. Просячи, щоб нам не виписували рахунків, ми -   ченці - підштовхуємо на гріх і інших, котрі говорять: «Ну, якщо так поводяться навіть монастирі...». Знаєте, як спокушаємо інших ми - люди, які прагнуть виконати заповіді Божі, якщо поводимося подібним чином? «Кому податок - податок», - говорить Святе Письмо. Посилаючи листа не поштою, а з кимось, я все одно наклеюю на конверт марки. Люди мирські знаходять собі виправдання в подібних речах, але якщо в такий же спосіб поводяться монастирі, то це показує їхню нещирість і те, що Євангеліє відійшло в них на другий план. Не віддаючи матеріального, речового (як заповідає Євангеліє - «якщо хтось хоче взяти в тебе сорочку, то віддай йому і верхній одяг»), ми здійснюємо цим погану проповідь, і після цього люди світські виправдовують своє падіння, намагаються знайти собі виправдання, щоб якось заспокоїти власну совість. Нам треба бути уважними, тому що в день Страшного Суду нам не буде чим виправдатися. Наше завдання - дістати, головним чином, духовний, а не тільки матеріальний прибуток. І якщо з якоїсь причини вам не виписують рахунку, то ви повинні вважати, що зазнали духовного збитку.

А іноді, Геронде, буває таке: людина жертвує на монастир невелику суму грошей і просить дати їй розписку в тому, що вона пожертвувала більше. Що робити в таких випадках?

Скажіть йому: «Розписок на великі суми ми не даємо. Якщо Вас це не влаштовує, то давайте ми повернемо Вам гроші, можливо, Ваше бажання виконають десь в іншому місці». Дивіться, не заразіться хворобою такого роду.

Якийсь майстер, Геронде, попросив, щоб ми звільнили його з монастиря, щоб він міг вступити в Касу безробітних, а потім знову влаштуватися на роботу до нас.

— Ні, брате мій, це не діло! Якщо в людини є хоч крапля совісті, то вона на таке не піде. Не личить займатися такими речами в монастирі. Краще заплатити йому подвійно - нехай навіть у монастирі і нема зайвих грошей, аби цей чоловік не йшов на таке шахрайство. Адже це тяжкий гріх! Благословення приносить благословення, а неправда завдає руйнації. У цьому відношенні будьте дуже уважні. І не торгуйтеся з тими, хто трудиться в обителі, адже потім через це в монастирях бувають пожежі і руйнування.

Державний службовець клянеться чесно виконувати свої обов'язки. Ми, ченці, даємо не таку клятву, але удвічі більшу: ми даємо духовну обітницю, і якщо ми її порушуємо, то наш гріх - удвічі більший. Намагайтеся втримати рівновагу, зберегти в чернецтві щось не мирського порядку. Я бачу, як зріє нарив. Він прорветься, очиститься. Тим, хто знаходиться в духовно неправильному стані, Бог Своєї Благодаті не дає - інакше Він допомагав би дияволу. Намагайтеся мати щирість, чесність. Те, що відбувається зараз, схоже на стан п'яного, який ледве тримається на ногах. Хіба таке може довго продовжуватися? Вибухне гнів Божий. Нас чекає здача іспитів. У «першому турі» мідь відокремиться від золота, у другому стане видно, скільки каратів золота в кожному з нас.

Світ наповнився брехнею. Люди стають брехунами, вони влаштували собі ще одну совість. Але я не можу ставати брехуном, не можу змінювати своє «я» через те, що цього вимагає суспільство. Краще вже я буду страждати. Потрібна увага, щоб не потрапити в цю мирську колію. Але й існуюча зараз економічна система зовсім не сприяє людям в тому, щоб бути чесними. Вони змушені занижувати свої доходи в звітах перед податковими органами, йти на інші подібні махінації. Одних моїх знайомих податкових інспекторів - людей віруючих - я навіть висварив. «Що ж ви творите? - сказав я їм. - Постарайтеся зберегти хоч трішки закваски! Знаєте, скільки людей скаржаться на вас? Людина приходить у податкову інспекцію і каже: «У мене прибуток в один мільйон», а податковий інспектор пише, що в нього прибуток у три мільйони. Деякі декларують тільки третю частину своїх прибутків, і от податкові інспектори вважають ошуканцями й інших, і всіх причісують одним гребінцем. Але якщо до вас прийде людина, у якої є совість, то, обкладаючи її втроє більшим податком, ви змушуєте її ставати злодієм. Тобто замість того, щоб хоч трішки вплинути на загальний стан справ у кращий бік, ви робите відверто протилежне». У відповідь на це вони сказали мені, що не розрізняють, коли їм говорять правду, а коли - ні. «Ви станете це розрізняти, - сказав я, — якщо будете жити духовним життям. Тоді ви зможете відрізняти правду від неправди. Бог буде сповіщати вам, і це стане для вас зрозумілим».

 

Як наповнився брехнею світ

Озлобленість людей перейшла всі межі. Люди прагнуть обдурити один одного й обман вважають досягненням. Правда, як же наповнився брехнею світ! Роблять все несумлінно, халтурно, але грошей при цьому деруть більше, ніж за старих часів. І взагалі, що не візьми, все забрехалося і схалтурилося. Одного разу хтось приніс мені розсаду помідорів. Кожна рослина була посаджена в малюсінький целофановий пакетик, заповнений грудочками землі упереміш з чорноземом і крупнозернистим піском, щоб з пакетика не зникала волога. Тобто поливати розсаду водичкою їм важко! Суміш була не угноєна - тільки зверху трішки посипали

- ніби перчинки! Ну і що ж - коли я дістав розсаду з пакетиків, з'ясувалося, що всі корінці зігнили. Довелося на якийсь час цілком присипати розсаду землею, щоб вона дала нові корінці.

Ох, як же дурять людей! Принесли мені якось велику коробку з солодощами. Я не відкривав її і чекав, коли прийде велика група прочан. «Інакше, - думав я, - солодощі залишаться неспожитими й у відкритій коробці їх зіпсують мурахи». Одного разу, коли зібралося багато народу, я порахував, що солодощів у коробці повинно вистачити на всіх і ще залишитися. Відкрив коробку і побачив, що майже вся вона була заповнена пінопластом, і тільки в середині було крихітне вільне місце для солодощів - тобто майже вся коробка виявилася порожньою! Іншого разу мені принесли красиву подарункову коробку з лукумом, перев'язану стрічкою. «Прибережу її для дітей з Афоніади», - вирішив я. Але коли я відкрив її, то побачив, що лукум був старий і вже черствий. Я такою твердого лукуму людям не даю - вибираю м'якший.

Геронде, ті, котрі займаються цим, не розуміють, що це неправда?

—Вони вважають це досягненням, тому що в наш час гріх ввійшов у моду і неправда вважається спритністю. На жаль, мирський дух вигострює розум у лукавстві, і той, хто несправедливо поводиться зі своїм ближнім, вважає це досягненням. До того ж, про нього говорять: «Ти глянь, спритник, просто диявол якийсь!», водночас ця людина мучиться від докорів сумління, терпить малу пекельну муку.

 

Якщо людина справедлива, то Бог на її боці

Сьогодні в цьому світі вже не вистачає місця для всіх. Якщо людина хоче жити чесно і духовно, то їй не знаходиться місця у світі.

А чому, Геронде, їй не знаходиться місця?

— Якщо чуйна, тонка людина опиниться серед жорстокості і безсердечності і її життя зроблять безпросвітним, то як вона зможе це витримати? Або вона повинна, подібно до всіх, ставати лихословом, підлаштовуватися під інших у всьому, або ж їй треба піти. Але і втекти вона не може, тому що їй потрібно якось жити. Наприклад, хазяїн, торговець сіном, каже до свого працівника: «Я тобі довіряю, тому що ти не крадеш. Але до хорошого сіна треба підмішувати і гниле. Завантажуючи конюшину, серед добрих оберемків ти повинен класти і трохи перепрілих». Щоб втримати в себе чесного працівника, хазяїн робить його якимось начальником, але останній змушений діяти так, як цього вимагає хазяїн - інакше його викинуть за двері. Потім бідолаха втрачає сон, починає пити таблетки. Знаєте, як мучаться нещасні люди! Знаєте, яких труднощів, яких насильств багато хто зазнає на роботі від начальників? Життя таких людей стає безпросвітним. І що їм робити? Залишити роботу? У них є сім'я. Залишатися? Мука. Така безвихідь, що нікуди і ступити. Прямо як зернятко між двома жорнами-хоч криком кричи. Доводиться терпіти, боротися.

Буває і таке: на одну людину звалюють всю роботу, а її товариш по службі приходить тільки для того, щоб одержувати зарплату. Я знаю одного такого чоловіка, він був керуючим в одній організації. Після виборів його зняли з посади і на його місце поставили іншого - члена тієї партії, яка прийшла до влади. Цей новий керуючий не мав навіть середньої освіти. Керуючим його зробили, але роботи він не знав, і тому його попередника не могли перевести на інше місце. Ну, і який же тоді вони знайшли вихід? А от який: поставили в кабінеті керуючого ще один письмовий стіл! Усю роботу виконував попередній керуючий, а новий тільки сидів, склавши руки: сигаретки, кава, балаканина.. Ні сорому, ні совісті! І розумом він до того ж зовсім не виділявся - ніс всяку ахінею, а вся відповідальність лягала на його попередника. Дійшло до того, що бідолаха був змушений піти. «Слухай-но,- сказав він новому, - я, мабуть, піду. Кабінет у нас тісний - два столи ледве вміщаються. Залишайся ти краще сам». Ну і пішов, тому що той зробив його життя безпросвітним. Але ж не день і не два, а кожен Божий день у тебе над душею стоїть такий тип - це ж справжня мука!

Справедливу людину інші переважно спихають на найостанніше місце або навіть взагалі залишають без місця. З такими людьми поводяться несправедливо, об них витирають ноги, через них переступають. Але чим сильніше люди тиснуть на таку справедливу людину, чим нижче вони її опускають, тим сильніше і вище піднімає її Бог - як вода виштовхує нагору поплавок. Однак необхідне величезне терпіння. Від терпіння багато що стає на свої місця. Той, хто хоче жити справедливо і бути чесним по відношенню до своєї роботи - чи то він робітник, торговець чи хто завгодно ще, повинен зважити на те, що, почавши працювати чесно, він дійде до того, що йому, наприклад, нічим буде платити за оренду - якщо, скажімо, у нього магазин. Але в такий спосіб до нього прийде благословення Боже. Однак не треба прагнути [чесністю і низькими цінами] залучити до себе побільше покупців і замовників. Не це повинно бути метою [чесності] - в іншому випадку Бог нічого не дасть. Бог не залишить людину, якщо вона скаже так: «Почну жити no-Божому. Несправедливо не буду чинити ні з ким. Буду називати дійсну ціну кожному товару: приміром, цьому ціна п'ятдесят драхм, а тому - двісті». Вона буде чинити так, а в той же час інший торговець буде продавати ту річ, яка коштує п'ятдесят драхм, за п'ятсот - і розбагатіє. Однак, зрештою, ошуканця розкусять, і він дійде до того, що йому доведеться закривати свою крамничку, тому що йому буде нічим платити навіть за оренду. А чесний торговець потихеньку дійде до того, що в нього відбою не буде від покупців, і щоб справлятися з їхнім напливом, він буде змушений постійно брати на роботу все нових і нових продавців! Але спочатку треба пройти через випробовування. Добра людина випробовується, коли проходить через руки злих - подібно до вовни в чесальному верстаті.

Якщо людина слухає диявола, живе хитрістю і лукавством, то Бог не благословляє її труди. Те, що люди роблять лукаво, - не процвітає. Може здатися, що справа лукавих людей процвітає, але зрештою вона все одно розвалиться. В якій завгодно справі найголовніше -приступати до неї, прагнучи до благословення Божого. Якщо людина живе по правді, то Бог на її боці. А якщо вона до того ж має хоч трішки завзяття до Бога, то відбуваються чудеса. Живучи згідно з Євангелієм, людина живе з Христом і має право на Божу допомогу. А як же інакше? Адже вона має на неї право. Вся основа саме в цьому. Якщо це є, то боятися нічого. Значимим є те, щоб Христу, Божій Матері і Святим була благоугодною кожна наша дія. Тоді благословення Христове, Божої Матері і Святих перебуватиме на нас, тоді на нас буде почивати Святий Дух. Чесність людини - найкраще Чесне Древо. Якщо хтось нечесний і носить на собі часточку Чесного Древа, то це все одно, якби він не носив нічого. Якщо ж у чесної людини і немає часточки Чесного Древа, то Божу допомогу вона все одно одержує. А уявляєш, якщо в неї до її чесності є ще і часточка Чесного Древа!..

 

Праведна людина отримає нагороду ще в цьому житті

Я бачив душі, які хоча і були несправедливо скривджені, добрими помислами переборювали неправду, і Благодать омивала їх у цьому житті. Багато років тому мене відвідав побожний християнин - людина проста і добра. Він просив мене помолитися за його дітей, щоб Христос просвітив їх і, досягши свідомого віку, вони не почали нарікати на своїх родичів за ту велику несправедливість, яку ті їм зробили. Потім він розповів мені, у чому була справа, і я зрозумів, що він дійсно був людиною Божою. Він був старшим з п'яти дітей свого батька, і після того, як той несподівано помер, замінив його своїм братам і сестрам. Як добрий батько він невтомно працював, примножував майно, земельні ділянки, забезпечував сім'ю. Двох сестер видав заміж. Молодші брати теж оженилися і всі гарні угіддя, оливкові сади та інше забрали собі, а йому залишили безплідні, піщані ділянки. Нарешті, сам він теж оженився, й у нього народилося троє дітей. Він був уже літньою людиною і думав про те, що його діти, подорослішавши, зрозуміють, що з ними обійшлися несправедливо, і почнуть нарікати. «Я не засмутився через цю несправедливість, - говорив він мені, - тому що читаю Псалтир. Одну кафізму ввечері і дві перед світанком. Я вже майже вивчив Псалтир напам'ять, і в жодному псалмі не говориться, щоби люди несправедливі процвітали, але говориться, що за людей праведних промишляє Бог. Мені, отче мій, не шкода тих ділянок, які я втратив, - мені шкода моїх братів, що гублять свої душі». Ця благословенна людина поїхала. Наступного разу він відвідав мене приблизно через десять років. Він прийшов дуже радісний і запитав: «Чи пам'ятаєш ти мене, отче, чи пам'ятаєш?» - «Так», - відповів я йому і запитав, як його справи. - «Зараз, - розповідає, - я став багатим!» - «Як же це, брате, ти став багатим?» - «А от як: ті негідні піщані ділянки, що в мене були, дуже піднялися в ціні, тому що були розташовані на березі моря. Зараз у мене багато грошей, і я прийшов до тебе для того, щоб запитати, що мені з ними робити». - «Побудуй, - кажу, - своїм дітям будиночок і відклади якісь кошти їм на навчання - поки вони не стануть на ноги». - «Дітям, - відповідає, - я вже відклав, але все одно залишається багато». - «Тоді допоможи бідним - спочатку родичам, а потім і іншим». — «Уже допоміг, отче, але все одно залишається багато!» - «Пожертвуй гроші на будівництво храму і каплиць у вашому селі». -«І на це пожертвував, але все одно залишається багато!» Тоді я сказав йому, що буду молитися, щоб Христос просвітив його творити добро там, де в цьому є найбільша необхідність. Потім я запитав: «А як поживають твої брати, де вони?» Він розплакався і крізь сльози проговорив: «Не знаю, отче мій, навіть і сліди загубилися. Ділянки в селі, сади й угіддя вони розпродали. Де вони зараз - я не знаю. Спершу виїхали до Німеччини, потім до Австралії, і зараз про них ні слуху, ні духу». Я не знав, що він так засмутиться через братів, і пошкодував, що запитав про це. Потім я втішив його, і він пішов у мирі. Я сказав йому: «Давай будемо разом молитися, щоб і про них теж дістати радісні звістки». Потім мені на пам'ять прийшов наступний псалом: «Я бачив беззаконного, як він пишався і розростався, неначе кедр ліванський. А коли я пройшов, його вже більше не було; шукав його, та знайти було годі». З його нещасними братами сталося саме це.

Отже, нема нічого гіршого за неправду. Намагайтеся ж мати благословення Боже на все, що б ви не робили.

 

ГЛАВА П'ЯТА

«Благословляйте, а не проклинайте...»

Один чоловік запитав мене: «Чому ми співаємо у Велику Чотиридесятницю: «Завдай їм зла, Господи, завдай зла славним землі»? Адже це є прокляття». Я відповів йому: «Коли варвари ні з того ні з сього йдуть війною на якийсь народ, бажаючи його знищити, і народ молиться, щоб їх спіткало зло - тобто, щоб зламалися їхні колісниці, занедужали їхні коні, щоб їм щось перешкодило, то добре це чи погано? Святе Письмо має на увазі саме це - щоб вони зустріли перешкоду на своєму шляху. Це не прокляття».

Геронде, а коли прокляття має силу?

Прокляття має силу в тому випадку, коли воно є реакцією на несправедливість. Наприклад, якщо якась жінка підніме на сміх іншу, - яка страждає, - або зробить їй якесь зло і постраждала її прокляне, то переривається рід тої, яка вчинила несправедливо. Тобто, якщо я роблю комусь зло і той мене проклинає, то його прокльони мають силу. Бог допускає прокльонам мати силу, подібно до того, як Він допускає, приміром, одній людині вбити іншу. Однак, якщо несправедливості не було, то проклін повертається назад - до того, від кого він вийшов..

А як можна звільнитися від прокльону?

Покаянням і сповіддю. Я знаю багато подібних випадків. Люди, які постраждали від прокльону, усвідомивши, що їх прокляли, тому що вони в чомусь були винні, покаялися, висповідалися, і всі їхні біди припинилися. Якщо той, хто винен, скаже: «Боже мій, я вчинив таку і таку несправедливість. Прости мене», - і з болем та щирістю розповість про свої гріхи на сповіді священику, то Бог простить йому, бо Він - Бог.

А покарання вражає тільки ту людину, на яку спрямовано проклін, чи ж і того, від кого він виходить?

—Той, на кого спрямовано проклін, мучиться в цьому житті. Однак той, від кого виходить проклін, мучиться в цьому житті і буде мучитися в житті іншому, тому що якщо він не покається і не висповідається, то там буде покараний Богом як злочинець. Ну добре, можливо, хтось дійсно тебе чимось скривдив. Але, проклинаючи людину, яка скривдила тебе, ти немов береш пістолет і її вбиваєш. З якого права ти так чиниш? Що б тобі не зробив твій кривдник - вбивати його ти не маєш права. Якщо людина когось проклинає, то це значить, що в неї є злоба. Людина проклинає іншу людину, коли з пристрастю, з обуренням бажає їй зла.

Проклін, який виходить від людини, яка має рацію, має чималу силу. Особливо сильний проклін вдови. Пам'ятаю, в одної бабусі був кінь, і вона залишала його пастися на узліссі, а оскільки кінь був неспокійним, прив'язувала його міцною мотузкою. Одного разу три сусідки з цього ж села пішли в ліс нарубати дров. Одна була багата, інша - вдова, а третя - сирота, і дуже бідна. Побачивши прив'язаного коня, вони сказали: «Давайте візьмемо мотузку і зв'яжемо нею дрова». Вони розрізали мотузку на три частини, і кожна взяла собі відрізок - щоб стягнути в'язанку дров. А кінь втік. Прийшла старенька, не знайшла коня і почала обурюватися.

Почала скрізь шукати - поки знайшла, вся вимучилася. Нарешті, знайшовши коня, вона з обуренням сказала: «Нехай на тій самій мотузці поволочуть ту, хто її взяв!» Пройшов якийсь час, і одного разу брат багатої сусідки бавився зі зброєю (яка залишилася від війни) -думаючи, що вона не заряджена. Але вона виявилася зарядженою, пролунав постріл, і куля влучила багатій жінці в шию. Треба було нести її до лікарні. Вирішили нести на дерев'яній драбині, - як на носилках, а щоб поранена не впала, треба було прив'язати її до драбини. Знайшли частину краденої мотузки, але її не вистачило. Побігли до сусідів, принесли ще дві крадені частини, прив'язали нещасну до драбини і понесли до лікарні. Так сповнився проклін старої: і її «поволокли на тій самій мотузці». Зрештою, нещасна померла - упокій її, Господи. Бачите, на кого подіяв проклін: на багату, яка не відчувала матеріального нестатку. Дві інші жінки були бідними і тому мали деякі пом'якшуючі провину обставини.

 

Хвороби і нещасні випадки, які відбуваються від прокльону

Багато хвороб, причини яких не можуть знайти лікарі, можливо, відбулися через прокльони. А лікарі що-хіба вони побачать проклін? Якось до мене в келію принесли якогось паралізованого. Вимахав здоровенний дядько, а не міг сидіти! Його тулуб не гнувся, був як дерев'яний. Одна людина несла його на спині, а інша підтримувала ззаду. Я поставив нещасному два пеньки, і він якось на них влаштувався. Його супутники сказали мені, що він в такому стані з п'ятнадцятирічного віку і мучиться вже вісімнадцять років. «Але хіба таке може статися ні з того, ні з сього? - подумав я. - Бути такого не може, тут криється якась причина». Я почав розпитувати і дізнався, що цього юнака хтось прокляв. Що ж сталося? А от що: якось він їхав до школи, сів у автобус і розвалився на сидінні. На зупинці в автобус зайшли літній священик та якийсь дідусь і стали біля нього. «Встань, - сказав йому хтось, - поступися місцем старшим». А він, не звертаючи ні на кого уваги, розвалився ще більше. Тоді дідусь, який стояв поруч, сказав йому: «От таким витягнутим і залишишся назавжди - не зможеш сидіти». І цей проклін подіяв. Бачиш як - юнак-то був нахабненький. «А чого я, каже, - буду вставати? Я за своє місце заплатив». Так, але ж інший також заплатив. Стоїть літня, шанована людина, а ти - п'ятнадцятирічний юнак - розсівся. «От від оцього-ось все і сталося, - сказав я йому. - Щоб стати здоровим, постарайся покаятися. Тобі потрібне покаяння». І як тільки нещасний зрозумів і усвідомив свою провину, він одразу ж одужав.

А скільки нинішніх бід походить від прокльону, від обурення! Знайте: якщо в якійсь родині багато помирає, або гине вся сім'я, то причина цього або в несправедливості, або в чаклунстві, або в прокльоні. В одного батька був син, який раз у раз ішов з будинку і вештався невідомо де. Одного разу батько в нападі роздратування сказав йому: «Ти в мене доходишся - прийдеш раз і назавжди!» І ось того ж вечора, коли хлопчик повертався додому, прямо навпроти їхнього під'їзду його на смерть збила машина. Він як упав, так і залишився лежати, потім друзі взяли його тіло і принесли додому. Згодом його батько приїхав на Святу Гору і прийшов до мене в келію. Він плакав і говорив: «Моя дитина загинула просто на порозі мого дому». Почав розповідати, а потім каже: «Я йому перед цим сказав дещо». - «Що ж ти йому сказав?» - «Він гуляв по ночах невідомо де, я розгнівався і сказав йому: «Ти в мене прийдеш раз і назавжди!» Можливо, від цього і сталося лихо?» - «Ну, а від чого ж іще? - відповів я. - Постарайся покаятися, висповідатися». Бачите як: ти, кажеш, цього разу прийдеш раз і назавжди, і дитину приносять мертвою. А батько давай потім волосся на собі рвати та й плакати...

 

Батьківський проклін діє дуже сильно

Знайте, що проклін і навіть [просте] обурення батьків діють дуже сильно. І навіть якщо батьки не проклинали своїх дітей, а просто через них роздратувалися, то в останніх немає потім жодного світлого дня: все їхнє життя - одна суцільна мука. Потім такі діти дуже страждають все своє земне життя. Звичайно, у житті іншому їм легше, тому що своїми стражданнями вони сплачують деякі тутешні борги. Відбувається те, про що говорить Святий Ісаак: «Вкушає своєї геєни», тобто стражданнями тут, у цьому житті, він зменшує саму пекельну муку, тому що страждання в цьому житті є вкушання пекельної муки. Тобто, коли набирають сили духовні закони, людина трохи звільняється від геєни, від муки.

Але і ті батьки, які словами «посилають» своїх дітей до диявола, «присвячують» їх йому. Після цього диявол має права на таких дітей, він говорить: «Ти присвятив їх мені». У Фарасах мешкали чоловік і дружина, їхня дитина була дуже плаксивою, і батько постійно говорив: «Та щоб тебе нечистий забрав!» Ну і що ж: батько так говорив дитині і по допуску Божому та стала зникати з колиски. Потім нещасна мати йшла до Хаджефенді. «Благослови, Хаджефенді! Мою дитину вкрали біси». Хаджефенді йшов до них в дім, читав молитви над колискою, і дитина поверталася. І так продовжувалося без кінця. «Хаджефенді, благослови!» - знову і знову говорила нещасна жінка і запитувала: «Чим же все це закінчиться?» - «Мені, - відповідав їй Святий, - до вас ходити неважко. А тобі хіба складно приходити і кликати мене? Виходить, коли-небудь дияволу це набридне, і він залишить твого сина в спокою». З того дня дитина перестала пропадати. Але коли хлопчик виріс, його прозвали «диявольське поріддя». Він баламутив все село - не давав спокою нікому. Як же мучився від цього мій батько! Цей хлопчисько спершу йшов до одного селянина і говорив: «Такий-то сказав про тебе те-то», потім йшов до іншого і говорив йому те ж саме. Люди сварилися між собою, доходило навіть до бійок. Потім, розуміючи, що на кожного з них звели наклеп, вони домовлялися схопити наклепника і розправитися з ним. Але той ухитрявся зробити так, що врешті-решт обоє просили в нього пробачення! Настільки він процвітав у підступництві! Справжнє «диявольське поріддя»! Бог допустив це для того, щоб, побачивши продовження історії зі зникненням дитини, люди опам'яталися, стримували себе і були дуже уважними. Про те, як буде судити цю людину Бог, ми зараз не говоримо. Зрозуміло, що пом'якшуючих провину обставин тут багато.

Найбільший скарб для людей, які живуть у світі, - батьківське благословення. Подібно до того, як у житті чернечому найбільше благословення те, яким благословив тебе твій старець. Тому і кажуть: «Не позбудься батьківського благословення». Пам'ятаю, в однієї матері було четверо дітей. Ніхто з них не оженився і не вийшов замок. Мати плакала: «Помру, - казала, - від горя, ніхто з моїх дітей не одружився. Помолися за них». Вона була вдовою, її діти - сиротами. Мені стало за них боляче.

Молився я, молився, але безрезультатно. «Щось тут не те», - подумав я. «На нас, - казали її діти, - навели порчу». - «Та ні, - кажу, - це не від порчі, порчу видно... А може, ваша мати проклинала вас?» - «Дійсно, отче, - відповідають, - у дитинстві ми дуже пустували, і вона постійно з ранку до вечора повторювала нам: «Та щоб вам обрубками бути!» - «Йдіть, - кажу, - до матері і скажіть їй справжню причину вашої невлаштованості, щоб вона прийшла до тями. Скажіть, щоб вона покаялася, висповідалася та зі сьогоднішнього дня, не перестаючи, благословляла вас». І за півтора року всі четверо створили сім'ї! Як видно, ця нещасна мало того, що була вдовою, але ще і легко впадала в стан роздратування і зневіри. Бешкетники роздратовували її, і за це вона їх проклинала.

  А якщо батьки проклянуть своїх дітей і потім помруть, то як діти можуть позбутися батьківського прокльону?

  Придивившись до себе, вони, швидше за все, визнають, що свого часу пустували, мучили батьків і тому ті їх прокляли. Якщо вони усвідомлять свою провину, щиро покаються і висповідають свої гріхи, то все в них налагодиться. Процвітаючи духовно, вони допоможуть і своїм покійним батькам.

  І мене, Геронде, коли я йшла в монастир, проклинали мої батьки...

  Такі прокльони - єдині з усіх - стають благословенням.

 

«Благородний проклін»

Геронде, а чи правильно, коли кривдять, говорити про кривдника: «Бог йому відплатить за його зло»?

— Той, хто так говорить, робить себе посміховищем лукавого. Така людина не розуміє, що, говорячи так, вона «благородно» проклинає інших. Дехто говорить про себе, що вони люди чуйні, мають любов і душевну тонкість і терплять несправедливості, які роблять їм інші. Але водночас вони говорять про тих, хто їх кривдить: «Хай відплатить їм Бог за їхнє зло». У цьому житті всі люди складають іспити, щоб перейти в інше, вічне життя - у рай. Помисел говорить мені, що такий «благородний проклін» перебуває нижче духовного прохідного балу і християнину він не дозволений. Бо Христос не вчив нас любові такого роду. "Отче, відпусти їм, не відають, що чинять" - ось якої любові вчить Він. А крім того, найкраще благословення зі всіх, це коли нас незаслужено проклинають, і ми мовчки, з добротою це приймаємо.

Якщо люди поверхові чи лукаві - ті, які мають злість і спотворюють істину, - оббрешуть нас чи обійдуться з нами несправедливо, постараємося, якщо можемо, не шукати собі виправдання в тому випадку, коли несправедливість стосується особисто нас І слів: «Хай відплатить їм Бог» - говорити не будемо, тому що це теж проклін. Добре, якщо ми від усього серця простимо наших кривдників, попросимо Бога зміцнити нас, щоб понести тяжкість наклепу і будемо, наскільки можливо, непомітно продовжувати духовне життя. І нехай ті, чиїм типіконом є засудження й осуд інших, чинять з нами несправедливо адже в такий спосіб вони без втоми готують нам золоті вінці для істинного життя. Звичайно, люди, які живуть з Богом, ніколи не проклинають інших, тому що в них нема злості, але лише доброта. Зло, яким кидають у цих освячених людей інші, освячується - яким би воно не було. А самі ті, які живуть з Богом, при цьому переживають велику, невидиму іншим радість.

 

Пристріт (наврочення)

Заздрість, яка має в собі злість, може зашкодити іншим. Це і є наврочення, діяння бісівське.

Геронде, хіба Церква визнає пристріт (наврочення)?

Так, є навіть особлива молитва «від пристріту очей». «Лихе око» шкодить іншим тоді, коли людина говорить щось із заздрістю.

Геронде, багато людей просять у нас ладанки від вроків для немовлят. Чи можна такі ладанки носити?

Ні, не можна. Говоріть мамам, щоб надягали на малят хрестики.

Геронде, а якщо хтось зробить якусь прекрасну річ, інший її похвалить, перший прийме похвалу з гордим помислом і потім ця річ якимось чином пошкодиться, це наврочення?

—Ні, це не наврочення. У даному випадку вступають у дію духовні закони. Бог забирає від людини Свою Благодать, і тому цій людині завдається шкода. Наврочення мають місце в рідкісних випадках. Особливо люди, в яких заздрість поєднується зі злістю, - а таких небагато, - можуть зурочити інших. Наприклад, заздрісна жінка бачить маму з чарівним малям і зі злістю говорить: «А чому в мене нема такої дитини? Чому Бог дав це маля їй?» У цьому випадку дитина може постраждати: не буде спати, почне плакати, мучитися, тому що жінка сказала це зі злістю. І якби ця дитина занедужала і вмерла, то така злоблива і заздрісна жінка раділа б. Інший, наприклад, бачить чуже теля, пристрасно хоче, щоб воно належало йому, і тварина незабаром гине.

Однак часто сама мати винна в тому, що мучиться її дитина. Наприклад, мати бачить чуже худеньке маля і говорить: «Ну і худюще! Просто шкіра та кості!»

Своїм помилувалася, а до чужого поставилася зверхньо. Але слова, зі злістю сказані про чужу дитину, вражають її власне чадо. Воно, хоч і не винне, страждає через матір. Нещасне маля тане на очах - як кара матері, щоб вона усвідомила свою провину. Але, звичайно, сама дитина в цьому випадку зараховується до мучеників. Суди Божі - це безодня.

 

Благословення, яке виходить від серця, є благословення божественне

...Ну, а зараз я теж «наведу на вас прокляття»! Ось воно: «Хай наповнить Бог ваші серця Своєю добротою і Своєю великою любов'ю - до такого стану, щоб ви стали божевільними, щоб ваш розум був уже відірваним від землі і відтепер перебував біля Нього, на Небі. Тож ставайте божевільними від божественного божевілля Божої любові! Хай обпалить Бог Своєю любов'ю ваші серця!..» Ось який «проклін» я на вас насилаю і не змушуйте мене його повторювати - мій добрий «проклін» виходить від мого серця і тому має силу. Ще перебуваючи в санаторії, я вас жалів. Деякі з вас чекали вісім років, казали: «Влаштуємо монастир», але монастиря все не було і не було. Зовсім, бідні, вимучилися! Тоді я сказав вам: «Як тільки мене випишуть з лікарні, монастир виросте, причому швидко, як ростуть гриби після дощу. Уже через рік будете в монастирі!» І дійсно: за рік відкрився монастир. Тоді, у санаторії, я говорив це від серця, а у вас була добра налаштованість, тому Бог вас і не залишив. Іншого пояснення цьому я не знаходжу.

Якщо тобі стане боляче за людину, яка має смирення і від серця просить тебе помолитися, приміром, за те, щоб їй позбутися пристрасті, яка мучить її, і ти скажеш: «Не бійся, ти станеш кращою», то [тим самим] ти даси їй божественне благословення. У цьому доброму побажанні багато любові, багато болю, і тому воно має силу. Це угодно Богові, і Він здійснює благословення. Отже біль, що його одна людина відчуває за іншу, - це все одно, що благословення.

Одного разу, коли я був солдатом, наш командир послав мене виконати обіцянку, дану нами Святому Йоанові Предтечі після того, як він допоміг нам на війні. Ми дали обітницю купити для однієї церковці Святого Предтечі два великих храмових підсвічники. Отже, мені треба було купити підсвічники, а водночас супроводжувати одного нашого товариша по службі в місто Навпакт для передачі його військовому трибуналу. Пам'ятаю, інші офіцери говорили до командира: «Ну і конвоїра ти йому підшукав!» Нещасний, котрого я мусив супроводжувати, був родом з Епіру, за професією - музикант, людина бідна, одружена, обтяжена дітьми. Його звинувачували в «самострілі», тобто в нанесенні тілесного каліцтва собі самому для того, щоб бути відправленим в тил. «Краще, - розсудив він, - жити з однією ногою, ніж бути вбитим». Спочатку ми з ним приїхали в місто Агриніо, де в нього були знайомі. «Підемо, - каже, - провідаємо їх».- «Ну що ж, - відповідаю, - підемо». «Підемо сюди, підемо туди», -що поробиш, доводилося мені всюди з ним ходити. Ех, яке ж митарство! До того ж, він не хотів, щоб я здавав його трибуналу. Та мені і самому шкода було бідолаху, стало за нього дуже боляче, і я сказав йому: «Ось побачиш - все в тебе обійдеться. І влаштуєшся краще за всіх! Наш командир надішле пояснювальну записку у твоїй справі, і тебе прилаштують у якесь тихе місце - так що і дітям своїм зможеш допомагати, і життя твоє буде в безпеці». Добравшись, нарешті, до Навпакта, ми дізналися, що в трибунал уже прийшов лист від командира і справа на нашого самострільщика закрита Але ж йому загрожував розстріл - час був військовий, суворий. Командир пожалів його, оскільки той був главою сім'ї, і призначив кухарем у Центр розподілу новобранців. Його сім'я перебралася ближче до цього Центру, і війну він провів краще, ніж інші, а оскільки солдати іноді не приходили обідати в їдальню, у нього залишалася їжа, і він годував своїх дітей. Після війни всі йому говорили: «Таж тобі було краще за всіх!» А ми сиділи в горах, у снігах. Те, що я побажав йому, було угодне Богові, бо я висловив усе з болем, від серця. Тому Бог і виконав це благословення.

Пам'ятаю й інший подібний випадок - під час мого перебування в Коніці, в обителі Стоміон. Восьмого вересня в обителі було престольне свято - Різдво Пресвятої Богородиці. Після свята прочани перекинули все догори дном. Я почав потихенько наводити порядок. Дивлюся, моя сестра і ще одна дівчина залишилися мені допомагати. У цієї дівчини було ще дві сестри - старша і молодша. Обидві сестри вже вийшли заміж, а вона ще залишалася незаміжньою. Скільки ж у неї було любочестя! Залишилася допомагати, і коли ми все вичистили і прибрали, мовила: «Отче, якщо є інша робота, то ми залишимося і зробимо все, що потрібно». - «Яке ж любочестя!» - подумав я. Я увійшов у храм і від усього серця сказав: «Пресвята Богородице, влаштуй її Сама Я не можу нічого їй дати». Та якби в мене щось і було, вона все одно б нічого не взяла. Ну і що ж: повертається вона додому, а там її чекає один мій колишній товариш по службі - не хлопець, а просто золото, дуже гарний і з доброї родини. Вони одружилися і жили прекрасно. Бачите, як винагородила її Пресвята Богородиця!

 

ГЛАВА ШОСТА

Про те, що гріх приносить нещастя

- Ти покропила дерева отрутою від гусениць?

Покропила, Геронде.

Вас, черниць, так багато - і не можете вбити якусь гусеницю! Коли під час окупації на поля напала сарана, туди, в Халкідику, принесли із Ватопедського монастиря Святий Пояс Пресвятої Богородиці - і сарана великими хмарами падала в море. А в Епирі, пам'ятаю, вона покривала поля, ніби сніг. Ми всі вийшли тоді на поля - збирали сарану простирадлами і виносили геть. А який же тоді був голод! Краще і не запитуй ... Пшениця після сарани знову віджила, але була вже дуже і дуже слабкою.

Навали сарани, війни, посухи, хвороби - це лихо. І не в тому справа, що Бог хоче в такий спосіб виховати людину, ні, ці нещастя - наслідок віддалення людини від Бога. Усе це відбувається тому, що людина відривається від Бога. І гнів Божий падає на неї для того, щоб вона згадала про Бога і попросила в Нього допомоги. Та не слід думати, що сам Бог влаштовував усе так, щоб на людину впало те чи інше нещастя. Ні, але Бог, бачачи якого рівня доходить злоба людей і знаючи, що вони не зміняться, допускає, щоб сталося нещастя - для напоумлення цих людей. Проте не слід думати, що Бог влаштовує усе це Сам.

Ісусу Навину Бог звелів не винищувати одне поганське плем'я - філістимлян, щоб, коли євреї забували Бога, філістимляни ставали для них лихом. Отже, коли євреї віддалялися від Бога, диявол вступав у свої права, підбурював свою «братву» - філістимлян, і вони йшли на євреїв війною. Вони брали єврейських немовлят і розбивали їх об камінь, щоб знищити [усіх]. Але коли вороги напали на Ізраїль, який на той час нічим перед ними не завинив, то на боці євреїв воював Сам Бог. Він вразив поган градом каміння і знищив їх, тому що в цьому випадку ізраїльтяни мали право на Боже втручання.

Скільки ж обітниць дав Бог за храм Соломона! І, проте, скільки разів цей храм горів і знищувався! Коли народ ізраїльський відходив від Бога, пророки починали волати до людей і закликали їх опам'ятатися, але їхні зусилля були марними: як до стінки горохом. Люди заспокоювали себе таким помислом: «Коли Соломон збудував храм, Бог послав безліч благословень і сказав, що з цього місця будуть благословлятися й освячуватися всі люди. Це означає, що все це залишиться непошкодженим - і наші стіни, і наш храм. Таку обітницю дав Бог». Так, Бог дав таку обітницю, але за умови, що і самі ізраїльтяни будуть жити правильно. Бог дав Благодать храму Соломона, але коли ізраїльтяни переставали дотримуватися заповідей Божих, то за Його допуском храм піддавався вогню чи руйнації. А покаявшись, ізраїльтяни знову відбудовували храм. Наприклад, коли вони відійшли від Бога при царі Седекії, прийшов Навуходоносор, підпалив храм, зруйнував єрусалимські стіни, а євреїв в кайданах відвів у вавилонський полон. Звичайно, у полон забрали і тих, хто був невинний, але ці люди мали чисту нагороду. Ті, чия провина була великою, її спокутували. А ті постраждалі, чия провина була не настільки великою, дістали малу нагороду. Коли хтось стає причиною гніву Божого і невинні теж страждають, то, незважаючи на те, що невинних страждальців чекає винагорода, винний у їхніх стражданнях так само злочинець, через те [невинні] люди могли б успадкувати Небесне Царство і без мук, тоді як зараз вони мучаться.

Ми повинні знати, що люди віруючі, які зберігають заповіді Божі, приймають Благодать Божу, і Бог - як би це краще висловитися - «в обов'язковому порядку» допомагає їм у ці нелегкі роки. Я чув, що в Америці з'явилася нова хвороба. Багато хто з тих, хто живе неприродним, гріховним життям, занедужують і вмирають. А зараз я довідався, що ця хвороба з'явилася і в нас. Бачите, не Бог знищує людей - люди самі винищують свій рід, самі знищують себе. Тобто не Бог їх карає, але своїм гріховним життям вони самі створюють для себе покарання. І, мабуть, що викорінюються ті люди, життя яких не має сенсу.

Геронде, а чому не можуть знайти ліки від раку? Цього не допускає Бог чи ж люди самі не прикликають Божу допомогу?

Біда в тому, що коли навіть і винайдуть ліки від раку, з'явиться якась інша хвороба. Спершу був туберкульоз - винайшли ліки від туберкульозу - з'явився рак. А якщо Бог допоможе перемогти рак, то появиться інша хвороба. Причиною появи нової хвороби будуть самі люди, і кінця-краю цьому не буде.

Геронде, а для чого Бог допускає, щоб сталося якесь нещастя?

Цьому може бути багато причин. В одному випадку Бог допускає нещастя, щоб з цього вийшло щось краще, в іншому випадку - з педагогічною метою. Одні дістають нагороду, інші розплачуються за гріхи - не пропадає нічого. Знайте, що все, що допускається Богом, є чоловіколюбно, навіть, наприклад, загибель людей. Адже Бог «жалісливий». Пам'ятаєте, скількох знищив пророк Ілля? Трьохсот жерців Ваалових! Він сказав їм: «Моліться ви, і я теж буду молитися. У кого вогонь запалиться сам по собі, у того й істинний Бог». Тоді жерці Ваала почали кричати: «Почуй нас, боже наш Ваале, почуй нас!» Ні пари з вуст. «Ваш бог, - говорить їм пророк Ілля, чимось зайнятий і вас не чує. Нумо, кричіть голосніше!» Вони продовжували кричати і, за своїм звичаєм, різали власні тіла ножами, щоб від болю їхні крики були сильнішими і Ваал їх почув. Зрештою, коли вони нічого не домоглися, пророк Ілля сказав: «Намочіть мої дрова» Потім каже їм: «Зробіть це тричі.». Дрова і жертовник облили водою - один раз, потім ще, ще! Налили стільки, що дрова стали мокрими і вода розтікалася навколо жертовника. Як тільки пророк Ілля помолився, з неба зійшов вогонь і попалив усе, покладене на жертовник для жертвопринесення, - разом із самим жертовником! «Схопіть жерців, - наказав Пророк народу,   - тому що вони спокушають народ на ідолослужіння».   І   потім  він   знищив   усіх   цих лжепророків.

Багато хто говорить: «Помилуйте, але як же пророк Ілля міг пожертвувати стількома людьми?» У

Бога немає жорстокості, і в Пророка її теж не було. Однак ідольські жерці на той час спокусили уже весь народ. Дійшло до того, що Пророк був змушений визнати, що він залишився один! Подумати тільки! Але, крім того, ідольські жерці страждали від власних ран більше, ніж від меча пророка Іллі, який поклав кінець їхнім стражданням. їхній біль від самокатувань був сильнішим. Бачиш: усе, що допускає Бог, чоловіколюбно, тоді як рани, які вони завдавали собі самі, були для них болісними.

А чому, Геронде, у Старому Завіті покарання Боже приходило так відразу?

—Людям Старого Завіту була зрозуміла така мова, такий закон. Бог був тоді таким самим, як і зараз, але старозавітний закон був призначений для людей того часу, тому що по-іншому вони не розуміли. Нехай старозавітний закон не видасться вам жорстоким і відмінним від Євангелії. Для тієї епохи цей закон був доброчинним. Жорстоким був не закон, жорстоким було те покоління. Нинішні люди можуть, звичайно, робити і ще більші жорстокості, але зараз вони, принаймні, можуть це зрозуміти. У наші дні варто захитатися якій-небудь лампаді, як люди приходять у такий трепет! А в ті часи Бог чого тільки не робив! Дивися: Він вразив фараона   десятьма карами, щоб вивести ізраїльтян з Єгипту, висушив Чермне море, щоб вони могли через нього пройти. Вдень Він давав їм хмару, щоб їх не палило сонце, а вночі - вогненний стовп, щоб вказувати їм шлях. І після всіх цих чудес вони дійшли до того, що попросили зробити їм золотого тельця і стали поклонятися йому як Богу! Нинішні ж люди нізащо б не сказали, що якийсь там ' телець може привести їх до Землі Обітованої.

 

Сьогодні Бога відсувають на останнє місце

Благий Бог подає нам свої багаті благословення. Не проявимо ж невдячності і не будемо Його гнівити, бо «гряде гнів Божий на тих синів, які противляться». Так не будемо ж і ми такими синами. Люди нашої епохи не пережили ні воєн, ні голоду. «І Бога, - кажуть вони, - ми теж не потребуємо». Вони мають все і тому нічого не цінують. Однак, якщо настануть нелегкі часи, голод чи щось подібне і їм нічого буде їсти, то вони як слід зрозуміють ціну і хліба, і простого варива, і всього, чого вони тоді позбудуться. Якщо ми не славимо Бога, то Він допускає прийти якомусь випробовуванню - щоб ми цінували те, що маємо. Якщо ж ми цінуємо те, що в нас є, то Бог не допускає щодо нас ніякого зла.

За давніх часів, коли не було цих багатьох зручностей, коли наука ще не зробила таких великих кроків вперед, людям доводилося у всіх труднощах вдаватися до Бога, і Бог допомагав їм. А зараз наука домоглася великих успіхів, і тому Бога відсувають на останнє місце. Сьогодні люди йдуть по життю без Бога, планують то одне, то інше, сподіваються то на пожежну охорону, то на свердловини, на п'яте, на десяте. - Але що можуть зробити люди без Бога? Вони лише накличуть на себе гнів Божий. Бачиш як: коли нема дощів, люди не говорять: «Будемо молитися Богу», а говорять: «Будемо бурити свердловини для колодязів». Біда в тому, що через усі ці технічні засоби так думають не тільки невіруючі, але навіть віруючі - і вони потрохи починають забувати про силу Божу. На щастя, Бог терпить нас Але люди навіть і не розуміють того, що Бог турбується про них.

Якось прийшли до мене кілька людей і почали говорити: «Ми не маємо потреби в Бозі: у нас є артезіанські колодязі». І це в той час, коли треба більше, ніж будь-коли, просити Бога, щоб Він сотворив особливе чудо - тому що люди ділами своїх рук спотворили вже і природу. Якось я спостерігав за хмарами - їх носило вітром то туди, то сюди, вони то збиралися в одному місці, то перелітали в друге - то підскакували вгору, то падали вниз... Піднімається вітер і починає розганяти дощові хмари, а люди, замість того, щоб сказати: «Зараз Бог повинен сотворити особливе чудо, щоб їх вдержати», кажуть: «Ми не маємо потреби в Бозі». На щастя, Бог не ставиться до наших слів як до чогось серйозного, інакше нам довелося б несолодко...

У пошуках води люди бурять свердловини артезіанських колодязів на глибину сто - сто п'ятдесят метрів, але води не знаходять. У місті Навпліон пробурили свердловину глибиною сто вісімдесят метрів - і замість прісної води докопалися до морської. Інші вирішили провести ріку Еленос в Афіни. А для того, щоб провести її до Афін, знадобиться десять років роботи і величезні витрати, але потім і ця вода так само закінчиться. Люди не кажуть «ми згрішили». Нещодавно, коли була посуха, в одне глухе село приїхав якийсь політичний діяч і сказав мешканням, що в їхньому селі встановлять систему для очищення каналізаційних вод - щоб у них була вода для пиття. І поставилися ж до цього задуму, як до чогось надзвичайного! А такі речі й у думках навіть допускати непристойно! Подивіться, до чого доходять люди - п'ють, перепрошую за вислів, власну сечу! Якщо подібне робиться у якомусь великому місті, де люди відхилилися від [істинного] шляху, тоді нехай, цьому є хоч якесь виправдання, тому що в місті просякли мирським духом. Але коли жителям глухого села як вирішення проблеми пропонують очищати і пити власну сечу, і вони - замість того, щоб звернути свій погляд до Бога, сказати одне-єдине слово: «згрішили» і дістати від Нього воду, вважають запропоноване серйозною справою, - це страшно.

А в якомусь святогорському монастирі додумалися до того, щоб посадити сосни, а потім продати їх для паперової промисловості. І Бог покарав їх - всі посаджені дерева засохли. Так що ж, брате мій, Свята Гора стане виробником серветок і туалетного паперу? Розумієте, що діється? І ось - трудилися, садили дерева, і все, що посадили, - засохло. Гнів Божий!..

Геронде, а вони усвідомили свою помилку?

Ех, так у тому і справа, що ні! Після цього вони привезли з Німеччини установки для буріння, щоб викачувати воду з надр землі. В результаті, зникла і та вода, що була раніше. Бачиш, куди може завести торгашний підхід до справи, якщо губиться духовна чуйність! Тому з чернецтва потрохи і зникає благоговіння. Не розуміють того, що якщо не буде дощу, то нічого не допоможе - зникне і та вода, яка ще залишається у водоймах. Люди використовують саму лише логіку, а Бога відсувають на останнє місце.

У Старому Завіті описується такий випадок. Під час облоги Самарії сирійцями в місті закінчилася навіть вода. Почалося жахливе нещастя, голод, гинули тварини, а матері дійшли до того, що їли своїх дітей. Пророк Єлисей пішов до правлячого царя Йорама і сказав йому: «Тварини пропали, люди помирають з голоду, але Бог пошле нам Свою допомогу». Управляючий до всього підходив з позиції логіки. «Як Він допоможе? - запитав він Пророка - 3 неба, чи що, надішле?»- «Завтра, - відповів йому Пророк, - Бог пошле нам допомогу, але тільки тобі порадіти з цього не

доведеться». І дійсно: наступного дня Бог посіяв у ворожому стані страшну паніку. Сирійцям почувся тупіт кінських копит, стукіт колісниць, у їхніх вухах задзвеніло, і вони подумали, що на допомогу ізраїльтянам прийшли єгиптяни. Вони почали втікати, а все, що в них було, - намети, продовольство, зброя - залишили в таборі. А коли досягли своєї батьківщини, спокусник навів на них таке страшне сум'яття, що сто вісімдесят тисяч чоловік перебили один одною. Тим часом четверо прокажених, які сиділи біля воріт Самарії, сказали один одному: «Чи не піти б нам до ворожого стану - можливо, знайдемо якісь харчі? Бо так чи інакше помирати». Підходять до одного намету - нікого. Підходять до іншого - нікого! Ворогів - ні душі! Набирають продуктів, речей - повні мішки набили. Потім вони повернулися до міста і повідомили ізраїльтян, що вороги зняли облогу. Але ізраїльтяни вирішили, що це військова хитрість. «Вороги сховалися, - відповіли вони, - щоб змусити нас відкрити ворота й у такий спосіб ввійти до міста». Тоді якийсь воєначальник запропонував: «У нас залишилося п'ятеро коней. Може, пошлемо в розвідку воїнів - подивитися, що відбувається?» Воїни відправилися кожен у своєму напрямку і, повернувшись, повідомили: «Вороги в паніці втекли, кинувши все, що в них було». Тоді всі ізраїльтяни побігли до міських воріт, щоб вийти з міста, набрати у ворожому стані продуктів і різних речей. А той самий управляючий був біля міських воріт і намагався навести там порядок. І ось, юрба, яка ринула через ворота, розтоптала його. Все сталося так, як і пророкував пророк Єлисей: управляючий побачив Божу допомогу, але порадіти від неї йому не довелося. Бачите, як Бог розставив усе по місцях?

 

Хай пожаліє Бог світ і пошле нам дощ

Наскільки ж премудро все влаштовано Богом!

Тануть сніги - наповнюються джерела. Але от зараз - ні снігу, ні дощу. Що ж із всього цього вийде? Що будуть пити люди? Хай пожаліє Бог світ, хай змилосердиться Він над нами і пошле дощ. Бо якщо буде продовжуватися посуха, то потрохи засохне навіть листя на деревах. На маслинах не буде видно не те що зеленого плоду, але навіть зеленого листочка. Що б не посіяла людина, якщо Бог не покропить зверху святою водою, тобто дощем, то все посаджене засохне. Дощ - це свята вода.

Нещасні люди, що ж вони будуть робити при нестачі води, звикнувши до її надміру? Бог не дає воду за гріхи, але навіть і просто розмірковуючи по-людському: як може вистачити води, якщо люди її так неекономно витрачають? Уявляю, що буде діятися в містах! Адже тільки для одного зливного бачка в туалеті потрібна повна велика бляшанка води. Міста наповняться мікробами, почнеться холера. Люди будуть вмирати, залишатися непохованими, а зверху будуть посипати трупи якимось порошком для дезінфекції. На наше щастя, Бог ще не залишив світ зовсім і все ще турбується про нього.

Ми живемо в апокаліптичні часи. Чим, по-вашому, є посухи, бездощів'я, які ми терпимо щорічно? Хіба бували колись посухи, подібні до нинішньої? От і тут, у Халкідику, пересохла ріка, загинула риба, сморід поширився по всій окрузі. І в Салоніках гостро виникла проблема з водою. У Марафонському озері рівень води дуже понизився, і вже видніються острівці суші. В Пинеосі рівень води теж упав. В Евросі було колись хоч трохи води, але вище за течією болгари перегородили її греблею, і вона зникла. Якщо почнеться якесь сум'яття, то танки легко пройдуть через ріку. І на Кіпрі - якщо в нинішньому році знову не буде дощу, то проблема з водою постане дуже гостро. І хіба тільки це? Ще стільки всього... Дерева - одні засихають, інші вражені хворобами... Люди занедужують і помирають. Якщо люди не каються, то який там буде дощ, хіба Бог дасть його? Але знаєте, як все змінюється, якщо мати довіру до Бога? Мати Бога своїм союзником - це вам не жарти! Для Бога нема скрутного становища, Йому неважко знайти вихід з будь-якої ситуації. Для Бога все просто. Він не використовує велику силу для надприродного і меншу - для природного, ту саму силу Він застосовує в усьому. Аби людина приклеїлася до Нього - ось що найголовніше.

А чи молитеся ви за дощ, чи це питання вас не хвилює? Зараз для людей настав найкращий час орати землю і починати сівбу. Поля вже повинні бути засіяні, але люди ще не можуть дати собі раду навіть з оранкою. Ця посуха - випробовування від Бога. А молитися у випадку таких випробовувань і є справою ченця. Не буду приховувати, що я вами незадоволений. У минулу посуху, коли люди через брак дощу були змушені скосити пшеницю на сіно, ви навіть і не поворухнулися у бік молитви. Чому? Тому, що самі ви поливаєте город зі шлангу? Щоб таке було в останній раз - наступного разу вам повинно стати боляче за людей. Дізнаючись про те, що відбувається, творіть за це молитву. І мені пишіть про те, що відбувається. Вам доведеться скласти іспити. Якщо ви їх складете - тобто якщо піде дощ, - то я зроблю вас своїми співробітниками в молитві. А все, що буде подавати нам Божий Промисел, ми з вами будемо ділити між собою.

Коли, молячись за дощ, я бачу, що на небі з'явилася хоча б одна хмаринка, то я славлю Бога за те, що Він її прислав - нехай дощ навіть і не піде. А моя

совість докоряє мені в тому, що в мені самому є багато духовних хмар, які відганяють Божі хмари. Якщо ми будемо смиренно просити милості Божої, то Бог допоможе. Під час посухи молитва смиренної людини збирає дощові хмари. Будемо завжди молитися і за те, щоб посланий Богом дощ мав і духовну дію, щоб він гасив ту духовну пожежу, яка, по диявольській злобі, бушує у світі й обпалює душі людей.

Я зрадів, почувши, як деякі говорять: «Ми недостойні, але ось Бог нас знову пожалів: дав трішки дощику і снігу». Якщо в нас будуть такі смиренні помисли, то Бог дасть нам більше. Принаймні визнання свого недостоїнства - це вже покаяння. На щастя, ще залишилося трохи закваски. Просіть Бога, щоб Він взяв викрутку і підкрутив гвинтики в головах людей. Я бачу, що деякі з тих, хто займає високі посади, налаштовані по-доброму. Вони розуміють, до чого ми йдемо.

 

Будемо просити Бога, щоб Він дав світові покаяння

О, якщо б ми усвідомлювали Боже довготерпіння! Для будівництва Ноєвого ковчега знадобилося сто років. Думаєте, Бог не міг швидко збудувати якийсь там ковчег? Звичайно, міг. Але Він залишив Ноя мучитися сто років, щоб інші теж зрозуміли, що їх чекає, і покаялися. «Дивіться, - казав людям Ной, - буде потоп! Покайтеся!» Але його піднімали на сміх. «Що за ящик він будує!» - іронізували сучасники Ноя і продовжували своє. І зараз Бог може за дві хвилини потрясти весь світ і змусити його змінитися - так, щоб всі стали віруючими і навіть «супервіруючими». Як? А от як: якщо Він переключить тумблер на «землетрус» і стане потрошечки повертати регулятор підсилювача: спочатку на «5 балів Ріхтера», потім - на «6», потім — на «7»... На «вісім» багатоповерхові будинки почнуть гойдатися, як п'яні, і битися один до одного. На «десять» всі скажуть: «Згрішили! Благаємо Тебе, врятуй нас!» А можливо, люди навіть дадуть обітницю піти в ченці - всі до одного! Але лиш тільки землетрус закінчиться, а люди, хоча і будуть ще трохи погойдуватися, - вже зможуть втримуватися на ногах, знову побіжать у бари і на дискотеки! Тому що в такому звертанні людей до Бога не буде справжнього покаяння, вони вимовлять слова покаяння поверхово, щоб врятуватися від загибелі.

Геронде,   а   якщо   якесь,   наприклад, стихійне лихо трапляється як гнів Божий, і праведні люди молять Бога про милість, то чи чує Бог їхні молитви?

—Знаєш, у чому тут справа? У людей нема покаяння, і тому Бог не чує молитов праведників. Якщо ми прогнівили Бога і визнаємо свою провину, тоді зовсім інша справа - тоді Бог умилостивляється над нами і нам допомагає. Але якщо людина не визнає, що вона прогнівила Бога і продовжує дудіти у свою дуду, то як Бог почує молитви праведних? Для того, щоб Бог простив людину, яка вчинила якусь провину, вона повинна цю провину усвідомити. А крім того, якщо погрішності роблять люди духовні, то обставин, які пом'якшують провину, у них нема «Про наші гріхи і про людські невідання» - говориться в молитві. Якщо провини нещасних мирських людей це «невідання», то провини людей духовних - це вже «гріхи». Тому якщо провиняються духовні люди, то це не жарти. Зм'якшуючі провину обставини є в людей мирських.

Цього року, коли під час Успенського посту на Святій Горі розбушувалася пожежа, діялося щось жахливе. Всі найкращі пожежники зібралися на Афоні, але ніхто з них не міг нічого зробити, їм залишалося тільки дивитися на те, як бушує полум'я. Літаки пожежної охорони, здавалося, тільки підсилювали і роздмухували пожежу ще більше. Один монастир обнесли спеціальними протипожежними поясами, щоб перешкодити вогню пройти через них, але вогонь - всупереч усім поясам - перескочив всередину монастиря до архондарика - туди, де його ніхто не чекав. Свята Гора горіла п'ятнадцять днів - і п'ятнадцятого серпня вогонь згас сам по собі. Дехто казав: «А чому Мати Божа його не погасить?» Тобто, ми доходимо вже до того, що починаємо хулити ім'я Боже. Але ось, коли через шість днів знову почалася пожежа - цього разу вже в іншому місці Святої Гори, - відразу ж пішов дощ і все загасив. Одна пожежа згасла, а інша - ні. Невже незрозуміло чому?

Деякі люди, не знаючи діючих духовних законів, моляться з болем, але їх не чують, оскільки нещастя, які відбуваються, є гнівом Божим. А інші при якомусь нещасті зовсім не моляться - ні однієї вервички, тому що визнають справедливість гніву Божого, метою якого є напоумлення людей. Хай подасть Бог більше просвіти нам, ченцям, тому що в основному ми - юродиві діви , а наші світильники наповнені водою - один тільки ґніт трішки просочений оливою. А люди мирські чекають, що ми освітимо їм шлях, і вони не будуть спотикатися!

Будемо ж просити Бога, щоб Він дав світові покаяння, і ми уникнули Його праведного гніву. Прийдешнього гніву Божого не можна уникнути нічим, крім покаяння і зберігання Його заповідей.